Рік перший: Розподілення

— Ну що, хлопці, куди, як думаєте, вас розподілять? — спитав Джеймс. Вони вже наближалися до школи, і студенти починали перевдягатися у шкільну форму. — Я сподіваюся, що до Ґрифіндору.

— Ґрифіндор? — Сіріус почухав носа. — Серйозно? — Його батько завжди казав, що Ґрифіндор був переповнений ідіотами із гарячою кров’ю у жилах.

Джеймс не виглядав так, ніби його зачепив цей скептицизм. Він широко всміхнувся, несвідомо, та сказав:

— Так, мій тато був у Ґрифіндорі. Я думаю, це найкрутіший факультет, ти так не вважаєш?

Сіріус вважав, що Джеймс був найкрутішим, тому його думка чогось та коштувала. Джеймс Поттер був дружелюбним та впевненим у собі, будучи спадкоємцем до однієї із найстаріших чистокровних родин — але тієї, яка не переймалася чистотою крові так, як Блеки, судячи із того, як батьки Сіріуса застерігали його триматися від них подалі. Джеймс мав легку, невимушену впевненість, яка якимось чином не виглядала як зарозумілість. Можливо, це було тому, що він відносився до Пітера — його пухкого, невисокого друга — із такою щирою добротою.

Пітер, у свою чергу, здавався шанувальником Джеймса. Він також був із чистокровної сім’ї — Пітер Петіґрю, Сіріус упізнав прізвище. Родина Петіґрю була відома великою кількістю сквібів, і ніхто із них не мав могутньої сили. До того ж нещодавно із ними стався скандал із старшою сестрою Пітера, яка, судячи із усього, була майже такою ж поганою, як Андромеда.

Пітер, зі свого боку, виглядав дуже знервованим, прилипаючи до Джеймса, як за рятівну соломинку. Хоча питання було адресоване Сіріусу, відповів саме Пітер, пискляво вигукуючи:

— Я так думаю! Я також хочу бути у Ґрифіндорі, Джеймсе!

Сіріус ледь стримався, щоб не закотити очі. Він був упевнений, що Пітер просто вибрав би той самий факультет, який Джеймс вважав би найкращим.

— Що таке Ґрифіндор? — перебив їх інший хлопець.

Люпін — це було його ім’я, Ремус Люпін. Коли Сіріус його почув, то був на сто відсотків упевнений, що це прізвище чарівника. Та Сіріус ніколи не чув, щоб його батьки згадували родину Люпінів, і, судячи зі стану його одежі, він сумнівався, що вони належали до того ж кола, що й Блеки. Ремус небагато говорив, лише дивився на них своїми великими круглими очима, виглядаючи збентеженим більшістю розмов. Сіріус замислився, чи не помилився він із ім’ям — чи могли маґли назвати свого сина Ремусом?

Джеймс виглядав так, ніби чекав на це питання все його життя. Він поринув у пояснення всіх факультетів Гоґвортсу, що змусило Пітера застогнати. Сіріус також зітхнув, але потайки він був дуже задоволений — він ніколи не чув, щоб хтось, крім його родини, обговорював факультети, і для нього це було дещо шоком — отримати нову точку зору.

— Тож, Ґрифіндор, — казав Джеймс, — це про вірність, хоробрість та честь.

У них усіх замість мізків яйця, Сіріус міг чути відгомін голосу свого батька після лишньо випитого келиха вина на вечері у Лестренджів.

— Гафелпаф — це про прийняття, вони дійсно… е-е… добрі, напевно, і в них багато прихованих талантів. Я так думаю. — Джеймс очевидно не був настільки зацікавлений в інших факультетах, але намагався сказати хоча б щось приємне про них.

Повний бруднокровок, голос Вальпурги прошипів усередині голови Сіріуса.

— Студенти із Рейвенклов дійсно дуже розумні, їх факультет увесь про мізки. Та креативність, я підозрюю.

Вони мають гарний розум, деякі з них — але вони всі літають у хмарах.

— Та Слизерин… що ж, підозрюю, що вони… е-е… хитромудрі, напевно. Не сильно розумію, як воно відрізняється від розуму, але вони також амбіційні. Чесно кажучи, багато темних чарівників були у Слизерині. Майже всі вони, насправді. —

Слизерин — це дім знаті. Кожен, хто хоче чогось досягти, є слизеринцем.

— На твоєму місці, я б тримався подалі, друже, — сказав Джеймс наостанок, дружньо кивнувши Ремусу, як попередження між друзями.

— Гадаю, я попаду до Слизерину, — сказав Сіріус, нахмурившись.

Джеймс дивився на нього здивовано.

— Та ну, звичайно ні! — слова прозвучали як заспокоєння. Сіріус задумався, чи Джеймс уже мав подібну розмову із Пітером або схожу на цю.

Сіріус підняв брову.

— Уся моя родина була у Слизерині. Велика традиція. За останні десь років п’ятсот не було Блека на іншому факультеті.

Тепер Джеймс зрозумів, що сказав щось не те. Він почервонів і незграбно промовив:

— Ой, вибач, друже. Я не знав… що ж, вітаю, я впевнений, є багато крутих слизеринців! Просто моя сім’я більш симпатизує Ґрифіндору, от і все.

Він вибачливо посміхнувся, пропонуючи мир, і Сіріус посміхнувся у відповідь.

— Та не переймайся за це. Моя сім’я найгірша, — він зробив відважну спробу посміхнутися, і Джеймс незграбно посміхнувся разом із ним.

— Я впевнений, що потраплю до Гафелпафу, — простогнав Пітер, падаючи назад на сидіння, і вперше Сіріус був вдячний за його ниття.

— Ну ж бо, Піте, не будь таким… Гафелпаф теж класний, усі факультети чудові.

Це прозвучало так, ніби два друга вже мали розмову на цю тему — або варіанти цієї розмови, багато разів.

Сіріус відкинувся на спинку крісла і поглянув на Ремуса — уся ця розмова була для нього, врешті-решт. Та Люпін дивився у вікно, спостерігаючи за деревами, які пролітали повз, виглядаючи так, ніби він зовсім не звертав на них уваги.

 

***

Сіріус думав, що його серце зараз просто вистрибне із грудей. Він навіть не поглянув донизу, коли їхній човен розрізав темні води озера, хоча зазвичай він був би зачарований. Широкі сходи, кам’яні колони, навіть зоряна стеля — усе це майже не запам’яталося. Замок виглядав розкішно, але Сіріус Блек був звиклий до розкоші. Він не очікував нічого іншого.

Тож коли вони увійшли до великої зали, повної галасливих учнів — більше дітей у одному приміщенні, ніж Сіріус коли-небудь бачив, усі різні, і всі вони обернулися, щоб подивитися, — його фокус був повністю зосереджений на пошарпаному капелюсі, поставленому на маленький дерев’яний стільчик.

Сортувальний Капелюх.

Сіріус спробував ковтнути, але відчув, ніби у горлі застряла цеглина. За слизеринським столом він бачив Нарцису та Беллатрису, які витріщалися на нього. Коли він поглянув на них, вони глузливо посміхнулися.

Ось і все, подумав Сіріус, коли професорка МакҐонаґал почала зачитувати імена. Слизерин.

Він завжди знав, що це станеться. Усі думки про Гоґвортс були нерозривно пов’язані із Слизерином, де він проведе наступні сім років. Уся його родина постійно про це говорила щоразу, як згадувалася школа: усі чудові спогади, важливі зв’язки, однодумці. Чистокровність. Слизерин мав найнижчий рівень прийняття маґлонароджених серед усіх факультетів Гоґвортсу.

Сіріус намагався віднайти те захоплення, яке вирувало у його грудях тільки пару годин тому. Та поїздка на поїзді зробила щось дивне із його головою. Йому подобався Джеймс, і йому подобалося те, як Джеймс розповідав про Ґрифіндор, — та найбільше йому подобалося мати змогу не думати про свою кляту родину, хоч би й на короткий час. Сіріус знав, що повинен був радіти перспективі підійти і сісти поруч зі своїми кузинами, — але, дивлячись на них, єдине, що він відчував, — це холодна хвиля жаху.

СІРІУС БЛЕК!

У нього досі стояв комок у горлі. Підходячи до маленького стільця, він думав, що йому зараз стане зле.

Збери себе до купи, дорікнув він собі. Це все, чого ти завжди хотів. Ти у Гоґвортсі! Це пройде так само, як церемонія вручення палички, сказав він собі. Твої батьки будуть пишатися тобою — чи не так?

Чи не так?

Це була остання думка Сіріуса перед тим, як капелюх умостився у нього на голові.

Аааа, ще один Блек, промовив капелюх. Його голос був грубим; Сіріус відчув, ніби він дряпає йому голову зсередини. Підозрюю, з цим усе буде легко, еге ж?

Так. Капелюх мав рацію — це повинно бути легко. Зараз, будь-якої миті, він вигукне ім’я…

Хммм… але що це таке?

…та його батьки будуть ним пишатися, вони точно будуть, і чи не було це тим, чого він завжди хотів?

Чого ж ти хочеш, е-е…

Сіріус здригнувся, розуміючи, що капелюх може читати його думки, та він не міг зупинити себе від роздумів. Це була достатньо хороша причина, щоб потрапити до Слизерину, чи не так? Щоб уся його родина пишалася ним? І він мав думати про Реджі, він мав піклуватися про Рега…

Дуже цікаво, молодий Сіріусе, справді дуже цікаво.

…якби б цей дурний капелюх нарешті замовк і взявся за справу, то все було б добре, йому тільки потрібно було промовити…

ҐРИФІНДОР!

Серце Сіріуса підскочило до горла. Це була помилка — це повинна була бути якась помилка, — та люди вже почали аплодувати, а МакҐонаґал уже зняла із нього капелюха та почала називати інше ім’я, а Цисі та Белла — о ні, вони дивилися на нього; його мати дізнається про це до кінця вечора, чи не так? Як він міг усе так зіпсувати? Усе, що він мав зробити, — це надіти дурного капелюха!

Сіріус піднявся, майже нерухомо, підходячи до столів Ґрифіндору. Він міг відчувати погляди слизеринців, які впивалися у нього, коли він сідав. Зрадник.

Він був першим новим учнем, який сів за ґрифіндорський стіл, де він отримав кілька поплескувань по спині та пару доброзичливих посмішок — разом із кількома обережними поглядами, ймовірно, від учнів, які знали його родинне ім’я. Попереду сортування тривало, та Сіріус не міг змусити себе зосередитися.

Невдаха. Повна і абсолютна невдаха — ось ким він був. Ганьба для родини. Він міг точно уявити, що б сказала його мати, якби була поруч із ним. Сіріус відчув себе дуже маленьким та дуже самотнім, незважаючи на те, що його оточували радісні ґрифіндорці.

Він трохи оживився, коли Ремус Люпін потрапив до Ґрифіндору, хоча вони ледь обмінялися двома словами в поїзді. Він посміхнувся Сіріусу на станції — це ж точно означало, що він хоче подружитися, правда?

Але Ремус сів і вперто дивився на свою тарілку, ніби вирішивши не мати ніяких розмов. Сіріус нахмурився.

Він був здивований, коли Пітера розподілили до Ґрифіндору — потайки він погодився із маленьким хлопцем, коли той сказав, що потрапить до Гафелпафу. Лише коли Джеймса розподілили — капелюх ледь встиг опинитися на його голові, як той уже вигукнув «Ґрифіндор!» — Сіріус почав почуватися трохи краще. Принаймні у нього буде один друг (Ремус досі не промовив і слова, а Пітер здавався занадто стривоженим, щоб із ним розмовляти).

— Як це чудово! — сказав Джеймс із широкою посмішкою, сідаючи за стіл. — Ми всі сюди потрапили!

Із його вуст це звучало, ніби якесь велике досягнення. Сіріус простогнав, уткнувшись головою у руки на столі.

— Говори за себе, — відповів він трохи приглушеним голосом. — Мій батько мене вб’є, — було набагато легше сказати батько, ніж мати. Сіріус не хотів думати про те, що могла зробити його матір.

— Я не можу в це повірити, — продовжував повторювати Пітер із широко розкритими очима. Він підсунувся трошки ближче до Джеймса, кидаючи погляди на залу, ніби боячись, що хтось прийде і спробує відтягнути його зі столу.

Сіріус вважав, що він поводився безглуздо, тож він трохи здивувався, коли МакҐонаґал дійсно підійшла до них — але вона поклала руку на плече Ремуса, а не Пітера.

— Містере Люпін, — прошепотіла вона, — чи не могли б ви зайти до мого кабінету після обіду? Він поряд із вітальнею Ґрифіндору, один із старост може показати вам дорогу.

Ремус беззвучно кивнув, та вона пішла.

— Що це було? — поцікавився Джеймс. — МакҐонаґал уже хоче тебе побачити?

Ремус підвів на них погляд, злегка згорбивши плечі, ніби намагаючись захистити себе від їхньої уваги. Він зберігав байдужий вигляд обличчя, та Сіріус вдивлявся у його очі, які виглядали настороженими та, можливо, трошки переляканими. Як у бездомного собаки, загнаного в кут. Вони чекали на відповідь, та він лише знизав плечима.

Він має таємницю, подумав Сіріус, і на одну мить він забув про те, як жалюгідно почувався.

Після того як їжа з’явилася та вони всі наїлися досхочу, вони пішли за одним із старост — Френком Лонгботтомом — до їхньої вітальні.

Вони саме збиралися заходити, коли Джеймс схопив Сіріуса за руку.

— Ой, зачекайте хвилинку, хлопці. Подивимося, чи Ремус хоче, щоб ми зачекали на нього.

Сіріус кліпнув, а потім знизав плечима. Ремус досі не промовив до них ні слова з того часу, як вони зійшли з поїзда, та він подумав, що це нікому не зашкодить. Пітер виглядав трохи роздратованим, але вони обоє пішли слідом за Джеймсом, який біг коридором до кабінету МакҐонаґал.

Коли вони підійшли до дверей, Ремуса ніде не було видно.

— І що тепер? — спитав Пітер. — Ми будемо чекати?

— Неа, ви йдіть уперед, — відповів Джеймс, посміхаючись.

Пітер перевів погляд на Сіріуса.

— А ти не йдеш з нами?

— Я побуду тут, ненадовго, — він не почув пароль від Френка, — сказав Джеймс.

Пітер нервово зайорзав руками, поглядаючи то на Джеймса, то на Сіріуса, ніби не знаючи, чи повинен він також запропонувати почекати.

— Ой, ну досить уже, — Сіріус зітхнув, закотивши очі. Він був занадто втомлений, щоб стояти у коридорі, поки таємна зустріч Ремуса не скінчиться — ніхто із них усе одно не знав, скільки часу вона триватиме.

Після миті вагань Пітер пішов за ним до їхньої кімнати.

Вітальня Ґрифіндору виглядала чудесно — уся прикрашена червоними і золотими кольорами, із м’якими кріслами та товстим килимом. Їхня кімната також не виглядала сильно гірше — незважаючи на те, що це буде вперше для Сіріуса ділити спальню із кимось, і вона була трохи затісною, на його смак, із чотирма масивними ліжками. Він упав на матрац, коли Пітер почав ритися у своєму чемодані.

Ґрифіндор. Із усією чортовою удачею він повинен був застрягти у клятому Ґрифіндорі. Напевно, це було краще, ніж Гафелпаф, — подумав він. Його матір зійшла би з розуму, якщо б він опинився там; він чув її тиради про кількість маґлонароджених, яких вони приймали.

Та все ж Сіріус відчував порожнечу. Маючи паличку та все інше, він думав, можливо… що ж, він задавався питанням, чи справді він мав би бути Блеком, чи всі його сумніви про те, що він не вписується або вписується неправильно, могли бути…

Сіріус тяжко зітхнув, перевернувшись на спину. Тепер це все не мало значення; ось доказ того, що він завжди підозрював, що завжди було таємною правдою: він не належав до них. Він був розчаруванням. Якщо його батьки ще не знали цього, то завтра дізнаються — він не мав сумнівів, що Беллатриса кинеться до совʼятні, щоб поширити цю новину. Вона завжди виглядала так, ніби отримувала задоволення, коли Сіріус оступався. І це, звичайно, було більшим за просто помилку. Це було назавжди.

Двері до їхньої кімнати відчинилися, та Джеймс зайшов усередину. Ремус увійшов за ним, злегка витріщивши очі, оглядаючи кімнату. Сіріус сів прямо, дивлячись на них із цікавістю. Ремус роздивлявся кімнату так, ніби не міг повірити своїм очам. Дивлячись на оббиті оксамитом ліжка і темні дерев’яні скрині, його обличчя наділилося суворістю, ніби він прийняв якесь особисте рішення. Сіріус зацікавився, про що воно могло бути.

Пітер досі перебирав свій багаж, стаючи все більш і більш розпачливим, витягуючи одяг, журнали та книги, створюючи жахливий безлад.

— Я не можу знайти свою паличку, — майже плачучи, сказав Пітер. — Мама змусила мене спакувати її, щоб не загубити у поїзді, та її тут немає!

— Піте, — Джеймс посміхнувся, — твоя мама попросила мене подивитися за нею, пам’ятаєш?

Сіріус дізнався за вечерею, що Джеймс і Пітер виросли сусідами та знали один одного достатньо добре. Це пояснювало, чому Джеймс був настільки добрим до Пітера — Сіріус дивувався, що спільного взагалі могли мати ці двоє. Помітивши, що Сіріус надувся, Джеймс посміхнувся.

— Розслабся, друже, — сказав Джеймс, сідаючи поряд із ним на ліжко. — Ти все одно не хотів потрапити до Слизерину, чи не так?

Він сказав це із такою впевненістю, ніби це було чимось очевидним. Та все одно питання відбивалося ехом у голові Сіріуса: чи не так? Чи не так? Чого ти хотів насправді?

— П’ять сотень років, — його голос був кам’яним, коли він відповів. — Кожен Блек у Гоґвортсі потрапляв до Слизерину протягом п’яти сотень років.

— Що ж, настав час спробувати бути кимось іншим, еге ж? — Джеймс радісно поплескав його по спині.

Сіріус відчув раптовий приплив емоцій. Він не був упевнений, що саме так вразило його в Джеймсі Поттері — посмішка, радісна впевненість, — та якимось чином, почувши, як він говорив про те, що все буде добре, це змусило Сіріуса почуватися так, ніби, можливо, все дійсно буде добре. У кінці кінців, це було правдою, чи не так? Сіріус не хотів опинитися у Слизерині, насправді ні. І йому справді подобався червоний колір.

Якщо я стану сімейним розчаруванням, подумав Сіріус, підходячи до свого чемодану, я буду найкращим клятим розчаруванням, яке вони коли-небудь мали.

Він почав розбирати свої речі, дістаючи книжки, які Андромеда зберегла для нього. Їх було достатньо багато — ті, що не помістилися на полиці, йому довелося складати поруч із ліжком.

— Ти ж знаєш, — промовив Джеймс у той час, як Сіріус продовжував розкладати книжки, — що тут є бібліотека?

Сіріус ухмильнувся.

— Я знаю про це, проте в основному це маґловські книжки. Мій дядько Альфард залишив їх мені, а мама спалила б їх усі, якби я залишив їх удома.

Очі Пітера широко розплющилися, та він із цікавістю поглянув на книжки, що змусило Сіріуса почуватися надзвичайно крутим.

Як тільки він закінчив із книжками, то дістав свій програвач, а за ним — коробку із платівками у блискучих целофанових обкладинках. Андромеда була справді, справді найкращою.

Сіріус не встиг поставити їх донизу, як Ремус підійшов до нього, розплющивши очі від подиву.

— Невже це Abbey Road?! — спитав він, заглядаючи у коробку із вінілами. На мить з його очей зникла обережність.

— Так, — Сіріус самовдоволено посміхнувся, передаючи йому платівку.

Ремус обережно витер свої руки об мантію перед тим, як брати її у руки, ніби платівка була чимось крихким і дорогоцінним.

— Ти, напевно, маґлонароджений, — сказав Сіріус. — Ніколи не зустрічав чарівника, який би знав The Beatles — крім моєї кузини Андромеди. Вона купила їх для мене.

Він давно хотів запитати про це, та не був упевнений, як почати цю розмову. Він не хотів, щоб інші подумали, що він був таким самим, як і решта його родини — одержимим чистотою крові. Та Сіріус дійсно був дуже зацікавлений — Ремус виглядав настільки приголомшеним усім у Гоґвортсі.

Ремус кивнув, хоча здавалося, що він слухав лише наполовину.

— Я люблю The Beatles. Один із хлопців у моїй кімнаті з будинку має щонайменше десять синглів, та він ніколи не дозволяє мені їх чіпати.

— Хлопці з будинку? — Сіріус підняв брову. Чи це було чимось, що говорили маґли? — Ти маєш на увазі своїх братів?

— Ні, — Ремус прикрив очі і похитав головою. Він повернув платівку Сіріусу і відступив, знову згорбивши плечі. — Я живу у дитячому будинку.

— Як у сиротинці? — спитав Пітер із широко розкритими очима.

Очі Ремуса стали байдужими і потемніли, його брови напружилися.

— Ні, — відрізав він.

Сіріус чекав, що він продовжить щось говорити, та він нічого не сказав — тільки розвернувся та почав розпаковувати свої речі.

Сіріус відчайдушно хотів дізнатися більше, але помітив, що Ремус знову замовкнув. Що це був за дитячий будинок, якщо це не був сиротинець? Там не було дорослих? Чи це те, як Ремус отримав свій синець під оком — маючи бійку з іншими дітьми? Він, безумовно, здавався тим типом, хто міг би дати у пику, судячи з того, як він дивився на Пітера, коли той задав своє питання.

Зрештою Сіріус запитав Джеймса про його постер із квідичу, щоб розірвати незручну тишу, і їхня розмова швидко переросла в гарячу суперечку. Вони досі дискутували про останній склад «Чарлі Каннонс», коли Ремус заліз у своє ліжко та закрив штори.

Потім запала тиша, аж поки Пітер голосно не прошепотів:

— Можна було б подумати, що він більше старатиметься завести друзів. Особливо якщо він маґлонароджений.

Сіріус застиг. Він сподівався, що єдиною перевагою того, що його не розподілили до Слизерину, було те, що він буде подалі від цього всього безглуздя. І до того ж Ремус виглядав набагато крутіше, ніж Пітер — він очевидно мав хороший музичний смак.

— Ти впевнений, що капелюх не повинен був розподілити тебе до Слизерину? — повільно промовив Сіріус. Після цього Пітер одразу замовкув.