Заздрість

Єва

Я знала, що мене переслідують. Ще відтоді, як опинилась в столиці. Це був хтось досвідчений, бо люди мінялись постійно. Або це був хтось з грошима… Але коли я увійшла до штабу, переслідування урвалось. А що ж таке? Цікаво, чиї то найманці. Але на це нема часу – я запізнююсь. Хоч Даріус і попереджав про зустріч за місяць, та зараз я навіть кров не встигла з себе змити. 

Охоронці звично пропустили мене до його кабінету. Заходячи в простору кімнату, я вже торкнулась маски, щоб зняти її, але зупинилась. У Даріуса був гість. Хтось з Розвідки. Ого. І що я маю робити? 

– Мені зайти пізніше? 

– Ти і так запізнилась. Знімай маску, сідай. 

Проте я не квапилась виконувати наказ, спостерігаючи за співбесідником Даріуса. Що він задумав? Це перевірка якась чи що? 

– Ви перевіряєте мене? 

– Ні, я цілком серйозно. Це наказ. 

Гаразд, якщо вже наказ… І що це за чоловік з Розвідки, перед яким так ризикує Даріус? Він же навіть не полковник! Та я однаково зняла спочатку маску, потім балаклаву, розпускаючи і своє коротке волосся. Тільки тоді наважилась підійти до столу Даріуса. 

– Це – Ервін Сміт, майор Розвідки. – Я машинально скривилась, сідаючи поруч – забула, що без маски. Санез розповідав про його батька. Я не любила бачити жертв Поліції вживу, не любила контактувати із ними взагалі через неосяжне відчуття провини. – А це… – я підозрювала, що коли вже Даріус відкрив моє обличчя, відкриє і імʼя. Але бути Євою Вайс у мене зараз не було сил, тож я перебила: 

– Липа. 

Даріус вже набрав повітря, щоб виправити моє представлення, та зрештою відступився. Хоч щось. Але усе ще було некомфортно. За чотири роки Липа вперше знімає маску не з власного бажання. Хотілось вийти з цієї кімнати назавжди і помчатись до Йорґена, де я не перейматимусь такими проблемами. Або хоча б до Марі. Гаразд, принаймні цей Ервін Сміт повинен бути кимось з ворогів Найла, а це вже непогано. Подумати тільки… нас розділяє лише один кадетський корпус. Який же жах… 

– Цікаве імʼя, – він усміхнувся, а мені хотілось мати ту ж легковажність. 

– Ваше – цікавіше, – повернула я посмішку.  – То в чому справа? – це питання я адресувала Даріусу. 

Він вже звично важко видихнув, відкладаючи якісь папірці, і звів очі на мене. Я ж тамувала пульсуючий біль в нозі. Це лише забій, просто забій…

– Ти давно була в Підземному Місті? 

– Давненько. Мені і зверху справ вистачає. 

– Знайома з Леві? 

Якийсь час я мовчала, пригадуючи імʼя. На щастя, згаданий Даріусом район сильно допоміг мені. 

– Місцева зірка на ППМ. І як із ним Розвідка пов’язана? – мені вже хотілось швидше звідси піти. На мене сильно діяв ще й зріст майора – мені збіса щастить на високих чоловіків. 

– Він потрібен мені. Як солдат. 

– Вау, – тільки й змогла протягнути я, тягнучись за пляшкою на столі Даріуса і склянкою до неї. Однозначно – легко не буде.

Чи в нього є клепка в голові? Я мало що вже могла згадати про Леві, але таких ми записуємо як головорізів. Іронічно, що від Поліції його відрізняє лише відсутність нашивки… То нащо такого брати у своє розпорядження? А ще той збіса сильний, якщо вірити оповідкам. Деякі казали, що сильніший за мене. Щось тут не так.

– А полковник Розвідки знає про цю ідею? 

– Так. Він повністю довіряє мені цю справу, оскільки ініціатива йшла від мене. 

Я перехилила склянку, думаючи що далі взагалі говорити. У мене в голові зараз занадто багато недоречних слів. 

– Треба склеїти справу з обвинуваченнями. – Я ледь не розсміялась в склянку від цих чудових слів. – І щоб ти його зловила. При затриманні даси вибір: Розвідка чи вирок за злочини. 

Аж раптом в голову прийшло дивне усвідомлення, що ось цей от Ервін Сміт служить разом з Ханджі. Вона наче писала про нього… Мені стало страшно за подругу. 

– Але він ніби не один діє. Якщо він справді такий сильний… 

– Я надам своїх людей. 

Я хмикнула. Схоже, мені не вийде здихатись його. 

– Безсумнівно – ваші люди вміють різати титанів, але я не маю причин вважати, що і людей різати вони здатні. 

– Деякі поліціянти казали, що Леві досі не можуть зловити через його маневреність на ППМ. Тут Поліція поступається Розвідці. 

Щось було в цій думці, але від спроб поглибитись в роздуми мене відволік шум за дверима. Збіса знайомий звук. Так тіло по стіні сповзає. Я швидко відставила стакан, одягаючи балаклаву, та показала Даріусу щось говорити, продовжувати. Сама тихо, беззвучно підбиралась до дверей. 

– Якщо Леві обере вирок замість Розвідки, лишається тільки змиритись. Хоча в його випадку… ймовірно, він обере саме Розвідку. Розраховую на тебе, Липо. 

Я різко відкрила двері, зустрічаючись обличчям з якимось чоловіком, що був одягнений як цивільний. Він миттю побіг, а я вже хотіла кинути в нього ніж, але в останню мить зупинилась через Даріуса: 

– Дозволь йому втекти. 

Один з охоронців, що впустив мене, був мертвий. Другого я поруч не бачила. Гаразд, зараз байдуже на це. Зачиняючи важкі двері назад, я повернулась до столу та зняла балаклаву. Кроки відлунням бились по стінах кабінету, я вже не ступала тихо через злість. Гучно впираючись руками в стіл, я дивилась на Даріуса зверхньо. Не любила я не знати деталей. 

– Я чекаю пояснень.

Особливо бісило, що він міг вибовкати моє імʼя, він сумнівався! А якби мені не пощастило почути вбивцю? Які іще факти він би виклав їм у руки? 

Я не памʼятаю коли знову почала перейматись за своє імʼя. Складається враження, ніби мені є, що втрачати, але це не так. Мабуть, я знову стала обережнішою, відколи знайшла Марі, але… це усе ще дивно та незвично. А ще було старе відчуття з дитинства, яке взагалі не піддавалось жодній логіці – я боялась реакції батьків. До них може дійти моє справжнє імʼя. І що тоді? Що вони зроблять? Спробують підкупити мене як “свою” людину? Що б вони мені запропонували? Можливо, я б купилась… А може спробують убити? Не хотілось про це думати, але не думати я не могла. До цього зводиться життя Липи – продумувати кожну ймовірність, кожне “якщо” і знаходити всюди рішення. 

– Ідея належить мені. – Добре, тепер хочу побити обох. – Вибачте, що доводиться використовувати вас. Уряд не може затвердити бюджет на нову експедицію, тож я вирішив трохи допомогти їм. 

– Памʼятаєш Ніколаса Ловофа?

– Малий злий чоловічок. 

Цим я викликала сміх в Даріуса. Іноді навіть забуваю, що йому досі доводиться працювати з моїм батьком, автором цього вислову. 

– Він виступає проти фінансування. Але у нас, в Ервіна, знайшлись свідчення, згідно з якими він має наміри використати ці кошти для компанії “Ланґ”. Ловоф уже знає, що ми знаємо, тому почав стеження. Його ціллю є ось цей документ, – Даріус показав мені декілька папірців. Мені було байдуже, тому я не вчитувалась, – який, на його думку, буде в Ервіна. 

Я не стримала сміх. План звісно чудовий, але ж такий комічний! 

– Ви наймаєте собі кілера і замовляєте йому себе. І не просто наймаєте, а ще й плануєте побігати за ним з умовляннями. – Я заглядала в блакитні очі крізь краї склянки, яку знову взяла в руки. Я досі стояла, тож нарешті змогла забути про його зріст. 

– Саме так. Головне – невдовзі він розблокує бюджет. 

Його впертість лякала. Так далеко зайти заради якоїсь там експедиції! Господи, як добре, що я не розвідниця. 

Вони розповіли мені ще трохи несуттєвих деталей, які принаймні не здавались такими божевільними. Але наступна репліка Заклі змусила мене згадати про свою злість: 

– Це й усе. Але було б непогано, якби ти десь прогулялась з Ервіном. Щоб показати міцність угоди. 

– Чи логічно буде підставлятись під стеження, коли нам відомо, що за нами стежать? – і хоч я питала серйозно, мала сумніви щодо доцільності, але маленька надія ще була. 

– Однаково вашої розмови ніхто не почує, тож це безпечно. Можеш за цей час вивчити усіх шпигунів. 

Довелось погодитись на цю чудову ідею. Та спочатку я випросила трохи часу, щоб хоча б перевдягтись. Мені неабияк пощастило, адже рана на нозі принаймні вигляду свого не змінила. Колись це мене вбʼє. 

Невдовзі ми з Ервіном неквапом прогулювались парком. Іноді мені доводилось зупинятись, занотовуючи зовнішність шпигунів. Їх занадто багато, щоб можна було покладатись на власну памʼять. Оскільки мовчки гуляти ми не могли, довелось завести якусь розмову. Перш за все мені хотілось дізнатись мотивацію цього чоловіка, мотивацію і рівень сміливості.

– Не боїтесь, що він вас справді вб’є? Я не сумніваюсь в його силах, зможе вбити тихо вночі і втекти.

– Я довіряю замку на своїх дверях. 

Я готова посперечатись, що зламаю його замок менш ніж за 2 хвилини. Я своїм замкам не довіряю, а що він? Наскільки ж це… нерозумно! Покладатись на свій план, коли ставка така висока… Це геніально і тупо водночас.  

– Наскільки ви божевільні, щоб будувати подібний план і говорити подібні речі? 

– А наскільки божевільні ви, щоб працювати на цій посаді? 

Я очікувала цього питання насправді. Мабуть, кожному цікаво як я так низько впала… І Марі теж питала. Іноді я сама питала це у себе. Відповідь така мізерна, така сороміцька, що іноді губиться, забувається. Стати тою, кого люблять… Цим словам майже стільки ж років, скільки й мені. Вони росли зі мною, виживали, ставали сильнішими, а скоро і старішатимуть зі мною.

– Я не божевільна. Лише хотіла, щоб хтось плакав за мною після смерті. Тут тільки стати народною героїнею. 

Він хмикнув на мої слова, та це не було схоже на просту насмішку. 

– А я лише хочу розгадати таємницю людства і усунути будь-яку загрозу для нього… Ви цікавились нашою історією? 

То це і справді не насмішка. Ми обидвоє раби своїх бажань… 

– У нас нема історії, занадто багато в ній суперечностей.  

– І я хочу з’ясувати чому. 

Тепер уже я відчувала радість від цієї вимушеної прогулянки. Це така цікава тема насправді, але зовсім нема із ким її обговорювати. Особливо приємно було обговорювати усе це з людиною розумною, яка однозначно використовує голову, а не носить для годиться. 

– Її переписали. Ймовірно, хтось з аристократичних, старих родів. Я б поставила ставку на Рейсів. 

– Чому саме вони? 

– У мене немає серйозних доказів, радше передчуття. Вони мають найбільше невідповідностей, але їх довго пояснювати. 

– Звідки у вас ці дані? 

Мені довелось сісти на камʼяну огорожу. Нога знову почала боліти. Зазвичай я б проігнорувала, але мені ще в штаб повертатись і їхати в Підземку. І по сходах там човгати… 

Це питання мені не подобалось. Важко на нього відповісти, не видаючи себе при цьому. 

– У батька була бібліотека. В дитинстві я мала доступ до цікавих книжок. 

– Не думали повернутись додому? – він поруч сперся на огорожу, ледь перехиляючись, щоб спостерігати за річкою, що нас оточувала. 

Я думала насправді про це, але такий варіант можливий тільки за сприяння влади. З народженням брата закон не на моїй стороні, тепер я точно не є спадкоємицею. І моя родина має повне право не впускати мене до маєтку… Лише указ короля може повернути мені спадок, але нащо йому це робити? Хто така Єва Вайс, щоб поновлювати її права? Доведеться розкривати особистість Липи, але це нерівноцінний обмін. І гарантій на успіх нема. 

– Поки мій батько та мати живі мене туди не пустять. Моя професія з’явилась не від хорошого дитинства. 

– Шкода, така література… 

Я розділяла його розпач насправді. І мені було сумно не лише від неможливості знову торкнутись тих книжок, а й від того, що батько не цінує їх. Я боялась, що він може втратити їх випадково.

– Люди не живуть вічно, тож треба лише трохи потерпіти. І сподіватись, що мій молодший брат не заважатиме. 

Якийсь час він мовчав. Я ж швидко зняла маску. Дістаючи з внутрішньої кишені куртки портсигар, вже хотіла закурити. І знову я забула запальничку! Колись я навчусь повертати її на місце після заправки… Затискаючи в зубах цигарку, я сховала портсигар назад, натомість дістала сірники і нарешті закурила. Дим здавався насолодою, винагородою за сьогоднішній день. 

– Тепер я маю достатньо даних, щоб спробувати вгадати ваше справжнє імʼя.

Я посміхнулась. Він мав рацію. Скласти мою зовнішність, приблизний вік і дрібку слів про родину – виходить Єва Вайс. Він фантастичним чином зумів обійти усю мою обережність.

– То вперед. 

Він відповів на мою посмішку, витримав паузу. Тільки тоді мовив: 

– Вайси зажди здавались мені лихими. 

Очікувано. Я і не сумнівалась в його можливостях.

– Мені Вайси досі здаються лихими, нема чого дивуватись. Більше дивує як рід до цього дійшов… Хоча, причини несуттєві, слід думати над розв’язанням цієї проблеми. 

– Причини не бувають несуттєвими. Їх слід визначити, щоб не повторити помилки. 

Я згодна із цим запереченням, але не в даному контексті. Проте сперечатись було нудно і небажано. 

– Для мене несуттєві, бо я щодня бачу зловживання владою та постійне бажання отримати більше, довести свою винятковість. 

– І що ви пропонуєте? – з його усмішки я знала, що він оцінюватиме мене по відповіді на це питання. Ніби фінальний екзамен. 

– Влада це важливий механізм впливу на людей. Влада необхідна, не слід її скасовувати, лише змінити негативний вплив на позитивний. 

– Цікава думка, але як ви дізнаєтесь що є позитивним впливом, а що – негативним? 

Дуже і дуже розумна пастка. Я навіть посміхнулась. 

– А для цього слід дозволити волевиявлення народу. Це і буде показником. 

І зрештою екзамен я склала:

– Ваші ідеї чудові, справді. Хотілося б втілити їх на практиці… 

– Обережніше, ви зараз говорите про революцію, а я представляю ім’я короля. – Я не могла приховати посмішки, яка і виказала мій сарказм. 

– Хіба король щось вирішує у нас? Усім займається Мала рада. 

– А їй у вірності я не клялась. Але… Якими б поганими вони там не були, чи є у нас кращі? Хто сяде в раду замість наявних? 

Звісно, легко мріяти про зміни, про кращу владу. Але важко на практиці її знайти. Іноді краще лишити наявний порядок, бо зміни будуть лише гіршим варіантом. І люди в Малій раді звісно ж ті ще покидьки, але я бачила людей гірших. А от кращих, які здатні зайняти їхнє місце… щороку їх меншає. 

– Вони знайдуться. Адже ви добре вмієте шукати? – цей оптимізм мене лякав. 

– Я вже починаю сумніватись… Членство в Малій раді частково спадкове. Було б непогано усунути батьків і посадити дітей, але в такому випадку дітей доведеться перевчити. 

– Але хто цим займатиметься? – в цьому і питання. Жодної ідеї. 

– Хтось вмотивований… 

На певний час ми замовкли. Я почувалась на диво вільною, ніби після сповіді. Дивилась на крила на його спині і відчувала їх під своїм одягом. І було це так дивно… Я сумувала за цим почуттям. Таку впевненість я відчувала лише поруч з Шавлієм – якось він міг переконати в майбутньому, як ніхто… І все-таки цей Ервін чудовий лідер. Мені хотілось бути веденою, його веденою. 

– Мені цікаво… – і з його павзи я зрозуміла, що це щось не дуже приємне. – Чи контактуєте ви з Девідом Вайсом зараз? 

Миле таке питання. Занадто миле. Аж ридати захотілось. 

– Один раз лише був. Нещодавно, коли мені дали майора. Я побачила його першим з усіх, одразу після нагородження я заливалась алкоголем. Він хотів підійти до мене, але Даріус врятував усіх від цієї катастрофи… А як він пояснив зникнення своєї дочки? Ніколи не читала його версію подій. 

Чомусь я була певна, що він знає. На жаль, була певна. 

– Єва Вайс збезчестила свій рід, за його словами, тож він відрікається від дочки і позбавляє її спадку. 

Я хмикнула. Зазвичай в таких випадках оголошують про нещасний випадок, смерть. Не наважуються люди ось так прямо зізнатись у своїх гріхах. А він наважився… 

– Принаймні не нещасний випадок. 

– А що з нею сталось насправді? – а цього питання я боялась.

– Це довга і сумна історія. Ми і так затримались. Але… дозвольте і мені одне питання. В яких ви стосунках із Найлом Доком? 

Він посміхнувся до мене гострою посмішкою. Це таке ж неприємне питання для нього.

– Не існує слова, яке опише наші стосунки… Ми мали спільні мрії, були друзями, але… Він відрікся від цих мрій на користь жінки, яку любить… Спочатку я почувався зрадженим, та зараз не можу засудити його вибір. 

– Я не дружу із Найлом, дуже сильно не дружу. І коли вже нам доведеться співпрацювати, мені треба знати, що мене не проміняють на нього. 

– Це прозвучить грубо, але мені хочеться вас використати. Ви – хороший інструмент для моїх цілей. Найл не може дати мені те, що я можу отримати від вас. 

Грубо… Але хто Липа така як не інструмент? Тож все-таки не грубо. Дуже навіть ніжно. Ніхто ще не називав мене інструментом з таким вибаченням, співчуттям. 

– Отже, чутки про вашу поступку правдиві. Якщо ви готові пожертвувати своїм – нехай буде другом – заради хорошого інструменту, значить ви справді здатні зректись коханої жінки заради мрії. 

– Маєте рацію… Ви не здатні на таке. – Це його зауваження прозвучало ніби вирок. 

– Не здатна, тому мене і вражає ваш спосіб мислення. 

Невдовзі ми повертались у штаб, майже мовчали. Я думала про Марі. Про свою і про його Марі. Цікавий виходить збіг, у наших жінок справді однакові імена… Він зумів зректись своєї Марі, тепер вона дружина Найла… Це справді вражало. Я намагалась уявити світ, в якому я покинула б свою Марі. Але ані причини такого вчинку, ані наслідків не могла уявити. Уявляла лише, що не зможу піти тихо, уявляла гучний скандал, який стане приводом. Та це й усе… Я справді не здатна на таке. Щоразу, коли намагалась розширити свою фантазію, перед очима поставав Фокусник, його профіль, коли він розповідав про плани на майбутнє. Від цього усе більше хотілось розридатись.

Ервін поїхав. Я ж лишилась на ніч у штабі. Слід було нагородити себе і однією ніччю в безпеці. Хоча, зважаючи на нещодавні події, безпечною ця ніч була лише умовно. 

 

Вулиці Підземного Міста мене лякали. Мені було гидко там знаходитись, боляче роздивлятись усе навколо. Я довго не могла їсти, коли вперше сюди потрапила – мене постійно нудило. Від запаху, від людей, від запаху людей, від людей, що допустили цей запах. І зараз я знову намагалась лишити свій сніданок у своєму шлунку, навіть перемагала поки що. 

Нічого не змінилось з тих часів. І це лякало. Я була певна, що ця діра згниє за кілька років, але вона далі існує, люди далі живуть в таких умовах… Для когось це дім.

Для Леві я завела окремий блокнотик. Він уже навіть поставив своєрідний рекорд – Поліція давно вже не могла зловити когось настільки довго. Це певний показник його сили, тож мені слід поставитись до нього трохи серйозніше, ніж до усіх інших своїх жертв. З цим блокнотом я покинула місцевий штаб та вирушила в найбільші бари. 

Я довго блукала містом, багато грошей віддала за інформацію, але чогось дуже суттєвого не знайшла. Справа була в моїй формі. Тут Поліцію не люблять найбільше. Навіть дивно, що на мене ніхто ще не напав. Отже, доведеться міняти стратегію. 

Ввечері я дивилась на перелік адрес, які отримала, і думала що із ними робити. Підземка настільки казкове місце, що у штабі була точна адреса проживання Леві. Вона просто була, ніхто нею не користувався. І мені пояснили чому: до нього в гості вже хотів якось зайти ідейний поліціянт, взяв із собою пʼятьох хороших людей – усіх поховали. Звісно була спочатку самовпевнена думка, що я сильніше, я точно зможу, але потім я ознайомилась з кількістю заяв на цього Леві. Він ледь не третину міста покалічив, обікрав, обізвав чи ще щось. А Даріус казав, що доказів може бути мало! Але, якщо серйозно… у нього більше досвіду, ніж у мене. Поки я тинялась Герміною і просила милостиню, на нього вже писали заяви. А він лише на кілька років старший за мене, ця різниця навіть ролі не грає… Ось це вже мене лякало, справді лякало. Мене не лякають просто люди з більшим досвідом, але люди з більшим досвідом, яких порівнюють зі мною… Це змушує спинитись і подумати. Я звикла усе вирішувати швидко, але тут не ризикну. 

Мені довелось скористатись особистістю Єви і переїхати в готель, який тут на диво був. Усі робочі речі, які могли б видати Липу, я лишила у своїй кімнаті у штабі. Зараз я на його території, він швидко зможе знайти мене і навідати. Погано буде, якщо, порпаючись в моїх речах, знайде маску чи нашивки.

Того ж дня мені пощастило побачити його в бою. Я була простою витріщакою, яка нічим не вирізнялась з натовпу. Я так само дивувалась, так само кривилась, зойкала і намагалась вибити собі місце в першому ряду. І все-таки мене дещо вирізняло з натовпу – я аналізувала кожен його рух. 

Швидкість. Я дуже сильно поступаюсь йому у швидкості. І він – перша людина, яка обійшла мене у швидкості. 

Спочатку він використовував рукопашний бій. Він бив надзвичайно точно як на таку швидкість. Я б не встигла прицілитись за такий короткий час. Його опоненти майже не торкались його – він не дозволяв. Захист добре поставлений. І сила, сила занадто велика, а я знала, що він ще стримується. Отже, хотів лише налякати. Але його план провалився – група, яку він вклав самотужки, знову підвелась. На цей раз з ножами. 

Він теж дістав ніж, тримав його по-іншому. Такий спосіб швидший… Ні, я точно не хочу з ним битись. Він і Різника поріже. 

Стоп. 

Різник же теж часто бував в Підземці. Може вони якось повʼязані? Хоча… точно не родинними звʼязками. Цей нижчий за мене, а Різник вище… Ні, помиляюсь. Може і родинними. Я ж не успадкувала батьків зріст… 

І поки я згадувала закони генетики він уже пішов, лишаючи своїх жертв напризволяще. Що я маю робити тепер? Просто піти? Але я втрачу шанс допитати його опонентів. Якщо зараз підійду до них, можу наразити себе на небезпеку… Але ж мені треба створити видимість, показатись йому.

Єва зрештою скрикнула і, розштовхуючи перед собою людей, кинулась до потерпілих, надаючи базову допомогу. Перший чоловік, до якого я дісталась, спочатку хотів відштовхнути мене, та мені вдалось його підмовити. І поки інші побиті надавали допомогу сильніше побитим, ми з ним відійшли в сторону, спостерігаючи за цим. 

– Розкажіть мені про Леві. 

– А ти чия будеш? 

– З Поліції. Але не бійтесь – мене не цікавлять ваші злочини. Лише Леві. 

Він хмикнув, дістаючи цигарку і кривлячись від болю. Курити з порізаними руками – те ще задоволення. 

– Всі ви таке заливаєте. 

– У мене є гроші, якщо вас слова не влаштовують. 

Він криво усміхнувся, але тут же скривився через розбиту губу.

– Дівко, шо ти хочеш почути від мене? Коли спить і коли їсть? 

– Мені потрібна будь-яка інформація. І розпорядок дня в тому числі. Найбільше цікавить рід, вірні люди, якісь таємниці. 

Чоловік роззирнувся, довго так роздивлявся провулок, у якому ми стояли – шукав зайві вуха. Я б запропонувала йому написати, та він же олівця в руках не втримає. І не факт, що писати взагалі вміє.

– Ми можемо поговорити в іншому місці. 

– Та про таке ніде безпечно не поговориш… Скілько платиш? 

– Кожна інформація має свою ціну. 

Зрештою я його зламала. Швидко схиляючись до мого вуха, він прошепотів: 

– Він син одної шльондри, та померла давно, коли той ще хлопчаком був… Кенні тоді в місто повернувся, натаскав його, а потім зник. Відтоді він тільки з друзями своїми і тиняється.

В блокноті я швидко написала: “Чи він рідний Кенні? Чи можна про це дізнатись більше?” Його очі лихоманкою бігали по моїх рядках. Тоді він додав вже в повний голос: 

– Не знаю. Одні говорять, що так, другі – ні. А друге… Може, там, де вона робила, шось знають. 

Адресу він назвав пошепки. Я швидко вписала її і відповідно позначила. Він же дав ще трохи дрібниць: про людей, які працюють з Леві, про його роботу, повсякденні справи і приблизний розпорядок. Я ж віддала йому обіцяні гроші. Так ми і розійшлись.

Післязавтра Леві мав влаштувати набіг, тоді ж повернеться Липа. А поки Єва продовжувала тинятись містом в пошуках будь-якої інформації і занотовувати її. Мені звісно хотілось одразу взятись за звʼязок Леві з Різником, але це занадто небезпечно. Якщо Кенні дізнається про мої розкопки тут, я точно буду мертвою невдовзі. Ворогувати проти двох одразу – нереально, тож треба спочатку одного зловити. 

Вечорами Леві з друзями можна було зустріти в одній забігайлівці, чому я здивувалась. Того ж вечора я пішла туди. Було б непогано прикинутись місцевою працівницею. Я в будь-якому разі сильно виділятимусь, але це все одно дасть мені певні можливості. Старий господар дозволив мені працювати офіціанткою. Це було доволі очікувано – який хазяїн відмовиться від безкоштовної праці?

Тієї ночі я розносила випивку, закуски, скидала з себе охочі руки, ніби мимоволі питала щось про Леві, його компанію. Інформація про післязавтра підтвердилась зрештою. 

Я пішла рано, не відпрацювала повної зміни через відчуття утоми. Зараз я мріяла лише про те нестерпно тверде ліжко в готелі. Швидко відкриваючи двері своєї кімнати, я хотіла вже просто впасти в постіль, але завадила одна зайва фігура, що порпалась в моїх речах. Пшеничне волосся, блакитні очі, трохи нижчий від мене. І з ППМ. Фарлан. 

Я театрально закричала та позадкувала. У ту ж мить він вилетів крізь вікно, лайнувшись. Люди, що збіглись на мій крик, охоче повірили моїй істериці і плутаним розповідям, та що вони могли вдіяти? Невдовзі вони розійшлись, а я нарешті могла трохи поспати з солодким відчуттям перемоги всередині. Отже, вони знають, що я там працюю. Розраховували, що я відбуду повну зміну. І звісно ж він нічого не знайшов. А на мій гачок ведеться!

Наступного дня я працювала з обіду. Зранку я збирала речі Єви в готелі – вони їй уже не знадобляться. Головне, щоб Леві показав мені своє володіння ППМ. Якщо вже і заганяти його, то нехай сам обере місце і маршрут. Але це все буде завтра… 

І знову випивка, закуски, руки, розмови. Іноді доводилось відлучатись до свого блокнота. В голову вже починали приходити ідеї для плану його захоплення. Безсумнівно – його ціль Ервін. Але за Липу теж могли заплатити. В будь-якому випадку я краще знаю місцевість, тож я хочу собі головну роль. Але до цього ще далеко, слід узгодити з Ервіном. 

Леві з друзями прийшов того вечора. Але я і поглянути на них не могла: я бачила не Леві, Ізабель і Фарлана, а себе, Фокусника і Шавлія. Мене огортала ядуча заздрість, грішне бажання. Може, якби я тоді не втекла, мала б те саме? Не була б такою самотньою? І Липа ніколи б не одягла маску, не займалась б такою дурнею… Я б теж мала родину, як і він. Але я можу лише заздрити йому, бо їхня родина нагадує родину, яку я колись мала… 

Я бачила їхні погляди на собі, чула уривки їхньої розмови про мене. Дівча сумнівалось, що я можу нести загрозу, Фарлан пропонував діяти зараз, Леві мовчав. Отже, Ізабель не вміє вести стратегії. А Фарлан може… Їх треба розділити. 

Вчергове приносячи вже пʼяному чоловіку випивку, я раптом опинилась в його руках. Гаразд, я таки розібʼю комусь тут голову. 

– Агов. Пусти її. – Але мені така допомога не була потрібна.

З силою заносячи здорову ногу, я різко опустила її з таким же напором. Мій підбор приземлився акурат по нозі цього чоловіка. Він очікувано скрикнув, розтискаючи руки. Далі я взяла його за жмут короткого волосся і декілька разів приклала до столу. Тоді відкинула його голову обличчям до стелі, взяла келих, що принесла йому, і вилила на його пику. Треба ж рану знезаразити, це усі знають. На фінал я і келихом йому вгатила. Міцні вони тут, занадто міцні. Дуже вже легко ними зуби вибити. 

Коли я відійшла від цього столу, хтось навіть аплодував мені і щось вигукував. Тоді я і помітила на собі погляд Леві, що сидів наполовину розвернутим до мене. То може це він втручався?.. Байдуже. 

Пробравшись в штаб з глибоким капюшоном на голові, я втомлено видихнула у своїй кімнаті. Нарешті безпека! Умовна, але безпека. Тієї ночі я особливо активно терла свою шкіру мокрою ганчіркою. Ніби справді могла щось там стерти. 

З самого ранку наступного дня Липа уважно патрулювала указаний район на дахах будинків. Я тримала ППМ наготові. Якщо він такий швидкий і в повітрі… Добре, що мечів у нього немає. Принаймні я лишусь цілою. 

Я вже бачила вантаж, на який мав здійснюватись рейд. А тоді побачила і цих трьох. Ніби яструби, вони налетіли на охоронців цього вантажу, валячи їх з ніг. В рейді також брали участь і люди без ППМ. Вони добили охоронців і розікрали вантаж, поки ті троє вже змивались. Я кинулась за ними. Невдовзі Фарлан та Ізабель разом відокремились від Леві. Він хотів, мабуть, убезпечити їх і взяти брудну роботу на себе. Я дозволила йому це зробити. 

Він і справді був майстром у володінні ППМ. В Поліції йому рівних нема, окрім мене. Хоча я не хотіла виказувати усі свої сили, тож суттєво піддавалась йому. Отримавши від нього бажане, я дозволила йому загубитись. Він привів мене до якихось нетрів сплетених між собою будинків, які слугували чудовим перелазом у декілька сторін. В них збіса легко загубитись. Але це місце зіграє злий жарт із ним. На виході можна поставити засідку. Він не зможе ухилитись від неї. Отже, це і стане нашим полем для гри. 

Усю ніч я провела за блокнотом – прописувала план. Я писала, закреслювала, знову писала, виривала сторінки. Це була моя потреба, щоб не чути голос заздрості і жалю у своїй голові. Тоді ж я зрозуміла, що без мапи буде важко. Розвідники обовʼязково посміються з моїх вмінь у малюванні карт, але що вже вдієш? Закінчуючи схему, я поквапилась розмалювати її умовними позначеннями. Я позначала приблизну відстань між тими чи іншими обʼєктами, приблизну швидкість Леві в той чи інший момент, від якої і слід рахувати тривалість його захоплення. І тільки коли зі схемою було закінчено, я повернулась до звичайної писанини. І знову: хвилини, секунди, метри, сантиметри, люди, дії. Я гадки не мала скільки і яких саме Ервін надасть людей, але вже чіпляла на них обовʼязки. Так і виявилось, що мені треба мінімум сім людей. 

Коли я вчергове вирвала невдалу сторінку, почула дзвін. Вже ранок. Ранок… Я миттю відчула дірку в легенях – намагалась вдихнути, але не могла. Від цього так порожньо стало. Що ж я роблю? Що я роблю зі своїм життям? Кому я його присвячую? Я не повинна тут зараз бути, не повинна цим займатись! Але… де тоді я повинна бути? Із ким? 

Я так хочу додому! Я досі іноді заходжу туди, коли буваю в Герміні. Будинок вже такий старий, ламається під власною вагою. І купувати ту ділянку ніхто не хоче – район поганий. А я і досі чую там сміх, наш сміх. Досі проводжу руками по наших помітках на стінах. Але я завжди там одна. Ніхто мене там не чекає. Вже ні. 

Я знову намагалась ковтнути заздрість, але не виходило. Ця отрута, що труїла мене вже добу, вирвалась сльозами на щоках. Чим я гірше, щоб мати поруч когось? Чим він такий особливий?

Заздрісні сльози перейшли у гнів образи. Тоді я взяла перший жмут паперу, який трапився під руку, і написала Ервіну з наказом зустрітись. Треба було закінчувати нарешті із цим.