Забута справедливість

Єва

У Трост я зайшла першою. Мені слід було підготувати позицію, з якої я буду працювати. Непомітно пробираючись на потрібну вежу, я поквапилась лягти, щоб зменшити силует. Тоді дістала гвинтівку, щоб налаштувати. Я мала б отримати її кілька місяців тому, але Даріус ніколи не дотримується пунктуальності в таких речах, тож люди Ерати змогли передати її лише кілька днів тому. Як слід випробувати її я ще не встигла, та приціл однозначно був неймовірним. 

В голові досі не вкладалась ідея того, що доведеться тягнути Ерена і Хісторію до Піксиса. Звісно, було питанням часу, коли цей старий побачить мене без маски, але не це хвилювало найбільше. Фелікс і Рошель. Ймовірність побачити їх поруч із Піксисом занадто висока. Тільки їх мені не вистачало зараз. Але відмовитись я не можу. Хоч маски на мені зараз нема, та я все ще Липа, якій не дозволено саботувати роботу через старих знайомих. 

Коли вони нарешті зайшли до Тросту, я змогла видихнути. Від стеження за ними через мушку мене зрештою відволікла повозка, в якій були справжні Ерен з Хісторією. Тепер мій погляд розривався між двома групами, які мені треба було покривати і які здебільшого не проглядались за будинками. Незабаром Арміна з Жаном викрали, група Леві розділилась і загубилась за планом. На серці знову було неспокійно через Сашу. Тепер я розуміла чому Йорґен був проти її вступу до кадетки. Навіть обравши підрозділ, який з людьми контактує найменше, їй все одно вдалось ввʼязатись в цю всю хуйню, створену людськими руками… Це якесь родинне прокляття у них. 

Від спостереження за загоном Леві мене відірвав рух незнайомої людини на дахах. Це не були люди Ханджі, яких вона нам позичила, це не були його діти, не було також армійської куртки. Отже, людина Кенні. Вони теж вичікують, але чого?.. 

Блядь. 

Леві буквально видав їм щойно, що викрали не тих. Ось він відстороняється від складу, в якому тримали Арміна і Жана, ось уже рухається до повозки… Знімаючи гвинтівку з запобіжника, я краще вклалась, знайшла опору. Сподіваюсь, віддача не буде сильною. 

Невдовзі один достатньо жирний тарган вже повз по даху до Леві і Ніфи. Це ж якими глухими треба бути, щоб таке не помітити?! Ще й ракурс такий паскудний… Але я вистрілила. Кенні я навіть не зачепила, не завадила вбити йому Ніфу, але хоча б Леві вчасно пригнувся. Поруч з людьми Ханджі на дахах вже повиростали люди Кенні, більшість яких устигла вбити своїх опонентів, поки я перезаряджала гвинтівку. Лишаючи Кенні на Леві, я поквапилась познімати інших. На повозку вже теж напали і я могла б їх відбити, але знову не встигала через перезарядку. Ну чому сюди на можна було припасувати барабан з револьвера? 

Знявши одного з дурнів, що наставили пістолі на Леві, я відчувала як росте мій азарт. Навіть я не стріляла в Леві, коли ганялась за ним по Підземці, а ці чим такі особливі? Не дам я його так легко вбити. 

Зрештою Кенні загнав його в бар. Так хотілось його підстрелити, але він був обережним, не потрапляв в зону, де я могла б його дістати навіть попри намагання Леві завести його на мою територію. А тоді мене відволік свист троса, що рухався позаду мене. Хтось мене знайшов і навряд цей хтось прийшов із миром. Швидко закидаючи гвинтівку на плече, я поквапилась зійти з вежі за допомогою ППМ та обійти свого гостя ззаду. Це спрацювало. Зупиняючись на першому-ліпшому даху, я знову знайшла той бар через приціл, тоді зняла ще одного з людей Кенні. Далі Леві впорається сам, мені час знову знайти повозку з Ереном та Хісторією. На них мене вивели діти, що вже поспішали за своїм капітаном. Якось навіть сумно, що я лишилась позаду. Проте це давало мені змогу порізати усіх, хто намагався сісти їм на хвіст, чим я і скористалась. Нарешті наздогнавши їх, я не змогла надовго затриматись у строю – з флангів вже сунули нові люди Кенні, ніби запрошуючи мене до танцю. До цього я не задумувалась наскільки у того старого великий загін, але зараз хотілось вже молитись, щоб ті люди нарешті закінчились. Знову і знову мені доводилось наближатись, ухилятись від куль, заходити за спини і різати. Наступною ціллю були стрілки, які націлились на Арміна та Жана, що були в повозці. Чіпляючись одною кішкою в стіну, другу я викинула прямо в печінку одному з трьох покидьків. Наближаючись до трьох інших, я вже розуміла, що не встигну – занадто вони близько до воріт, переслідувати їх аж там не має сенсу. До того ж на виході я стану занадто легкою мішенню. Блядь, як же бісить! 

Ухиляючись від пострілу, я викинула кішки в напрямку Леві і групи, щоб повернутись. Ставши на ноги, я сховала мечі і поквапилась оглянути дітей. Всі дуже навіть живі і цілі, це добре. Лишається сподіватись, що Ерен та Хісторія не стануть винятками. Я мазнула пальцями по щоці, знімаючи краплю крові. Все-таки зачепили… 

 

Нам із Леві довелось швидко шукати сховок. Хтось з дітей запропонував склад, в якому тримали Арміна та Жана, і нам лишалось тільки погодитись. 

Невдовзі Марко опинився на варті, Саша, Жан і Конні розводили багаття та займались готуванням, Армін відійшов кудись разом з Мікасою, наслідуючи нас із Леві. Він хотів поговорити і з його очей я чудово знала про що. 

– Ти увесь цей час знала, то якого біса змовчала?! 

Я дозволяла йому стискати в руці шматок моєї сорочки. Хоче відчувати контроль над мною? Хай відчуває, однаково я не збираюсь втікати. 

– Я не хотіла чинити тобі зла – просто не знала які саме почуття у тебе викличе Кенні. Тому і вирішила, що тобі краще не знати. Пробач, якщо я помилилась, але не смій думати, що це було знущання. 

Його хват пом’якшав, він уже майже не тримав мою сорочку. Подив і недовіра відобразились на його обличчі. Я була здивована не менше – щоб я настільки переймалась почуттями лише якогось партнера у справі? Це занадто. Коли востаннє я так про свої почуття хвилювалась? 

– Як багато ти знаєш? 

Це питання змусило мене посміхнутись. От і що я маю йому сказати? Правду? Забагато честі. 

– Трохи більше, ніж написала в рапортах і розказала Ервіну з Даріусом. 

– Навіщо тоді тобі ця інформація? 

Я видихнула, схрещуючи руки на грудях, щоби зберегти хоч трохи тепла. Ця ніч була занадто холодною, а він наврядчи послужливо подасть мій плащ. 

– Допускала можливість використати це проти тебе, якщо зрадиш Ервіна, але, схоже, просто тримаю в колекції… – та він не повірив. Ну що за уперте створіння? – У мене було достатньо часу, щоб розкрити цю таємницю, але чомусь я ним не скористалась. Спробуй якщо не довіряти, то хоча б не дивитись на мене цим поглядом. Я не стану розкидатись тим, за що дуже дорого заплатила. 

– Кому ти заплатила? 

Та що ж таке? Відколи тільки він став таким допитливим? 

– Ти ж розумієш, що правди на це питання не отримаєш? Я не зраджуватиму свої джерела. 

Він хотів ще щось сказати, але зрештою урвався. Я нарешті дозволила собі перевести погляд на його плече, на червону пляму на тканині його сорочки. 

– Плануєш сконати від крововтрати?

– Це подряпина.

Я лише ширше усміхнулась зі своїх слів на його вустах. Так, у мене теж завжди лише подряпини. Тепер я трохи краще розуміла засудження в очах Йорґена. 

– Ходімо, я зашию. Ти мені ще потрібен боєздатним. 

Відійшовши на достатню відстань, я обернулась, щоб перевірити чи послухався він мене. Леві слухняно плентався за мною, що не могло не радувати. 

– Годі підлабузнюватись. Тобі не личить. 

– А я цілком серйозно. Я не глядітиму твоїх дітей замість тебе. 

Нарешті добираючись назад до вогнища, на якому вже щось варилось, я поквапилась закутатись у свій плащ, тоді зняла перчатки і заправила за пояс. Шукаючи найменш зайнятого, я оглянула дітей. Саша з Жаном вели якусь ліниву суперечку щодо страви, що змусило мене посміхнутись. 

– Конні, злий мені води, будь ласка. 

Він слухняно виконав моє прохання. З рук знову зійшла червона вода і я вже не знала чи мені знову ввижається, чи я справді встигла аж так забруднитись. Тоді я швидко виловила з сумки невелику аптечку і нарешті повернулась до Леві, який застиг у спогляданні вогнища. Соромиться чи що? 

– Я не роздягатиму тебе безкоштовно.

Можливо, до дітей не дійшов сенс моїх слів, але чомусь я була певна, що він вловив це. Байдуже загалом. Обережно знімаючи тугу перевʼязку, яка уже була просякнута кровʼю, я промила рану. З тужливим здивуванням я зрозуміла, що шрамів на його тілі в рази менше, ніж у мене. І можна було б пожартувати, що він удвічі менший від мене, тому і шрамам нема де лишитись, але я навіть намагатись думати в цьому напрямку не хотіла. Мене просто охопила заздрість, яку я знову намагалась закопати якомога глибше.

Коли я вже закінчувала вишивати рану, до приміщення повернулась Мікаса разом з Арміном. 

– Що ми робитимемо далі? 

Обрізаючи нитку, я відсторонилась від нього, дозволяючи одягнутись. 

– Далі вечеря. Що там із нею, до речі? 

Але підвестись я Леві не дала. Схиляючись над його обличчям, я обережно відкинула пасма густого темного волосся і наштовхнулась на розсічення. Воно було неглибоким, зашивання не потребувало, тож невдовзі я зовсім його відпустила і почала збирати аптечку до купи.

– Вже усе готово. 

– Сашо, наступна варта твоя. Прискорюйся. 

Загалом таке нагадування я цілком справедливо вважала зайвим – просити Сашу швидше поїсти ну зовсім вже марно. Таке нагадування не завадило б усім іншим, що заледве колупались у своїх порціях. Здається, лише я, Леві та Саша не втратили апетиту. Покидаючи свій посуд коло Сашиного, я поквапилася вийти за нею, перетинаючись ще й з Марко. Вона навіть не обернулась, коли я зупинилась поруч, лише стояла, прихиляючись спиною до стіни, і вивчала далекі краєвиди. 

– Як ти? 

Я прихилилась плечем біля неї. Це місто я бачила десятки сотень разів, а от на неї досі не могла надивитись. Я збіса ненавиджу Леві за те, що втягнув її у це. Однак… як я можу не радіти можливості бути поруч із нею?

– Все гаразд. Чому питаєш? 

– Багато лайна за сьогодні сталось… Я хвилююсь за тебе. 

Вона виглядала занадто незворушною. На мить мені здалось, що я втратила її. Це очікувано насправді. Дуже важко дивитись на близьку людину тими ж очима, знаючи, що вона вбивця. Саме тому я і боюсь цивільного життя. Боюсь, що всі дивитимуться на мене з відразою, з огидою, зі страхом. Набагато простіше жити серед таких самих вбивць, які точно не засудять, які зрозуміють. Можливо, саме тому ми з Марі були приречені від початку… 

– Знаєш, це ж не мене викрали чи намагались викрасти сьогодні, тож усе справді добре. 

Я посміхнулась. Вона мала рацію все-таки, найгірше за сьогодні трапилось точно не із нею. 

– Я усе забувала спитати… Чому Розвідка? 

Вона перевела на мене погляд повний баламутства і хмикнула. Моя посмішка лише поглибилась, адже я отримала бажане. 

– Памʼятаєш коли Йорґен гиркався із батьком щодо рішення відправити мене до армії? 

– Таке важко забути! 

Я намагалась стримати сміх, та декілька смішків все-таки вирвалось. Звична для них суперечка тоді ледь не переросла у бійку посеред селища, на яку зібралась подивитись добра частина округу. Навіть я не мала бажання їх тоді рознімати, бо занадто був високий ризик отримати нових синців. Загалом Йорґена можна було назвати запальним – це у нас було спільне разом із впертістю, що межує зі здоровим ґлуздом. Але його рідко можна побачити справді розлюченим, а настільки розлюченим я бачила його лише тоді. Артур фактично підбив Сашу на рішення вступити до армії, щоби та подорослішала та порозумнішала, бо ж треба допомагати людям, але Йорґену з його здоровим, на його думку, егоїзмом таке дуже сильно не сподобалось. Ніколи б не подумала, що найцікавішу баталію побачу в цивільному житті, а не десь на роботі. 

– Ну от! – підхопила вона мій усміх. – Тоді він сказав, що Поліція – убивці без жодного поняття честі, які продадуться за найменшу ціну. Гарнізон – нікчемні, вічно пʼяні таргани, що лінуються виконувати свою роботу, а Розвідку він назвав лише самовпевненими дурнями. От я подумала і вирішила, що бути дурною і самовпевненою краще, ніж усе інше! 

Тепер я вже не намагалась стримати свій сміх. Така її логіка вже не дивувала, відчувалась занадто рідною, ніби ті самі парфуми, якими я користуюсь від першого року в Поліції, ніби той самий чай зі смаком дитинства, ніби та сама зброя, що була мені найвірнішою. От і спробуй їй скажи, що Йорґен трохи не те мав на увазі. 

– Якби ти тільки знала як сильно я молилась, щоб ти не пішла до Поліції… 

– Господи, Єво, не кажи тільки, що ти встигла постаріти за ці роки і стати повноцінною копією Йорґена!

Сівши навпочіпки, я поглянула на неї спідлоба і посміхнулась. Ну звісно, якщо вже я така стара… 

– Знаєш що? Тобі до мого віку ближче, ніж до свого народження. 

Вона поквапилась незадоволено надути щоки, змушуючи мене посміхатись ширше. 

– Це – заборонений прийом! 

– Думаєш, для мене існують заборони? 

Саша зрештою сіла поруч. Образа в її очах лишалась, але тепер була виключно жартівливо-напускною. Я сумувала за такими вечорами, сумувала за нашими іграшковими сутичками. Ми були поруч вже не перший день, та все-таки насититись я цим досі не могла. Поруч із нею я знову опинилась в Даупері, довкола знову пахло травами і теплим сонцем, та це було лише на мить. 

– Насправді… Тільки не кажи нікому! 

Я поквапилась посміхнутись на таку таємничість. Я і до цього не здавала її, тож невдовзі вона продовжила, не маючи причин не довіряти: 

– Частково це заслуга Ерена. Він так круто розповідав про Розвідку, таким відданим був! Якось навіть соромно було обирати щось інше після його промов… А ще ці два дурні – Жан з Конні – вирішили, що їм теж треба до Розвідки! От і що мені було робити? 

А якби ми тоді усі подались в кадетку? Чи сварились би ми так само через підрозділи? Чи обрала б я Поліцію? Чи обрав би Фокусник Поліцію? А Шавлій?.. 

– Я рада, що ти маєш когось, хто впливає на твій вибір.

Можливо, вона ніколи не зрозуміє сенс цих слів, але я справді була рада, бо знала яке це добре, тепле відчуття. Розуміти, що тобі є заради кого жертвувати, заради кого жити… 

– А якби я пішла до Поліції, ти б взяла мене своєю помічницею? 

– По-перше, Йорґен би мене убив, а я ще не поновила заповіт, а по-друге… це погана ідея. Я занадто сильно тебе люблю, щоб наражати на таку небезпеку. 

– Не знаю… Ти постійно говориш про небезпеку, але Марко дуже добре відгукувався про тебе в листах. Чи я чогось не знаю і ти мені вже зрадила? 

Я не стримала сміху з такої підозри. Насправді мені було дуже приємно, що Липа має таку хорошу репутацію… 

– Звичайно ні! Якось не хотілось мучити його сильно… Просто… – я розуміла що хотіла сказати, але не знала як це пояснити. Занадто важко. – Я не змогла б.

– Але ж ти працювала з Йорґеном…

– Це було ще те пекло… Він постійно намагався захистити мене, але я цього не розуміла, думала, що він просто знущається з мене. Знаєш, він категорично був проти мого підвищення, єдиний сказав, що це того не варте. Я вважала його дурним, але… Мені треба було його послухати тоді, воно справді того не варте… У твоєму віці я була ще нарванішою, ніж зараз… 

За спиною, через стіну, почулись кроки. Я звернула погляд на двері, які відчинились за декілька секунд. На порозі опинився Марко. 

– Єво, капітан кличе тебе. 

Я посміхнулась на таке звертання, підводячись. Ще нещодавно хтось з дітей то викав на мене, то ще якось називав, але тепер нарешті вони гуртом визначились і усі звертались на імʼя. Хоч я і була вихована за старими манерами, але таке звертання мені подобалось набагато більше. Я так ніби не така чужа чи що?..

Заходячи до приміщення, я швидко зрозуміла навіщо була потрібна Леві – він із Мікасою уже стояв над Рівзом. Невже в гості запрошує? 

 

– Що це за будинок?

Якось не порядно розповідати таких речей дітям, але що поробиш, вони самі спитали. 

– Раніше Поліцію намагались розпорошити і будували такі хатки для поліціянтів у віддалених районах, але ідея не прижилась. Зараз їх називають катівнями, бо така глушина чудово підходить для непомітних допитів чи чогось гіршого. 

Зловивши на собі зляканий погляд Жана, я хмикнула. Так, я теж так дивилась на Йорґена. Так, я теж це відчувала. 

– Коли тільки Поліція так спаскудилась? 

– З моменту свого створення?

Я стенула плечима, бо справді відповіді не мала. Десь всередині жевріла надія, яку виплекала ще двадцятирічна версія мене: колись було краще, може, колись дуже давно, але ж було! І все-таки я вже не могла в це повірити. 

Незабаром нам довелось замовкнути, адже, ймовірно, віз з Рівзом та його друзями наближався. За три хвилини поліціянтів звідти вдалось легко схопити, виходячи із засідки. Від усвідомлення, що в моїх руках нарешті опинились поплічники Черниці, легко паморочилось в голові, ніби це був лише четвертий келих вина. Ми з Леві поквапились розставити патруль довкола, а тоді розсадили по окремих камерах Ральфа та Джела. 

– Пропоную почати з Санеза. Він має знати трохи більше.

І він на мою пропозицію пристав. Було смішно спостерігати за тим, як Леві натягує на себе явно великий фартух та рукавички. Смішно, бо це не допоможе, ніколи не допомагало. Завжди після катувань матимеш вигляд дуже необережного мʼясника, що працював не одну добу. І тільки-но я вже хотіла поставити Санезу запитання, як до кімнати увірвалась Ханджі. Своїм виглядом вона ніби з порогу оголошувала Джелу війну. А коли вона і щипці свої дістала, я остаточно впевнилась, що буде весело. Я вже і забула, що вона теж тримає свої інструменти при собі… 

Щойно вона почала висмикувати йому нігті, я зрозуміла, що нема потреби втручатись – Ханджі упорається самотужки. Навіть Леві зайшов їй за спину, поближче до мене, не знаходячи собі там місця. 

– Мені здавалось ти хотіла взяти участь. 

– Я хотіла принести користь, а не катувати будь-кого просто так. Усе і без мене йде добре… 

– …Знаєте чому всередині стін не було війн? 

Така раптова сповідь змусила мене пустити смішок. Я навіть не помітила як Ханджі довела його до такої крайності. 

– Бо перший внутрішній загін бруднить руки заради збереження миру. Учитель, який дуже розумний, дурні закохані, що бажають полетіти, хвойда з глушини, візник, що кричав про власну перемогу… 

Більше я не чула. Яка ймовірність?.. Яка ймовірність того, що він говорить про Фокусника? Візник… Чи міг він досі памʼятати ту нашу дурну розмову? Невже?.. Про що це я? Звісно ж він памʼятав, мав памʼятати. Так, це ідеальні останні слова для нього. 

– Як його звали? 

Зловивши погляди Ханджі, Леві, Мобліта та Джела на собі, я не зрозуміла їхнього здивування. Санез, що сидів з відкритою пащекою, здавався геть розгубленим – мабуть, я обірвала його чудову тираду. Байдуже. 

– Кого? – нарешті опритомнів він. 

– Візника. Розкажи мені про нього. 

Підійшовши до стільця, на якому він був привʼязаний, я відтіснила Ханджі. В руках опинився один з моїх ножів, але я навіть не була певна який. Він дивився на мене таким тупим поглядом, що я зрозуміла звідки береться бажання виколювати очі. 

– Дірк, здається звали… 

Мій ніж влетів в його ліву долоню, змушуючи його урватись на крик. 

– Діана Адлер катувала його теж?

– То це ти їх убила? Знаєш, що?.. 

Я прокрутила ніж, що досі був в його долоні, обриваючи його. Не знаю і не хочу знати. 

– Вона там була? 

– Була! Господи, ти ще більший монстр!

Гаразд, пазл складено. Нарешті… Щойно я хотіла дістати ніж і продовжити, як Ханджі смикнула мене за передпліччя. 

– Ходімо, треба відпочити. 

Я з легкістю висмикнула свою руку, відвертаючись. 

– Без мене. 

Вона хотіла заперечити, але в останній момент передумала. 

– Мобліте, лишись. Якщо вона скаженітиме, покличеш. 

Я лише хмикнула від такого застереження. Коли ж двері за Леві і Ханджі нарешті зачинились, продовжити було легше. Хоча погляд Мобліта дещо бісив. Ніби я була черговим титаном на дослідження… 

– Чому ви його катували? Що хотіли дізнатись? 

– Він забирав Єву Вайс і її брата з Мітраса. 

Отже, я справді його вбила… 

– Куди поїхала Єва Вайс? 

– Він не сказав! 

Я знову увіткнула ніж в його долоню, трохи вище від попереднього місця. Щось під лезом хруснуло, сповіщаючи, що відновлення буде збіса важким, змушуючи посміхатись. Це усе настільки погано, що словами не передати. Такі тортури… Фокусник терпів, він справді не хотів говорити. Але чи справді він не сказав? Навіть найвідданіші люди зраджують в такі моменти. І якщо він зрадив… 

– Куди вона поїхала? Який округ? 

– Західний! Вони зупинялись в Яркелі! Потім виїхали в стіну Роза! 

Невже справді не сказав? Бути такого не може… 

– Далі? 

– Неможливо визначити. Він повернувся в Яркель один. 

Я знову висмикнула ніж, думаючи що робити далі. Не можна упускати такий шанс, але що ще спитати? 

– Як успіхи з пошуком Люка Вайса? 

А ось тут він уже дав відкоша. Звісно ж, це державна таємниця! Про катування якогось візника розповісти можна, а про спадкоємця Девіда Вайса – зась!

– Хвойдо, ти одна з шісток Вайсів чи що? Чи не занадто далеко ти зайшла?

– Погано ж ви Єву шукаєте, якщо її зовнішності не знаєте… 

Недовіра на його обличчі змусила сумніватись і мене. Чи я сама маю уявлення як та Єва Вайс має виглядати? Звісно ж ні. Але я добре знаю декого іншого. 

– Не дури мене! 

Я трохи обійшла його, стаючи по ліву руку, щоб було зручніше. 

– За словами Діани, Єва і Липа – одна людина, так? Памʼятаєш, як учив Липу здирати шкіру з людей? А вона памʼятає. Треба зробити розріз, – схиляючись до нього, я різонула від рани на долоні ще вище, на передпліччя, – потім обережно загнати лезо між шкірою і мʼязами, – це я теж зробила, – тоді ще один надріз, щоб було зручніше, і все, можна білувати.

Переді мною скрипнули двері. Мобліта я таки злякала. З порізу на руці Санеза жевріла блискуча кров, яка нагадувала пофарбовану солодку карамель… 

– Я очікував більшого від тебе. Ти така сама, як і ми, нічим не краще… Де ж твої ідеали, де справедливість? 

Справедливість? Він зараз серйозно? 

– Немає і не було справедливості – лише помста. То, скажи мені, як успіхи з Люком? 

Нас перервав шум за дверима, які виявились незачиненими. Крізь ґратки на дверях я бачила Леві та Ханджі, що тримали Ральфа на сходинках. І що це за вистава? 

– Ти жалюгідний. Лише один ніготь і ти заговорив. 

Вони кляті генії! 

– Схоже, мені слід поговорити з твоїм другом…

Витираючи ніж об його одяг, я сховала його в піхви, завмираючи. 

– А у Санеза їх вже немає, та він і слова не сказав.

 За такі чудові слова я готова навіть проставитись перед Леві. 

– Та мені начхати, це його вибір. Він ніяк не замовкне зі своїм миром і королем, більшість наших його ненавидить!

– О, це правда, до речі, – не змогла упустити моменту я.

– Зробіть нам усім ласку і прикінчіть його.

Швидко мазнувши поглядом по обличчю Санеза, я зрозуміла, що ця афера діє. Зараз він міг би грати на одній сцені з Марі: зображати біль від зради, виявляється, він уміє занадто добре. Тепер нарешті я дозволила собі повільно крокувати у сторону дверей, граючи роль можливості, що поспішає покинути його. 

– Його починали шукати в західному окрузі, але зараз шукають у школах. 

Хоч тут я могла видихнути. Фокусник врятував Люку і Йорґену життя і я, схоже, не встигла зробити цю жертву марною. Принаймні поки що. 

– Він потрібен живим? 

– Так. 

Неочікувано і очікувано водночас. Простіше, звісно, було б убити і його разом зі мною, повністю стерти Вайсів і поставити замість нас когось лояльнішого. Хоча результативніше буде знайти Люка і перевиховати, але це марудніше. Та й чому вони не подумали про це раніше? 

– Кому і для чого? 

– Рейсу. Не знаю для чого… 

Нас обох відволік черговий скрип дверей. Ханджі з Леві повернулись. Подруга вже набирала повітря в легені, щоби щось сказати, але Джел її урвав: 

– Род Рейс – справжній король. 

Чудово, тепер можна і вбити його, він більше не потрібен… 

– Продовжуйте і замучте мене до смерті. Це все, що я заслужив за своє криваве життя і зраду.

Моя рука тут вже впала з рукоятки ножа. Ні, я не буду давати йому того, чого він сам так хоче! Це не має так працювати! Це погана помста… Я чудово відчувала погляд Леві на собі. Він, мабуть, усе зрозумів від початку, а тепер тримався зверхньо, вичікував мого рішення. Бісить! Відмовлятись від своїх слів – не моя тактика, але піддаватись бажанню Санеза теж не хочеться. Скрипнувши зубами, я все-таки наважилась виплюнути слова, про які точно пошкодую не один раз: 

– Живи. Живи зі своєю зрадою, з тим болем, що завдав іншим. Це все, на що ти насправді заслужив. 

Покидаючи кімнату підвалу, я поквапилась вийти і з будинку. Тут було занадто мало повітря, занадто багато спогадів. Тільки підійшовши до криниці, щоб набрати трохи води для миття рук, я зрозуміла, що не спитала головного – його останні слова. Але нічого, Черниця ще лишилась, можу спитати у неї… 

Витираючи мокрі руки об штани, я сіла на землю, спиною сперлась на криницю. Було так пусто, хоча я і не знала чому. Де моя справедливість? Справді, де вона? Вона була колись взагалі? Чи я від самого народження комусь мстилась? Чи просто забула її? Мабуть, мене змусили її забути… Мабуть.

Пальцям необхідно було відчути шорсткий і тонкий цигарковий папір, тож я вже діставала портсигар. Відкривши його, я очікувано зустрілась з його картами та портретом себе і Марі, очікувано не знайшла жодної цигарки. Портрет – чи не єдина річ, яку я забрала зі свого будинку. І я досі не знаю чи шкодую, що забрала цей папірець, чи ні. Дивитись на нього було занадто нестерпно, навіть зараз я заледве стримувалась, щоби не викинути портсигар у криницю за своєю спиною. Але… На цьому портреті я виглядала такою невинною… Це було ніби нагадування ким я маю бути зазвичай, як маю виглядати та поводитись. І зараз це нагадування хотілось знищити, ніби це був страшний доказ, що свідчив проти мене. Як і карти, що більше ніколи не шелестітимуть загадково в його руках. 

– Ти ховаєшся, ніби малолітка. 

Треба поспати, дуже сильно треба поспати, бо я знову його не почула. Підбираючи викинутий від переляку портсигар, я поквапилась закрити його і сховати назад. 

– Я навіть не намагалась. 

Підводячи на нього очі, я шукала огиду, але знайшла лише мʼяку байдужість. Цікаво… 

– Ханджі сказала, що по дорозі на північ є блокпости, ми не пройдемо там так легко.

– Ніхто не лишатиме на блокпостах досвідчених поліціянтів, не хвилюйся так. 

– Тобто уникнути бою не вийде?

Надія в його погляді мене здивувала. Це він так на мої сили сподівається? Серйозно? 

– Якщо ти так хочеш спробувати, можемо зупинитись ненадовго біля Стохеса і я спробую почаклувати. Але не думаю, що з цього щось вийде.

– Було б непогано хоча б перевагу в бою мати, а не просто в лоб йти. 

Я хотіла заперечити, знову повторити, що там нема на кого йти, але замовкла, підкорилась зрештою. 

– Було б…