Частина 14: Фокусник

Задивившись у його очі, Мейлі, раптом, усвідомив, що вже кілька хвилин лежить на хлопцеві, – як на м’якому матраці. Підірвавшись, він відсів від нього по далі, наприкінець свого ліжка і став плескати себе долоньками по щоках.

“Вгамуйся! Досить про таке думати!” – подумки примовляв він.

З усмішкою дивлячись на дивного малого, Рей теж піднявся, сівши на інший кінець ліжка.

– Добре… Я намалюю вас… – опустивши долоні, заговорив Мейлі. – Але ви повинні сидіти рівно, не ворушитися і не змінювати вираз свого обличчя.

– Без проблем. – сівши зручніше, погодився хлопець.

Дивлячись на нього, Мейлі глибоко видихнув. Набравшись рішучості, він піднявся за олівцем, потім, дістав із сумки товсту чорну папку з жорсткою обкладинкою, схожу на великий альбом для фотографій. У ній він зберігав безліч листків та малюнків. Рей зацікавлено чекав, поки той шукав чисті аркуші на сторінках.

– Це все… Твої малюнки? – він присунувся ближче, намагаючись роздивитись єдине майно, яке було у цього хлопчика з вулиці.

– Не тільки мої, – глянувши на нього, відповів Мейлі. – Але й мамині.

– Твоя мама малювала?

– Ну… мій тато був художником, а мама… Вона лише мріяла стати художницею, але її батьки… – він тихо зітхнув. – Мої бабуся з дідусем були проти. Вони хотіли, щоб їхня дочка стала відомою танцівницею, тому… Мама займалася бальними танцями, але таємно від батьків самостійно навчалася малюванню. Так, вона вміла малювати та… – Мейлі замислився, згадуючи минуле, потім тихо промовив:

– Вона навчила мене усьому.

– Мабуть, її талант передався тобі, – не відриваючи від нього очей, похвалив Рей. – Мені подобається, як ти малюєш.

Мейлі збентежили його слова. Ховаючи обличчя за своєю папкою, він, раптом, запитав:

– А чим… ваша мама займалася?

Посмішка іншого стерлася з лиця. Рей опустив очі і відповів не відразу.

Відклавши альбом з малюнками у бік, Мейлі винувато подивився на того, вже кілька разів пожалівши, що запитав.

– Мама… любила грати на фортепіано, – після довгого мовчання, врешті, відповів йому Рей. – Коли тато був у тривалому відрядженні, вона часто через біль розлуки грала нам до пізньої ночі. Ми з братом засипали в неї на колінах, для нас її гра була замість колискової. Поглянувши на юнака, що зосереджено слухав, він додав:

– Вона і мене вчила музики.

Мейлі здивовано розширив очі.

– Ви… ви можете зіграти для мене?

– Ха? Ти десь у цирку бачив фортепіано?

Інший опустив голову:

“Ні… не бачив”.

– Та й це було так давно, – прикривши очі, продовжив Рей. – Я вже розучився грати. Не сподівайся ні на що.

Мейлі понуро дивився на підлогу. Його трохи засмутило це, адже він так здивувався, коли дізнався про його вміння грати на клавішах.

Рей дивився на нього застиглим не моргаючим поглядом про щось задумавшись, потім, посміхнувся і запропонував:

– Давай, за твої малюнки, я спробую зіграти для тебе?

– Обіцяєте!? – піднявши голову, натхненно випалив Мейлі.

– Так, якщо випаде нагода. Але якщо ні, то ні.

Молодшого це влаштовувало. Він дістав із своєї папки чистий аркуш та поклавши його на тверду обкладинку, одразу почавши малювати.

Рей уважно спостерігав за своїм художником.

Тихо малюючи маленьким олівцем, Мейлі кидав на нього уважні погляди і відразу ж опускав очі на свій лист. Чим довше він розглядав Рея, тим більше відчував себе все більш незручно… Адже хлопець перед ним дивився на нього так уважно, що здавалося зараз проробить у ньому дірку. Коли Мейлі перейшов до малювання очей, весь сконфузився.

“Чому мені так ніяково? Раніше я малював безліч людей, що дивилися на мене, але зараз… Не можу навіть підняти свої очі” – йому не давала спокою ця думка.

– Щось не виходить? – ненароком запитав парубок, коли той опустив руку з листка.

– Ні, ні, все добре, – не піднімаючи очей з малюнка, відповів він. – Просто…

– Просто, що? – запитально схилив голову, Рей. – Хм, мабуть, я занадто далеко сів і тобі погано мене видно? Зараз під сяду ближче.

– Не потрі-.. – Мейлі замовк на півслові.

Хлопець уже присів якомога ближче і зараз вони дивилися очі в очі, від чого його щоки знову почервоніли, а серце безперестанку застукало у грудях.

Рей з посмішкою спитав:

– Так, досить близько?

“Так ще гірше! Не дивись на мене так!!!” – внутрішньо кричав Мейлі. Він квапливо заплющив очі, штовхнувши хлопця в груди, та обурено випалив:

– Я не можу малювати коли ви так близько! Тримайте дистанцію!

– Хм? Я думав, так буде краще…

– Аж ніяк ні! Сядьте назад.

– Гаразд. – Рей, зі спокійним видом сів назад на місце, надавши обличчю ту саму гордовиту посмішку з гострим поглядом, та знову допитливо дивився прямо в очі художнику.

“Боже… Я так не можу…” – Мейлі став кусати свою нижню губу і гарячково бігати очима з боку в бік, намагаючись щось вигадати. Раптом, він відчув, як волосся колихнулося і, піднявши очі, помітив, що передні пасма прибрав йому Рей, запитуючи:

– Вони тобі не заважають, коли малюєш?

– Н-не заважають! – розхвилювався Мейлі, прибираючи своє волосся з його долоні. – Навпаки, – вони мене заспокоюють.

– Як?

– Вони – як завіса, загороджують обличчя від інших. Таким чином я відчуваю, ніби один, і мені легше сконцентрувати очі, бачачи лише лист.

– Тепер зрозуміло. – знизав плечима той.

Запанувала тиша. Мейлі почував себе дискомфортно, і нервово постукував олівцем по листку. Ця атмосфера ніяк не спадала і тут, Рей вирішив ще більше розпалити полум’я своїм несподіваним питанням:

– Слухай, а ти ніколи раніше не малював людину з натури?

Рум’янець на щоках посекундно почав фарбувати щоки рожевою фарбою.

– Ніколи…

– А думав?

– Ну, я… Роздумував про це, але навіть так, ніхто б не погодився позувати без одягу. Тим більше для мене, дитини…

– Чому б не погодився? Ти питав про це колись?

– Ні…

– Тоді чому такий упевнений, що ніхто б не погодився?

– Бо так і є! Їм було б соромно оголитися перед незнайомою людиною!

– Але ми з тобою не не знайомі.

– Це так, але… ви старші…

– Хах, з твоїх вуст це звучить так, наче я якийсь збоченець.

– Це не так! Я просто мав на увазі, що… Вам буде не комфортно переді мною…

– Чому це? Ми ж обидва хлопці. Мені нема чого соромитися.

– Ви зараз натякаєте, що хочете… Щоб я… намалював… вас, без… без…

– Голим.

У Мейлі відібрало дар мови від його прямоти. Він дивився на нього як на божевільного і не переставав соромитись своєї фантазії, що вже вимальовувала в голові його постать і позу.

– Я завжди мріяв щоб мене намалювали як Розу з фільму “Титанік”. Ти ж намалюєш? – спокійно поцікавився парубок. – Не хвилюйся, я заплачу. І якщо не хочеш, ні кому не розповім про твоє хобі, щоб не дошкуляли.

“І навіщо йому свій оголений портрет!? Невже… Потішити самолюбство? Чи, може, дівчатам показати… Ох, а якщо він повісить картину в трейлері? Тоді я точно не засну!”

– Ну так що?

– Н-ні! – випалив він. – Я відмовляюся!

– Чому?

– Не хочу! Просто не хочу!

– Боїшся?

– Ні! Просто поки що не готовий малювати оголену модель.

Рей був невдоволений:

– Хмф. Ну, як знаєш. Справа твоя.

“Ухг… Який же я дурень, сам же знаю, що відмовляюся від мішка золота, але не можу прийняти… Це занадто для мене. Мені і так не по собі навіть від того, що я малюю лише його шию або очі..” – щоб нарешті заспокоїти себе і змінити тему, він кинув погляд на годинник, що висів над довгим столом, та з радістю промовив:

– Ви бачили? Вже перша година!

– І що? – повернувши голову і глянувши на стінку з годинником, спитав Рей.

– Потрібно сходити за обідом! – відклавши папку з незакінченим малюнком, Мейлі піднявся, шукаючи під ліжком свої черевики.

– Забудь про обід, – підперши рукою щоку, видав хлопець, дивлячись на молодшого. – Там такі кучугури снігу, що й за два дні не зможеш дістатися їдальні.

– Зможу! – упевнено сказав той. – Я й не через такі завали снігу пробирався додому.

– Там, напевно, і їсти зовсім не готували ще. І людей, по любому, немає.

– Я схожу і перевірю. – взувшись, він глянув на того. – Підете зі мною?

– Навіщо?

– Місіс Вероніка минулого разу по просила вас приходити їсти в їдальню. – усміхнувшись, пояснив Мейлі. – Збирайтеся! На вулиці така краса, можна пограти у сніжки!

– Ще чого, – насупився хлопець. – Там холодрига. Краще сиди тут і домальовуй свій малюнок.

Мейлі перевів погляд на аркуш паперу, потім замахав руками, промовляючи:

– Ні-ні! малюнок зачекає, – він узяв хлопця за руку і потягнув на себе з ліжка. – Ходімо! Трохи прогуляємось, може й сніговика зліпимо!

Рей роздратовано піднявся на ноги, промовивши:

– Ти й два кроки зробити не встигнеш, як провалишся одразу в сніг. Хочеш стояти замість сніговика?

Мейлі, не слухаючи того, вже попрямував за його пальтом до шафи.

Нарешті одягнувшись, вони вийшли з трейлера на вулицю. Мейлі, радісно посміхаючись, розглядав засніжену територію цирку. Снігу й справді випало надто багато… Але сама погода була гарна. Біля самого шатра цирку якийсь чоловік уже очищав сніг, роблячи стежку великою лопаткою. Придивившись уважніше, Мейлі зміг упізнати його – це був Вінсент. Великий м’язистий лисий чоловік із пронизливим поглядом та великими долонями.

“Так точно! Це він!”

Мейлі почав розмахувати руками, вітаючи його. Той, помітивши хлоп’я, підняв свою велику руку і помахав у відповідь.

– Бачите? Навіть сніг майже очистили! – радісно обернувшись до парубка, укутаного по ніс довгим шарфом, промовив він.

– Угум, – промичав він крізь шарф. – Іди давай.

Усміхаючись йому, Мейлі спустився зі сходинок трейлера. Але тільки він став ногою в сніг, як той під ним провалився і раптом весь він до пояса опинився у ньому.

– Аха-хахх! – Рей вибухнув задоволеним сміхом, потішно вказуючи на того пальцем. – Я ж казав тобі! Ото вже телепень!

Очі Мейлі розгублено забігали на всі боки. Піднявши руки над купою снігу, він почав підскакувати, намагаючись вибратися зі снігової пастки, але з кожним рухом ноги тільки більше заглибився у кучугуру.

Рей самовдоволено посміхався, невідривно спостерігаючи за його жалюгідними спробами вибратися з цієї снігової дири.

– Стрибай більше, може і виберешся.

Мейлі насупився і став тягнутися руками до сходинок трейлера, з яких нещодавно зійшов, але руки ніяк не дотягувалися. Розуміючи, що йому самому не вибратися, він простяг до хлопця руку:

– Допоможіть мені, будь-ласка…

Рей тільки більше натягнув на обличчя посмішку і спитав:

– Пам’ятаєш, про що ми говорили? Тепер залишайся тут на ніч, сніговичку. – Рей було розвернувся, готуючись зайти назад у вагон, як слідом йому крикнули:

– Е-ей!! Не кидайте мене тут!!

– Чому б і ні? – усміхаючись обернувся до нього Рей.

– Бо тоді..! Тоді… Я не до малюю ваш малюнок!

Це спрацювало, Рей замислився, потім, з усмішкою відповів:

– Гаразд, що ж я робитиму без свого художника, так? – спустившись з кількох сходинок униз, він зупинився на останній і протягнув тому руку.

Мейлі ображено глянув на нього:

“Невже він справді хотів мене тут залишити?” – подумавши про це, він посміхнувся і вхопившись обома руками за його руку, потягнув хлопця на себе.

Рей шоковано розширив очі, та впав обличчям вперед, у купу снігу. Поруч із ним зазвучав веселий сміх. Мейлі, прикривши рота почервонілими від морозу долонями, від душі сміявся з нього.

– Ти! – прибираючи з лиця сніг, сердито гаркнув молодик. – Краще б я тебе тут лиш-…

Несподівано в його обличчя кинули сніжкою. Мейлі, широко посміхаючись, став набирати в долоні по більше снігу і кидатися їм.

У відповідь хлопець теж почав сипати сніг. За хвилину їхню веселу гру перервав грубий голос:

– Вам допомогти вибратися?

До них підійшов кремезний чоловік. Виявилося, він уже очистив стежку від самого цирку до їхнього трейлера.

По голову засипаний снігом, Мейлі здивовано по кліпав білими віями. Поглянувши на чоловіка, він усміхнувся, відповівши:

– Так! Допоможіть нам, будь ласка!

Вінсент відкопав їх лопаткою і допоміг вибратися зі снігової пастки.

Рей насупився. Все його обличчя, а особливо руки й ніс почервоніли від холоду, а за коміром у шиї була ціла купа снігу. Обтрушуючи пальто, він роздратовано процідив крізь зуби:

– Не треба було виходити на вулицю…

На Мейлі було не менше снігу і не тільки за коміром куртки, а й у черевиках. Але він при цьому весело посміхався, як ні в чому не бувало. Не звертаючи уваги на холод, він втішно вигукував:

– Годі хмуритися, є і плюси! Нам розчистили дорогу! Тепер ми можемо спокійно дістатися їдальні.

На це Рей все так же невдоволено фиркнув і попрямував прямо по розчищеній стежці. Слідом за ним поспішав, наздоганяючи його, Мейлі.

Вони разом зайшли до їдальні. Тут виявилося напрочуд багато людей, які стоять у черзі за їжею. Мейлі подумав про себе: “Неважливо в яку погоду: сніг то, чи дощ, люди тут все одно підуть за смачною порцією від місіс Озборн.”

Як тільки Мейлі згадав про неї, настала його черга. Завжди усміхнена жінка зі зібраним у пучок волоссям, радісно привіталась:

– Кого я бачу! Я вже думала, моє сонечко не з’явиться тут сьогодні.

Ласкаво усміхнувшись їй, Мейлі відповів:

– Я заради вас і прийшов.

– Я дуже рада тебе бачити, мій хороший. – Вероніка передала йому тацю з обідом і перевела погляд на надутого хлопця, що стояв за ним. – Ох! Невже наш постійно похмурий принц зволів прийти сьогодні?

– Вам потрібно краще перевіряти свої чашки, – замість вітання, попередив Рей. – Минулого разу чашка з чаєм була брудна.

– Не може такого бути! – здивовано вигукнула місіс Озборн. – Я ретельно мию увесь посуд… – вона була задумалася, щось пригадуючи, потім, вимовила:

– Можливо, я ненароком схопила не помиту чашку. Коли купа народу я буваю не уважна, вибачаюсь.

– Ви ж не спеціально, – поспішив втішити її Мейлі. – Трапляються помилки, це не страшно.

– Це гидко, – скривився хлопець. – Може, наступного разу ще й волосся на трясете туди для смаку? Впевнений ви і руки свої не миєте.

– Пане Рей! Це ж випадковість! – обурився Мейлі.

Поглянувши на того, він процідив:

– І що з того?

– Навіщо ви тоді…

– Йди звідси!

Вони в двох повернули голови на сердиту жінку, що вказувала пальцем на вихід. Дивлячись на парубка перед собою, вона крикнула:

– Що не прийдеш, постійно влаштовуєш якісь сварки! Я вже вибачилася перед тобою! І досі чекаю вибачення від тебе!

– За що? – посміхнувшись, спитав хлопець.

– Вже забув? Минулої зими ви з Самантою зчепилися один з одним. І ти, мій любий, штовхнув її на стіл і поламав його повністю! – на одному подиху промовила кухарка.

Мейлі здивовано перевів на того погляд. І не тільки він – кожна людина в їдальні дивилася на них. Багато хто почав перешіптуватись і розповідати щось іншим, дехто ж сердито дивився на хлопця, явно пам’ятаючи цей випадок. Той, у свою чергу, потемнів як хмара, кидаючи гнівні погляди то на Мейлі, то на жінку перед собою. Не бажаючи більше залишатися центром загальної уваги, Рей, обернувшись, пішов геть до виходу.

– Зачекайте! – Мейлі, віддавши до рук місіс Вероніці піднос, винувато звернувся:

– Прошу, не тримайте на нього образу, добре? І, якщо можливо, вибачте його, будь ласка!

– Хм, я подумаю чи пробачити його, – зітхнувши, відповіла та. – Але він наробив стільки діл тут, що, боюсь, йому доведеться прилюдно вибачитися! Інакше я піду до містера Крайтона і все розповім.

– Розумію, вибачте ще раз. Впевнений, він не хотів нічого ламати того разу. – Мейлі виновато опустив голову перед нею на знак вибачення.

– Ох, тобі не варто вибачатися. Все добре. Іди вже за ним. – погладивши його по плечу, посміхнулася Вероніка.

Попрощавшись з нею, Мейлі вибіг на вулицю.

Шукати Рея довго не довелося. Щойно він вибіг з їдальні, то одразу помітив того. Трохи віддалік — через дорогу, біля маленького червоно-білого, засніженого намету, стояв нахмурений чорнявий парубок. Навпроти нього був високий чоловік із незвичайною зачіскою — у стилі чорних афрокудрей і щось пояснював хлопцю дуже незадоволеним голосом. Пухнасте, ніби наелектризоване волосся, наче як кульбаба стирчало дибки і тільки довгий, циліндричний капелюх з обгорненим навколо нього чорно-червоною стрічкою, притримував їх об’єм.

– Мейлі, любий!

Почувши знайомий голосок, він повернув голову на оклик. Трохи далі від намету находився не великий білий трейлер, з якого вийшла здивована Кейсі. Вона у подиві подивилася на нього, потім, глянула на чоловіка неподалік, і крикнула:

– Домінік! Що тут відбувається!?

Той, переставши звітувати хлопцеві перед собою, подивився на жінку, що йшла до нього.

– Чому ти вийшла? Холодно ж, за мерзнеш! – підійшовши, він обійняв її за тонкі плечі. – Іди назад у трейлер.

– Що за крики ти тут учинив? – гніваючись, спитала Кейсі. Але коли вона перевела погляд за спину чоловіка, то, здається, все зрозуміла. – Рей? Чому ти прийшов?

– Я зовсім не приходив, а проходив повз, – поправив її той. – Це він заговорив зі мною, навмисне розлютивши.

– Не говори нісенітниць! – сердито крикнув чоловік. – Я просто спитав, що з його обличчям та чому він такий надутий! – спробував виправдатися перед своєю розгніваною дружиною чоловік у капелюсі.

– Хах, а ще, став глузувати з мене! – крикнув у відповідь Рей.

– Все! Досить! – Кейсі потягла сердитого чоловіка за вухо, відводячи подалі від Рея. Потім, підійшла до хлопця і притиснула його щічки долонями, через що його губи стали немов у каченяти, а обличчя виглядало зовсім по-дитячому.

– Які ми сердиті.

Рей, з похмурим обличчям, похитав головою, звільняючись від рук усміхненої напарниці.

Та, погладивши його по голові, запитала:

– І чому, коли ви поряд, то постійно починаються якісь крики, молодий пане?

– Звідки мені знати? – похмуро мовив той.

Жінка перевела погляд на юнака, що спантеличено стояв позаду них.

– Я помітила, що ти підбіг нещодавно, коли я виходила, – ніжно посміхнувшись, вона підійшла трохи ближче до Мейлі. – Ти, мабуть, теж помітив, що хтось кричить, так?

– Так… Майже так, – усміхнувся їй Мейлі. – Ви сьогодні чудово виглядаєте, місіс Міллер.

– Ой, дякую, любий! – притуливши руку до щоки, посміхнулася вона. – Так приємно, що ти помітив! Я сьогодні зробила собі завивку. Мені йдуть кучері?

Чоловік невдоволено схрестив руки на грудях. Дивлячись на них, він спитав:

– Мила, хто це?

– Ох, ти ще не зустрічався з ним… – подивившись на того, промовила Кейсі. – Знайомся! Це Мейлі — новий партнер нашого Рея.

– Що!? Новий партнер!? – здивовано округлив очі капелюшник. – Ти не жартуєш?

– Ні, коханий… – тихо зітхнула жінка. – Він і справді його новий партнер, і тепер…

Чоловік, несподівано, підбіг і схопив Мейлі за плечі, запитавши:

– Він тебе силою тут тримає!?

Приголомшений таким раптовим питанням, той лише розкрив рота і здивовано за моргав віями, дивлячись на наполегливий погляд іншого.

– Домініку! – сіроока жінка підійшла до нього і з силою вдарила по плечу. – Не лякай дитину! Мейлі, любий… Не слухай дядю, він іноді каже дивні речі.

– Ах… Нічого… – відходячи від шоку, Мейлі дивився як інший гладе плече.

– Пх… він ще той дивак, – з глузуванням підмітив Рей, підходячи до них. – Вічні забави з ним.

– Ти… Як ти знайшов нового партнера? – здивовано глянув на нього чорнявий.

– Сам знайшовся. Я його не змушував бути партнером, він сам вирішив приєднатися.

– Не мели дурниць! – обурився той. – Не може бути, щоб він сам прийшов! Ти, напевне, змусив його стати тобі партнером! – він кинув на юнака здивований погляд, голосно запитавши:

– Як ти його ще терпиш!!?

– Домініку! – жінка знову вдарила того в плече. – Не кричи на дитину! І не суй носа в їхні справи!

– Але! Це ж… Я був певен, що у цього негідника більше не з’явиться партнера чи партнерки!

Рей самодовольно хмикнув:

– Мабуть, твої дурні пророцтва зіграли з тобою в злий жарт, старий дурню.

– Ти! – містер гнівно вирячився на того. – Я тобі зараз очі чарівною паличкою виколю!

– Домінік!

– Я зрозумів, не бий! – той, прикривши руками голову, ображено по дивився на жінку.

– Досить випробовувати моє терпіння! Воно не вічне!

– Вибач, мила…

– Добре, щоб більше такого не було, зрозуміло?

– Так, мила…

– Ух-х… – Кейсі видихнула і взяла молодшого за руку. – Мейлі, це мій чоловік – Домінік Міллер. Він виступає фокусником у нашому цирку.

– Здоров був, малий. – ввічливо вклонившись на знак привітання, він простяг йому свою руку.

Мейлі потиснув її, сказавши:

– Приємно з вами познайомитися!

Але коли містер Міллер відійшов, він здивовано розширив очі, дивлячись у свою долоню – рука чоловіка залишилася в ній!

– Оп-оп, забув, ахах. – весело посміхаючись, той забрав з його долоні свою «загублену руку» і вклавши її назад у рукав, простягнув ліву долоню та провів нею перед обличчям молодшого, потім, стиснув кулак і різко розкрив його: у руці з’явилася блискуча золота монета.

– Ух ти! – Мейлі взяв її в руки, але та, несподівано, вибухнула, перетворившись на яскраві папірці.

– Ой-ой, не засмучуйся, у тебе є ще.

– Що? Де? – Мейлі глянув на усміхненого фокусника, який вказав пальцем на його кишені в куртці. Він з непорозумінням опустив очі і сховав руки у кишені та вже за мить дістав звідти цілі жмені монет, які одразу почали вибухати в руках, як святкові хлопавки, розпадаючись різнокольоровими конфетті і зачіпляючись за його хвилясте волосся.

Очі хлопчини радісно заблищали. Широко посміхаючись, він засміявся:

– Ахах! Дивовижно! Як ви це зробили?

– Це секрет. – підморгнув йому чоловік.

– Все просто, – промовив позаду них парубок. – Рука несправжня, а гумова. Наш горе-фокусник просто сховав свою у рукав. Монетку він теж сховав у рукаві, потім, стиснувши кулак, вийняв і показав її тобі, але сама монетка це просто іграшка-хлопавка, якою той любить відволікати увагу глядачів щоб провернути трюк. Всі його фокуси старіші, ніж він сам.

Мейлі, здивувавшись, відкрив рота, а фокусник, стиснувши кулаки, сердито вигукнув:

– Дрібний поганець! Я зараз тебе на двоє розріжу пилою!

– Домінік! – викрикнула жінка.

– Цей розумник постійно псує мої фокуси! Сил моїх більше немає! – обурено вигукував містер Міллер. З гніву він витягнув колоду гральних карт та почав швидко згинати їх в трикутники, а тоді і скріплювати один до одного.

– Та які там фокуси, – Рей махнув з усмішкою рукою. – Твої секрети давно вже всі знають, придумай щось цікавіше!

– Може ти, негіднику, і знаєш! Адже, як ніяк, ти їх уже більше ніж за п’ять років вивчив! – він махнувши до того зробленою картковою короною яку інший хотів взяти, проте Домінік відсмикнув руку і відійшов до Мейлі. – Но краще не псуй перше враження іншим! Бо воно – безцінне! – з цими словами він надів на маківку молодшого “корону” від чого той засвітився.

– Так, Рей, – погодилася з чоловіком місіс Міллер. – Упевнена, Мейлі, як новенькому, цікаві будуть фокуси.

– Нікому не цікаво дивитися на застарілі трюки цього ошуканця. – не погодився Рей.

– Але мені цікаво! – вигукнув Мейлі.

– Що? Тобі й справді цікаво дивитися на цю нудьгу? – з кислим обличчям спитав він.

– Так!

– Ось і вирішено! – перебивши їх, Домінік обійняв Мейлі за плече, притягнувши до себе. – Він залишається дивитись мої фокуси!- скоса глянувши на парубка, він добавив:

– А ти, якому все в цьому світі не подобається, можеш йти і вигадувати свої фокуси, якщо такий розумний!

– Пф, ну і будь ласка, – Рей байдуже фиркнув. – Я йду до себе, якщо що – наздоганяй.

– Гаразд! – Мейлі помахав парубкові, що попрямував по стежинці.

Раптом, з рук чоловіка перед ним з’явилася нова колода карт. Він став перетасовувати їх з руки в руку, верх і вниз, потім, склавши все в одну товсту стопку, розкрив карти віялом перед його очима, запитавши:

– Хочеш, погадаю тобі?