Примара

Леві

Сьогодні в таборі було тихо. Припаси, привезені гарнізонцями, майже мовчки розвантажували інші підлеглі Єви, яка на цей раз навіть не сновигала вночі. Відколи ми стали табором на березі для дослідження та контролю, її часто можна було побачити в компанії вартових серед ночі. Замість сну вона обирала будь-які ігри з вартовими або прості розмови. Іноді вона вирішувала переглянути усі запаси зброї чи припаси на кухні, сумлінно перераховуючи та сортуючи усе на складах. Деякі солдати, які випадково зустрічали її за переобліком, клялись, що бачили примару. 

Одразу було зрозуміло, що річ у сні. У перші дні існування табору було сильно помітно, що вона не спала. Єва занадто повільно опрацьовувала будь-яку інформацію та постійно випадала з реальності. Зрештою Ханджі виставила перед нею пляшку бренді раніше, ніж я встиг здогадатись про це. 

— Не в цьому річ, — відмовила тоді Єва. 

З часом вона все ж почала спати. Вона засинала в їдальні над тарілкою, у своєму шатрі за паперовою роботою та в інших місцях і моментах, не відведених для сну. Та й дрімала вона не більше години, щоразу прокидалась переляканою та розгубленою, ніби забула про щось, ніби порушила якесь дуже важливе правило. 

— Знаєш на що це схоже? На помираючу рослину, — діловито заявила Ханджі після чергового провалля Єви. — Спробуй вгадай яка хвороба її вбиває! 

Для Ханджі це тепер було справою честі. Вона мала розгадати цю загадку. Таємниця своєрідного сну Єви цікавила її не менше за дослідження чи тренування титанів Ерена та Арміна.

Її розслідування ще більше ускладнилось, коли сталось диво — Єва заснула в шатрі Фелікса і Рошель. Вона не прокидалась декілька годин, аж допоки не звалилась зі стільця, на якому спала. Ханджі так і не знайшла причину такої поведінки, хоча й досі не здавалась.  

Я сподівався знайти Єву в її ж шатрі, але дарма. Ані її, ані спального мішка тут не було. Хоча все інше лишалось на своїх місцях. Отже, вона вирішила переночувати деінде чи як? Ще раз оглянувши лист, я вирішив не лишати його в порожньому шатрі. Це було королівське запрошення. Краще віддати його прямо їй в руки. 

Переночувати Єва вирішила не у Фелікса з Рошель — ті так само не знали де вона. Зате Ханджі чудово знала. Єва сховалась у своєму мішку в її шатрі. 

— Вона спить! — радісно прошепотіла Ханджі, махаючи рукою в її сторону. 

Наступної миті Єва повернулась та розгублено ковзнула по нас втомленим поглядом. 

— Не сплю. 

— Але ти мала спати, Єво! 

Я підійшов, простягаючи листа, який вона поквапилась розкрити. Єві лист однозначно не припав до душів, адже вона одразу скривилась і відклала його. 

— Ханджі, дай відпустку. В Шіґаншіні хочуть бачити леді-регентку. А мені ще треба поспати перед нарадою. 

— Ну то спи зараз!

Єва ображено зиркнула на неї, вагаючись. Мабуть, Ханджі нарешті отримає розгадку свого детектива. 

— Тут немає стін. 

Невже річ у цьому? 

— Відколи це ти така релігійна? 

— Та не мурів, Ханджі! Звичайних стін тут немає. У мене відчуття, ніби я намагаюсь спати посеред вулиці! Мені потрібні лише чотири стіни, дах і мої десять замків, за якими я почуватимусь достатньо безпечно. 

Це було настільки очевидною та дурною відповіддю, що виникало питання чому ми з Ханджі не здогадалися раніше. Єва завжди складала враження цілком розкутої людини, якщо це не стосувалось її роботи, але з часом ставало зрозуміло, що це лише дуже красивий фасад. В реальності вона готова була вбити за свій особистий простір, за хоча б кімнату, в якій почувалась безпечно. Ніхто не зможе непомітно пройти крізь стіни, а тканину шатра з легкістю можна розрізати. 

Не думаю, що зараз комусь справді потрібна її смерть. Якби це було так, її б уже спробували вбити. Ймовірно, її страх не має вагомої причини. Але це не нівелює того досвіду, який породив цей страх. Її переляк варто поважати. 

— У тебе чуткий сон? 

Навіть зараз вона не впустила можливості пригадати минуле, самими лише хитрими очима та широкою посмішкою промовляючи: “А ти не памʼятаєш?”

— Достатньо.

— Коли нарада? 

— За три дні, — відповіла вона вже з нудьгою, адже її промовистий погляд лишився проігнорованим. 

— Я поїду з нею. 

Єва з Ханджі переглянулись так, ніби чиясь ставка щойно зіграла. 

— То, може, мені і Фелікса з Рошель відпустити? І самій поїхати? Можна узагалі всю Розвідку з собою взяти, чи не так? 

— Все правильно. Вони саме святкуватимуть річницю весілля, — відповідально пробурмотіла Єва, занурюючись у свій спальний мішок.

— Тобто ти хочеш будувати їй тут будинок? 

Ось тут аргументи Ханджі урвались. 

— Гаразд, мені байдуже чим ви там займатиметесь, але вона має почати спати, коли повернеться. І щоб повернулись до кінця тижня. 

 

— Можеш їхати вперед, я наздожену тебе. 

— А ти знаєш куди їхати? 

Мішки під її очима мʼяко ворухнулись від посмішки. 

— Тобто ми не їдемо в штаб? 

— У мене є краща ідея. Зупинимось в моїй резиденції. 

Я не хотів задумуватись чи хороша це ідея. Мабуть, їй краще вдасться відпочити у своєму будинку, ніж в штабі, тож нехай. Покластись на неї в цьому питанні не видавалось мені поганим рішенням. 

— Навіщо тобі стільки дзвіночків? — здивовано спитала вона, коли я нарешті зробив замовлення в потрібній лавці. 

— Справді не здогадуєшся? 

— Почепиш їх на дітей, щоб не губити? 

Її фантазія все ж вражала. 

— Пришию до твого намету. 

Єва мовчала достатньо, щоб здивувати мене. Не знаю якої реакції я очікував від неї, але точно не такої. 

— У тебе сьогодні погані жарти. 

— Я не жартував. Якщо пришити до стінок, ти почуєш гостей яким би входом вони не скористались. 

— Тепер я почуваюсь розпещеною дамою. Мені слід було здогадатися про такий спосіб раніше. 

За її смутком мала бути якась вагоміша причина, але мабуть, це була не моя справа. 

— Ти не винна в тому, що тобі щастило мати стіни та дах. 

— Тобі ніби теж щастило із цим. То звідки такі знання? 

— Ізабель боялась засинати наодинці. Коли ми тільки познайомились, вона теж була переконана, що за нею хтось прийде. 

Ізабель завжди була боягузкою, але ніколи не вміла цього визнавати, як не вміла визнавати будь-яких інших своїх поразок. Вона так і не визнала, що її план втечі з притулку був недостатньо надійний, що її схопили й кинули до Підземного Міста через її власну помилку. Вона не прихопила з собою посвідки, коли тікала, тож для неї був лише один кінець. Коли ми з Фарланом підібрали її, вона теж не могла спати. Зараз Єва ніби її відображенням була. Ізабель так само до останнього не говорила причини. Іноді в певному світлі мені здавалось, що Ханджі з Євою були уламками від Ізабель. Обидві по-своєму нагадували мені про неї. 

— Їй пощастило з тобою. Справді… Люди, які не гидують врятувати від смерті на вулиці, завжди варті щонайменше поваги. 

— Ти не гидувала? 

З її слів було зрозуміло, що річ в іншому. Але чомусь хотілось підтвердження. 

— Я була тою, кого довелось рятувати. 

Саме це я і очікував почути. Зрештою, попри її старання в ній усе ще добре проглядалась жертва обставин. Я розумів чому вона намагалась усе це приховати, але все ж не погоджувався. Їй здавалось, що минула слабкість зробить її слабкою зараз, але ні, це не так. Я завжди вважав, що при оцінці сили людини треба враховувати не лише пік її можливостей, а й стартову точку. Для мене мірилом була відстань від точки початку до піка. Найнижча точка Єви була нижчою за кляте Підземне Місто. Але зараз вона дозволяла собі задивлятися на мене звисока. Вона була одна з єдиних людей за все моє життя, хто справді мав таке право, хто не намагався додати собі порожньої крутості, а просто демонстрував свої уміння. 

Спочатку Кенні був найсильнішою людиною, яку я коли-небудь знав. Потім найсильнішим в моїх очах став Ервін. Але обидва мертві. А Єва жива. Тож цей титул тепер по праву належав їй. Мабуть, мав належати і раніше. 

 

Її будинок нагадував зменшену копію королівського палацу. Це дивувало, адже я знав, що це навіть не головна її резиденція. І все ж тут було краще, ніж в королівському палаці. Простір був обставлений не так розкішно, акцент був зроблений на практичність. Світлі кольори стін та меблів не сліпили очі, але дозволили б трохи довше лишатися без свічок. Квіти, яких тут було не мало, додавали комфорту, трохи оживлювали стіни. Мабуть, наявність купи вільного простору в кожній кімнаті було чимось престижним. Щоправда, я геть не розумів, як Єві вдається контролювати таку велику площу з її параноєю. 

— Де Ерата? Емі? — легко спитала Єва в однієї зі слуг. 

— Пані Ерата відʼїхала у справах, має повернутись за декілька годин. Емі зараз у Ланґрасі, допомагає молодшому пану. 

— Допомагає із чим? 

— Із приготуваннями до балу, який влаштовує пан Фрідріх Брен на честь свого двоюрідного брата. 

Єва знову розфокусувалась, гублячись у словах своєї служниці. 

— У нього є двоюрідний брат? — розгублено перепитала вона. 

— Так, моя пані. Це Ентоні Брен, син Елії та Арно Бренів. Арно молодший брат Волда Брена, батька Фрідріха. 

— І скільки Ентоні років? 

— Виповнюється шістнадцять. 

Єва замовкла на хвилину, роблячи якісь висновки. 

— Яка про нього ходить слава? 

— Відомо, що він дуже любить тварин, а також часто доглядає сади на території маєтності Бренів. Подейкують, що саме він стане спадкоємцем Фрідріха. Ентоні компанійський та відкритий, легко знаходить мову з усіма, але дехто називає його розпещеним. Якщо моїй пані потрібно більше інформації… 

— Ні, цього досить, дякую. Нехай підготують гостьові кімнати. Ти не голодний? — нарешті обернулась вона до мене. 

— Ні. 

— Вечерю нехай подадуть, коли повернеться Ерата. Розбудіть мене до того часу. І зачиніть маєток для відвідування. 

Служниця кивнула та пішла виконувати отримані доручення. Єва роззирнулась по кімнаті, ніби не впізнаючи її, а тоді повернула погляд на мене.

— Нагорі є бібліотека. Можеш прогулятися по маєтку або довкола маєтку. Якщо щось знадобиться, слуги будуть раді тобі допомогти, мою кімнату ти легко знайдеш. Але сильно не загулюйся, бо Ерата любить приходити раніше, ніж попереджає. 

— Я можу дати собі раду. 

— Знаю. Але я зобовʼязана подбати про тебе, доки ти мій гість. Не сумуй. 

Її слуги декілька разів підходили до мене, відколи вона пішла. Вони пропонували пригощення та екскурсію по маєтку, але я відмовився. Цікавіше було блукати тут самотужки. Єва не збрехала, коли казала, що я знайду її кімнату легко. Практично усі двері були відчинені навстіж, створюючи приємний протяг. Закритими лишались вбиральні та службові приміщення, але їх легко можна було розрізнити за малими, не такими розкішними дверима. В її покої мали б вести подвійні різні двері з квітковими візерунками, які були притаманні спальням тут. Серед кількох таких лише одні були зачинені. 

Стіни були прикрашені портретами та яскравими квітковими пейзажами. Частіше на портретах зʼявлялись жінки, сімейних портретів було обмаль. Більшість мали світле волосся та блакитні відтінки очей. Якщо вірити пропорціям на картинах, майже усі її родичі були суттєво вищими за саму Єву. Родинні звʼязки між ними усіма було чудово видно, було дещо спільне в їхніх рисах. Щоправда, справжня родина була зображена на портретах набагато старших. Щось в поставі жінки, яка стояла в центрі одного з таких портретів, сильно нагадувало Єву. Ця жінка мала вигляд в рази мʼякший та тендітніший, але все ще владний. Ніби мʼякість вона показувала лише через дітей, що радісно купчились довкола неї. Якби не діти, мабуть, її владність затопила б усе довкола. 

Цікаво, як це — знати ось так свою родину? У Єви виходить цим пишатись? Чи це щось, що хочеться назавжди стерти? Раніше я б заздрив. Знати свою історію, свій рід, коріння… Мені дуже не вистачало цього раніше. Я був певен, що коли матиму хоч якусь рідню, вони обовʼязково мені допоможуть. Зрештою, так і сталось. Але якби це спрацювало і в житті Єви, вона лишилася б на цих стінах.

 

Звикнути до Ерати, з якою свого часу мені доводилось ділити Підземне Місто, в образі помічниці Єви було важко. Коли я декілька разів помічав її в Канцелярії під час коронації Хісторії, мені вдалося переконати себе, що мені просто здається. Але дурити себе після церемонії уже не виходило. За Підземним Містом важко сумувати, тож мені лишалось сумувати за домом, яким воно для мене було. Схоже, той дім до невпізнаваності змінився. 

— Завжди для всіх було очевидно, що там немає майбутнього, немає перспектив чи хоч чогось хорошого. Піти ми не могли, тож доводилось розважатись… Мені подобалась та гра, в яку ми грали. Ви забирали мої точки впливу, а я знищувала ваші. Було весело, допоки ви не пішли. Тоді стало нудно. 

За стільки років вона досі не зраджувала традиції та користувалась мундштуком, з якого зараз обережно струшувала попіл в попільничку. 

— Ти могла піти.

Легенди про існування таємного проходу з Підземного Міста на поверхню існували скільки я себе памʼятаю. Але дуже мало людей знали, що той прохід насправді існує. Ерата точно входило до їхнього числа, адже він був в самому серці її володінь. 

— Могла. І куди б я пішла? Різник достатньо чітко дав мені зрозуміти, що моє місце в тій дірі. Я завжди вважала, що його кинджал не пасуватиме до моєї шиї.  

— Кенні було байдуже на місто. Він мав інші проблеми. 

— І справді. Його зеленоокі проблеми ніяк не хотіли вирішуватись… Йому потрібне було Підземне Місто, потрібен був тил. Я мала дбати, щоб місто належало йому. Якщо колись його проблеми виявилися б занадто сильними, він міг потягнути їх до Підземного Міста. Єва нізащо б не перемогла Різника на його території. Тож Кенні дуже б розлютився, якби я забрала у нього такий шанс. Якби ти все ще лишався там, мабуть, зайняв би моє місце… 

Єва, що пройшла повз нас, знову скидалась на примару. Одяг на ній був помʼятий після сну, а розпатлане волосся вона намагалась перевʼязати на ходу.

— Тобто я цілий день займаюсь твоїм бізнесом, а ти навіть привітатися не хочеш? Що це за невдячність? 

— Маю дещо перевірити, — байдуже відповіла Єва, рухаючись далі. 

Очікувано Ерата підвелась та пішла за нею. Вона ніколи не любила втрачати контроль над ситуацією. Це обʼєднувало її з Євою. 

— Це що ти вже перевіряти зібралась? 

— Винницю. 

Завдяки просторим кімнатам, які створювали відлуння, я добре міг чути їхню розмову навіть в іншій залі. 

— Єво, у тебе є слуги для такого! 

Коли вони обидві влетіли до зали через декілька десятків хвилин, зʼявилось відчуття, ніби переді мною хтось з мого загону. Ерата забігла за крісло, в якому я сидів, доки Єва бережно поставила на стіл, довкола якого вже крутились слуги, пляшку вина. 

— Ерато, годі цього. 

— Та ти ж мене побʼєш!

— Звісно я тебе побʼю! Ти ж мені таких збитків завдала! Сюди іди! 

Але Ерата досі лишалась за моєю спиною, ніби справді вірила, що я міг би втрутитись і встати на її захист.

— Єво, хіба такі справи обговорюються при гостях? Це ж неввічливо. 

— Що вона зробила? 

Єві знадобилось трохи зусиль, аби відірвати злісний погляд від Ерати та поглянути на мене.

— Випила чверть колекційних вин, які тут зберігались ще до падіння “Марії”. На одну таку пляшку можна двічі покрити річні витрати Розвідки. А їх там було понад сотню! 

— Ну я ж не сама їх пила! Мені треба було чимось пригощати гостей, обмивати угоди! 

— То ти ще й дуритимеш мене? Ти з дзеркалом угоди вкладала чи як? 

Ераті знадобилось багато часу, аби переконатись, що Єва не чіпатиме її. Вона заледве наважилась сісти за стіл, коли подали вечерю. Те, як уважно Ерата стежила за руками Єви, особливо, коли та брала до рук столовий ніж, вражало. 

— Ти відшкодуєш мені збитки, — нарешті проголосила Єва. — Вайорель оцінить вартість кожної пляшки. Надалі ти будеш уважнішою і розсудливішою. 

Ерата, на диво, погодилась доволі спокійно, без жодних протестів. 

— Як ви обидві зійшлись? 

— Нехай пані розкаже. Мені, її рабині, не слід про таке розповідати. 

Те, що Єва досі не кинула в неї бокалом, який легко крутила в руках, щиро дивувало мене. Ерата повернулась до маєтку не більше, ніж півтори години тому, а вже доклала усіх зусиль, щоб роздратувати Єву. 

— Завдяки тобі. Я шукала деяку інформацію про тебе, а вона її продала. На додачу продала і свої послуги. Відтоді ми співпрацюємо. Зазвичай, як сьогодні, вона збіса нестерпна. Але скільки нестерпна, стільки й незамінна. 

— Що я чую? Це хороші слова на мою адресу? Моя люба, тебе ніхто по голові не бив? 

Єва важко видихнула, вказуючи мені долонею на Ерату. 

— Бачиш? Їй навіть слова хорошого не скажеш. 

— У неї завжди було погано з манерами. 

Потішена моєю відповіддю Єва весело дзенькнула своїм бокалом об мій.

 

— Ми поїдемо одразу, коли я повернусь. Чи ти маєш щось проти? 

Ерата з самого ранку кудись поїхала. Мабуть, це було повʼязано з розмовою, яку вони з Євою вели до глибокої ночі на самоті. Самій же Єві сьогодні бракувало пунктуальності, тож снідала вона поквапом, навіть не наважилась сісти за стіл. 

— Коли приблизно ти повернешся? 

— Ближче до вечора. Мені треба заїхати до Тросту після наради. Звісно, якщо хочеш, можеш поїхати зі мною, але там нічого цікавого. 

— Я поїду. 

Її брови підстрибнули, але вона нічого не сказала, продовжуючи давитись канапкою і запивати її чаєм. 

— Ти так і поїдеш? Не перевдягатимешся? 

Тепер Єва квапливо оглянула свій одяг, вишукуючи якісь плями.

— А що не так? 

— Гадав, ти обереш сукню для наради. 

Мабуть, я занадто звик до образу леді-регентки, невіднятною частиною якого були сукні. Зараз же вона тупцювала на місці в тій же формі, в якій і приїхала. 

— Наступного разу одягну сукню. Спеціально для тебе. 

Вона втекла раніше, ніж до мене дійшла її грайливість. Сьогодні у  неї на диво хороший настрій. Можливо, вона нарешті виспалась. В будь-якому випадку Ханджі неодмінно зрадіє, адже Єва знову зможе бути її головною спільницею в бешкеті. 

Повернулась Єва так само різко, як і пішла. Вона швидко забігла на другий поверх, щоб спуститись звідти з середніх розмірів коробкою. 

— Ходімо. Сьогодні ми працюємо посильними. 

— В рамках закону? 

Вона невдоволено зиркнула на мене, ніби я запитав відверту маячню. 

— Більше ніж. Мені, між іншим, навіть ключі позичили, тож не доведеться зламувати двері. 

— Вражає. 

Єва поводилась з коробкою занадто бережно, тож не виникало сумнівів, що там щось крихке. Чи не вперше вона не гнала коня галопом, а користувалась клусом. Щоправда, про Трост вона трохи збрехала. Зупинились ми лише на підступі до вʼїзду в місто, серед невеличкого селища. Слідом за Євою я спішився та підійшов до дверей будинку, з якими вона возилась. Коли двері нарешті відчинились, вона дозволила собі на мить завмерти, але швидко переступила цю мить разом із порогом. 

Будинок був звичайним. Я бачив сотні таких на покинутих землях “Марії” в ході експедицій. Він був новим — це усе, що його вирізняло. Але навіть це було важко розгледіти під грудою пилу. Тут ніхто не живе. 

— Це ще один твій таємний будинок? 

— Не мій. Це будинок Фелікса і Рошель. Я казала, що у них річниця шлюбу. Не могла ж я їх без подарунка лишити. 

Їй швидко вдалось знайти якусь ганчірку та змести пил зі столу. Тоді Єва поставила на стіл коробку та обережно розкрила. За купою наповнювача, який вона обережно прибирала, ховалось скляне суцвіття. Прозорі ніжно-рожеві квіти мали яскраву жовтувату серединку, що усупереч матеріалу здавалась пухнастою. Стебла та листя були зеленого кольору, на фоні якого зелені пляшки з-під вина здавались занадто грубими. Суцвіття здавалось справжнім та зачаклованим водночас. Кожен вигин, кожна лінія переконувала у реальності цих квітів, а матеріал, що вловлював та розсіював сонячне світло, ставив ці переконання під сумнів. Єва уважно обдивилась квіти, перевірила чи нічого не розбилось та доторкнулась до місця зʼєднання квітів з підставкою. 

— Це квіти шипшини. Її вважають символом першого кохання і подолання будь-яких труднощів. Раніше вірили, що вона заліковує будь-які рани. 

Зазвичай вона промовила б це виразно, з гордістю за свої знання. Їй завжди подобалось знати щось, чого не знають інші, та ділитись цим. Але зараз Єва говорила тихо, ніби визнавала власну помилку, ніби була тою раною, яку слід залікувати. 

Тоді Єва обережно накрила квіти коробкою та відновила бант з блискучої помаранчевої стрічки. 

— Це хороший подарунок. Вам пощастило одне з одним. 

— Мені із ними, — миттю виправила вона. 

— Одне з одним. Я не бачу причин відмовлятися від своїх слів. 

Вона глянула на мене з докором. Її прижмур свідчив про бажання продовжити суперечку і таки довести свою правоту, але вона нічого не сказала, сумлінно прийняла мої слова. Тоді вона ковзнула поглядом по годиннику, що віднедавна майже постійно блищав на її лівому запʼястку. 

— Ходімо. Час повертатись.

— І ти лишиш сліди? 

Єва не зрозуміла про що мова, доки я не вказав на відбитки наших чобіт на покритій пилом підлозі. Вона хмикнула, а тоді присіла навшпиньки та швидко вивела пальцем на підлозі: “Мені допомагав Леві”. На її витівку я міг лише брови підняти. 

— Тепер їм точно доведеться мити підлогу.

— Криво вийшло? 

— Тупо вийшло. 

Вона важко видихнула, підводячись. 

— Тобі багато разів в житті доводилось лишати після себе докази на місці злочину? І мені ні. Тепер наш досвід трохи різноманітніший. Хіба це тупо? 

Тепер мені довелось схилитись до підлоги. Було легко провести стрілку від написаних нею слів і приписати: “Займався різноманітним досвідом”. Єва навіть не намагалась стримати сміху. 

— Ти псуєш мою честь, — заявила вона з широкою посмішкою та розпашілим від веселощів обличчям. 

— Мабуть, тобі варто звернутись до суду. 

— Якщо я звернусь до суду, то вже ніколи не зможу відмитися. Мені доведеться прийти до тебе під світанок і тихо розібратися з тобою. 

— На тебе впадуть підозри. 

Вона награно приклала палець до вуст, імітуючи активні роздуми. 

— Навіть не знаю… Можливо, варто повернути Алісу. Підозри оминуть мене, якщо всі думатимуть, що я кохала тебе. 

— Але ти могла б приревнувати, до прикладу. 

Вона весело вилетіла з будинку, зупиняючись тільки на порозі. Тепер на її обличчі відбилось перебільшене здивування, яке лише доповнювало пізнє сонячне проміння.

— То ти зрадливий? І чого ще я про тебе не знаю, Леві? Ти зраджував би мене з Ханджі чи з Рошель? Чи це хтось, кого я не знаю?

Уже зачиняючи двері, вона однаково більше уваги приділяла мені, ніж замку. Усмішка досі не стиралась з її обличчя, перетворюючи її на занадто щасливу незнайомку. 

— Я б не зраджував.

— А я б не мстилась за підозру у зраді. Ми б обговорили це. Мабуть.

— Ти та обговорити. Це щось нове. 

— Це і є різноманітний досвід. 

Майже всю дорогу від Шіґаншіни вона не могла стримати сміху через постійний дзвін дзвіночків. Мені важко уявлялось, що така дрібниця могла аж настільки її розвеселити. 

— У нас має покращитись логістика, — промовила вона після чергової хвилі сміху. — Хісторія нарешті дозволила розміщення військового поселення між нашим табором та Шіґаншіною. Ним опікуватиметься Гарнізон. Там навіть розводитимуть коней, овець та свиней. 

— Як багато часу на це піде? 

— Думаю, за місяць там уже стоятиме поселення. Людей знайдуть швидко, як і ресурси. Питання лише в темпах будівництва потрібної інфраструктури… Усе це треба було зробити раніше. Таких військових поселень уже має бути декілька, вони мають слугувати блокпостами на випадок якоїсь катастрофи. Це починає здаватись безнадійним. 

— Мають же бути причини на такі рішення. 

З її погляду було зрозуміло, що причини не надто розумні. 

— Вони бояться, Леві, це усі причини. Чим більше людей піде за мури, тим менше лишиться для підтримування порядку в мурах. Нам критично не вистачає особового складу. Даріуса багато хто критикував за це. До падіння “Марії” в курсантське училище приймали з чотирнадцяти років, лише після 845 року Даріус наважився зменшити вступний вік. Але училища давно слід було розширити та скоротити терміни навчання. І скільки б я не казала про це Даріусу, він лише нагадував, що у нас немає війни, отже навіщо так багато військових. 

— Ти пробувала говорити з Хісторією? Вона знає про це?

Вустами Єви розтяглась глузлива посмішка. Відповідь обіцяє бути цікавою. 

— Лишається сподіватись, що наша люба королева не сприйняла мій крик за образу та дослухається до моїх зауважень. Аби лише Даріус їй не заважав. 

— Зазвичай ти стриманіша із нею. 

— Зазвичай вона не приймає поганих рішень.

 

Ханджі ніби спеціально чекала нашого повернення, тож одразу поквапилась витягати з Єви подробиці про нараду. Вона сміялась з небажання Піксиса віддавати своїх людей, підтримувала огиду Єви до риторики Даріуса й так само критикувала Найла, який не показав достатньо радості, коли йому наказали провести переоцінку звань та посад у своїх лавах, щоб вивільнити трохи людей для земель “Марії”. 

— Наступного разу я маю поїхати з тобою. Мабуть, весело дивитися на те, як ти принижуєш усе найвище керівництво. 

— Ти теж полковниця, — насмішкувато нагадала Єва, передаючи мені нитки. 

Ханджі, ніби дитина, передражнила її та продовжила спостерігати за тим, як ми пришивали до намету Єви дзвіночки. 

— Може мені варто на день зробити тебе полковницею, щоб не була така горда? 

— І ти повернешся до спілкування з особовим складом? Будеш розбиратися хто у кого вкрав чоботи? Я хочу на це подивитись. 

— Хіба у снах, Єво. Сподіваюсь, ця ваша гірлянда спрацює. 

Єва ніби на пробу потрусила один дзвоник в руках. 

— Має спрацювати. Зрештою, нічого краще ми уже не придумаємо. 

— А якщо здійметься вітер, до прикладу? Воно ж усе разом дзеленчатиме. 

— Даріус вчив мене орієнтуватися в темряві за звуками. Я відрізню вітер від чийогось втручання. 

В мовчанні Ханджі чулось забагато провини. Ніби вона змусила згадати Єву не про навчання, а про чиюсь смерть. Відколи Єва повернулась, вона намагалась поводитися із нею обережно, не нагадувати минуле. Така пересторога здавалась мені перебільшеною, але я не міг звинуватити Ханджі. У неї є причини так вчиняти. 

Невдовзі Ханджі пішла до себе. Єва продовжила разом зі мною мовчки пришивати дзвоники до шатра. Вона виглядала зосередженою, але розслабленою. Перехоплюючи мій погляд, вона усміхнулась.

— У тебе є мрія? Мрія, не ціль. 

Не ціль, щось нереальне… Цікаве питання. А ще цікавіше що вона робитиме із відповіддю. 

— Невеличка чайна крамниця. 

Її усмішка поширшала від моєї відповіді. На мить вона застигла, ніби намагаючись уявити це на практиці. 

— Я люблю конкретні мрії. У них найбільше шансів бути втіленими.

— А яка твоя мрія? 

— Ти сміятимешся з неї, а я не хочу бути посміховиськом. 

Було навіть сумно, що вона ось так недооцінює свої бажання. З іншої сторони вона заінтригувала мене. Тепер я розумів одержимість Ханджі розгадкою її таємничого безсоння. 

— Це щось на кшталт одружитися із заможним лордом та народити десяток дітей? 

Спочатку мені здалось, що Єва розбудить своїм сміхом увесь табір, але вона швидко опанувала себе, притиснувши долоню до вуст. 

— Тобто ти очікуєш від мене чогось подібного? 

— Гадаю, це має ту ж саму ймовірність, що й твоє становлення посміховиськом в моїх очах. 

— Почнемо з того, що я вже маю десяток дітей, наших дітей… Ти не вгадав, але певною мірою це повʼязано. 

Хотілось продовжити вгадувати, але я переборов цей азарт. Все ж вона не хотіла говорити, тож я не мав наполягати. Єва і без того останнім часом занадто стрімко розкриває свої таємниці. Ким вона буде, коли не лишиться жодної таємниці? Собою? З поваги до неї перевіряти не хотілось. 

— Гаразд… — вона завмерла, відсторонилась від роботи, спираючись руками на стіл позаду себе. — Це не зовсім мрія, але дещо схоже. Якби я жила своє краще життя і мені б не доводилось постійно зосереджуватись на виживанні, я б відкрила ательє в центрі Мітраса. Я б задавала напрям моди для кожної пані в мурах, а єдиною моєю турботою був би бісер, який так невчасно закінчився… Я знаю, що моє ательє вже ніколи не існуватиме, але тепер, коли я думатиму про нього, буду уявляти поруч твою крамницю.

Вона говорила це з дитячим натхненням, ніби шанс ще був. Але втома змішана з відчаєм в кутиках її слабкої посмішки промовляла інакше.

Слова Єви не дивували. Вона була достатньо уважною до одягу, щоб це могло її годувати. Їй уже чудово вдавалось виразити усі свої почуття та настрої через одяг, підкреслити свої сильні та замаскувати слабкі сторони, тож це і справді могло б бути її місце. Хоча… Вона чудово виражає усі свої почуття у будь-який спосіб, окрім хіба що прямої розмови. 

— Мітрас ніколи мені не подобався. 

— Тоді я уявлятиму своє ательє і твою крамницю у Трості. Чи ти перебиратимеш далі? 

— Трост — непоганий варіант. 

Закінчуючи з перевіркою дзвоників на її наметі, я зустрівся з її усмішкою. Сьогодні у неї на диво хороший настрій, навіть трохи незвично. Єва відсторонилась від столу та порівнялась зі мною, лишаючи між нами менше простору, ніж зазвичай.

— Мені важко буде вмістити у слова усю свою вдячність… Для мене турбота про безпеку — найкращий вияв прихильності. Я ще не придумала як тобі віддячити, але без відповіді не залишусь. Обіцяю. 

Я не був готовий до того, що вона наважиться обійняти мене, але проти нічого не мав. Її руки на моїх плечах відчувались приємною, необхідною вагою. Світле волосся мʼяко лоскотало. Від її теплоти не хотілось відриватись так само, як від гарячої води взимку. Стійкий квітковий аромат її парфумів міцно вплітався у спогади, доки я втрачав усі надії забути його коли-небудь.