Частина 13: Намалюй мене

– Що!?- Мейлі весь почервонів, шоковано вирячившись на того.

– Штани знімай, говорю, – стримано повторив хлопець. – Чи мені допомогти тобі?

– Я не збираюся нічого знімати з себе!

– Хах? Ну доведеться тоді допомогти тобі, якщо вже ти сам не в змозі це зробити. – Рей простяг руку, але Мейлі, як ошпарений, схопився з ліжка і відбіг від нього чим по далі, тримаючись за свої піжамні штани — як потопаючий за рятувальний круг.

Обернувши до того голову, Рей з насмішкою промовив:

– Ти в кішки-мишки зі мною грати задумав? Ну, будь по твоєму. – він попрямував до переляканого партнера.

Мейлі зробив кілька кроків назад і стиснувши кулаки, раптом, зніяковіло вигукнув:

– Не підходьте! Інакше я… я вас укушу!

Інший від подібної погрози лише пирснув зі сміху:

– Аха-ха, ти що, собака, щоб кусатися? – вдосталь посміявшись, він, із задоволеною посмішкою, сказав:

– Добре, якщо ти так хочеш, можеш і кусатися. Я не проти. Ось тільки… я звик потім відплачувати вдвічі більше… – не поспішаючи, він став наближатися до нього, навмисно розставивши руки в сторони, щоб загородити тому шлях втечі.

Мейлі зробив ще два кроки, поки не вперся спиною в довгий стіл. Як спіймане в лапи кота мишеня, він став нервово бігати очима в різні боки, шукаючи шляхи відступу. Врешті, він від біг у правий бік, але відчув, як його міцно схопили за долоню. Обертаючись, він зачепився за край великого ліжка і повалився на нього, потягнувши парубка за собою

Від несподіванки Мейлі заплющив очі, але відчувши під собою м’яку постіль, а не тверду підлогу, повільно розплющив їх. Над ним, об перши руки в боки, навис Рей. У того на обличчі виднілося здивування, яке одразу ж змінилося на веселий блиск у очах.

– Попався, – з глузуванням промовив він, дивлячись у вічі втікача під собою. – Я виграв. Тепер зробиш так, як я просив?

Щоки Мейлі ще дужче почервоніли. Він вперся руками в груди парубка, намагаючись зрушити його з себе, вигукуючи раз за разом:

– Встаньте! Встаньте!

– Чого ти такий не спокійний, – Рей перехопив його руку і притиснув до ліжка. – Заспокійся, я всього лиш хочу допомогти тобі нанести мазь.

– Що? – раптове усвідомлення почутого змусило Мейлі завмерти.

Про що він тільки думав!

Вільною рукою він закрив собі обличчя, ховаючись від сорому, але, почувши голос Рея, опустив її і здивовано глянув на нього.

– Навіщо тікав? Хіба я такий страшний? – не відриваючи від лежачого очей, спитав Рей.

– Так ви… Тільки хотіли нанести мазь, так?

– Звісно, ​​а що ще?

Мейлі збентежено відвів очі.

“Як же ніяково!” – пролунало у нього в голові. Потім, він благально глянув на Рея.

– Можете, будь ласка, підвестися з мене? – намагаючись заспокоїтись, попрохав він.

Рей, посміхнувшись йому, піднявся з ліжка, потім узяв зі столу навпроти аптечку і білу коробочку мазі.

Мейлі спустив ноги з ліжка і закрив руками обличчя. Йому досі було соромно за свої нерозумні думки. Повернувшись, парубок сів навпочіпки перед ним і з насмішкою в очах запитав:

– Точно не зніматимеш штанці?

– Точно ні! – випалив інший, дивлячись крізь розчепірені пальці долонь. Незважаючи на збентеження, що кипіло в середині нього, десь у глибині його серця стало зароджуватися нове почуття до Рея – довіра.

– Як знаєш, – посміхаючись, мовив той. Підкотивши впертому хлопчині піжамні штани, він почав знімати з його ніг намотані бинти і намазувати на сліди опіків прохолодну мазь. Зробивши перев’язку, молодик перейшов до його рук, але тут помітив щось цікаве: довгий, глибокий поріз, що йшов від ліктя його правої руки. Рей провів по ньому пальцем, зацікавлено вивчаючи його довжину.

– Звідки цей шрам?

– Це… – прикривши рукою свій лікоть, Мейлі нервово посміхнувся. – Я впав якось…

Парубок зосереджено за глянув тому у вічі. Здавалося, він заглядав прямо в душу.

Мейлі відразу ж відвернув голову, добре розуміючи, що той намагається в них розглядіти.

– Це ж не правда, – поспостерігавши за ним, припустив Рей. – Такий рівний поріз ти навряд чи отримав би через те, що впав. Зробивши паузу, він раптом спитався:

– Батько, так?

Від його запитання Мейлі всього пересмикнуло. Стиснувши кулаки, він тихо промовив:

– Я всього лише захищав маму…

Тиша. І тільки свист вітру зі снігом, що долинав з вулиці, порушував її. А ще не давав спокою цей пронизуючий наскрізь, погляд хлопця перед ним.

– Тобі не варто було втручатися, – опустивши погляд, Рей ще раз провів пальцем по його гладкій шкірі. – Все могло б обійтися куди гірше шрама на руці.

– Я знаю, але… Навіть так, я не міг просто стояти і нічого не робити. – замислившись, відповів він.

– То ти герой, виходить, – з усмішкою підмітив парубок. – Захищаєш слабких при тому, що сам безсилий.

Мейлі невдоволено глянув на нього. Той з усмішкою промовив:

– Це безглуздо.

– Це не так. – уперто дивлячись на того, Мейлі запитав:

– Хіба ви б не вчинили так само на моєму місці?

Рей замислився на секунду, потім, усміхнувся куточками губ, і недбало відповів:

– Звідки мені знати? Я не такий герой, як ти.

Мейлі пильно дивився на нього, поки той розтирав маззю його долоні. Спостерігаючи, він помітив на зап’ястях хлопця дивні подряпини. Схопивши того за руку, він спитав:

– Це від кинджалів?

Парубок сердито вихопив від нього свою руку, натягуючи по самі долоні рукава чорного светра:

– Ні, не від кинджалів.

– А від чого тоді порізи?

Рей злісно зиркнув на нього спідлоба, видавши:

– Не важливо.

Після цього Мейлі замовк, розуміючи, що краще не розпитувати, коли у того така гнівна реакція.

Рей закінчив перев’язувати іншому руки і підвівся зі зігнутих колін та простяг долоню.

Мейлі узявся за долоню та піднявся з його ліжка.

– Іди вже лягай спати, година пізня. – сказавши це, парубок розстелив свою постіль та заліз під білу ковдру; влаштовуючись зручніше, він загорнувся по самий ніс так, що тільки чорні пасма волосся виглядали назовню.

Стоячи на місці і спостерігаючи за ним, Мейлі, раптом, по думав:

“Такий милий… Цікаво, він не сердиться на мене через те, що я запитав про його порізи?…”

– І довго ти там стоятимеш? – пролунав невдоволений голос з-під товстої ковдри. – Мені тебе укласти в ліжечко?

– Ні-ні! Я вже йду, йду спати, – по спішно замахав руками Мейлі, і обернувся, крокуючи до себе. – На добраніч! – лежачи на своєму ліжку, Мейлі став крутитися на ньому, не знаходячи зручного місця, поки, нарешті, не пригрівся і не засопів.

Укутаний ковдрою Рей усміхнувся, тихо шепочучи:

– От дурник…

▫️▪️▫️▪️▫️▪️▫️

Десь посеред ночі Мейлі хникав і крутився на ліжку, а все через найнеприємніше відчуття… Голоду. Вечеря була досить ситна, но через гірку помідорну пасту у спагетті, він майже нічого не з’їв, а зізнатися, що страва прийшлась йому не по смаку, так і не наважився, щоб не показатися не вдячним чи перебірливим.

У животі неприємно скручувало і булькало. Він навіть думав, що до ранку він може зліпитися з хребтом… Раніше він також не міг спати через голод, тому, зазвичай, починав свою художню рутину зрання. Але зараз їжа є, і вона в чотирьох кроках від ліжка коло дверей… Майже рукою подати. Не в силі більше ігнорувати стони шлунка, він тихенько присів, звісив ноги та піднявся на носочках, крадучись до кухонного куточка.

“Відкривати холодильник – погана ідея… Світло з нього може розбутити Рея, а об’яснятися чому я не сплю, ой як не хочеться…” – роздумуючи хід наступних дій, він помітив не розкриту буханку тостового хліба та баночку малинового джему поряд. Мейлі по веселішав. – “Точно. Обійдуся і кусочком хлібини, головне: втамувати хоть трохи, голод” – він узяв хлібчик в руки та хотів його розкрити, но, неочікуваний голос позаду нього поставив в ступор, заставивши закамяніти і навіть, не дихати:

– Що це ти робиш?..

Хлоп’я перелякано притис до себе хліб, наче той бідняк, що вкрав його з лавки продавця, і, не обертаючись, мовчав.

Рей підвівся з ліжка та підійшов до нього. Кожен його крок від давався у грудях іншого неспокійним ” тудум-тудум!”

– Чого це ти не спиш в такій годині? – коли парубок помітив, що у нього в руках, то негайно відібрав хліб.

Мейлі опустив голову та стис від прикрості зуби.

– Пробачте, що розбудив, я… – не пойми чому, но сльози самі навернулися на очі, перекривши собою всі слова.

– Хіба ти не знаєш, що не можна під’їдати вночі?

– Я лише… один шматок… – він вкусив себе за губу та мав намір йти до себе під ковдру, но почув наступні слова Рея, які збили його з пантелику:

– Зернові, і хліборобні вироби шкідливо їсти перед сном.

– А?

Рей тяжко зітхнув:

– Моя помилка. Не можна було на вечір готовити томатну пасту… Но мені сильно її захотілось. – він дістав з холодильника шматок бекону, і впихнув Мейлі в руки, но одразу відібрав назад. – Ні. Жирне не можна на ніч… Це може викликати розлад шлунку і здуття живота. – він по міркував трохи, дивлячись на розгубленого юнака, що мовчки витріщався на нього. За деякий час він дістав дві баночки знежиреного йогурта та простягнув одну йому:

– Тримай. Він найкраще втамовує голод.

Мейлі поморгав вологими віями і всміхнувся. Витерши очі, щоб інший бува, не помітив в темноті його сльози, він прийняв бутилочку.

– Дякую.

Вони пили разом йогурт, розмовляючи про все і всяк, не дивлячись на годину, і не хвилюючись, що рано вставати.

▪️▫️▪️▫️▪️▫️▪️

Новий ранок у знайомій обстановці маленького трейлера. Ніхто його не будить, але Мейлі, вже виспавшись, прокинувся сам. Потягаючись руками і глибоко позіхаючи, він обвів кімнату сонним поглядом. На годиннику була дев’ята ранку. Стоп… а чи не означає це, що їм уже давно час вставати!?

Піднявшись зі свого ліжка, він підбіг до хлопця, но поглянувши на нього, подумав:

“Так не хочеться будити його, він так мирно спить.”

Якщо так подумати, він ще жодного разу не бачив того сплячим.

Завжди укладене чорне волосся, зараз розкидалося по подушці, закриваючи темним, рівним шовком прикриті очі сплячого. Хлопець тихо сопів, лежачи на животі і уткнувшись правою щокою в подушку. Його бліде обличчя майже зливалося з її кольором. Біле, мов полотно… Здавалося, що він ніколи не бував на сонці. Але колір обличчя не псував його природну красу, навпаки — підкреслював графічні риси його зовнішності: рівні та виразні обриси вилиць, носа, підборіддя, — все це змусило погляд Мейлі надовго й нерухомо зациклитися на ньому.

“Навіть коли спить, він – сама досконалість…” – задумався Мейлі. У ньому прокинулося несподіване бажання взяти в руки: олівець, чистий аркуш паперу, сісти поруч і просто малювати його, поки той солодко спить. Він так хотів довго вдивлятися в його гарне обличчя і запам’ятовувати все, навіть найменші деталі, що й втратив відлік часу.

– Умфф… – молодик обернувся на спину і потер тильною стороною долоні собі очі. Потім, поморгав і глянув на юнака, що дивився на нього. – Ти… як довго ти тут сидиш?

“Сиджу? Ох! Я не помітив, як сів на край його ліжка!” – Мейлі швидко піднявся з місця і відвів погляд, почухуючи пальцем свою щоку.

– Нещодавно! Я тільки недавно проснувся і… Вирішив вас розбудити, але бачу ви й самі прокинулися, хах.

– Ум-м… І котра година? – присівши на ліжку і потягнувшись, спитав того Рей.

– Дев’ята година ранку… здається. – глянувши на нього, промовив Мейлі. – Ми вже запізнилися на тренування?

– Ти хоч дивився у вікно? – спрямувавши на того все ще сонний погляд, запитав Рей. – На подвір’ї завали снігу. За ніч його випало десь на 15% більше… не пам’ятаю, як там у прогнозі казали. Втім, сьогодні всім сказали залишатися вдома, а завтра два вихідних.

– Справді? – Мейлі весело посміхнувся. – Це чудово, тепер у всіх буде більше часу на відпочинок.

– Хм, вони й так мало що роблять, а після вихідних так узагалі розліняться. – засудив Рей. Він підвівся зі свого ліжка і увімкнув чайник, потім пішов до туалетної кімнати чистити зуби.

– Чому ви так кажете? – він направився слідом за ним. – Я впевнений, що кожен тут добре справляється зі своїми обов’язками. – Мейлі зайшов у тісну конурку, де, стоячи за маленьким умивальником і дивлячись у дзеркало, чистив зуби парубок.

Поглянувши на нього, Рей всміхнувся зі словами:

– Гадаєш, що пожив тут три дні і вже все знаєш?

– Може, я мало що знаю, але… Не думаю, що тут усі такі погані. Як на мене, тут дуже милі та добрі люди.

Інший замовчав. Потім, вийнявши з рота зубну щітку, повернувся до того і сперся об стіну руками. Мейлі злякано захлопав віями. Простору в цій кімнатці і так було дуже мало, то тепер його ще й притиснули до стінки.
Від такої близькості він сильно занервував і прикусив нижню губу. Щоки мимоволі порозовіли, а очі невідривно дивилися на хлопця перед собою. Рей, опустивши погляд з його очей трохи нижче, потягнув Мейлі за щоку мов малюка, зі словами:

– Не суди за зовнішністю, а то сильно в них розчаруєшся.

Мейлі в непорозумінні глянув на нього, але парубок вже відвернувся, щоб відкласти щітку.

“Мені здається, чи він попередив мене ні кому не довіряти?..” – його роздуми не тривали довго, і вже за мить розвіялися, коли Рей нагнувся щоб омити обличчя.

Він не помітив, що позаду нього, спершись об стінку, стоїть Мейлі. Той відразу ж стиснув губи в трубочку відчувши як притиснулись до делікатного містечка. Він вхопив іншого за таз, та заметушився:

– А!.. Агов! Ви мене затиснули!! Не могли б ви вирівнятися, а то м-мені н-не зручно!?

– Га? Якого біса ти там стоїш… Я думав, ти вже пішов. – парубок, витираючи очі, в котрі потрапила вода, одразу випростався та вийшов з вбиральні. – Омивайся і хутчіш йди переодягнися.

– До..бре… – Мейлі повільно сповз по стінці на паркет та сховав почервоніле обличчя у долоні.

“Халепа… Ще б трошки і…” – він почав битися потилицею об тонку стіночку. На дивні звуки ударів підбіг інший, спитавши:

– У тебе все гаразд? Чим ти взагалі займа…

– А, ахах! Нічим! Я вже йду одягатися. Тільки схожу в туалет!

– Агрх… Давай скоріше. Досить тут сидіти. – пробормотів він та подався робити ранковий чай.

Мейлі підповз на колінах та закрив за тим дверцята, знову згораючи зі сорому. Заспокоїти невгамовні і не гарні думки вдалося не відразу, і все ж, з дванадцятої спроби він під вівся з підлоги і почав спокійно чистити зуби, но коли вийняв щітку, то помітив, що та була в крові. Липкий, неприємний смак заліза почав переповнювати рот. Він занепокоєно підняв погляд на дзеркало і розкрив, відтягнувши край рота, у щоки, в бік. Весь язик був у червоній рідині, але Мейлі ніяк не міг зрозуміти з якого саме зуба йде кров, адже всі вони змішалися з нею…

Після тривалого дослідження всієї ротової порожнини, він зрозумів, що кров сочилася з нижнього ряду зубів, а саме… з кутового зуба.
Мейлі відірвав шматочок туалетного паперу, сподіваючись зупинити потік крові, але та швидко просочилася і далі заповнювала рота. Тоді він спробував затиснути зуб краєм рушника, але це не допомагало.

– Кров… Як її зупинити?…як… Рей!! – раптом заволав Мейлі, відкинувши рушник.

Рей від вигуку мало не впустив з рук чайник. Відставивши його, він миттю опинився біля дверей туалетної кімнатки.

– Що трапилося!? Ти поріза-… – хлопець замовк, як тільки побачив картину перед собою: Мейлі, зі сльозами, що на бігли на очі і висунутим у крові, язиком, стояв у півоберта до нього, дивлячись у дзеркало. Але як тільки він його помітив, то почав лити сльози, з переляканим поглядом просячи:

– Допоможіть… У мене… Знекровлення! – він кинувся до Рея в обійми. Інший, незважаючи на те, що той розмазував по його білій футболці сльози та кров із губ, не відштовхнув його, а простодушно відповів:

– Заспокійся. У тебе ніяке не знекровлення. Вона йде в тебе із зуба? Це не страшно. Кров зупиниться протягом доби, або ж через два дні.

– Два дні?! Я хочу зупинити її негайно! – занив Мейлі. – Знаю! Я піду до містера Бреккема! Він допоможе.

– Він не допоможе. – обірвав того Рей. – Фредерік – не стоматолог, і, найімовірніше, направить тебе до лікарні.

– Не хочу до лікарні! Та й… я…я не маю на це гроші. Ви… може, ви мені допоможете зупинити кров?

– Не знаю. Якщо в тебе хворий зуб, то треба до лікаря, – виривати.

– Ні! Я не поїду!

– Хмф, тоді що накажеш робити? Мені його вирізати тобі кинджалом? Чи спробувати вирвати плоскогубцями? Я можу.

– Н-не треба…

– Він тобі сильно болить?

– Я не знаю… Ви могли б просто з’ясувати, чому йде кров?

– Ох, гаразд. Але тільки якщо ти припиниш витирати об мене соплі.

Мейлі шморгнув носом, і миттю відступив на крок, з винним видом розтираючи сльози забрудненими в крові, долонями, бинти на яких просочилися нею, але потік сліз не припинявся.

– Припини… – взявши того за руку, процідив старший. – Плакати. Сльозами горю не поможеш. – він нахилив його до умивальника, і заправивши, тримаючи у своїй руці тому волосся, допоміг вмити обличчя. – Заспокоївся?

– Так… – спостерігаючи як червоні крапельки з рота капають у раковину, прошепотів він.

– Добре. – Рей швидко помив руки. – А тепер пішли. Я подивлюсь на твій зуб.

Вони вийшли. Мейлі сів на комп’ютерне крісло і невпевнено відкрив рота. Але несподівано, Рей нахилив його голову, відкинувши її на спинку, і підняв за підборіддя.

– Ширше відкрий. Я нічого, крім твого язика, не бачу.

Мейлі відвів погляд, трохи зарум’янившись, і розкрив рота ширше. Але схоже, Рею цього було недостатньо: скривившись, він затис долонею йому щоки, і просунув палець іншої руки до рота, та натиснув на нижній ряд зубів, опустивши щелепу нижче.

– Котрий?

– Сі ліфа.

– Агх, не ворушили язиком, я не бачу. – Рей просунув палець глибше, відсуваючи ним слизький язик.

Від несподіванки Мейлі стиснув губи, прикусивши тому палець.

– Ей! Не закривай! – розсердившись, хлопець розкрив вказівним і середнім пальцем тому губи, і затиснув ними язик.

Мейлі мало не подавився, схопившись за його руку:

– Кха! Гливохо!

– Потерпи. Я вже бачу зуб. – Рей схилився над ним, заглядаючи до рота. – Що ж. Є гарна та погана новина. З якої почати?

– Ем-м, з холосоі? – пробелькотів, намагаючись не зачепити зубами тому пальці, Мейлі.

– Кровотеча минула.

Мейлі посміхнувся:

– Шудово!.. Тоді…

– Зуб, – зітхнув Рей, по стукуючи по ньому нігтем. –  Його треба лікувати. У тебе карієс. Зараз він мав би сильно тобі боліти.

– Шо?!! – підскочив на кріслі Мейлі, і сльози знову на вернулися йому на очі.

– Треба було в міру їсти солодке. Тепер мучитимешся. – з глузливою усмішкою підмітив Рей, повільно вийнявши два пальці з його рота: від слини утворилася довга павутинка.

Мейлі з образи насупився як горобець на морозі, засунувши палець у рота, щоб намацати хворий зуб.

Поспостерігавши за ним, парубок посміхнувся:

– Гаразд. Давай я поїду з тобою до спеціаліста та оплачу лікування.

– Але я боюся…

– Можеш потримати мене за руку, якщо буде страшно.

Мейлі замовк. Потім, вийнявши палець, з подивом витріщився на нього, не вірячи своїм вухам.

– Ви… Не жартуєте?

– Я серйозно. То ти їдеш? Чи залишиш усе як є?

– Їду! – радісно підскочив той. – Але ви маєте стримати обіцянку.

– Побачимо. Якщо зі страху ти впиватимешся мені в шкіру нігтями, то я тебе залишу в лікарні і поїду.

Мейлі весь зблід, але Рей з усмішкою відмахнувся:

– Жартую. Поїхали вже.

Їхній похід до стоматолога пройшов добре, хоч і зайняв години дві. Звичайно, страх перед незнайомим лікарем у Мейлі був помітний, але варто було йому відчути тепло руки Рея у своїй, як все на світі забувалось, а тіло розслабилось.
Більше зуб Мейлі не турбував. Єдине, що йому не даватиме спокою: це думка, що Рей дбайливий, коли це правда потрібно.
Його довіра до нього піднялася ще вище.

Коли вони влаштували вже не сніданок, а обід, Мейлі, сидячи на своєму ліжку, дістав з чорної сумки чистий аркуш паперу і невеликий сірий олівець. Піднявши очі, він глянув у бік хлопця, який сидів на ліжку в позі лотоса.

Перед очима з’явилося його спляче обличчя.
Не встоявши перед своїм поривом, Мейлі, все ж таки, виклав все своє приладдя на маленький обідній столик і взявся малювати образ хлопця по пам’яті. Натхнення відігравало свою роль. За хвилину вже про малювався чіткий обрис обличчя людини. Залишилося тільки заштрихувати волосся та додати тіні. Але тут, як на зло, стержень зламався і олівець, вислизнувши з руки, впав на підлогу.

Мейлі вскочив з місця слідом за олівцем, що покотився геть, поки той не зупинився, зіткнувшись із бортиком ліжка. Зробивши два кроки, Мейлі нахилився, щоб підняти його, але простягнута рука відразу зупинилася, коли на маленький олівчик випадково наступила нога Рея.

– Аф! Що це!? – парубок, що піднявся з ліжка, схопився руками за ліву п’яту.

Піднявши на нього очі, Мейлі випростався і винувато почухавши пальцем щоку, відповів:

– Це – моє.

Поглянувши на нього, Рей підняв ногу і підібрав з підлоги дрібний шматочок олівця.

– Твоє?

– А-ага…

– Чого тоді своїми речами розкидуєшся?

– Він сам упав, – відібравши тому з рук олівець, сказав Мейлі. – Вибачте…

Зацікавлено дивлячись на нього, Рей схилив голову на бік, запитавши:

– Ти малювати почав?

– Так.

– Покажеш?

Мейлі спрямував на нього незрозумілий погляд.

– Що саме показати?

– Те, що ти малюєш, дурнику, – з ноткою роздратування в голосі, відповів Рей. Потім, перевів погляд йому за плече. – Ти щось нове почав малювати? Що це? – він обійшов його збоку, – попрямувавши до столика біля вікна, але Мейлі перегородив йому дорогу і першим підбіг до малюнка, та почав ховати його пхаючи в свою сумку. Тоді, з хвилюванням, вигукнув:

– Нічого! Нічого нового…

– Що це з тобою? – хлопець усміхнувся. – Знову дивакуватість в голову вдарила?

– Нічого подібного… – не дивлячись йому в очі, відповів молодший.

– Якщо так, чому тоді малюнок сховав? Там щось важливе, що ти не хочеш мені показувати?

– Там нічого важливого, просто старий малюнок. – відповівши, Мейлі відкрив в’язану сумку і діставши звідти маленьку стругачку, почав стругати зламаний олівець над своїм столом.

Схрестивши руки, Рей став спостерігати за ним, потім, опустив погляд на краєчок білого паперу, що стирчав з чорної сумки. Усміхнувшись, він звернувся до нього:

– Мені, раптом, захотілося солодкого.

Мейлі розгублено глянув на нього. Від клавши підточений олівець зі стугачкою на стіл, він з сумом буркнув:

– Ви навмисне так?.. Ви ж знаєте, що мені не можна солодкого…

– Ох, точно. Але думаю, нічого не станеться від шматочка печива?

Мейлі посміхнувся:

– Якщо тільки одне печивко… То я з радістю!

– Чудово, – зобразивши радісну посмішку, мовив хлопець. Він вказав пальцем перед собою. – Бачиш тумбочку під столом, де стоїть ноутбук?

Простеживши за пальцем, Мейлі глянув у кінець трейлера на довгий стіл, під яким стояла невелика дерев’яна тумбочка з купою висувних полиць.

– Так, бачу.

– Іди і принеси з неї що-небудь.

– Що-небудь? – повернувши до того голову, перепитав він.

– На свій розсуд. Що хочеш, то й візьми.

– Добре! – він усміхнувся йому, і пішов до столу.

Рей, самовдоволено усміхаючись, дивився тому в спину.

Присівши, Мейлі потягнув на себе ручку шухляди, та зазирнув у середину. У ній виявилося повно всякої всячини: печиво, шоколад, відкрита пачка чіпсів, кілька жуйок і розкиданих усюди, різних смаків цукерок. Були навіть пачки вермишелі швидкого приготування…У двох інших ящиках було все те саме.

“І навіщо він тримає стільки всього, якщо не їсть нічого?” – здивувався Мейлі. Взявши у руки пачку желейних черв’ячків, він подивився на дату на упаковці:

“Друге травня, дві тисячі… Який!? Це ж три роки тому було… Вони що, все літо у нього в тумбочці пролежали!?”

І справді, упаковка була пом’ята, а самі желейки виглядали так, ніби їх уже пережували та виплюнули назад. У Мейлі зникло бажання їсти щось із цього. Але він узяв печиво і не відкриту шоколадку, яку ще, зважаючи на срок придатності, можна було вжити без ризику для здоров’я. Закривши ящик, він піднявся з колін. Зіпсовані желейки він теж прихопив, але не щоб їх з’їсти, а щоб викинути. Що він, насамперед, і зробив.
Позбавившись пом’ятої пачки желе, Мейлі попрямував до іншого, але, зробивши три кроки, завмер на місці, шоковано розширивши очі.

Перед ним, розташувавшись на його ліжку і підперши голову ззаду рукою, та з закинутою ногою на ногу лежав Рей, що з самовдоволеною усмішкою розглядав його ж, здавалося, так надійно захований малюнок.

Мейлі мало не випустив все з рук! Відкинувши солодке на кухонну стільницю, він простягнув руку до хлопця, викривнувши:

– Віддайте!!!

Але той схопив його за неї та потягнув на себе. Мейлі все усвідомив коли вже лежав на животі у хлопця. Він здивовано витріщився на його усміхнене обличчя і хитро примружені очі. Від відчуття тіла під своїми долонями Мейлі весь почервонів і зіщулився. Поки той був у легкому шоці, Рей з глузуванням припустив:

– Мабуть, малювати людей з-під тишка, це твоє хобі, м-м?

– Я не… це не мій малюнок!

– Не твій?

– Так! І на ньому зовсім не ви намальовані! Це інша людина, – ховаючи очі, вимовив він, спершись руками на його плечі. – Мене просто попросили зберегти малюнок у себе, тому я…

– Ти не вмієш брехати. Якби ти не відводив очі, все виглядало б правдоподібніше.

– Умф! – закривши обличчя руками, Мейлі уткнувся у груди хлопця.

Той від душі засміявся, куйовдивши рукою йому волосся, а після, притих, дивлячись на ображеного юнака, котрий і не думав піднімати свого обличчя з його грудей, ховаючись усіма можливими силами.

– Досить вже, – посміхаючись, Рей поклав на того свої руки. – Не дуйся.

– Я не дуюсь… – почувся тихий ображений голосок.

– Я знаю, ти дуєшся, – парубок спробував розкрити його зімкнуті на обличчі долоні. – Подивись на мене, чуєш?

– Ні! – прибираючи його руки від себе і знову ховаючи обличчя, вигукнув Мейлі.

Зітхнувши, той спантеличено посміхнувся. Потім, погладив його по плечу та спокійно промовив:

– Малюнок дуже гарний вийшов.

Мейлі, не вірячи своїм вухам, розкрив долоні і піднявши голову, здивовано по глянув на нього.

– Правда?

– Угум.

– Не обманюєте?

– Чесно кажу.

Все ще не вірячи, Мейлі зніяковіло опустив голову.

“Він похвалив мій малюнок… йому справді сподобалося” – від радості прокручував він у себе в голові. Після, з вдячністю відповів:

– Спасибі… але він ще не закінчений.

– Як закінчиш, подаруєш мені?

– Що? Ви хочете взяти малюнок собі? – спантеличено спитав він.

– Так, а що, не можна? – той, схилив голову, зазираючи у його зелені очі.

– Можна… – зніяковів Мейлі.

– Значить, ти тепер мій особистий художник, так?

– Ваш… особистий художник?..

– Саме так, – обхопивши руками його в області талії, підтвердив Рей. – З сьогоднішнього дня, малюй мене не коли я сплю, а коли я дивлюся на тебе.

Мейлі здивовано розширив очі.

– Ну як? – дивлячись на того у відповідь, спитав парубок. – Почнеш прямо зараз, добре?

– Зараз?.. Що почати зараз?..- з подивом перепитав він.

Від рук, що переплітались на його талії, йому ставало важче дихати. Справа була не в тому, що руки сильно стиснули його, а в тому, що від такого роду відвертих дотиків, він на хвилину забував як дихати.

Рей ширше усміхнувся і з невідривним поглядом попросив:

– Намалюй мене.

Серце Мейлі все частіше забилося в грудях, а на щоках спалахнув яскравий рум’янець. Розкривши рота він уже хотів відповісти, але слова з горла так і не йшли, клубком застрягши в ньому.

– Намалюєш?