Совісна помста

Єва

Довелось ненадовго лишитись в катівні, щоб хоч трохи відновити сили. Ранком ми вирушили до Стохеса. Обійти через Схід мені здалось кращим рішенням: район досі повною мірою не оговтався після Енні і вбивства Ведмедя та й шукати нас мають на Заході, враховуючи наш маршрут. Але мережа Ерати тут збіса слабка, особливо зараз. Якщо і звертатись до когось, то тільки до Нолана, але це здавалось найгіршим варіантом в цій ситуації. 

За наполяганням Леві я прихопила з собою в місто Арміна, Мікасу та Жана. Хотілось звісно розділитись з ними, але Леві мені волосся повисмикує, якщо хтось загубиться, тож краще не ризикувати. Першим нашим пунктом став бар, що належав до мережі Ерати. Дивовижним чином він не був пошкодженим і закритим. Лишаючи дітей за одним зі столиків, я підійшла до стійки, за якою стояла достатньо статна жінка. Скільки вже воджусь з Ератою, а все ніяк не звикну до її смаків. 

– Чого бажаєте? 

У відповідь я обережно дістала колекційну монету з внутрішньої кишені, яку дуже давно мені віддала Ерата. Якщо Липу пізнають за маскою чи нашивками, то особливу подружку Ерати пізнають за цією монеткою. У Липи теж була своя особиста монета, але вона лишилась в Мітрасі. Жінка з цікавістю оглянула фігурний шматочок блискучого металу, що лежав перед нею на стійці. 

– Я зрозуміла. Чим можу допомогти? 

– Вам відомо щось про блокпости по дорозі на Північ? 

Я забрала монету та поквапилась обшукати власні кишені – може лишилось трохи грошей, бо якось я не звикла отримувати відповіді так легко. У кожної інформації має бути хоч якась мінімальна ціна. 

– Знаю лише, що їх повно на від Шіни до Рози. Не обійти. 

Ну от і все. Доведеться все-таки приступом брати. І краще пошвидше повернутись, бо місцевість можуть обшукувати. 

– Невідомо де зараз Род Рейс? 

Вона похитала головою. 

– Останнім часом він рідко покидає свої володіння. 

– Дякую. 

Лишаючи купку звичайних монет на стійці, я забрала дітей, що встигли помітно знудитись та повела їх на ринок, за продуктами. На вулицях було незвично багато гарнізонців та поліціянтів, що роздавали оголошення із зображенням одного дуже розшукуваного злочинця. Важко було стримати сміх, коли я побачила цей неймовірно майстерний малюнок. Спочатку навіть здалось, що його намалювала Ерата після мінімум одної пляшки вина. В будь-якому випадку слід знайти цього художника і віддячити, бо з таким портретом ніхто й не упізнає Леві, що нам лише на руку. 

Невдовзі ми повернулись з продуктами. Я подбала, щоб не привести хвіст, але, видно, недостатньо – ми з Сашею зачули кроки, що наближались. За свою необачність я миттю отримала докірливий погляд Леві. Гаразд, тут уже він мав рацію, це моя провина.

Ми швидко перейшли в засідку, лишаючи Арміна за мішень. Кроки належали Марло та Гітч, попереду яких сміливо крокувала Черниця. Невже я недостатньо сильно налякала її минулого разу? Чому мені взагалі так щастить? Злазячи з дерева разом з Леві та Мікасою, я поквапилась приставити до її горлянки ножа. Вона смикано спробувала обернутись, злякалась лише дужче, коли наштовхнулась на мої очі. Все-таки це не я її привела сюди, вона занадто сильно мене боїться, щоб йти за мною. 

– Єво, я знаю, що ти шукаєш помсти за Дірка. Я допоможу тобі, гаразд?

Мої губи безсило смикнулись у жесті схожому на посмішку. Рушницю вона вже здала, отже загрози не представляла.

– То ти зізнаєшся у скоєному? 

Мене обережно смикнули за руку, відволікаючи. Я навіть обертатись не хотіла. 

– Звʼяжи її. У нас немає на це часу. 

– Це буде швидко. 

Вона спробувала брикнутись в моїх руках і вибратись, втекти, але не вийшло. Спочатку довелось збити її з ніг ударом, тоді сильно втиснути коліно в її спину, щоб надійно притиснути її до землі. 

– Останні слова? 

Вона просто сичала, не маючи сил та можливості на щось більше. За мить нарешті наважилась: 

– Ти грішниця… Найбільша грішниця усього людства! Усі ви, усі, такими були! Усі носились з тобою, ніби з месією, а ти, лицемірна сука, цього ніколи не цінувала! Зате зараз ти така свята, правильна, хочеш помсти, але ж це ти його убила, ти його підставила, правда ж? Ти сама покинула усіх, окрім тієї хвойди, це усе лише наслідки твоїх же дій!..

Від стуку металу об камінь я підскочила, злякалась. Це був лише мій ніж, який я випустила з рук, який скотився камʼяним берегом річки. Точно, я мала змити з себе кров, цим я і займалась… 

“А якби це був Шавлій? Так само ганялася б за мною?” 

Піднімаючи ніж, я оглянула лезо. Крові не лишилось, чудово. Витираючи з нього зайву воду, я повернула його до піхов. Тоді придивилась до своїх долонь. І знову чужа кров надійно всотувалась в кожну складку моєї шкіри, і знову треба це вимити. А справді, якби це був Шавлій? Чи я б узагалі знала про це? Чи зробила б щось?.. Так, вона все-таки має рацію. Мала.

“Ти не варта того, що маєш, ти не цінуєш цього достатньо! Я мала бути на твоєму місці, я!” 

І знову кров не змивалась. Я спробувала потерти руки мохом, але і це не допомогло. Якщо їй так хотілось бути Липою, то чому просто не попросити? Я б може і поступилась. Жила б собі зараз в тому будинку разом з Марі… Колись ми б точно з нею розбіглись, колись ми б зрозуміли, що зробили помилку, але це було б єдине наше горе. Хоча… Марі не любила Липу, а її тоді б не було. Може і не розбіглися б, хто зна… 

“Та й за кого ти збираєшся мстити? За божевільного дурня?.. Він так і сказав: “Я все одно переміг”. Хоча, звісно, тобі далеко до його вірності…”

Я могла б заробляти на життя шиттям, як і мріяла колись. Могла б шити для неї сценічні костюми далі. Вона відкрила б свою школу, заради якої так гарувала весь цей час. Нам би ніхто не надокучав більше, ми були б вільні… Чи це і є справжня свобода? Мабуть. 

Кидаючи намагання змити незмиване, я підвелась, щоб повернутись до місця, де вже допитували Гітч та Марло. Треба було ще дещо зробити. Гітч саме щось кричала про жертв Стохеса, змушуючи мене до бажання закрити вуха. 

– Марло Фройденберґ, доповідай! Яке призначення Діана Адлер мала у Стохесі? 

На мій наказ обернулись і Гітч із Марко. Отже, я справді встигла їх чомусь навчити. 

– Діану Адлер призначили виконуючою обовʼязки капітана нашого загону… пані. 

Його звернення змусило мене хмикнути. Що ж… Принаймні незадовго перед своєю смертю Черниця змогла стати на моє місце, рада за неї. Сідаючи навшпиньки перед Марло і Гітч, я продовжила:

– От що ви маєте записати в рапорті, коли доповідатимете про її смерть: Діана Адлер, титули та посада. Діані інкримінується жорстоке катування цивільного, що призвело до смерті, переслідування та залякування цивільних, намагання заволодіти державними таємницями, державна зрада. Вирок виконано Липою. 

Дочекавшись кивка від обох, я підвелась та попрямувала ближче до Леві. От і все – це й уся моя помста. Але ж совісна помста. Дуже навіть справедлива. Згадуючи це нестерпне слово, я гостро усміхнулась сама до себе.

– Вже придумав що із ними робити? – тихо звернулась я до нього. 

– Вони твої? 

Я мугикнула на знак згоди. Занадто багато і довго пояснювати словами. 

– Не зрадять? 

– Якщо завоюємо довіру… Можемо просто лишити тут, щоб не витрачати ще більше часу.

– Дозвольте мені допомогти вам! – раптом отямився Марло. – Я не вважаю, що ви чините неправильно! Якщо я можу допомогти відновити справедливість у цьому світі, я готовий на все! 

Отримуючи запитальний погляд Леві, я задерла підборіддя, одягаючи на себе гордість за свого учня. Звісно мій загін і близько не стоятиме з його, але все-таки! 

– Та що це з тобою? 

Все-таки збирається їх лишити тут? Прикро. 

– Благаю вас, капітане Леві, підполковнице.

Я б пристала на його пропозицію, справді хотіла. Але розбиратись з наслідками не хотілось, особливо якщо вони будуть негативними. Тож нехай Леві зробить вибір, нехай він візьме відповідальність в цей раз. 

– Ну вже ні. Я не можу знати наскільки насправді ти готовий стати ворогом уряду. Ходімо! 

Востаннє поглянувши на Марло та Гітч, я остаточно змирилась, доєдналась до групи, що вже йшла. 

– Капітане, дозвольте мені зробити це. 

Підводячи очі на Жана, я відчула занадто знайомий, нестерпний дух авантюризму. Він і сам не був певен у власних діях, але Леві його відпустив. Загалом я не була проти, але треба було відіслати ще когось, щоб запобігти можливій катастрофі. Швидко наганяючи Марко, я послала його услід за Жаном, а на запитання в очах Леві лише стенула плечима. 

Відійшовши трохи від попереднього місця, ми знову зупинились, що мене вже дратувало. Хотілось пошвидше відійти від її тіла, пошвидше лишити її в минулому. Марко із Жаном ніяк не повертались і я лише упевнилась у правильності власних дій. Жану я б не повірила і вже повернулася б, щоб перевірити що сталось, але Марко я довіряю, ця довіра і змушувала мене сидіти на місці та чекати. Коли ж вони нарешті повернулись, мені довелось лише присвиснути – попереду йшли Гітч та Марло, яких вони чи не схотіли, чи не змогли позбутись. А от глибоке садно на правій вилиці Жана змусило мене підійти ближче, щоб оглянути. 

– В голові не паморочиться? 

– Та все гаразд.

Пересвідчуючись у його словах, я повернулась до строю, зупинилась поруч із Леві. Тоді ж Марло спробував пояснити те, що сталось: 

– Ми з Гітч покажемо вам найменш захищений блокпост. 

Я посміхнулась. Мої діти все-таки не зрадили мене. 

– Дякую. Усім чотирьом. 

 

Взяти приступом показаний Марло і Гітч блокпост було легко навіть для дітей. Командував ним ще один з першого внутрішнього. Таке враження, ніби я не в перевороті брала участь, а в покер грала – занадто вдала комбінація. 

Сонце вже сіло заки ми встигли остаточно розібратись з блокпостом і витягнути звідти колегу Джела, Ральфа, Ведмедя та Черниці. Я навіть імені його не памʼятала, він завжди здавався мені занадто порожнім. І враховуючи, що Санезу, Ральфу та Ведмедю давали виїздні завдання з катуваннями, Черниці дозволяли шукати докази щодо моєї особистості, а оцей просто сидів собі за папірцями, командуючи якимись не дуже розумними рядовими… Не тільки я оцінювала його здібності так низько. 

– Досить… – важко сопів цей бідолаха, хоча Леві торкався до нього дуже навіть ніжно. 

– Ерен та Кріста, де вони? 

Сідаючи поруч на траві, я з усмішкою перевела погляд на Леві. Невже досі вірить, що хтось викаже таке? Простіше буде шукати власноруч в межах земель Рейсів. Якщо я увесь цей час нічого не знала, якщо навіть Ерата не знала, отже це і справді найбільша таємниця людства. 

– Це ж треба, які хоробрі! Той блокпост був сповнений новобранців, ледь здатних самостійно сраку підтерти. Ви вважаєте себе героями, якщо змогли їх покласти?

І що він так новобранців моїх ображає? Підхід знайти до них не зміг чи що?

– Який капітан, такий і загін. Хіба не так?

В сірих очах цього поліціянта майнула щира ненависть, але огризнутись у відповідь йому було нічим. 

– Ай, які ми жахливі. 

Підвівшись, Леві вгатив своєю правою ногою прямо йому в рота. Повз мене пролетіли чужі зуби, змушуючи прикритись рукою. 

– Я звісно все розумію, це твій особливий прийом, але не міг би ти бути трохи обережнішим? 

Як же добре, що я не стояла поруч з Ереном на суді. 

– Де Ерен та Кріста?

Леві прибрав свою ногу саме тоді, коли я почала шкодувати його чоботи. Але навіть після такого приниження цей бовдур не схотів говорити: 

– Марно!.. 

– Та заради стін! Тобі нігті перерахувати чи що?

Схиляючи голову на бік, я демонструвала усю свою нетерплячку. Хотілось пошвидше із ним закінчити, закінчити із цим усім, а тоді хоча б спробувати відпочити, спробувати змити із себе увесь бруд, одягти чистий одяг… 

– Кишка тонка! – він демонстративно сплюнув кров мені під ноги. От ще трохи його намагань, він справді зачепить мою гордість і це переросте в особисту справу, а там вже він так легко не відбудеться. –  Вам залишилось тільки тікати та ховатися серед цих стін, обмащених брудом і лайном! А якщо не здастеся, кожен схоплений розвідник буде страчений, починаючи з найбільш винного – Ервіна Сміта!

Гаразд, моя гордість почекає. Відкладаючи убік свою гвинтівку, я дістала з піхов ножа, але скористатись ним не встигла. Леві вже налетів на цього довбня, притискаючи до дерева. Ще трохи і почувся бажаний мною хрускіт. Це лише вивих, а крику було на цілу травматичну ампутацію. Які ж ми ніжні! 

– Заціпся, це не відповідь на моє запитання. Життя деяких розвідників цінніше за життя інших. Лише ті, хто досить дурний, щоб прийняти це, приєднуються до нас. Скажи мені, де Ерен та Кріста?

Можливо, Ервіну слід долучити Леві до написання різних промов та агітацій? Це мало б сенс насправді. 

– Я… Я не знаю! Я і не можу знати! Кенні Акерман дуже обережний! 

Розколовся так само легко, як і Черниця в моїх руках. З виду такий неприступний, а вивихни руку і сльози потечуть! Геть смішно. 

– Акерман? Знаю, що він Кенні, але це його прізвище? 

І знову питав він більше мене, ніж нашого сміливого поліціянта. Як же багато Леві про себе не знає? Хоча ні, краще спитати по-іншому. Він хоч щось взагалі знає? 

– Так, але… 

– Так, це в його дусі приховувати багато чого, особливо найважливіше. Але у тебе ж напевно є припущення? І тобі краще постаратися. 

Я підвелась, розуміючи, що моя допомога геть не знадобиться. Навіть на краще. Ховаючи ніж, я прихилилась до одного з дерев і почала вдивлятись у поле

– Припини!

– У тебе ще багато кісток, які можна зламати. 

Мені хотілося б подивитись на цю чудову виставу, де Леві ламатиме йому кожну кісточку, але мене непокоїли чагарники на тому кінці галявини, що ворушились якось занадто неприродньо. Вітру ж ніби нема… 

– Ти… чудовисько! 

– Не виключено. 

А тоді з чагарників почали виринати постаті. 

– Нас знайшли. 

– Хтось наближається! 

Я хмикнула. Ми з Сашею майже злились в унісон, майже. Все-таки я була першою. Ми усією групою поквапились лягти, загубитись у високій траві. 

– Я ж казав вам. Це марно! Так чи інакше, Розвідку чекає кінець!

Від злості я тихо зашипіла і поквапилась закрити цьому бовдуру рота. Тепер я не зможу стріляти, але принаймні він нас не видасть своїм маразмом. Та невдовзі я покинула цю ідею, впізнаючи обидві постаті. 

– Все гаразд. Це Ханджі. 

Леві недовірливо зиркнув на мене, тоді ще раз на Ханджі із Моблітом і нарешті переконався, випрямився. Усі опустили зброю, заспокоюючись. Підійшовши до нас, Ханджі поквапилась сунути нам у руки оголошення і коротко переповісти події цього дня. Доки Леві з дітьми читали, я вірила їй на слово та привʼязувала до стовбура нашого нового криворучку. 

– …Всі наші дії були розцінені як самозахист. Отже, іншими словами, ми всі вільні. 

Закінчуючи з мотузкою, я підвелась та прикипіла поглядом до дітей. За мить вони вибухнули яскравими оваціями, обіймаючись одне з одним, а я не могла стримати посмішки. Так, Леві мав рацію – вони усе ще діти, лише діти… 

 – Схоже, його ставка виправдалася… 

Оминаючи Леві, я підійшла до Ханджі та мʼяко обійняла її. Я не могла логічно пояснити таке своє спонтанне бажання, просто знала, що вона проти не буде. І хоч зазвичай я так не поводжусь, та зазвичай я не беру участь в активній фазі державного перевороту. 

– Однак, це заслуга не тільки Ервіна… 

Відстороняючись нарешті від подруги, я поквапилась зазирнути в аркуш, який досі був в руках Леві. Було зображення фальшивого короля та Даріуса, але не моє. Занадто незвично. 

– Особистий вибір багатьох зміг змінити цілий світ. 

Я посміхнулась. А якби шість років тому я не наважилась? Якби ми з Ервіном лишились простими знайомими, що перетинались виключно в одній справі? Якби я не обрала його сторону? 

– А я примудрився втратити трьох людей, яких ти мені дала. Вибач.

– Ми обоє їх втратили, – поквапилась я виправити. – Я теж проґавила… 

Посмішка Ханджі на мить повернула мене в кадетку. Спочатку перед очима майнули найкращі спогади звідти, але вони занадто швидко змінились на найгірші, змушуючи мене легко струснути головою. 

– Тепер залишились внутрішні загони. Їхній лідер, Ерен та Хісторія десь заховані. І якщо незабаром ми не знайдемо їх… 

– Можливо, у мене є зачіпка. Вирушимо туди і покладемо край цій битві. 

Поправляючи гвинтівку на плечі, я з запитанням поглянула на Ханджі. 

– Насправді, Єво, я здивована, що ти досі не здогадалась. 

– Ти мене інтригуєш. 

Але таємницю свою вона розкрила тільки коли ми сіли на коней. Точніше діти сіли на коней, а ми з Леві, Ханджі і Мікасою опинились на возі. Я вже встигла пошкодувати, що не взяла Яблуню, але якби із нею щось сталось за цей час… 

– Ервін віддав мені цю доповідь про дослідження розвідниками земель лорда Рейса. Більшість з них повʼязано з інцидентом пʼятирічної давності, що стався з Рейсами. 

Я присвиснула, виказуючи, що вона помилилась – я б не здогадалась. Про цей інцидент я знаю тільки те, що всі Рейси, окрім самого Рода, тоді померли. В той день у мене були нагальніші справи. Розвернувшись від Шіґаншіни і розминувшись з Кенні, я поквапилась знайти Марі, а тоді Йорґена. А коли ситуація стабілізувалась, було багато роботи через постійні розбої на вулицях. До тих Рейсів було далеко, як до неба. 

– Пʼятирічної давності? 

– Так. День, коли впала стіна Марія. Загалом я підведу всі важливі моменти. Як про лорда своїх територій, думка народу про Рейса була зовсім непоганою. 

На губах рефлекторно розквітла посмішка. Хотілось зупинити цей імпровізований урок історії, але я лише розплела власне волосся і опустила голову на руки, щоб хоч трохи сховатись від тих, хто був поруч. 

– У нього було пʼятеро дітей – троє від першої дружини, Катрін Гросс, і двоє від іншої, Даніки Брен. Старша донька, Фріда, була досить скромною і її обожнювали навіть селяни. Але тієї ночі сталася катастрофа, яка повалила весь світ у хаос і в результаті деякі бандити здійснили на них набіги і підпалили каплицю. На жаль, в той момент вся родина Рейс зібралася там, щоб помолитися. І так вся сімʼя, окрім Рода, тієї ночі була вбита бандитами. До того ж це сталося за декілька днів до того, як мати Хісторії була вбита Поліцією. Іншими словами, відразу після смерті своєї сімʼї Род Рейс вирушив на пошуки Хісторії. Мала бути причина, з якої за нею полювали.

– Яка бісова маячня! Людині, яка придумала цих бандитів, треба казки писати. 

– Кровна спорідненість? З її кровʼю повʼязана якась таємниця? 

Заспокоюючи всередині ураган спогадів, я випросталась та знову квапливо зібрала волосся, щоб не заважало. 

– Цілком може бути. Рейси дуже фанатично ставились до власної крові – їм заборонено було одружуватись з простолюдинами.

І все-таки ураган знову піднявся всередині. Раптово згадався вік Люка. Мене намагались продати в одинадцять, але дівчат завжди одружують раніше, бо вони раніше дорослішають. Йому тринадцять, незабаром буде чотирнадцять. Трохи зарано, але… Його ж живим шукають… Ханджі я більше не чула. Отямилась лише коли почула імʼя Кенні. 

– …Якщо він там, він стане нашою найбільшою проблемою. Якщо оцінювати його небезпеку, він як я, тільки ваш ворог… Ні, з цією зброєю він навіть небезпечніший за мене. 

Вдивляючись у надмірну похмурість на обличчі Леві, я відчула гостру потребу зробити щось із цим. Ми можемо просто усі триматись купи, а можемо… 

– Я візьму його на себе. 

Відповідь не змусила себе довго чекати: 

– Тобі клепки в голові бракує? 

– У нас є дві можливі загрози – титани і люди. Ти воюєш проти титанів, я – проти людей, памʼятаєш? Поки Кенні буде людиною – він моя відповідальність.

Леві наполегливо щось шукав на моєму обличчі. Мабуть, шукав тінь жарту, брехню. 

– Леві має рацію. Це занадто небезпечно. 

– Мені ж необовʼязково вступати в прямий бій, необовʼязково перемагати. Я лише потягну час. – Але я нікого цим не переконала. Та що ж таке? – Обернімо ситуацію іншою стороною: Леві бере на себе Кенні, а я лишаюсь для порятунку Ерена. Їхня битва короткою не буде, за цей час з Ереном може статись що завгодно. Якщо Рейс звідкись дістане ще одного розумного титана, я можу не впоратись і тоді ми втратимо Ерена. То чиє життя поставите в пріоритет? Пʼятнадцятирічного хлопчака, в чиїх руках наше майбутнє, чи моє? 

Я таки зламала Ханджі, хоч вона і не квапилась цього визнавати. 

– Нехай. Якщо ти впевнена у своїх діях, то зроби це… І все ж, – подруга перевела погляд уже на Леві, – я не розумію як ти міг жити разом з ним, але при цьому зовсім нічого про нього не знати. 

– Пробач, але я і його повне імʼя дізнався лише нещодавно. 

Не стримати посмішки було важко. 

– До речі, його звуть Кенні Акерман. – Леві перевів погляд на Мікасу. Цього я чекала найбільше. – Він твій родич? 

– Я чула від батьків, коли вони ще були живі, що родичі мого батька, сімʼя Акерман, вважалися злочинцями в містах. Сімʼя ж моєї мами була зі Сходу, вони вважались… іншими і ніде не вписувалась. І ось так, будучи людьми, яких загнали глибоко в гори неподалік від стін, вони зустрілись і одружились. Але я ніколи не чула за що саме Акерманів вважали злочинцями. Ні мій батько, ні мама не були схожі на злочинців. 

Якийсь час Леві мовчав, обдумуючи сказане Мікасою. Зі Сходу… То це не байки? Рошель теж розповідала щось подібне, але… Досі не можу зрозуміти сенс. 

– Був колись такий момент, коли у тобі раптом ніби пробудилась сила? 

Мікаса різко підвела голову, ніби Леві щойно прочитав її думки. Оце і весь їхній секрет? 

– Був. 

– З Кенні Акерманом було так само. Одного разу нізвідки він відчув у собі абсурдну кількість вируючої сили і відразу зрозумів що з нею робити. У мене теж були такі моменти… 

Я знала, що Акермани схильні до неймовірної сили, але щоб вона зʼявлялась настільки випадково? 

– Тобто ваша кров і є джерелом вашої сили? Так виходить?

– Мабуть. 

– Занадто несправедливо… Ти справді зовсім нічого не знаєш про власну родину? 

Крізь крижану байдужість на мить пробилось здивування. 

– Ти тільки зараз це зрозуміла? 

– Ага. Виходить я знаю про тебе більше, ніж ти сам… Після битви розкажу, якщо чемно попросиш.

В його очах я бачила спраглість до цієї таємниці. Цікаво, як це – жити і не знати хто твоя родина? Можливо, так легше? Менше ненависті в собі тримати… 

– Тобто ти увесь цей час мала купу козирів на нього і не сказала мені?! Єво, чи ми усе ще подруги?

Стримати сміх було неможливо – занадто я любила цю її драматичну сторону. Треба буде наздогнати втрачене із Ханджі… 

– Я виправлюсь, обіцяю.

Незабаром ми нарешті дістались до каплиці. Я ніяк не могла витравити з голови думку, що мала б опинитись тут раніше, мала б тут померти. Я так ненавиділа Даніку свого часу, що зовсім не помітила як вона буквально врятувала мені життя. Перш ніж долучитись до обстеження каплиці, я відтягнула Марко в сторону. 

– Я казала, що ніхто не зупинятиме, якщо захочеш померти, але… якщо захочеш вижити, тримайся в бою біля Леві, не йди за мною. 

Його погляд мені не подобався. Знову оскаржить мій наказ? 

– Ти збираєшся померти? – питання було на межі наївності і насмішки.

– Не планую. Щоправда, планування завжди давалось мені важко. Тобі необовʼязково розділяти зі мною поразку.

– Тільки якщо це твій наказ. 

Я посміхнулась. Коли тільки він навчився у мене впертості? 

– На час бою приєднуєшся до загону Леві. Це наказ. 

– Слухаюсь. 

Тепер можна було починати. 

Вхід до підвалу уже звично був схований під килимом. Мене навіть охопило дежавю, ніби за цим входом ховаються довгі сходи вниз, в кінці яких чекатиме Ерата у своєму кабінеті. Хоча цей її прохід давно уже засипали…

Першими ми пустили діжки оливи, до яких кріпились балони з газом та мішки з порохом. Далі швидко увійшли до підвалу, занадто яскравого підвалу, від якого сліпило очі. Саша почала вистрілювати в діжки, щоби ті повибухали, а я приєдналась до Мікаси із Леві, які під покровом диму підібрались до ворога ближче. Я намагалась триматись якомога нижче, але через дим від оливи це було майже неможливо. Рухаючись по кривій між стовпами, я встигла навіть вирізати кількох людей Кенні, але це не було пріоритетом для мене. Треба було знайти самого Кенні. Коли ж Карвен почала відступати, я сіла їй на хвіст. Вона якраз і має знати де її улюблений капітан. Незабаром за мною опинився і Леві, який ніби магнітом для Кенні спрацював. Бісить! Може, мені варто було вдягнути на себе маску, щоб не губитись в натовпі і теж привертати до себе увагу? 

Від удару Кенні ми сховались за колонами. Я бачила як праворуч від мене Леві теж намагається опуститись нижче. Що ж… Кенні мітить на нього і цим треба скористатись. Обережно обминаючи свою колону, я зайшла йому за спину. Він устиг розкусити мій трюк, але я також устигла зачепити його правицю лезом. Слабувато все-таки, але краще, ніж нічого. Ухиляючись від його пострілу, я поквапилась загубитись за іншими колонами. Леві із боєм чкурнув за мною. Тепер ми переслідували Кенні. Коли ж він почав маневрувати, я теж зникла з його поля зору, видираючись під самісіньку стелю, із Леві мене розділяли декілька рядів колон. Я бачила як вони знову зійшлись в ближньому бою, але на цей раз не втручалась, чекала слушного моменту. Нехай Леві поки попрацює на мене приманкою. Коли ж Кенні прострілив кинуту Леві флягу з оливою, я кинулась на нього, намагаючись підрізати правицю остаточно, але трохи дала маху через кинжал, яким він спробував розкрити мені черево. Ерата точно посміється з мене. Така ж рана, на тому ж місці! Хіба що кинжал він не лишив в мені – занадто він його любив. 

Знову ховаючись за колонами, я поквапилась стягнути з шиї затаскану хустку, якою до цього прикривала шрам на шиї, і туго перевʼязати нею рану. Не встигла я отямитись, як Кенні пролетів повз мене, тримаючись за лівий бік, з якого скрапувала кров. Як мило, Леві помстився йому за мене! І тільки-но я хотіла наздогнати його, як він обернувся, щоб стрельнути кудись назад. Та й довкола було занадто багато його людей… Байдуже. Не так вже й глибоко він мене поранив. Я обіцяла зрештою. 

Починаючи їх переслідувати, я намагалась триматись на відстані, але з часом ця відстань скорочувалась. Вони навіть не намагались придивлятись до мене, тож я фактично змішалась з їхньою групою, що дозволило мені пройти до іншої печери. Перш ніж хтось устиг побачити мій незвичний ППМ, я знову сховалась за колонами. На вхід, через який зайшла група, спустили сітку і наставили дула ледь не два десятки людей. Леві з загоном тут не пройде. Хіба що я допоможу їм. Але тоді я втрачу Кенні. Та й вирізати самотужки вісімнадцятеро людей, на чиєму боці перевага… Я не в найкращому стані для такого. Якщо не Леві, то Ханджі має щось придумати… Ні, можу придумати дещо краще. Ця печера не може бути безкінечною. Кенні нікуди не втече. Отже, я можу відволікти на себе його загін, зрізати сітку і відвести кудись далі. А тоді просто ховатимусь від них по всій печері. Газу має вистачити. 

Помостів на стовпах тут не було і це було трохи зручніше, хоча і мало свої недоліки. Легше було заходити за спини і тихенько вбивати. Оскільки усі вони були збіса розкидані по найближчих колонах, то й помітили не одразу. От коли з тіла сьомого мною убитого скотилась якась металева дрібничка, ці горе-поліціянти почули мою присутність. Щойно я дорізала девʼяту, в мене полетів постріл, дріб чиркнув мене по вже пораненій щоці. Хоч би воно загоїлось без шрамів, бо наслідувати Черницю якось не хочеться.

Тепер усі стволи направлені на мене, змінити свою позицію так легко не вийде. Я поквапилась повторити трюк Леві, занижуючись. Тоді дістала револьвер і, обережно визираючи, швидко вистрілила. Десятий. Визираючи ще трохи, я зняла другого вартового з тих, які опустили сітку. Позаду вчувся тоненький свист троса ППМ, я обернулась і поквапилась виставити вперед меч, який зараз тримала в лівій руці. Якийсь чоловік акуратно влетів на це лезо, обламуючи його свою вагою. Але на курок все-таки він натиснув, випускаючи постріл в моє ліве плече. Погано, але не критично. Оновлюючи лезо, я рвано видихнула. Ще трохи, зовсім трохи. Їх лишилось шестеро. Перебираючи револьвер в ліву руку, я взяла праве руківʼя ППМ із лезом. Я зможу вистрілити ще тричі, а тоді закінчаться набої… 

Чіпляючись кішкою за стелю, я знову здійнялась в повітря, рухалась до сітки. По мені пробували стріляти, але дріб не долітав. А от мої кулі долітали. Зрізаючи цю кляту сітку нарешті, я мазнула поглядом по спинах дітей, що квапились піти. 

– Агов! Не шукайте, бляха, легких шляхів! 

Це їх зупинило, змусило повернутись, але далі я не стежила за ними. Вистрілюючи останню кулю в якогось лисого, я швидко поміняла револьвер на другий меч і промчалась повз Карвен, яка саме перезаряджалась. Тепер я знову могла повернутись до Кенні, що було достатньо вчасно – в тому кінці печери відбувалось перетворення в титана. Золотаве світло, вивільнення великого масиву енергії і тепла… Але Ерен перетворюється швидше. Як і Райнер з Бертольдом… Байдуже, однаково не мені цим займатись. А тоді я зупинилась від неочікуваного освідомлення – печера може не пережити цього титана. Хто б це не був, а він може її зруйнувати. Треба вшиватись звідси і збіса швидко! Але… Ерен та інші? Я знову виживу, покидаючи їх на смерть? Так? Я маю піти за ними, маю переконатись, що… Але прямо переді мною стався масивний обвал. Леві із загоном були вже по ту сторону, я не зможу обійти. Якщо вони ще були… Треба шукати вихід, можливо, вони теж так зроблять? Так, вони мають. Леві має подбати про їхнє, бляха, життя. А я мушу подбати про своє. 

Серед усього цього жаху, я побачила Кенні, що так само маневрував крізь каміння, що летіло згори. І я рушила за ним. Якщо вже і померти, то тільки разом із ним. Зрештою, якби він не підтримав Черницю… Так, треба і його життя забрати, щоб нарешті поставити крапку на його епітафії. 

Пробач, Фокуснику. Ти мав рацію зрештою – я справді безпомічна, я постійно втрапляю в халепи і ніхто не рятуватиме мене, окрім тебе. Як же я сумую за тими часами, коли найбільшою моєю халепою, на твою думку, були попечені руки! Тепер попечені не лише вони, тепер рубці не лише на них. Мені шкода, мені так шкода, що я не виконаю твою мрію. З невиконанням своєї я змирилась, це було очікувано: простіше воювати з людьми, з титанами, з собою на кінець, ніж стати тою, кого люблять. Але твоя мрія… завжди здавалась мені легкою. Це ж так легко – дбати про себе, берегти себе, як ти робив це колись. Так легко не висовуватись, не втручатись в озброєні конфлікти і не виступати в них, бляха, активною стороною. Але я і того не здатна зробити. Мені шкода, і тут я тебе підвела.

Хоча і ти не кращий, теж збрехав мені. Мені достатньо бути собою, щоб ти мене полюбив… Це брехня. Я мала б бути сильнішою, щоб ти досі міг мене любити.