Частина 44: Час вчитися

▪️▫️▪️▫️▪️▫️

Цирковий намет, переживши ще один непростий переїзд, знову встановлювався і зміцнювався у новій місцевості працівниками цирку. Все як завжди. Протягом кількох днів триватиме їхня вистава в Брістолі та Ліверпулі. Минув уже тиждень після того, як Мейлі відповів на пропозицію хлопця і зараз він, нарешті, почував себе щасливим.

– Ні, Ти не правильно малюєш посмішку… Давай я тобі покажу, як треба. Дивись. – він покрив його руку своєю. – Спробуй вести ним ось так. Не дави на кінець олівця надто сильно… Будь ніжнішим.

Рей розгублено поглянув на нього. Мейлі опустився щокою хлопцю на плечко, і став плавно вести його рукою по аркушу, зверху до низу, і уліво, і знову вверх…

– Ось на цю лінію між губами можеш надавити трішечки… Так. Надави ще. У тебе виходить. А тепер проведи знову рукою, но ніжно-ніжно… Угум. – Мейлі приласкався до шиї свого учня щічкою, зосередивши погляд на аркуші. Тоді як Рей не міг сконцентруватися, думаючи ніяк не про малювання… Хоть інший і не помічав, но парубок був вже весь червоний від збентеження, і це тільки від шепотіння на вухо, і ласкавих доторків рук, що ковзали по гладкому аркуші разом з його долонею, переплітаючись пальцями…

Мейлі приобняв хлопця вільною лівою рукою, пригортаючись тілом йому в плече, і з розслабленою посмішкою, тихесенько промовив:

– Закрий очі… і уяви, як торкаєшся намальованих губ, як проводиш по них пальцями. Відчуваєш це… Тепло і м’ягкість?

Прикриті чорні повіки затремтіли. Рей злегка усміхнувся.

– Так. Відчуваю.

– Чудово. А тепер відкрий очі і передай уяву на-

– Кх-eм! Ум-мм… Я зрозумів. Спасибі за… ха… Пояснення. – рука Рея висковзнула як вуж з-під невеликої долоні свого хлопця. Аби відійти від вражень уроку, парубок вхопив якісь інші малюнки, що лежали біля руки, та зробив вигляд, що розглядає, зі стидом роздумуючи про щось своє… Но навдивовижу його й справді зацікавили ці рукописи.

– Цей малюнок підписаний прізвищем… “Arnon?..” Він твого-

– Так, його.

З недавніх пір він почав вчити Рея малюванню, за його ж проханням. Тільки от навчався той не дуже старанно, а лише з усмішкою спостерігав за своїм молодим учителем і цілий день безперервно розглядав старі малюнки його матері та батька.

– Твій тато і справді був професіоналом, на його портретах люди наче живі. Очі особливо глибокі та виразні. – став оцінювати один із малюнків Рей.

– Так… чесно кажучи, саме через красу його малюнків я й вирішив навчитися малювати. – Мейлі почав згадувати минуле:

– Мама цьому дуже зраділа, і ми часто малювали разом. У три роки в мене стало добре виходити, ось тільки тато казав, що мені ще слід вчитися і вчитися.

Рей, розглядаючи інші портрети, раптом, поцікавився:

– Де зараз твій батько?

– Не знаю, – признався Мейлі і відвів очі від малюнка. – Можливо, він, припинивши шукати маму, поїхав назад до Франції, а може, все ще живе десь у Лондоні.

– То він француз?

– Угу.

Рей підняв на нього очі і з усмішкою промовив:

– А я то думаю, чому твоя зовнішність відрізняється від звичайних британців. Месьє Мейлі. А ви знаєте, що у вас тече кров представників двох країн, що вперто ворогували колись? Якщо бути точним… то почалося все із серії військових конфліктів у 1337 році.

“Так він начитаний про історію…” – Мейлі надув губки:

– Ти тепер вічно дражнитемеш мене через іншу національність?

– Ні, скоріше наоборот – хвалитимусь, що в мене хлопець – ніхто інший як вельможний француз. – Рей опустив очі на стопку паперів у руках, після чого запитав:

– Ти хотів би з ним побачитися?

– Ні. Але мені було б цікаво дізнатися, як він живе зараз без нас.

Хлопець вирішив, що краще змінити тему з його батька, на малюнки.

– Як тобі вдається так гарно малювати людей? Думаю, у кожного художника має бути свій секрет.

– Ну, для малювання мені потрібно впізнати хоч трохи незнайому особу. – Мейлі підняв погляд з малюнка. – …Мені треба побачити, чи в настрої людина, чи нервує, а може, сумує, — все це мені розкажуть чиїсь очі. Тому важливо заглибитись у них.. – він простягнув долоню, і схопив між пальців підборіддя Рея. – Оцінити гостроту вилиць. Дихання…- юнак неквапливо перестроїв руку, торкаючись кінчиками пальців, шиї. – ..Воно багато говорить про почуття людини. По тому, як інший здіймає груди ясно, що він переживає зараз. Людина стає відкритою тобі до кінчиків пальців. І ми стаємо близькі, навіть без контактування. – боязкі пальці опустилися на нижню губу усміхненого хлопця. – Чесно, мені не подобається коли люди сумні на моїх малюнках, тому дякую, що посміхаєшся, коли я малюю тебе.

Рей вслухався в кожне слово. Уважно спостерігаючи за проникливими очима, і гостро відчуваючи абсолютно всі дотики руки.

Мейлі присунувся, посміхаючись в обличчя.

– Малювати губи… Інтимна деталь. Може для інших не має особливого значення схожість із малюнком у цьому плані, але для художника кожна деталь стоїть на кону з життям. Бо малювати — це і є моє життя.

Рей зітхнув, і склав усі аркуші назад у чорний альбом. Після чого підсів по ближче, і обвив руки навколо його тіла, помітивши:

– У тебе така тонка талія… ніколи раніше не обіймав когось настільки худого. Мені потрібно буде тебе краще відгодувати.

Мейлі зніяковів і взяв його руку в свою, малюючи чорним маркером щось на внутрішній стороні у того на зап’ясті.

Рей мовчки спостерігав за ним, а після закінченої ним роботи посміхнувся, запитавши:

– Натякаєш, що я мушу нескінченно тебе любити? – він підняв руку з намальованим символом нескінченності.

– Може тобі й не доведеться любити мене так довго… – тихим голосом промовив він, склавши руки на колінах.

Рей підняв на нього очі і довго з тягарем дивився на опущені повіки молодшого. Вихопивши у нього з руки маркер, парубок намалював йому на зап’ясті маленьке сердечко, після чого твердо відповів:

– Ти не правий. Нескінченність – безсмертна. Тому, навіть після смерті, наше з тобою кохання ніколи не згасне. – Рей зімкнув їхні руки в “замочок” і опустив голову йому на плече. Минув якийсь час. Хлопець уткнувся носом тому в шию і почервонів. – Хмм… Знаєш, зараз я дуже хочу дізнатися…

– Про що?

– Як широко я розсунув би тобі ноги.

– Що?..

– Кажу, я хотів би дізнатися, як сплять носороги.

Мейлі сердито ухопив його за пасмо волосся, обурившись:

– Ти думаєш, я не розчув!?

Рей, прибравши його руку з волосся, посміхнувся:

– Коли почув, чому перепитуєш?

– Угх… Не кажи більше подібного…

– Що такого в тому, щоб розповідати про мрії?

– Мрії!?

– Так. Хіба в тебе немає таємної мрії пов’язаної зі мною?

– Не… Нема… – густо почервонів він.

– Брешеш. – несподівано Рей перехопив йому долоні і нахилився.

Мейлі занервував, коли його губи стали наближатися. Він вихопив руку і накрив йому рота долонею, розгублено запитавши:

– Що ти робиш?.. – тут Мейлі відчув, як гаряче дихання обпалило йому долоню, м’якість і теплоту сухих губ. Він завмер від цих приємних відчуттів. Якась дивна вібрація пройшлася по тілу, розпалюючи в грудях тепло. Його погляд знову прикувався до чорних очей, що жадібно дивилися прямо в душу, ніби чекаючи чогось, не моргаючи, спокушаючи, поглинаючи.

У горлі несподівано пересохло. Облизнувши губи, Мейлі почув від нього смішок:

– Що таке? Спершу цілуєш мене, а тепер соромишся? – Рей схилив голову, і з усмішкою прибрав його долоню.

– Тоді… я від приливу емоцій поцілував тебе…

– Справді? Тоді що тобі заважає це повторити?

Мейлі почервонів і трохи повозившись, таки, заплющив очі і торкнувся вустами його вуст, але Рей на це лише пирснув зі сміху, від чого він остаточно зніяковів і уразливо відсторонився.

– Пха-ха! Це не поцілунок, Мейлі. – через сміх вимовив Рей.

– П-поцілунок! – ображено випалив він.

– Ні, так цілуються першокласники. Наш з тобою поцілунок має бути чуттєвішим, а ти зіщулився так, ніби я тебе зараз з’їм. – хлопець знову засміявся, від чого Мейлі надувся ще дужче. Не витримавши глузувань, він скрикнув:

– Не вмію я правильно цілуватися!

Парубок, вгамувавши свій сміх, з хитрістю в погляді запитав:

– Знаєш, що таке фанцузький поцілунок?

– Що? Начебто ні…

– Значить, не знаєш? – з усмішкою запитав Рей. – Так навіть краще. Заплющ очі і розкрий рота. Я навчу тебе як треба цілуватися.

Мейлі передчував не добре, тому наперед запитав:

– Чим відрізняється цей французький поцілунок від звичайного?

Рей наблизився до нього і з лукавим поглядом висунув язик. Побачивши нерозуміння на обличчі іншого, він почав пояснювати:

– За чуттєвістю цьому поцілунку немає рівних. Він найбільш незабутній і пристрасний. Під час поцілунку ми зближуємось завдяки контакту язиків. Можеш не хвилюватися, ми лише практикуватимемося, тому не зайдемо далеко. Ну як?

Мейлі, слухаючи його, впав у заціпеніння і тільки дужче почервонів:

– Я не впевнений, що зможу!

– Тут немає нічого складного. Відкрий рота, а далі я сам. – Рей обхопив руками його талію і подражнюючи, став уривчасто дихати на губи. Мейлі, не витримавши подібних спокус, відкрив рота, але одразу закрив, чуючи ще один смішок:

– Пх-х, не так широко. Ти ж не на прийомі у лікаря.

Щоки горіли вогнем. Мейлі повозився, перш ніж трохи розкрити губи і зажмуритися, чуючи лише не спокійні удари свого серця.

Рей ніжно поцілував його в кутики губ, потім, провів по них язиком, але не встиг він більше нічого зробити, як інший відсторонився і закрив долонями йому рота.

– Н-ні, почекай… я думаю, ми з таким занадто поспішаємо!

Рей усміхнувся і, прибравши його долоні, відповів:

– Вибач. Ти правий. Поки ти не набрався досвіду, можна обійтись і класичними поцілунками.

Мейлі зі стидом закивав йому:

– Т-так… думаю з цим видом поцілунку варто почекати.

– Гаразд, тоді давай починати із простого. – Рей штовхнув його на ліжко і навис над ним.

Інший розгублено забігав очима, упершись руками об його груди.

– Але… як же урок малювання?

– Потім. Спершу мій урок.

Не встиг Мейлі оговтатися як Рей прибрав зі своїх грудей його руки і переплів їх пальці воєдино. Зливаючись з ним у тривалому поцілунку, Рей злегка відтягував йому нижню губу, і, як би не навмисне, підніс рукою футболку, оголюючи живіт.

– Як солодко…

Голос Рея був таким тихим і далеким, що Мейлі став сумніватися, чи не сон це все?

▫️▪️▫️▪️▫️▪️

Денні та вечірні вистави пройшли на найвищому рівні. Вони заснули виснаженими і сильно втомленими. Вже під ранок Мейлі прокинувся від сварки кузенів.

– Та прийду я!

– Тільки спробуй не прийти чи прогуляти як той рік!

– Досить кричати! Подивися, ти його розбудила!

– Що трапилося? Чому ви сперечаєтесь? – він сів на краю ліжка і сонливо глянув на них.

– Привіт. Пробач, що розбудила, – посміхнувшись йому, привіталася Саманта. – Розумієш, ми в цирку також навчаємося як і інші діти, але трохи інакше. Ми маємо свою ліцензовану дистанційну мобільну школу на колесах, яку відвідуємо двічі на тиждень. І сьогодні, після обіду, і до шостої вечора ми підемо вчитися з усіма.

Мейлі у захваті перепитав:

– Мобільна школа!? Я з радістю буду!

– Чудово. Оскільки тобі виповнилося сімнадцять, швидше за все, ти потрапиш у наш клас. – пояснювала юна пані. – Рей тебе відведе туди. Одягніться по пристойніше: штани та світла сорочка підійде. Жодних спортивок цього разу, Рей.

Хлопець, закотивши очі, пирхнув:

– Хмф, гаразд.

– Тоді до зустрічі.

– До зустрічі! – Мейлі провів Саманту і з переповненими радістю очима обернувся до Рея. – Ти не казав, що ми вчитимемося!

– Я забув нагадати, – знизав той плечима. – Терпіти не можу навчання, але через цю зануду доведеться піти, хоч раз на тиждень.

– Та годі тобі, на уроках не так вже нудно, – Мейлі пригорнувся до нього, обіймаючи за руку. – Тим більше, я також там буду.

– Наша школа ще занудніша за звичайну. Через нашого професора можна померти з нудьги, – з кислим обличчям повідомив Рей. – Він перевантажує нас роботою і строгий до всього.

– Правда? Тоді доведеться по товаришувати! – з ентузіазмом вигукнув Мейлі. – Що любить ваш професор?

– Ну, він п’є багато кави з печивом.

– Тоді я схожу за печивом до Кейсі!

– Ти хочеш його підкупити?

– Що ти, я лише хочу справити гарне перше враження.

Рей з усмішкою обвив його талію руками, відповівши:

– Без сумніву, у тебе це вийде. Я б хотів так само легко і просто з кимось зближуватися, ось тільки мене тут ніхто не любить.

– Я тебе люблю, – лагідно посміхнувся йому Мейлі, після чого опустив очі. – Подружитися з кимось навіть мені не просто. Чесно кажучи, з першого дня я ні з ким крім Ніколь першим не заговорив. Усі самі почали знайомитись. Мені здається, що ти маєш повернути довіру артистів до себе. Думаю, у тебе все вийде, просто посміхайся іншим і не ходи похмурим, і тоді люди самі почнуть виявляти інтерес.

Рей мовчав, дивлячись у підлогу. Мейлі з хвилюванням дивився на нього.

“Я щось не те сказав?”

– Може… по мені й не скажеш… – раптом заговорив той, через що Мейлі напружився. – Але ще з першого класу я терпів буллінг. – він підняв на приголомшеного партнера очі, додавши:

– І зараз нічого не змінилося. Через це я й недолюблюю ходити до школи, якою б вона не була.

Мейлі не міг повірити щойно почутому… Цього хлопця справді зачіпали?

– Як тільки я з’явився у цирку… про мене почали пліткувати і розпускати різні чутки однокласники. – Рей скривив обличчя, насилу продовживши:

– Ця постійна нав’язливість з боку дівчат, що й досі намагаються привернути мою увагу лише тому, що я племінник власника цього цирку… Вони сподіваються отримати тут вплив і вести мене за ніс, щоб я витрачав на них гроші і слухався. Через те, що всі дівчата липли до мене, деякі з хлопців почали зачіпати мене. Спершу я їх ігнорував, але через їхні мерзенні слова одного разу я не стримався і влаштував бійку в класі, а потім зіпсував їм номери. Мені навіть подобалося… коли всі почали обговорювати за спинами не мене, а травму когось іншого.

Мейлі стиснув губи, відповівши:

– Рей… насильство – не вихід. Ти повинен був все обговорити мирно, або розповісти вчителю, або ж дядькові.

– Я сам можу за себе постояти.

– Ти тільки більше роздуєш до себе ненависть рукоприкладством… Рей, просити про допомогу – це не ознака слабкості, навпаки, для цього потрібна хоробрість. – він схопив його за руки і притиснув їх до своїх грудей. – Ти маєш все виправити. Не роби нікому більше боляче. Поговори. Поясни. Розберися. І знай, я за тебе завжди заступлюсь.

Рей стискав губи, ніби боячись перед ним розплакатися. Мейлі наблизився, намагаючись вловити його погляд, але той усіляко відводив очі.

“Іноді мені здається… що він просто беззахисна дитина.”

– Рей… Пообіцяй мені так більше не чинити.

– Я постараюсь…

– Ні. Не старайся, зроби це.

Рей наблизився, зосереджено дивлячись прямо в очі. Його руки погладили по худеньким, не м’ягким плечам. Губи розімкнулися, шепочучи лише одне:

– Добре.

Мейлі відчув, як той м’яко поцілував його в щоку, а потім в губи: він цілував повільно та неквапливо, – розтягував цей поцілунок, ніби йому дали довгоочікувану плитку шоколаду і він, по маленькому шматочку став відкушувати та тримати в роті, поки той не розтане.

На обід Мейлі заскочив до місіс Міллер з Домініком і попросив у них трохи печива для вчителя. Також він узяв у місіс Озборн чашку свіжої кави і якомога акуратніше, щоб не пролити на себе ні краплі, поніс, крокуючи за хлопцем, до довгої вантажівки. Він був приголомшений такому виду “школи на колесах” і здивувався ще більше, коли вони зайшли у середину. Там і справді було все як у школі: стояло безліч довгих рядів парт, розділених на старших та молодших. На оббитих деревом стінах висіли портрети знаменитих письменників та математичні схеми. А за великим дубовим столом, спиною до дошки, сидів містер середнього віку. Волосся того спадало чорним шовком на шию, а тонкі губи ховалися за густими вусами зі щетиною.

– Професоре, до вас прийшов новий учень. – звернувся Рей, підійшовши до його столу.

Чоловік відволікся від читання великої історичної книги і, підвівши голову, шоковано глянув на хлопця.

– Боже ж ти мій… пане Крайтон. Ви, все таки, вшанували мене своїм візитом.

– Як бачите, – він шанобливо посміхнувся йому і відступив у бік, вказуючи на хлопчину позаду себе. – Це – Мейлі Барлоу. Він приєднався до нашого цирку у грудні. Ми провели лише три виступи разом, але він дуже швидко навчається. Впевнений, ви будете задоволені його стараннями.

Професор поправив на переніссі свої вчительські окуляри і Мейлі одразу згадав містера Фредеріка, ось тільки, у чоловіка перед ним вони були в чорній оправі й вузькі.

– Радий бачити нових учнів та нових членів цирку, – посміхнувшись, промовив професор. – Скільки тобі років та якої ти національності?

Мейлі ступив до столу, відчуваючи, як напружується.

– Мені сімнадцять. Я родом із Парижа, і це… вам. Я чув, ви любите каву та печиво.

Професор, прийнявши його частування, помітно зрадів:

– Ого, дякую. Я якраз хотів сходити за чашечкою кави.

Мейлі подумки зітхнув з полегшенням.

Неочікувано, вчитель підвівся з місця і, опустивши руку на його плече, промовив:

– Bienvenido a la escuela. Estudia mucho y no defraudes a tus compañeros. Знаєш, що то за язик?

Мейлі розгубився від такої швидкої зміни мов, але спробував зібратися, відповідаючи:

– Так, сер, це – іспанська.

– Можеш розібрати, що я сказав?

– Ну я не…

– Ви сказали: ласкаво просимо до школи, – відповів замість нього Рей. – Вчися старанно і все в цьому дусі.

Мейлі спантеличено повернувся до парубка, що стояв позаду.

Професор, суворо насупивши брови, звернувся:

– Пане Рею, ви пам’ятаєте восьме правило дисципліни у школі?

– Без вказівки вчителя не підказувати товаришу?

– Саме так. Ви щойно його порушили, це вплине на ваші оцінки.

– Що!? Але зараз навіть не урок!

– Третє правило шкільної дисципліни.

Рей підібгав губи і відповів уже спокійніше:

– Не підвищувати голос на вчителя…

Старший кивнув йому, після чого запропонував:

– Якщо зумієте перекласти наступні слова, то так і бути, я не знижуватиму вам оцінки.

Рей самовпевнено підняв підборіддя, відповівши:

– Добре. Кажіть.

Чоловік із задоволеною посмішкою поправив свої окуляри, затім, сказав:

– Jesteś taki mądry, але nе masz wychowania. { – переклад з польської від авторки: «Ти такий розумний, але не маєш виховання.» }

Мейлі вловив, як у Рея спохмурніло обличчя. Після недовгого мовчання той відповів:

– Ви спеціально ставите мені питання мовою якої я не знаю?

Професор лише посміхнувся йому і вказав поглядом на парти:

– Сідайте, Рею.

Після того, як той, з обличчям темніше хмари, попрямував до свого місця, чоловік знову звернувся до молодшого:

– Ти впізнав мову, але не зміг її перекласти. Чому так, Мейлі?

Він повагався, перш ніж відповісти:

– Я цікавився цією мовою коли мама сказала мені, що мій дідусь іспанець… але вивчати не дозволила.

– Але тепер ти хотів би вивчити іспанську?

– Звичайно, сер.

Той кілька секунд оцінювально розглядав його своїми карими очима, від чого Мейлі відчував як нерви зараз натягнулися. Після вивчення свого нового учня професор сів за свій стіл, і з доброзичливою усмішкою представився:

– Мене звуть Серхіо Мартінес. Але ти, як і інші, можеш звати мене просто – професор. Я родом з Іспанії, а точніше, – із Сарагоси, і веду урок літератури та іноземної мови. Якщо ти готовий вчитися, тоді прошу, напиши своє прізвище з ім’ям та розпишись.

Після цих слів, він відкрив великий класний журнал і подав ручку.
Мейлі натягнув посмішку, тільки від нервів вона, швидше за все, виглядала не дуже й то радісною. Він узяв ручку і схилився над столом, підписуючись, після чого професор запитав:

– Ти з кимось виступаєш у парі, чи сам по собі?

– Я в парі з паном Реєм, сеньйоре. – зробивши крок назад від столу, відповів Мейлі.

Професор Серхіо задумливо простяг:

– О-о-о і як він тобі?

– Що ви маєте на увазі?

– Як партнер. Який він?

Мейлі перевів погляд на парубка, що, заплющивши очі, повільно погойдувався на стільці, і трохи подумавши, промовив:

– Він… багато разів турбувався про мене. Коли я обпікав чаєм руки або ранився, він відразу допомагав обробити рани. Рей дуже талановитий, серйозний, дбайливий, розумний і харизматичний, хоч і не завжди показує це. – він з усмішкою згадав як вони разом малювали, і продовжив:

– Пан Рей любить вчитися новому, якщо щось його зацікавить, він одразу береться за це. Можливо, по його поведінці ви думаєте, що той лінується, але насправді Рей старанна людина, а спить багато, тому що перепрацьовує через підробіток, термінові поїздки, і підготовку, – саме через це і втомлюється. Я наполягав, що хочу допомогти, але він усе робить сам.

– Я знаю. – містер кивнув на стінку з фотографіями учнів. – Всім, а особливо мені, важко сприймати той факт, що він стоїть на другому місці по успіхам у навчанні.

“Чомусь я здогадуюсь, хто на першому.” – він опустив зі сумом очі:

– Бути його партнером… дуже не просто, адже у нього часто змінюється настрій, під який буває важко підлаштуватися… І він не завжди слухається, чим багато разів підводив пані Саманту та інших, але, якщо постаратися, з ним можна зблизитись, правда, це вдасться не одразу.

Чоловік, уважно вислухавши його, склав руки під підборіддя, та посміхнувся.

– Все це дуже цікаво, але, вад у нього, як не подивися, більше.

– Так. Я розумію. Але він може змінитися.

– І ти віриш у це?

– Я вірю в нього.

Сеньйор Мартінес задумливо потер руки, після чого глянув у бік хлопця, і сказав:

– Йому дуже пощастило, що в нього є такий партнер.

Мейлі лише посміхнувся на це.

– Біля юного пана ніхто ніколи не сидів бо він нікого не підпускає, – раптом зауважив вчитель. – Якщо хочеш, можеш сісти з ним. Я зовсім не проти.

Він вдячно кивнув:

– Дякую, сеньйор.

– Немає за що. – він опустив очі на свій наручний годинник.

Мейлі прямував до парти Рея, але, на півшляху, почувши вигук позаду, обернувся:

– Професоре~~!

Молоденька, руда дівчина у досить короткій чорній спідниці опустилася ліктями на робочий стіл, на що сеньйор не розізлився, а, посміхнувся, та вклавши руку їй на плече, схилив, та щось почав з ентузіазмом шепотіти.

Мейлі постояв як вкопаний, не ясно скільки часу, витріщаючись як вчитель відкрито фліртує з ученицею, намотуючи собі на палець руде волосся, та заповзаючи пальцями у рукави. Врешті, Мейлі у збентеженні відвернувся, підійшов, і усівся за парту, але його погляд все ще крадькома повертався на пару серед класу.

Простеживши за ним, Рей поглянув туди ж само, і хмикнув:

– Не звертай уваги. У кожного тут є свої, “особливі секрети”. У нас з тобою теж є таємниця, про яку не слід говорити відкрито.

Сеньйор Мартінес оголосив:

– Дорогі пані та панове, прошу сідати і підготуватися до першого уроку: літератури. Трохи пізніше я роздам кожному тестові завдання, які ви повинні прочитати та виконати. Для всіх тести будуть на пятьдесят три завдання та всі різні. Виникнуть питання – питайте.

Рей усміхнувся молодшому, а тоді перевів погляд повний холоду на професора і пробурчав:

– Він спеціально запитав мене мовою якої я не знаю, щоб потішитися з цього. Якби він запитав мене французькою, іспанською чи німецькою, я б зміг відповісти.

– Я не знав, що ти розумієш іспанську і навіть французьку. – здивувався Мейлі.

– Гадаєш, за весь цей час, поки наш цирк давав номери майже в кожній країні світу, я нічого не навчився? – глянувши на нього, хмикнув той. – Професор сам мене всьому навчив і добре знає, які мови я ще не вивчив.

– Ти справді талановитий. – підперши рукою щоку, підмітив він.

– Дрібниці. – похитуючись на стільчику, кинув Рей. – Це лише три мови. Не всі ж.

Сеньйор Мартінес, підвищивши голос, покликав:

– Староста класу.

– Так, професоре? – підвівшись зі свого місця, відгукнулася Саманта.

– Всі присутні?

– Всі, професоре.

– Будь ласка, роздай кожному по підручнику із шафки.

– Звичайно. – дівчина попрямувала в самий кінець – до куточка, де стояла висока металева шафка і, діставши по кілька підручників, пройшлася між рядами, роздаючи книги. Коли ж закінчила, пішла сідати. Тільки зараз Мейлі помітив, що дівчина сидить разом із Ніколь і це його дуже порадувало.

“Нарешті їм комфортно перебувати разом”.

– Попрошу хвилинку уваги, – звернувся до класу вчитель. – Хто з вас знає Мейлі, нашого новенького в класі?

Почувши своє ім’я, Мейлі відразу ж зашарівся і підвівся з місця. Склавши руки перед собою, він скромно посміхнувся всім. Через кілька секунд до нього долинуло море різних голосів:

– Я знаю!

– І я теж, професоре.

– І я! І я!

– Мейлі!

Він повернув голову на оклик, у бік другого ряду, де за вільною партою сидів, біля своєї сестри і розмахував руками, Джастін.
Мейлі посміхнувся і помахав у відповідь. Також, він нарахував понад тридцать три учня. І як тільки ця вантажівка стільки вмістила в себе!?

– Що ж, я радий, що ви вже знайомі з ним, – сказав професор. – Можеш сідати, Мейлі.

Він кивнув і опустився на своє місце, роздивляючись книжку перед собою.

– Ті, хто сидять від дверей першими, – у вас буде перший варіант. Попрошу вас відкрити підручник на тридцять дев’ятій сторінці і ознайомитися з біографією відомого композитора та піаніста – Бенджаміна Бріттена, – попросив сеньйор Серхіо. – На ознайомлення даю двадцять хвилин, після чого попрошу вас закрити підручники та приготуватись до виконання всіх пунктів тестових завдань, які я роздам. – за хвилину чоловік звернувся до інших:

– Ті, хто сидять від мого столу, другими,  – у вас варіант два. Відкрийте свої підручники на сторінках номер сорок дев’ять-п’ятдесят чотири, і повторіть біографії трьох британських художників, яких я говорив вивчити вам минулого разу. Таких як: Френк Бересфорд, Вільям Хогарт та Джон Кольєр. Час дається той самий, що й у перших варіантів. Потім, закриваємо підручники та пишемо.

Мейлі підмітив, що сидить від вхідних дверей, а це означає…

“…у мене перший варіант…”

– От дідько… – Рей, припинивши хитатися на стільчику, почав квапливо гортати свою книгу. – Я забув…

– Що забув?

– Саманта кидала мені домашнє завдання на пошту, але я забув прочитати його.

– Це не страшно, почитай зараз.

– І вивчити всіх трьох менше, ніж за півгодини? – невдоволено пробурчав хлопець.

– Я впевнений, ти впораєшся. – повернувшись до книжки, підбадьорив того Мейлі.

Рей опустився щокою на парту і, накривши голову книгою, пронив:

– Нам потрібно готуватися до найближчого виступу, а не ламати мозок тут, за такий короткий час, що він нам дає. Якби ж мені і за навчання стільки ж платили, як і за шоу, тоді це була б зовсім інша справа!

Мейлі зітхнув, слухаючи його незадоволене бурчання, і хотів був знову підбадьорити, але професор, почувши шум, підвівся, і гукнув:

– Пане Рею, підніміться, будь ласка.

Зчепивши зуби, хлопець зняв з голови підручник і став біля свого місця, питаючи:

– Так, професоре?

– Я бачу, ви добре відпочиваєте, напевно вивчили напам’ять усіх художників у себе вдома, чи не так?

– Ні, професоре. Не вивчив.

– Вам не цікаво дізнатися про людей, що прославили мистецьку культуру вашої шляхетної країни?

– Якщо чесно, то ні.

Мейлі занервував, бо парубок зараз норовив одним словом роздратувати професора і поставити хрест на своїх оцінках. Сеньйор Серхіо, однак, не поспішав злитися і лише спокійно відповів:

– Що ж, дуже шкода, що ви не цікавитеся мистецтвом. В такому випадку…

– Чому це не цікавлюся? – перебив того Рей. – Цікавлюся, і навіть почав навчатися йому, щоправда, особливих успіхів поки що немає.

Професор зрадів:

– О, правда? У такому разі у вас має бути улюблений художник, який надихав би вас удосконалювати свої навички.

– Він є, – Рей повернувся до хлопчини, що відразу зашарівся. Вказавши на нього рукою, він представив:

– Мейлі Барлоу – син не уславленого, але талановитого французького художника. Мій найбільший кумир і той, хто вразив, і надихнув мене своїми малюнками ще з першої нашої зустрічі. До слова: малює він не гірше відомих художників, я навіть сказав би, що перед вами майбутній талант Великобританії.

“Боже, Рей… мовчи. Прошу, замовкни вже…” – зі соромом подумав Мейлі, прикриваючи книжкою почервоніле обличчя.

– О-о-о, – багатозначно простягнув професор. – Мейлі, ти не казав, що твій батько був художником. Прошу, піднімися і посвяти нас у коротку розповідь про свого батька.

Юнак відчув на собі купу допитливих очей, від чого йому стало дуже не комфортно. Але він постарався взяти себе в руки і кілька разів вдихнув і видихнув через ніс, перш ніж піднятися та зібрано відповісти:

– Мануель Леонс Арно – був одним із простих, непомітних, бідних художників, родом із Парижа. Навряд чи комусь із вас захочеться дізнатися про нього більше.

– Мейлі, дозволь спитати, – звернувся сеньйор Серхіо, читаючи щось у класному журналі. – Чому в тебе стоїть не французьке прізвище? Ти міг би від прізвища свого батька стати відомим художником.

Стиснувши кулаки, він відповів:

– Мама розлучилася з ним, коли мені було чотири і переписала мене на своє прізвище.

– Зрозуміло. – склавши руки замочком перед губами, промовив сеньйор Мартінес. – Вмієш говорити французькою?

– Так, професоре.

– Розкажи, будь ласка, про себе та свою родину французькою, щоб ми оцінили твоє володіння мовою. – попросив той.

Мейлі зам’явся. Він не був готовий та боявся, що сплутає деякі слова адже прожив у Франції не так вже й довго і більше старався вивчити англійську… Але через пів хвилини він, набравшись сміливості, підняв очі на професора і зосереджено промовив:

– Je m’appelle Maуlie Manuelis Barlow. Je fils d’un tyran, Manuel Léons Arno, et d’un victime de violences conjugales, Patricia Davis Barlow. Je promets que ce n’est qu’à partir du nom de famille de ma mère que je deviendrai un artiste célèbre et rien d’autre.
{ – Мене звуть Мейлі Мануеліс Барлоу. Я син тирана Мануеля Леона Арно та жертви домашнього насильства Патрісії Дейвіс Барлоу. Обіцяю, що тільки від маминого прізвища я стану відомим художником і ніяк інакше.}

Після цих слів, Мейлі побачив як багато хто в класі почав перешіптуватися. Було ясно, що вони розуміли французьку і зараз були вражені його словами. І тільки серед однолітків Мейлі помітив непорозуміння і навіть зрадів цьому. Ніколь теж нічого не зрозуміла і зараз слухала щось від Саманти, найімовірніше, вона пояснювала їй значення його слів.
Рей, присівши за парту, виглядав так, наче вчинив страшний злочин. Шановний сеньйор Серхіо виглядав теж не дуже. Тому знадобилося кілька хвилин, перш ніж підняти очі і сказати:

– У тебе… хороша французька, Мейлі. Я поставлю високу оцінку за твою розповідь, а поки що… можеш сідати.

– Дякую, професоре. – з цими словами він сів на місце і глибоко видихнув. Вигляд у нього був пригнічений і безрадісний. Рей, помітивши це, взяв його за руку і з опущеним поглядом промовив:

– Прости мене.

– Все гаразд, – натягнувши на лице спокійну усмішку, вимовив юнак. – Забудь про це. Давай дочитувати. Часу обмаль.

Рей, продовжуючи тримати його долоню у своїй, опустив погляд у книжку. Через хвилину, Мейлі підняв на нього очі сповнені ніжності, і сказав:

– Дякую, за ті слова про художника. Мені було… приємно.

Рей повернув до нього голову і з подивом дивився в очі, після чого міцно обійняв і прошепотів:

– Ти – мій найулюбленіший художник з усіх.

Коли час добіг кінця, всі закрили свої підручники і сеньйор Мартінес роздав кожному по листочку із завданнями та ручки. Учні почали зосереджено писати, не відриваючи очей від тестів. І тільки один хлопець, притримуючи губами ручку – як вуса, продовжував хитатися на стільчику, зовсім не зацікавлений у писанині.
Мейлі час від часу поглядував на того. Врешті, не витримавши, він штовхнув Рея в плече і спитав:

– Чому ти нічого не пишеш? Сеньйор Серхіо буде не задоволений, побачивши в тебе пустий аркуш.

– Не хвилюйся, щойно згадаю дату смерті першого художника, одразу ж почну писати.

Мейлі, повіривши йому на слово, відвернувся і продовжив писати, але, ще через кілька хвилин, Рей продовжував дурачитись з ручкою і шепотіти йому на вухо всяке безглуздя, то бентеживши, то заважаючи зосередитися на завданні. Мейлі став сердитись і штовхати того, коли ж йому набридло, він підірвався з місця, і в голос випалив:

– Перестань вже!

– Мейлі, ти хочеш нам розповісти в якому році народився Бенджамін Бріттен, я так розумію? – спитав професор.

– Ем… звичайно, професоре…

– Вперед. Я слухаю. Оскільки ти сидиш коло стіни, тобі буде незручно стояти, тому можеш відповідати з місця, але не підглядай у книжку чи аркуш.

Мейлі був упевнений, що добре відповість, адже він, на відміну від деяких, читав.

– Кхм, Бенджамін Бріттен народився 22 лист… Ах!? – від несподіванки він прикрив рота і з надутим видом повернув голову до хитро-усміхненого хлопця.

Рей перервав його розповідь тим, що поклав йому на ногу руку і з незворушним обличчям дивився на реакцію іншого, явно потішаючись з нього.

– Мейлі, – звернувся до того чоловік. – Продовжуй, будь ласка.

Той глибоко зітхнув і, намагаючись не звертати на іншого ніякої уваги, продовжив:

– Бенджамін Бріттен народився 22 листопада 1913 року у Лоустофті. Він був диригентом та виконавцем музики на фортепіано.

– Добре, скажи, в якому році помер композитор і в якому місті, тоді можеш продовжувати дописувати тест.

Мейлі, кусаючи губи, почав згадувати рік смерті і коли пригадав, хотів уже відповісти, але тут відчув як рука Рея під партою повільно пересувається від його коліна вгору і плавно вниз. По спині юнака побігли мурашки, через що він вже забув, що хотів сказати.

Рей, тим часом, як ні в чому не бувало, вдавав, що зосереджено читає завдання і тільки задоволена усмішка його видавала.

– Мейлі, я чекаю. Відповідай. – звернувся сеньйор.

– Пробачте… я не пам’ятаю. – стиснувши губи, зізнався він.

– Що ж, нехай. Дякую і на цьому. Ще десять хвилин. Закінчуємо. – оголосив професор.