Розділ П’ЯТИЙ. Провина.

Діма: ВІТЯ! ТИ БАЧИВ?! ПОУЛ! ВІН ВЗЯВ ПОУЛ!

Діма: Я зараз кричав так, що напевно весь Боратин прокинувся.

Діма: А ти чув радіоперехоплення з третьої практики?! Там якийсь новий голос на містку пояснював йому про тінь у Maggotts! Які ж генії працюють у цій команді, Господи. Вони вирахували температуру асфальту до міліметра! Чому Феррарі додумались до цього лише цього року?

Сві: Діма, випий води, бо в тебе зараз буде інфаркт.
Діма: Віть, ти ж був там! Ти бачив цього інженера? Хто це був? Марко?

Я сидів на підлозі свого готельного номера, спершись спиною на холодне ліжко, і дивився на екран телефону. Курсор у полі вводу блимав, відраховуючи секунди мого боягузтва.

«Це був я, Дім. Це я знайшов цю тінь. І він дивився мені прямо в очі, коли я йому це пояснював. У нього вії злипаються від поту, а голос звучить так низько, що відлунює десь під ключицями».

Я набрав цей текст. Перечитав його. І відчув, як до горла підкочує нудота. Це був би кінець. Діма сприйняв би це як найвищу зраду — те, що його друг, який ще вчора сміявся з “машинок, що їздять по колу”, тепер має доступ до того, про що Діма міг лише мріяти. І найстрашніше — я не міг зізнатися навіть самому собі, наскільки сильно мені сподобалося те, що Шарль дивився на мене.

Я затиснув «Backspace», стираючи все до останньої літери.

Вітя: Я весь час сидів у віддаленому кутку за серверами. Поняття не маю, хто там з ним говорив по радіо. У мене своя робота з картами вітрів.
Діма: Блін, ну ти й задрот. Вилізь зі своєї нори хоч завтра на гонці! Зроби мені фотку, як він іде на парад пілотів!
Вітя: Спробую. На добраніч.

Я відкинув телефон на ліжко і закрив обличчя руками. Брехня ставала важчою. Вона нашаровувалася на синдром самозванця, створюючи всередині мене коктейль із провини та постійної тривоги.

***

Неділя. День гонки.

Атмосфера в паддоку змінилася кардинально. Якщо під час практик це був просто контрольований хаос, то зараз повітря буквально іскрило від напруги. До старту залишалося трохи більше двох годин. Механіки рухалися з різкістю натягнутих струн, інженери постійно перевіряли одні й ті ж дані.

Я намагався триматися подалі від епіцентру. Мої карти були готові, прогноз відправлений на місток. Щоб хоч трохи заспокоїти нерви і прокинутися остаточно, я пробрався до зони гостинності (hospitality) команди — величезного червоного намету позаду гаражів, де персонал міг перехопити каву.

Тут було відносно порожньо. Більшість віп-гостей ще не прибули. Я підійшов до кавомашини, вибрав лате і, чекаючи, поки наповниться паперовий стаканчик, сперся лобом на прохолодну металеву панель автомата.

— Важка ніч?

Голос пролунав зовсім поруч. Англійська мова, м’який тембр, ледь помітна французька вимова.

Я різко відсторонився від кавомашини, ледь не перекинувши свій стакан. За метр від мене стояв Шарль.

Він був без гоночного комбінезона — лише у фірмових чорних шортах і червоній футболці команди. На шиї бовталися навушники. Без шолома, без візора, у м’якому світлі намету він здавався ще більш реальним. І від цього — ще більш небезпечним для моєї психіки.

— Ні, сеньйоре. Просто… намагаюся прокинутися, — я випростався, машинально ховаючи руки в кишені, щоб він не помітив, як вони злегка тремтять.

Шарль підійшов ближче, дістаючи з лотка свій стаканчик, і натиснув кнопку подвійного еспресо. Він не дивився на мене зверхньо. У його погляді була та сама спокійна, скануюча уважність, що й учора в гаражі.

— Віктор, правильно? — раптом запитав він.

Моє серце пропустило удар, а потім зірвалося в шалений галоп. Він запам’ятав моє ім’я. З тисячі співробітників, які крутилися навколо нього, він витратив час, щоб дізнатися, як мене звати.

— Так, — мій голос прозвучав глухіше, ніж я хотів.
— Марко сказав, що ти не метеоролог. Ти просторовий аналітик. Картограф.
— Так. Я працюю з рельєфом. Погода — це просто наслідок того, як повітря взаємодіє із землею.

Шарль взяв свою каву, але не поспішав іти. Він зробив ковток, дивлячись на мене поверх стаканчика.

— Сонце сьогодні закрите хмарами, — сказав він повільно, ніби перевіряючи мене. — Ніяких тіней у Maggotts, про які треба хвилюватися.
— Тіней немає, — підтвердив я, дозволяючи своїй професійній сутності взяти гору над панікою. — Але вітер змінив напрямок на південно-східний. Він дутиме вам прямо в спину на прямій Hangar Straight. Зона гальмування перед поворотом Stowe зміститься мінімум на вісім метрів. Якщо почнете гальмувати там само, де вчора, заблокуєте задні шини і вилетите в гравій.

Шарль завмер. Він опустив стаканчик. На кілька секунд між нами повисла абсолютна тиша, порушувана лише гудінням кавомашини. Він прокручував у голові конфігурацію траси, накладаючи мої слова на свої інстинкти.

Потім куточок його губ ледь помітно смикнувся вгору, утворюючи ту саму фірмову напівусмішку, від якої Діма втрачав свідомість перед екраном. Але ця усмішка призначалася мені, і від цього було так хуйово, що навіть не розумієш що конкретно в цей момент ти відчуваєш.

— Вісім метрів, — тихо повторив він. — Ти не залишаєш мені шансів на помилку, Вікторе.
— Це моя робота, — відповів я, відчуваючи, як палають мої щоки.

Він кивнув мені — коротко, з повагою, яка зазвичай резервується для рівних — і попрямував до виходу з намету. А я залишився стояти біля автомата, стискаючи свій паперовий стаканчик з такою силою, що гаряча кава ледь не вилилася мені на пальці.

Карта Відлюдника остаточно згоріла. Я більше не був невидимим у цьому гаражі. І найгірше: я більше не хотів ним бути.