Розділ ТРИДЦЯТЬ ДРУГИЙ. Хроніки пропущеного сезону

Минув якийсь час. Темрява за вікном стала густішою, а лікарняна палата наповнилася тим особливим, тихим затишком, який буває тільки після дуже довгої розлуки.

Шарль перетягнув крісло впритул до мого ліжка. Він сидів, підібгавши під себе одну ногу, і безперервно гладив мою руку, перебираючи пальці, ніби все ще перевіряв, чи я справжній. Його дихання вирівнялося, а з обличчя нарешті зникла та мертва напруга, що перетворила його на тінь останні вісім місяців.

— Ти навіть не уявляєш, який хаос коївся в команді без тебе, — його голос звучав тихо, з м’якими, заспокійливими інтонаціями. — В Австралії ми привезли нове днище. Інженери клялися, що в аеродинамічній трубі воно давало мінус дві десяті на колі. А на трасі воно працювало як вітрило. Мене кидало в поворотах так, ніби я їхав на газонокосарці. Я кричав по радіо, що мені терміново потрібен мій просторовий аналітик, бо машина живе своїм життям.

Я слабко всміхнувся, уявляючи істерику Фреда Вассера на пітволлі. — І що ви зробили?

— Повернулися до старих налаштувань. І я приїхав четвертим, — Шарль зітхнув, але без звичної гоночної гіркоти. — У Японії йшов такий дощ, що половина пелотону просто плавала. Карлос розбив машину на третій практиці. А в Бахрейні… о, в Бахрейні в мене просто згорів двигун на двадцятому колі. Класика Скудерії.

Він розповідав ці історії з паддоку так буденно, ніби ми сиділи на кухні з чашками кави, а не в реанімації після того, як я ледь не згорів живцем. І це було саме те, що мені зараз було потрібно. Ніякої драми. Тільки його голос і нормальне життя, яке тривало.

— Але знаєш, хто насправді витягнув мене з усього цього лайна? — Шарль раптом зупинився, його великий палець завмер на моєму зап’ясті. Він подивився мені в очі з неймовірною теплотою. — Твої друзі, Вітю. Вони… вони просто божевільні. У найкращому сенсі цього слова.

— Світозара казала, що розкладала мені карти Таро, — прохрипів я, намагаючись не сміятися, бо груди ще відзивалися тупим болем.

— О, так! — Шарль тихенько розсміявся. — Вона змушувала мене пити якийсь жахливий карпатський трав’яний чай, який пахнув сіном, і постійно тасувала ті карти прямо на столику в кафетерії. Спочатку я думав, що це просто спосіб відволіктися. Але вона робила це з такою непохитною вірою… Вона знаходила надію там, де професори медицини розводили руками. Вона неймовірно сильна.

Він замовк на секунду, опустивши погляд на наші переплетені руки. — Але Діма… — Шарль похитав головою, і на його губах з’явилася дуже світла, майже братерська усмішка. — Вітю, твій Діма — це щось унікальне.

Я злегка повернув голову на подушці, щоб краще бачити обличчя Шарля.

— У перший місяць, коли лікарі сказали, що шанси мінімальні… я просто перестав їсти, — Шарль говорив це тихо, ніби зізнавався у страшному злочині. — Я сидів у коридорі, дивився в стіну і хотів померти. Фред прилітав, кричав на мене, але я його не чув. А потім прийшов Діма. Він просто сів поруч, всунув мені в руки холодне італійське паніні і сказав якоюсь неймовірною сумішшю англійської та української, що якщо я помру від голоду, Вітя його вб’є, коли прокинеться.

Я закрив очі, яскраво уявляючи цю картину: мій Діма, який раніше боявся навіть дихати в бік постера з Леклером, відчитує зірку Формули-1 у коридорі міланської лікарні.

— Він такий дбайливий, Вітю. До сказу дбайливий, — продовжив Шарль, і в його голосі бриніла глибока, щира вдячність. — Коли я не міг спати, він змушував мене грати у FIFA на приставці, яку притягнув прямо в кімнату очікування. Коли в мене були панічні атаки після розмов із хірургами, він просто сидів поруч і дихав разом зі мною. Він жодного разу не подивився на мене як на гонщика Ferrari. Для нього я був просто хлопцем, який розвалюється на шматки через те, що втрачає кохану людину.

Шарль нахилився і залишив невагомий поцілунок на кісточках моїх пальців.

— Я не дивуюся, що він твій бесті. У ньому стільки світла і відданості… Знаєш, він навіть навчив мене правильно казати «дідько лисий», коли я злився на інженерів по телефону. Фред був у шоці від мого нового словникового запасу.

Я слабко, але щиро розсміявся. Сміх перейшов у легкий кашель, і Шарль миттєво напружився, потягнувшись до склянки з водою, але я зупинив його слабким порухом руки.

— Все нормально, — прошепотів я, відсапуючись. — Просто… Діма ж роками мріяв хоч раз побачити тебе наживо. А тепер ви з ним братани.

— Вже ні, — Шарль усміхнувся, обережно прибираючи пасмо волосся з мого чола. — Я більше не його кумир. Ми тепер просто двоє хлопців, які до нестями люблять тебе. Тільки по-різному. Він став моїм якорем, поки ти був далеко. І я йому життям зобов’язаний за те, що він не дав мені остаточно з’їхати з глузду.

Я дивився на Шарля, втомленого, справжнього, без краплі тієї глянцевої зірковості, яку йому малювала преса. Він знайшов спільну мову з моїми друзями. Він став частиною моєї сім’ї.

— Значить… — я ледь чутно зітхнув, відчуваючи, як тепло розливається по венах, витісняючи залишки лікарняного холоду. — Коли я одужаю… нам доведеться виділити йому окрему кімнату в Монако. Бажано з плазмою для FIFA.

— Я вже виділив, — Шарль хитро примружився, його очі заблищали тим самим фірмовим вогником. — Найбільшу гостьову кімнату з видом на море. Але ти йому поки не кажи. Нехай це буде сюрприз.

— Хм, мені вже починати ревнувати?

Шарль на мить завмер, почувши моє питання, а потім… він розсміявся.

Це не був той тихий, здавлений смішок, який я чув кілька хвилин тому. Це був щирий, глибокий, абсолютно вільний сміх, який відлунював від стін лікарняної палати, розганяючи залишки темряви. Він відкинув голову назад, і я побачив, як напруга остаточно залишає його тіло.

— Ревнувати? До Діми? — Шарль знову нахилився до мене, його очі іскрилися відвертою веселістю. Він обережно торкнувся носом мого носа. — О, Вітю. Якби ти тільки бачив, як твій найкращий бро жбурляє джойстик у стіну і кричить прокльони на всю вітальню, коли я забиваю йому гол на 90-й хвилині у FIFA, ти б зрозумів, що єдина емоція, яку він у мене викликає — це страх за мою техніку.

Я пирхнув, миттєво уявляючи цю катастрофу. Діма завжди був жахливо азартним.

— І взагалі, — голос Шарля став нижчим, він переплів свої пальці з моїми і серйозно подивився мені в очі. — Ти можеш ревнувати мене до гонок. До преси. До мого ідіотського графіка. Але не до Діми. Він чудова людина і мій друг, але те, що між нами з тобою… це інша галактика. Ти — мій дім, радаре. Ти — єдина людина, заради якої я готовий спалити все до біса, якщо доведеться.

Я відчув, як щоки починають горіти, і хотів відповісти щось дотепне, але в цей момент двері палати тихенько прочинилися.

У щілину просунулася голова Діми.

— Я чув своє ім’я і слово “джойстик”! — обурено прошепотів він, озираючись. Побачивши, що ми обоє усміхаємося, він розплився в широчезній усмішці і відчинив двері ширше, пропускаючи вперед Світозару. — Тільки не кажи, що ця зірка автоспорту вже скаржиться тобі на мої геймерські навички!

— Я просто констатую факти, — Шарль не відпустив мою руку, але повернув голову до Діми, хитро примружившись. — Ти винен мені два геймпади від PlayStation.

— Це була технічна несправність! Джойстик сам вислизнув! — Діма закотив очі і підійшов ближче до ліжка, стаючи з іншого боку від Шарля. Він подивився на мене, і його обличчя знову стало неймовірно м’яким. — Ну як ти, спляча красуне? Досі не можу повірити, що ти з нами балакаєш.

— Нормально, — мій голос ставав трохи впевненішим. — Дізнаюся, що поки я тут відпочивав, мій найкращий друг привласнив собі мого хлопця, обжився в Італії і ламає чужу техніку.

Світозара тихо засміялася, стаючи поруч із Дімою і спираючись на його плече. — О, ти ще не знаєш найсмішнішого, Віть. Діма якось намагався пояснити Шарлю правила приготування справжнього борщу. На кухні. В італійській клініці. Вони ледь не спалили мікрохвильовку, поки намагалися розігріти буряк.

— Це була інноваційна методика! — обурився Діма, хоча сам ледь стримував сміх. — Шарль, підтверди!

— Я підтверджую тільки те, що після твого борщу я три дні пив тільки воду, — незвозворушно відповів Шарль, але його очі сміялися.

Я дивився на цю трійцю навколо мого ліжка. Мій хлопець у пом’ятій командній футболці Ferrari, з плямою сажі на щоці, який щойно примчав з подіуму в Барселоні. Мій найкращий друг, який, виявляється, вчив його матюкатися і грати в приставку. І моя подруга, яка тримала всіх нас разом своєю незламною вірою і едітами з Расселом.

У палаті пахло антисептиком, і мені ще належало пройти пекло реабілітації, заново навчитися ходити і дихати на повні груди. Але вперше з моменту тієї аварії у Вегасі мені не було страшно.

Я дивився на них і розумів, що це — моя нова реальність. Моя дивна, трохи божевільна, але абсолютно ідеальна сім’я.

— Знаєте що, — тихо сказав я, привертаючи їхню увагу. Усі троє миттєво замовкли і подивилися на мене. — Коли мене звідси випишуть… ми всі четверо поїдемо кудись, де немає жодного гоночного треку. Жодного боліда. Тільки ми, море і нормальна їжа.

— Заметено, — миттєво відгукнувся Діма. — Я зроблю розклад, щоб обрати ідеальні дати, — серйозно кивнула Світозара.

Шарль нічого не сказав. Він просто нахилився, обережно притиснувся щокою до моєї щоки і прошепотів так, щоб чув тільки я: — Куди завгодно, Вітю. З тобою — куди завгодно.