Ліки

Фредеріка

— Поглянь на мене. Будь ласка. 

Минуло вже декілька місяців з весілля. Лише тепер Девід дозволив мені навідати батьків, навідати Ліліт і Каїна. Мабуть, він дозволив цю поїздку лише тому, що я занадто набридла йому з вмовляннями. Мені насправді дуже пощастило отримати його згоду саме зараз. Якщо мої сумніви щодо вагітності підтвердяться, я не зможу довго приховувати її. Я певна, що, коли Девід дізнається про мою вагітність, я житиму в ще тіснішій клітці. Він не ставитиме мої бажання вище чи хоча б на рівні з шансом мати спадкоємця.

Вже як два дні я знову жила у батьків. Вони були такі раді мене бачити знову, такі злі на Девіда просто через факт його існування у світі, такі нещасні через мою долю, що це все не давало мені дихати. І скільки б вони не вибачались, не співчували, не підтримували мене, я однаково не могла їм пробачити. Вони ніколи не розповідали мені, що світ буває настільки жорстоким. Я росла з розумінням, що шлюб — найвищий і найблагородніший вияв любові, а вони це розуміння лише плекали. Ніхто не казав мені, що може бути інакше, ніхто не казав, що буде боляче. Десь всередині я розуміла наскільки абсурдна моя образа, але я однаково не могла цю образу задушити в собі, вона лише росла в мені. 

Тільки Ліліт сказала мені правду, яку я вважала настільки неприємною, що просто відкинула її. Вона попередила мене, що я страждатиму, а я їй не повірила… Ліліт знала про природу реальності більше, ніж будь-хто зі знайомих мені людей. Скільки я її памʼятаю, вона завжди була хворою. І тільки я наважувалась забути про вади її здоров’я, як хвороба знову загострювалась. Разом із цим їй не пощастило з родиною: вони не могли покривати її лікування, навіть якби вона була старшим сином, а не молодшою дочкою. Кому, як не їй, знати про страждання? Хто, як не вона, бачить реальний стан речей, а не мрії та сподівання? Я була останньою дурепою, коли не повірила їй. 

Тож вона мала зараз повне право ігнорувати мене і далі малювати яскраві квіти на полотні. 

— Ліліт, я прошу тебе… Я не знаю чи зможемо ми ще колись побачитись, тому, будь ласка, скажи щось. Якщо ти злишся, тоді втопи мене у своїй злості, але тільки не мовчи.

Вона так натурально ігнорувала моє існування, що я починала сумніватись чи справді існую. Може, вона справді мене не чує? Справді не бачить? Коли я перекинула мольберт разом з полотном, вона завмерла. Ліліт таки мене бачила, хоч і не дивилась на мене. Вона підвелась доволі різко і швидко спустилась на перший поверх. Притримуючи спідниці, я намагалась не відставати від неї на сходах. 

— Каїне! — гукнула вона. — У нас завелись пацюки! 

Ні. Вона не може… Вона ж жартує, правда? 

— Які, в біса, пацюки? Що ти мелеш? 

— Великі білі пацюки. З потворними зеленими очима. Чи не міг би ти поставити якісь пастки… Чи що там роблять з пацюками? 

Я дивилась на її гострий профіль і не могла повірити в почуте. Ліліт не може так вчинити зі мною! Тільки не вона! 

— Я, бляха, життя тобі врятувала, Ліліт! Ти ж не настільки дурна! 

Від мого крику вона навіть не смикнулась. 

— Чуєш? — знову звернулась вона до свого брата. — Чуєш, як вони шкребуться? З ними треба щось робити.

Можливо, мені варто було лишитись поруч і пробувати доти, доки Девід не пошле по мене карету, але я не змогла. Я здалась, я лишила Ліліт позаду. Вибігаючи з тепер чужого будинку, я навіть не старалась стримувати сльози. Як би сильно Каїн не намагався мене втішити, коли наздогнав, а я плакала лише дужче. 

— Вона перебіситься. Просто дай їй час.

— Часу немає… його немає, розумієш? 

Він зумів зрозуміти мене лише за декілька тижнів, коли моя вагітність підтвердилась, коли я нарешті могла розповісти про неї в листах. 

Я мала рацію щодо Девіда, щодо клітки. Куди б я не ходила по маєтку за мною обовʼязково крокував хтось зі слуг. З маєтку мені дозволено було виходити лише задля прогулянок і тільки у супроводі когось з прислуги. Тепер Девід набагато рідше тягав мене за собою по різних вечірках, балах та візитах. Спочатку це здавалось справжнім покаранням, адже від нудності хотілось на стелю лізти. Але згодом прийшла швидка стомлюваність і постійне бажання поспати, а разом із тим прийшла і моя вдячність за таке рішення Девіда.

Мушу визнати, що мені була неймовірно приємна увага Девіда. Я тішилась його піклуванням настільки, що готова була по-справжньому покохати його. В якийсь момент я навіть повірила, що це буде взаємно. Але я навіть уявити не могла, що і ця моя маленька втіха розібʼється так само дзвінко, як дитинство, як вечорниці, як розмови з Ліліт, як риболовля з Каїном. Щойно Девід дізнався, що я народила дівчинку, як перемінився, повернувся до тої поведінки, з якою я була знайома найдовше. Він не був задоволений результатом моєї праці. Тепер уже нічого не могло його задовольнити. 

Наша дочка почала заважати йому від першої хвилини свого життя. Девіду не подобався її плач, не подобалось її бурмотіння, не подобались брудні пелюшки, до яких він жодного разу не торкнувся, йому не подобалось і моє тіло тепер. Його страшно дратували навіть мої спроби поговорити із ним щодо імені для дочки. Я думала, що він давно має на думці якісь достатньо красиві та шляхетні імена для наших дітей, я звиклась з думкою, що не матиму права голосу в цьому питанні. Минуло два місяці з її народження перш ніж я змогла подолати свій страх і дати їй імʼя без згоди Девіда. Запамʼятати, що його дочку звуть Єва, Девід зумів лише з третьої спроби. Я б злилась на нього, якби мала сили. Але за браком сил мені довелось стати байдужою до його байдужості. Було легко збайдужіти, адже тепер він майже не бував в маєтку. Ґретта казала, що він вирішив пожити деякий час в резиденції на землях муру “Марія”. 

Я боялась, що не знайду в собі сил для піклування про дочку, я боялась зненавидіти її, покинути на слуг, як Девід. Але дбати про неї було легше, ніж я думала. Було приємно знати, що принаймні Єва не зможе відвернутись від моєї турботи, від мене. Вона гоїла ту рану, якої мені завдала Ліліт, вона була моїми ліками.

Мене лякало те, наскільки дочка була схожа на мене. Від Девіда вона взяла хіба що світліше волосся і рожевий відтінок шкіри… Вона ж не візьме від мене окрім зовнішності ще й долю? Не успадкує мій біль? Мені хотілось захистити її, хотілось створити для неї світ, в якому болю не буде. Але мої батьки робили те саме зі мною. Чи сильно це допомогло? Має бути інший спосіб. Я певна, що в її житті буде не мало болю. Девід не жалітиме її. І як би сильно мені не хотілось, але я не зможу захистити її від нього, від будь-яких його рішень. Минули місяці перш ніж я придумала що із цим робити. Ця ідея не подобалась мені. Я відчувала такий пекучий сором, що деякий час не могла поглянути на Єву без сліз. 

Якщо я не можу захистити її від болю, отже мушу привчити її до нього, мушу виховати в ній стійкість… Колись Каїн розповів мені, що можна стати стійким до будь-якої отрути, якщо протягом тривалого часу щодня приймати по маленькій дозі цієї отрути. Мою Єву точно колись дуже сильно отруять. Мабуть, єдиний шанс врятувати її — привчати до отрути вже зараз. Буде краще, якщо вона навчиться покладатись лише на себе, якщо не розраховуватиме на інших. А ще варто буде навчити її покірності, навчити догоджати усім, зокрема Девіду. За деякі свої помилки перед ним я дорого заплатила, але Єва не мусить йти цим шляхом, не муситиме робити помилок і платити за них. Я подбаю, щоб вона зрозуміла, що супротив — це ключ до ще більшого болю. 

Ймовірно, їй не буде за що мене любити. Але чи буде вона мене любити, коли Девід віддасть її молодшій копії себе в обмін на якусь вигоду, а я не зможу заперечити, мовчатиму? Я ніколи не зможу зробити для неї достатньо, щоб заслужити її любов, але я маю зробити хоч щось. 

Коли їй виповнився рік, Девід надіслав мені тоненький золотий ланцюжок. Вже краще б він нічого не дарував, аніж таке знущання. Я нікуди не змогла б вдягнути цей ланцюжок, бо він губитиметься на фоні моїх суконь. Це був марний подарунок. Мабуть, такою самою марною була і Єва в його очах.

Незадовго після цього я отримала лист. Навіть не глянувши на адресата, я розкрила конверт, очікуючи побачити почерк Каїна чи когось з батьків. Але це було щось нове, щось давно забуте старе. Лист був від Ліліт. Щойно я це зрозуміла, поквапилась підійти до каміна. Я боялась побачити її засудження настільки, що вже підносила руку з листом до вогню. Але все-таки втратити її знову я боялась більше. 

Її лист був сповнений вибачень. Вона визнавала свою помилку, писала, що Каїн розповів їй усе, що її хвороба знову загострилась і гроші Девіда знову врятували її. Я поквапилась написати їй листа у відповідь. Я перепросила за свою брехню, за те, що не повірила їй. Я пояснила їй свій вибір, розписала про своє життя в усіх подробицях, запросила її до Ланґрасу. Каїн, який привіз від неї відповідь, виглядав не менш щасливим, ніж я. Ми з ним чудово розуміли, що радіти тут особливо нема чому. Я ніколи не зможу знову бути тою подругою його сестри, яку він знав. Він ніколи знову не зможе бути мені братом, хай і не по крові. Але ми однаково дуріли від радості. Єва раділа не менше, крутячи в руках нову іграшку від Каїна. 

— Я думала, що ти подаруєш їй вудку. 

Натомість Єва тепер мала вирізаного з дерева коника. Я знала, що саме Каїн його і вирізав, але так само знала, що він ніколи в цьому не зізнається. 

— Слухай, а це ідея! Я не додумався до цього. 

— Мури милостиві… Каїне, мені потрібна твоя порада, але… Можеш пообіцяти, що вислухаєш і не відвернешся від мене незалежно від того, чи сподобається тобі почуте? 

Він швидко погодився. Він не допускав думки, що я можу розказати йому настільки жахливі речі, як-от свою ідею про виховання Єви. Каїн не знав наскільки болісне моє становище зараз, він вважав, що я тримаюсь, що я буду і вже є хорошою мамою. Схоже, тепер він так не вважає. 

— Мабуть, і справді буде краще, якщо ти будеш суворою. Хай краще ти зробиш їй зайве зауваження, ніж якщо твій чоловік підійме руку… Не знаю, це не звучить аж так погано. Головне — не захоплюйся. 

З його схваленням було трохи легше дихати, зовсім трохи.

Ліліт мала приїхати за місяць, але не змогла. Їхні батьки злягли з якоюсь гарячкою. Каїн дбав про них, а Ліліт лишалось дбати про Каїна. За тиждень після цих новин я отримала нового листа. Спочатку помер їхній батько, а за два дні і матір. Коли вони достатньо оговтались, щоб знову написати мені про візит, мені довелось знову його відкласти. Девід занадто невчасно згадав про свій трофей. Майже цілий рік він тягав мене всюди за собою, знову вихвалявся мною перед іншими. Я вже встигла звикнути та навіть засумувати за цим, але… Було неспокійно лишати Єву так надовго. Я довіряла Ґретті, довіряла іншим слугам, але ж… 

Ціле літо ми провели в резиденції на землях муру “Марія”. Я й уявити не могла, що Девід міг бути таким затятим фанатом низькосортних вечірок, які розраховані лише на потіху невеликих землевласників, селян і робітників трохи багатших за решту. Ці вечірки мене дратували. Не так давно Девід змусив мене займатися з вчителями, бо вважав, що я занадто неосвічена, а вже сьогодні він готовий проводити вечора в компанії людей того ж походження, що і я. Їхня неосвіченість вже не хвилювала його.

На черговій такій вечірці один з гостей занадто відверто і вульгарно залицявся до Ґретти. Я намагалась сказати про це Девіду, намагалась попросити його втрутитись, але він і чути мене не хотів. А тоді стало запізно: Ґретта разом з тим чоловіком зникла з мого поля зору. Я наважилась проігнорувати невдоволення свого чоловіка і покинула компанію. Мені було занадто страшно шукати Ґретту одній, саме тому я рушила на подвірʼя. Знайти Вайореля було не складно, він очікувано порався коло конів гостей. 

— Ти потрібен мені всередині. Швидко. 

— Звісно, моя пані. 

Ми спізнились. Коли я нарешті відчинила потрібні двері, Ґретта уже не чинила спротиву, здалась. Я заціпеніла, але Вайорель ніби був готовий до таких ситуацій. Він так легко розчепив їх обох, так легко потягнув того чоловіка геть з будинку… За мить вечірка урвалась, маєток поглинула тиша. Коли я переконалась, що з Ґреттою усе буде добре, коли з мого наказу слуги оточили її турботою, я наважилась повернутись до головної зали, з якої дедалі рідше долинала занадто фальшива ввічливість Девіда. Я вже знала, що він починав говорити менше, коли особливо сильно злився. Він любив діяти, а не говорити у хвилини злості. Кулаки за нього казали краще. Я дуже сподівалась, що його злість була направлена в правильну сторону. Принаймні тут я могла радіти, що він мої очікування виправдав. Девід розтрощив обидві кисті тому чоловіку. Я мовчки спостерігала за тим, як його руки деформувались, як з-під шкіри прорізаються розколоті кістки, як тонка золота обручка кривиться разом із безіменним пальцем. Поруч стояло декілька служниць, які мали потім відтирати кров. 

— Я розчарований, що ти нічого не зробила, — сказав мені Девід, коли служниці уже відтирали кров з усіх поверхонь в кімнаті.

Сам він розкинувся на дивані й уважно витирав зі своїх рук кров. Разом із тим червоні крапельки лишались між його кучерів, на його одязі та навіть на обличчі. 

— Це я нічого не зробила?! Я просила тебе втрутитись! Просила хоч щось зробити! А ти і слухати не хотів! 

Я пошкодувала про свій крик. За таке прислуга буде і мою кров змивати зараз. Але він не відривав погляду від своїх долонь, лишився, на щастя, байдужим. 

— Тут ти маєш владу лише трохи меншу за мою. Не моя провина, що ти нею не користуєшся. 

— Якби він і мене так взяв, ти сказав би те саме? 

На його вустах заграла потворна усмішка. Він нарешті підвів на мене свої бридотні блакитні очі. 

— Якби ти дозволила йому себе взяти, так. 

 

Вагітність Ґретти стала моїм особистим приниженням. Я намагалась переконати себе у своїй невинуватості, але виходило відверто погано. Я не могла нікуди втекти від тої посмішки Девіда, від того його погляду. Ґретта була старшою сестрою Девіда по батьку. Вона була дочкою випадкової служниці, якій так само не пощастило опинитися наодинці з батьком Девіда. Мені здавалось, що Девід по-справжньому любить лише свою сестру. Їхні стосунки, звісно, були своєрідними, але до неї від хоч іноді, хай і по-своєму, дослухався. Мабуть, він любить її більше, ніж мене. І зараз він звинувачує мене в усьому, що сталось. Я ні в якому разі не могла звинуватити Ґретту, але… Хіба я справді заслужила на такі звинувачення? 

Коли Єві виповнилось три, я почала віддалятись від неї, почала привчати до самотності. Було занадто важко ігнорувати її. Вона продовжувала ходити за мною, приносила мені свої іграшки, щоб я з нею пограла, або збірку казок, яку я читала їй перед сном. Спочатку вона навіть слухалась, коли я проганяла її. Лише згодом Єва почала капризувати, влаштовувати істерики, щоб я нарешті звернула на неї увагу. На кожну її сльозу щоночі я виплакувала по три своїх. 

Стало трохи легше, коли Ґретта народила. У Єви зʼявився новий інтерес. Але це непокоїло мене теж. Можливо, на початку буде добре, якщо Єва з Емі подружаться, але що на них чекатиме в майбутньому? Між ними буде така сама прірва, що і між мною з Ліліт та Каїном. Для неї це лише зайвий, непотрібний біль. З цим треба буде щось робити, коли вони підростуть. 

Цього літа я лишилась в Ланґрасі, а Девід десь завіявся. До мене нарешті змогла приїхати Ліліт. Вона тепер коротко стригла своє каштанове волосся. Ластовиння на її щоках незмінно було яскравішим зараз улітку. Ми довго сиділи в саду і розповідали одна одній про свої нові життя. На мить мені навіть здалось, що нічого і не змінилось, що я просто занадто довго гостюю у чужих людей. Усе було настільки добре, що мені навіть вдалось вмовити Ліліт лишитися на ніч. Ми знову могли пустотливо розкинутися на одному ліжку і говорити про все на світі. 

— Я так ненавиджу твого чоловіка! І прислугу теж ненавиджу. І твою дочку. Вони можуть бачити тебе щодня, можуть… 

— Будь ласка, не кажи таких речей. Єва ні в чому не винна перед тобою, щоб її ненавидіти.

— Вона забрала у мене найдорожче, забрала тебе… — її карі очі спалахнули такою ненавистю, що мені стало страшно. — Ти цілий день тільки і говорила, що про неї, а коли вона була поруч, ти дивилась лише на неї. Думаєш, це приємно?.. Ми обидві знаємо правду Фредеріко: краще б вона не народжувалась. 

Мені захотілось її вдарити. Ось це відчуває Девід щодо мене? Він теж бачить мене такою дурною? 

— Я прошу тебе востаннє: не говори так про неї. Якщо хтось і винен в тому, що ти почуваєшся покинутою, то лише я. Мені слід було уважніше стежити за своїми словами… І мене забрала твоя хвороба, ніяк не Єва. 

Вона довго дивилась на мене, ніби не розуміла слів, які я вимовила. Це лякало. Мовчання між нами краяло мою душу.

— Хочеш, я стану твоєю хворобою? Тоді я можу змусити твою нову родину піти. Ми знову будемо разом. Хочеш? 

Тепер була моя черга не розуміти її слів. Я не розуміла, не вірила і чути цього не хотіла. Мене раптом охопила така огида, що нутрощі похололи. 

— Ти вже моя хвороба, найгірша з усіх можливих. Але мені набридло хворіти. Мені потрібні ліки, а не хвороба. 

Ліліт поїхала на світанку. Відтоді я більше не бачила її, ми більше не листувались. Витрати на її здоровʼя ставали дедалі більшими й це був єдиний звʼязок із нею, який я не квапилась обривати. Мабуть, здебільшого я робила це для себе. Мені не хотілось, щоб мій шлюб остаточно втратив будь-який сенс. А ще мені подобалось, що у Девіда був принаймні один обовʼязок переді мною, якого він справді дотримувався. 

Свій шостий день народження Єва провела в ліжку. Вона сильно захворіла, температуру вдавалось збити лише на декілька годин. Девід усе ще не міг примиритися, що вона його первісток. Але ще більше він не міг примиритися з тим, що усі його старання щодо її навчання, яке він почав, коли їй виповнилось чотири роки, згорять разом з нею в гарячці. Хай із власних, огидних мотивів, але він подбав про те, щоб поруч із нею був хороший лікар. Навіть мені довелось повернутись в її життя. Ночі я проводила біля її ліжка. Я поправляла ковдру, яку вона постійно скидала, я співала їй колискових, коли вона скиглила крізь гарячку, я відкидала її волосся від личка. Зараз я як ніколи шкодувала, що була такою грубою із нею. Можливо, мої грубощі якось загартують її в здоровʼї, але у хворобі вони лише швидше вбиватимуть її. Так було з Ліліт. Від переживань, коли її щось мучило, її хвороба загострювалась. І їй легшало, коли її відволікали чимось хорошим, повертали до хороших спогадів. 

Чи є у Єви хороші спогади? Ми з Девідом постарались, щоб не було. Ми з Девідом постарались, щоб їй не було причин одужувати, повертатись до цього життя. Розуміння цього факту змушувало мене сутужно згадувати ті вузли, яких мене колись вчив Каїн. Я не заслуговую на життя після усього, що зробила. Можливо, з нас двох могла жити тільки одна. Тоді я з радістю поступлюсь Єві своїм місцем.

Вона вчергове засовалась в ліжку, я вчергове поправила ковдру. Я не очікувала, що вона відкриє свої очі та зустрінеться зі мною поглядом. 

— Мамо?..

Я розгубилась. Вона була такою крихітною, такою тендітною зараз… Я просто не могла їй нашкодити, але мала.

— Твоя кара тебе ще знайде. 

Підвестись було важко через занімілі ноги. Я поквапилась втекти з її кімнати. Більше ніколи я не наважувалась сидіти коло її ліжка.

 

Каїн з роками мінявся, він гіршав. І я знала чому. Гіршала і Ліліт. Вони завжди копіювали одне одного, навіть не розуміючи цього… Йому тепер доводиться самому давати їй раду. На ньому тепер усе їхнє господарство. Я розуміла чому він став так багато пити, розуміла чому він осунувся. 

— Я не можу так більше… 

Він сидів на ліжку гостьової спальні й злегка хитався. Він ніколи не був для мене високим, але я вперше помітила наскільки він був маленьким. На фоні Девіда він здавався дитиною. І, мабуть, він нею був. Девіда привчили до думки, що колись він буде володіти власністю свого батька, він навіть сказав мені якось, що чекав його смерті. Але Каїн… Він не був готовий втратити батьків. Не був готовий втратити мене, втратити Ліліт, на яку тепер жодного впливу не мав. Йому було лише двадцять пʼять. Їхніх батьків немає в живих уже пʼять років. І я вперше бачила, як він плаче. 

— Мені так потрібна її допомога… Я щодня горбачусь на тих полях і все заради того, щоб вона малювала цілий день… Вона… Ми живемо в одному будинку, але я просто забуваю про це, вона майже не виходить зі своєї кімнати. Вона ніколи не спитає як у мене справи, ніколи не заговорить зі мною першою, ніколи не зробить щось для мене… Мені іноді здається, що вона вже лежить поміж батьків, на кладовищі, а це просто примара, просто… Це не може бути Ліліт, вона не може бути такою жорстокою зі мною.

Я пригорнула його до себе одною рукою за плечі. Мені хотілось вірити, що під моєю рукою топиться його біль. 

— Хочеш, я напишу їй? 

— Вона не читатиме.

— Тоді спробую приїхати. Поговорю із нею… 

— Не думаю, що вона сумує за пацюками. 

Так, він мав рацію… 

— Девід виділяє мені трохи грошей на власні потреби. Я майже не витрачала їх, тож… Я можу найняти тобі помічників. 

— Я хочу одружитись, Фредеріко, хочу просто вигідно одружитись, як ти. Якщо пощастить, я зможу покинути Ліліт і хай вона робить, що хоче… Я матиму новий будинок, нову родину. Про мене буде кому подбати… 

— Це не працюватиме так, як тобі хочеться.

— Тоді я змушу працювати так, як мені хочеться. Знаєш, що ти можеш зробити для мене? Пошукай мені партію. Якусь дурненьку розпещену дівчинку при грошах, у якої збіса старі батьки. Цього мені буде досить. 

Я дивилась як він витирає залишки своїх сліз і не вірила почутому. 

— Ти говориш огидні речі. 

Каїн посміхнувся одною з посмішок Девіда. Я відсмикнула від нього руку. Мене охопив страх. 

— Так, можливо. Але хіба тобі на це вказувати? Ти сама не робила огидних речей? Те, як ти поводишся з Євою, не огидно? Як він бере тебе, наче суку, не огидно?.. Тобі добре таке казати, у тебе цілий будинок слуг. Коли ти востаннє сама готувала собі їсти? Коли востаннє прала?.. Ні, Фредеріко, те, що ти зробила це заради Ліліт, не додає тобі честі. Ти сама вирішила, що її життя дорожче за твоє, ніхто тебе про це не просив. Ти не можеш засудити мене за те, що я просто хочу жити своє життя без цієї хвороби під боком. 

Я дивилась в його дикі очі, в яких відбивались свічки, і не впізнавала нічого там. Сльози на моїх щоках здавались найменшою проблемою зараз. Коли Каїн простягнув руку, щоб стерти їх, я смикнулась. Він водив рукою по моїх щоках трохи незграбно. Причиною точно був випитий раніше алкоголь. 

— Пробач, я… не варто було мені. Просто… Ти маєш зрозуміти мене, Фредеріко. Більше нема кому. 

Невдовзі він неохайно розтягнувся на ліжку, а я лишилась із ним на його прохання. Після стількох келихів дивно, що він так довго не міг заснути. 

— А знаєш що ще огидно? — раптом обірвав він тишу. — Ви з Ліліт огидні… Думаєш, я не чув як ви бігали до спалень одна одної?.. Вона знала, що ти подобаєшся мені, завжди знала і все одно гралася з тобою. І ти завжди їй потурала… Ось це по-справжньому огидно.

Від тієї розмови він перемінився ще дужче. Між нами стало більше доторків з його провини. Я знала куди це нас приведе, я розуміла, що втоплюсь в цьому. Але я не могла йому відмовити, не могла розірвати поцілунки, обійми… Якщо йому хоч трохи краще від того, нехай. Незабаром мені таки вдалось допомогти йому з одруженням. Мені було шкода його дружину. Але його самого було шкода трохи більше. 

Ліліт відтоді лишилась сама в батьківському будинку. Каїн надсилав їй достатньо грошей, а я ще й докладала свої, тож усе залежало лише від неї. 

Поміж цим померли мої батьки. Я попросила Каїна зайнятись похованням, бо сама я не розуміла що маю робити і як. Ця новина пролетіла повз мене настільки швидко і непомітно, що я навіть на похоронах не була.

Незадовго до десятого дня народження Єви Каїн приніс мені листи та блокнот. Речі належали Ліліт. Я вже знала що він зараз скаже, але не могла в це повірити. 

— Мені шкода.

Хвороба таки забрала у мене Ліліт. Вона померла. Усе, що від неї лишилось — купа листів і геть змальований блокнот. Вона так багато малювала мене, що це лякало. Їй завжди вдавалось малювати мене схожою, але… Я вже не була схожа на ту веселу дівчинку, намальовану нею. Це не Ліліт розучилась малювати, це просто я перестала бути собою. 

“Сподіваюсь, ми не зустрінемось в наступному житті. Досить з нас болю і тут”, — такі були її останні слова в листі до мене. 

 

— Ти двинута! Ти просто, бляха, двинута! 

Каїн ходив по моїй спальні, не знаходячи собі місця. Мені хотілось щось сказати, але з рота виливались тільки скиглення і заїкання. 

— Це хвороба, Фредеріко, тобі треба лікуватись! Ти ледь дочку не спалила! 

Я сиділа на підлозі й з усіх сил закривала рот руками, намагаючись приглушити свій плач. Усе було таким гучним зараз, таким яскравим, несправжнім. В ритмічних кроках Каїна я чула удари молотка, яким Девід молотив по руках батька Емі. Крики слуг, тихий плач доньки зливався разом з моїм. Понад усе хотілось тиші зараз. А ще хотілось все виправити. Але як? 

Каїн мав рацію. Це хвороба. Це усе вплив Ліліт. А все, що стосується неї, виправити неможливо.

— Навіщо ти це зробила?! Тобі, може, голос в голові наказав?! 

Хотілось сказати, що це випадковість. Але хто може випадково змусити свою дочку тримати в руках жаринки з каміна? 

— Я лише хотіла вберегти її від болю…

Каїн міг злитись, міг не розуміти, обурюватись, але я знала, що він не нашкодить мені. Мені слід було боятись Девіда. І Ґретту, яка йому і написала про все, що сталось. 

Девід насолоджувався моїм страхом, він не квапився. Спочатку він опитав прислугу, тоді спитав у Єви що сталось. Я чудово знала, що жодна відповідь не змінить його думки. Щойно він увійшов до маєтку я вже розуміла, що доведеться носити закриті сукні найближчим часом. 

Він довго кричав на мене тої ночі, робив перерви лише для того, щоб вдарити. Я знала про що він мені говоритиме, тому навіть не намагалась слухати. Також я знала, що він так само не слухатиме мене, тож не виправдовувалась, лише мовчки терпіла кожен його удар. Девід потрощив спальню настільки, що усі поверхні в кімнаті були всіяні уламками. Для себе він звелів підготувати нову спальню, а мені наказав спати тут. Я не сміла навіть думати, що варта кращого. Скручуючись поміж уламків на ліжку, я почала молитись. Я молилась за Єву, за її здоровʼя, за її щастя. Так я молилась щоночі відколи вона тільки народилась. 

Відколи я попекла їй руки, помінялось усе. Єва більше не була тою милою, допитливою і зовсім трохи пустотливою дитиною. Я рідше бачила посмішку на її обличчі, частіше це була байдужість, через яку вона іноді видавалась старшою. Вона завжди була схожа на мене, але зараз від нашої схожості мене нудило, кидало в холод. 

Девід тепер майже не покидав Ланґрас. З одної сторони це тішило. Я боялась залишатись наодинці з Євою тепер, боялась ще більше їй нашкодити. Було добре, що він лишався між нами, навіть якщо це диктується тим, що він бачить мене геть божевільною. З іншої сторони… Хто захищатиме Єву від Девіда? Ґретта намагалась, але щоразу у неї виходило дедалі гірше. 

А тоді померла дружина Рода Рейса. Мені було байдуже рівно допоки я не побачила в очах Девіда те саме переможне захоплення, з яким він повертався з полювання. Він не порадився зі мною, не порадився ні з ким, а просто кинув Єві наказ за вечерею. І хоч я знала, що не зможу зарадити, хоч розуміла ціну свого заперечення, але однаково наважилась поговорити із ним перед сном. 

—  Він майже втричі старший за Єву. Як ти це собі уявляєш? 

— Мені байдуже як це виглядатиме, це буде уже проблема Рода, не моя. Важливо те, що я зможу отримати з цього. Їхні діти, мої онуки, успадкують Мелмур. Хай Род буде хоч впʼятеро старший за таку плату. 

Мене дивував його піднесений настрій. Він говорив легко і багато, він пишався. Я гадала, що ця розмова дратуватиме його, але він не був проти зайвий раз похвалитися своїми досягненнями. 

— Тоді віддай її за сина Рейса. Я прошу тебе, Девіде, прояви хоч трохи співчуття. 

— Я щоразу дивуюсь твоїй тупості. Як ти могла жити на землях Рейсів і не знати, що їхні старші діти довго не живуть? 

У нас і справді ходили ці чутки, але ж… 

— Хіба Род не старший син? 

— Род — виняток, перший і, сподіваюсь, останній. Шлюб з молодшим Рейсом… Не знаю чи доживе він до того віку, щоб мати дітей. 

— Другий син Рода теж може не дожити? 

Він посміхнувся, сигналізуючи, що я запитала чергову дурницю. 

— Навіщо йому така стара дружина? Нехай хлопець одружиться в шістнадцять, скільки Єві тоді буде? Більше ніж двадцять пʼять. Це невигідно.

— А ти думаєш Роду не набридне просто дивитися на неї? Він однаково не зможе спати з нею зараз. Йому доведеться почекати в кращому випадку рік. Ти певен, що за цей час Єву не забере якась дивна випадковість? 

Девід посміхнувся лише ширше. Він не сприймав мене серйозно, він слухав мої слова рівно з такою з увагою, що й блазенську пісню. 

— Род не дурний, він не наважиться влаштувати якусь дивну випадковість. Він матиме серйозні втрати, якщо розірве нашу дружбу.

— Ми матимемо втрати більші. Це його зерно годує твою худобу, а не навпаки. Я благаю, Девіде, не грай в ці ігри. Не заради Єви, заради нас усіх. Не намагайся відкусити більше, ніж можеш проковтнути. 

— Люди не живуть довго не одному зерні. Принаймні розумні люди.

Він не збирався поступатись і це бісило. Я справді не могла нічого вдіяти.

— Тоді віддай Єву за молодшого Брена. Ти нічого не втратиш. Матимеш майже увесь Південь, хіба це не краще? 

— В якому місці це краще? Вони досі скоса поглядають на землі Рене, бо ті не віддали посагу за матір того… 

— Фрідріха. Я говорила про Фрідріха. 

Тепер на його вустах грала посмішка заздрості. Його погляд був, на диво, спокійний, але не сфокусований. 

— Так, Фрідріх… Він ніби принц з казок, правда? Ти хочеш їй найкращого чоловіка, який дбатиме про неї, і він у твоїх очах, звісно ж, найкращий варіант… А тепер вгадай чому я відмовлю тобі. 

— Бо Рейси дадуть більше, ніж Брени. 

— Бо Брени візьмуть більше, ніж Рейси. Ти знаєш історію про матір того хлопча? — він навіть не дав мені слова вставити й одразу продовжив: — Амалію Рене видали за Волда Брена. Це був вигідний обом сторонам шлюб. Рене сподівались отримати знижку при торгівлі з Бренами, але отримали лише територіальні претензії. Волд захотів своє придане у вигляді шматка прикордонних земель. Всі говорять, що це моя родина має пихи більше, ніж титанів за мурами, але Брени давно мене в цьому обскочили… Волд вважатиме, що робить мені неабияку послугу, якщо моя дочка одружиться з тим його Фрідріхом. За послугу він вимагатиме плату. Вони візьмуть за Єву більше, ніж та коли-небудь коштуватиме. Волд зробить з неї гарненьку ляльку, зробить її своєю власністю і змусить забути будь-яке інше прізвище, окрім як Брен. Мені плювати на бажання Єви, але я не віддаватиму інструмент свого впливу в такі руки. Гадки не маю чому для тебе це так важливо, але можеш не перейматися за неї: Род Рейс найкраще, що може з нею статись. 

Тої ночі я молилась, щоб ця дурна угода зірвалась. Наступної ночі я забирала свої молитви назад, просила, щоб задуми Девіда збулись. Він уже був націлений на перемогу, він не зможе примиритися з поразкою. Якщо раптом він програє, уся його злість впаде на плечі Єви. Нічого її уже не врятує тоді.

Це був перший раз, коли саме я готувала її до балу. Я мріяла про це… Я мріяла вкладати її волосся, доки вона з захватом перелічуватиме хлопців, з якими хоче потанцювати, мріяла позичати їй свої прикраси, заспокоювати її хвилювання і переконувати, що вона точно усім сподобається. Мені хотілось бути її подругою, хотілось першою чути про всі її переживання чи захоплення. Хотілось, щоб вона приходила до мене за порадами в якихось дрібницях, які для неї здавались цілим світом. Але ці ролі належали Ґретті та Емі, не мені. Вони ніколи не належали мені. Мені була відведена роль суворої наглядачки, яка мала навчити її бути ідеальною жертвою, яку вона ненавидітиме усім серцем. Я могла лише навчити її ковтнути свою гордість, честь, усю себе і робити те, чого від неї захочуть, якими б огидними ці бажання не були. 

Той клятий лист від Девіда після балу усе зіпсував. Я знала, що Єва не винна в цьому, знала, що вона старалась з усіх сил, але… Я просто не могла повірити, що Род Рейс міг відмовитись. Можливо, я таки мала рацію. Йому потрібна була дружина, а не ще одна дитина. Але Девід запевняв в іншому, а він знає Рода набагато довше, ніж мене. Ну не міг же він помилитись! Тоді що? Що пішло не так? 

— Моя пані.

Я відсмикнула руки від обличчя, відкриваючи вид на свої заплакані очі. Ґретта, що непомітно увійшла до спальні, занадто сильно налякала мене.

— Пробачте, я… Моя пані, ви маєте захистити Єву. Я прошу вас повпливати на Девіда. 

— Я маю вплив не більший, ніж ти. 

— І все одно я благаю вас. Я знаю, що вам може стати гірше від спроби, але молодій пані буде в рази гірше без цієї спроби. Якщо все буде геть погано, запропонуйте йому віддати Єву на виховання до якоїсь родини чи школи. Або нехай її забере хтось з ваших родичів, знайомих… 

— Усі мої родичі мертві. А знайомі… Девід справді може погодитись на таке? 

Я могла б попросити Каїна. Він точно візьме її. Але я не могла повірити в те, що Девід це дозволить. Він хотів все або нічого. Єва Рейс або… Як він міг перетворити Єву на нічого? Вбити її? 

— Я не знаю, моя пані, але варто спробувати. 

— Що він з нею зробить? 

Вона не була схожа на Девіда зараз, хоча інколи ця схожість вражала. Ґретта виглядала загнаною, переможеною. Девід ніколи б так не виглядав. 

— Краще подумати про те, чого він не зробить. 

В ніч перед його приїздом мені не вдалось заснути. Принаймні я змогла одразу сісти на вуха Девіду. 

— Будь ласка, розкажи мені усе. Я хочу знати, як Род Рейс міг так невдячно вчинити. 

Я вважала, що краще буде звинувачувати Рейса. Девід просто не міг не злитися на нього, я була певна. Я мала хоч якось потішити його, відвернути його від думок про Єву. Але це не спрацювало. Він з силою вдарив по паруючій воді своєї ванни. Бризки потрапили на мене, змушуючи повільно вдихнути та видихнути, щоб відновити спокій. Служниця лише мовчки долила йому нової води. 

— Це треба спитати у нашої любої дочки. Повір, мені дуже цікаво, що вона такого зробила чи, може, сказала, щоб зірвати таку угоду і вбитись клином між мною і Родом.

— Вона робила і казала лише те, чого я її навчила. Якщо ти вважаєш, що справа в цьому, покарай мене, бо винна я.

— А тепер послухай мене, Фредеріко, і запамʼятай: вчитель зобовʼязаний навчити, але учень не зобовʼязаний жити за цими знаннями. Не можна підготуватись до усього, передбачити розвиток подій і завчити відповідні слова наперед. Іноді доводиться розуміти, що твоя стратегія недієва вже посеред гри, і якщо ти не поміняєш її, ти програєш. Зі своєї сторони ти зробила усе, чого я від тебе хотів. Ти дала їй знання, стратегію, від якої можна відштовхуватись. Я не знаю що пішло не так, але певен, що проблема виникла саме на етапі Єви. Чи вона не змогла застосувати твої вчення на практиці, чи ця стратегія виявилась недієвою і вона не змогла знайти виходу, чи вона навіть і не намагалась — мене це не цікавить. Я бачу результат її дій і цього мені достатньо.

— Девіде, їй одинадцять! Вона дитина! Ти не можеш розраховувати на те, що вона зможе перехитрити дорослого чоловіка! 

— Чому не можу? Що з того, що вона дитина? Вона мала або адаптуватись, або загинути — таке життя. І вона свій вибір зробила. В долі кожної людини є якісь неприємності. І чомусь доля не чекає, доки ми усі повиростаємо.

Я звикла до його байдужості. Він ніколи не ставився занадто серйозно до життя інших людей. Вагомим прикладом того є наш шлюб. Але ж… Ну як він може бути настільки байдужим до своєї дочки? І хоч кімната була пройнята парою, мене брали дрижаки. 

— Як ти збираєшся покарати її? 

— Маєш ідеї? — його насмішка вколола мене занадто боляче. Я могла заперечувати скільки завгодно, але ми в шлюбі уже дванадцять років — він занадто добре мене вивчив за цей час. 

Нас можна назвати близькими. І це болить. 

— Маю. Віддай її на виховання кудись. Позбав усієї розкоші, нехай її вихователі будуть найжорстокішими з усіх, кого ти знаєш, якщо ти справді вважаєш, що вона винна. Можливо, це навчить її адаптуватись. 

— От мені цікаво: що ти вже собі такого надумала, що такий варіант здається тобі дуже милосердним? 

— З твого дозволу я волію лишити свої фантазії при собі. Гаразд? 

— Звісно. Я подумаю над твоєю пропозицією. Все залежатиме від її поведінки. Мені хочеться вірити, що у неї таки є трохи мізків в голові й вона чітко усвідомлює ситуацію, в якій знаходиться. Найкраще, що вона зможе зробити для себе — благати про прощення. 

І, звісно ж, він подбав, щоб я не могла вкласти цю думку в голову Єви. Слугам було заборонено пускати мене до неї. Сидячи за сніданком, я благала мури про милосердя для неї, благала, щоб сьогодні з нею було усе добре. Коли я побачила Єву, то зрозуміла що будь-які мої молитви лишаться марними. 

В ній не було і натяку на розкаяння. Вона високо тримала голову, крокувала так, ніби усіх тих моїх уроків щодо поведінки на балу ніколи не існувало. Вона хотіла показати усі свої переваги, хотіла показати, що поразка не сильно на неї вплинула. Єва без слів промовляла, що це не вона втратила Рода Рейса, а Род Рейс втратив її. 

Я збрешу, якщо скажу, що не пишаюсь нею зараз. 

Я збрешу, якщо скажу, що не вважаю цей її вчинок найбільшою дурістю, яку вона коли-небудь чинила. 

Вона була такою схожою на Девіда зараз… І це її погубило. Ніхто не міг бути кращим за нього, ніхто не міг перевершити його в гордості — він не дозволяв. Девід любив схиляти людей довкола себе, він мав це за свою особливу розвагу. Але Єва не схилилась. 

Мені довелось мовчки спостерігати за тим, як він тягне її геть з будинку. Я знала, що він особливо не любить, коли я заперечувала йому на публіці.