Розділ ДВАНАДЦЯТИЙ. Літня перерва й карта Блазня.

Недільна гонка на Хунгарорингу пройшла відносно спокійно, якщо не вважати того, що асфальт продовжував плавитися, а я випив стільки еспресо, що мій пульс можна було використовувати як метроном для хард-рок гурту. Шарль фінішував третім. Два подіуми поспіль перед літньою перервою — для команди це був ковток свіжого повітря.

Для мене ж літня перерва Формули-1 (традиційний серпневий шатдаун, коли всі бази закриваються на обов’язковий відпочинок) означала повернення до норвезької реальності.

Я стояв у напівпорожньому гаражі, відключаючи свої сервери від живлення. Навколо панував настрій останнього дня в школі перед канікулами. Механіки жартували, хтось уже гучно обговорював плани на Ібіцу, Монако та Сардинію.

Мої плани включали чергу до міграційного офісу, написання аналітичної статті про Балкани для одного європейського порталу (щоб хоч якось підтримувати кваліфікацію) та економію на продуктах у супермаркеті. Прірва між мною та цими людьми зараз відчувалася особливо гостро.

[Telegram] Чат: “Монашки в дурдомі”

Діма: Вітя. Завтра ти летиш додому (в сенсі, у свою Норвегію). Це означає, що ти не побачиш ЙОГО цілий місяць! Ти хоч попрощався, чи тебе знову не захотіли обійняти, щоб не подавати надій?!
Сві: Діма, він на роботі. Там не заведено влаштовувати слізні прощання на пероні.
Діма: Сві, він захистив його від камер! Це literally сцена з ромкому! Вітя, якщо ти не взяв у нього автограф для мене ПЕРЕД відпусткою, я тебе заблокую.

Я усміхнувся, скручуючи товстий чорний кабель.

— Не виглядаєш як людина, яка радіє відпустці.

Я здригнувся. Кабель вислизнув з рук і з глухим стуком впав на пластикову підлогу. Я обернувся.

Шарль стояв спираючись плечем на металеву опору гаража. Він був одягнений у білу лляну сорочку, розстебнуту на два верхні ґудзики, і світлі штани. На зап’ясті виблискував годинник, який коштував більше, ніж я міг би заробити за десять життів. Він виглядав свіжим, розслабленим і настільки приголомшливо красивим, що в мене знову перехопило подих. Здавалося, він уже подумки був на борту своєї яхти в Середземному морі.

— Я… радію, — я нахилився, щоб підняти кабель, намагаючись сховати почервоніле обличчя. — Просто думаю про купу паперової роботи, яка чекає на мене в Норвегії. Бюрократія не йде у літню відпустку.

Шарль зробив кілька кроків уперед, зупиняючись біля мого робочого столу. Він подивився на мої складені планшети.

— Норвегія, — задумливо повторив він, ніби пробуючи це слово на смак. — Повертаєшся у свої гори і фіорди? Там, мабуть, зараз набагато прохолодніше, ніж у цій духовці.

— Плюс п’ятнадцять і дощі. Ідеальна погода, щоб сидіти вдома і не висовувати носа, — я нарешті запхнув кабелі в рюкзак і застебнув блискавку. — А ви? Монако?

— Монако, потім, можливо, трохи Корсика або Сардинія. Треба солона вода, щоб змити з себе весь цей карбоновий пил, — він знизав плечима, але його погляд залишався прикутим до мене. — Місяць без твоїх прогнозів, Вікторе. Сподіваюся, я не забуду, як гальмувати, без твоїх підказок.

Я відчув, як куточки моїх губ самі поповзли вгору. — Я думаю, ваш інстинкт виживання впорається і без моєї мікротопографії. Головне — не їдьте в калюжі.

Шарль тихо розсміявся, схиливши голову набік. На кілька секунд між нами повисла тиша. Не незручна, а та, що буває, коли обидві людини розуміють, що розмова закінчилася, але ніхто не хоче розходитися. Гараж навколо нас спорожнів.

Раптом Шарль дістав із кишені свій телефон — звичайний матовий iPhone у чорному чохлі — і розблокував його. Він відкрив екран контактів і простягнув його мені.

Я розгублено подивився на екран, потім на нього.

— Я збираюся виходити в море наступного тижня, — сказав Шарль із абсолютно серйозним виразом обличчя, але в його очах танцювали бісики. — А локальні радари в Середземномор’ї іноді жахливо помиляються. Мені потрібен прямий контакт із найкращим просторовим аналітиком Скудерії. На випадок… раптового шквалу.

Моє серце забилося так сильно, що я злякався, чи не чує він цього звуку.

Він просив мій номер. Не робочий контакт у корпоративному WhatsApp, який і так у нього був. Він просив мій особистий номер, ховаючи це за найочевиднішим і наймилішим виправданням у світі.

— Ви ж знаєте, що я не маю доступу до військових метеосупутників з дому? — мій голос трохи тремтів, коли я обережно взяв його телефон. Його пальці знову на мить торкнулися моїх.
— Я впевнений, що твоя магія працює навіть без супутників, Вікторе.

Я дивився на порожній рядок “Додати номер”. Мої пальці дерев’яно вибили норвезький код +47 і мій номер. У полі “Ім’я” я на секунду завагався. А потім написав просто: Viktor (Weather Savior).

Я повернув йому телефон. Шарль подивився на екран, усміхнувся і сховав апарат назад у кишеню.

— Гарної відпустки, Вікторе. Спробуй хоч іноді виходити зі своєї кімнати, навіть якщо там дощ.
— Гарного плавання, Шарлю. Обережніше з вітром на Корсиці.

Він підморгнув мені і вийшов із гаража, розчинившись у натовпі паддоку.

Я залишився стояти біля своїх серверів, притискаючи рюкзак до грудей. Я отримав те, чого боявся найбільше: нитку, яка тепер пов’язувала мене з ним навіть поза межами гоночного треку.

Три дні потому. Ванг, Норвегія.

За вікном лив нудний, сірий норвезький дощ. Я сидів на підлозі своєї кімнати, загорнувшись у теплий плед. На низькому журнальному столику переді мною була розкладена моя стара колода Таро.

Я довго тасував карти, намагаючись заспокоїти думки. Від нього не було жодного повідомлення. Звісно, не було. Він суперзірка у відпустці на яхті, оточений моделями, друзями та шампанським. Його прохання про номер було просто милим жестом, хвилинним поривом. Я був ідіотом, що щоразу, коли екран мого телефону загорявся, моє серце зупинялося в очікуванні.

«Що між нами відбувається?» — подумки сформулював я запитання, провів рукою по колоді і витягнув одну карту, перевернувши її сорочкою донизу.

Блазень (The Fool).

Карта нових починань. Карта людини, яка стоїть на краю прірви, дивиться в небо і робить крок у невідомість, не маючи жодних гарантій, що не розіб’ється. Відсутність правил. Абсолютний ризик.

Я дивився на яскравий малюнок Блазня, і гірка усмішка торкнулася моїх губ. Таро, як завжди, било в саму ціль. Я — біженець із паленими штанами, який закохався в найжаданішого гонщика планети. Це і був крок у прірву.

Екран мого телефону, що лежав поруч із картою, раптом засвітився.

Я здригнувся. Це було не сповіщення з Телеграму від Діми чи Сві. Це був Telegram. Невідомий номер із кодом +377 (Монако).

+377 XX XX XX XX: «Привіт з Корсики. Радар каже, що буде сонце. Але небо підозріло сіре. Що скаже мій особистий аналітик? (P.S. Сподіваюся, я не відволікаю від норвезької бюрократії). — Шарль.»

До повідомлення була прикріплена фотографія. Не селфі, не гламурна картинка для Інстаграму. Це було фото, зроблене з носа яхти: темні води Середземного моря, похмуре небо на горизонті і його ноги в білих кедах, закинуті на металевий бортик.

Я дивився на це повідомлення, перечитуючи його знову і знову. Карта Блазня на столі здавалася ще більш символічною.

Я взяв телефон, відчуваючи, як по обличчю розпливається ідіотська, абсолютно неконтрольована усмішка. Прірва була прямо переді мною. І я щойно зробив крок.

Вітя: «Залежить від того, на якій стороні острова ви кинули якір. Дайте мені координати, і я скажу, чи варто вам ховати рушники.»

Відповідь прийшла через десять секунд. Це була геолокація. А за нею ще одне повідомлення:

«Називай мене на ‘ти’, Вікторе. Ми вже давно пройшли стадію офіціозу.»

Я відкинув голову на край ліжка і тихо, щасливо розсміявся. Літня перерва обіцяла бути катастрофічно прекрасною.

Я дивився на екран, де світилося його повідомлення з проханням перейти на “ти”. У моїй голові одразу ж промайнули тисячі варіантів відповіді, від абсолютно офіційного “Зрозумів, Шарлю” до жалюгідно-фанатського “Як скажеш”.

Але замість того, щоб одразу друкувати, я ще раз розгорнув фотографію, яку він надіслав.

Мої очі, натреновані годинами аналізу топографії та тисячами віртуальних раундів в GeoGuesser, де я вгадував локації по одному лише випадковому кадру, кущу чи дорожньому знаку, миттєво просканували фон за його білими кедами. Далеко на горизонті, крізь легкий серпанок, проступав специфічний силует берегової лінії. Червонуватий відтінок крутих скель, які вертикально обривалися прямо в темну воду. Я навіть не став відкривати надіслану ним геолокацію.

Вітя: «Затока Порто. Західне узбережжя Корсики. Твоя геолокація була зайвою, я впізнав червоні скелі Каланкі-ді-П’яна на фоні. І якщо ви справді там стоїте на якорі, то в мене для вас погані новини».

Я відклав телефон і підвівся з підлоги, відчуваючи, як затекли ноги. У шлунку голодно забурчало — відпустка відпусткою, а реальність біженця ніхто не скасовував. Я вийшов зі своєї кімнати і попрямував до спільної кухні центру, прихопивши з собою пачку сухого томатного супу.

Поки я заливав порошок окропом із чайника, телефон у кишені вібрував короткими чергами.

Шарль: «Окей, тепер я тебе реально боюся.» «Ти справді впізнав це по розмитому шматку скелі за моєю ногою?» «Вікторе, зізнайся чесно: ти не картограф, ти працюєш на розвідку?» «Які новини?»

Я розмішав свій хімічний томатний суп, який пахнув спеціями та бідністю, сперся на кухонну стільницю і швидко набрав відповідь однією рукою.

Вітя: «Ніякої розвідки, просто звичка помічати деталі в просторі. А новини такі: той сірий фронт, що ти бачиш, — це не просто хмари. Через різкий перепад температур над нагрітим островом і холодною водою формується локальний шквал. Він вдарить по західному узбережжю хвилин за сорок. Хвилі будуть до двох метрів. Я б радив вам згортати вашу вечірку і йти в закриту бухту або хоча б огинати мис на південь».

Я відправив повідомлення і зробив обережний ковток гарячого супу. Контраст між моїм життям у цей момент і тим, де зараз перебував Шарль, був настільки абсурдним, що викликав істеричну посмішку. Він на розкішній яхті посеред Середземного моря злився через те, що шторм псує йому засмагу, а я пив дешевий суп із пакетика в дощовій Норвегії, рятуючи його ідеальну відпустку.

Тиша в месенджері тривала близько п’ятнадцяти хвилин. Я вже встиг повернутися до кімнати і домити чашку, коли на екран впало нове сповіщення. Це було відео.

Я натиснув Play.

Камера тряслася. На відео був знятий ніс яхти, який тепер агресивно підкидало на високих, пінистих хвилях. Небо, яке на попередньому фото було просто “підозріло сірим”, тепер стало чорно-свинцевим. Вітер завивав так сильно, що перекривав шум двигунів. У кадрі промайнув матрос у штормівці, який відчайдушно закріплював якісь троси.

А потім камера розвернулася в режимі селфі.

Шарль стояв на капітанському містку, ховаючись за захисним склом. На ньому вже була накинута темна куртка, волосся розтріпалося від шаленого вітру. Він сміявся. Щиро, адреналіново, перекрикуючи гуркіт шторму.

— Ти знову це зробив, Вікторе! — кричав він у камеру, жмурячись від крапель води, що летіли в обличчя. — Капітан не вірив, поки нас не накрило! Ми ледь встигли підняти якір! Твій радар у голові працює краще, ніж уся супутникова система яхти! З мене вечеря, коли повернемося з відпустки!

Відео обірвалося.

Я сидів на своєму ліжку, передивляючись ці п’ятнадцять секунд знову і знову. “Називай мене на ти”. “З мене вечеря”. Він пускав мене у свій особистий простір так стрімко, що в мене не було часу вибудувати жодного психологічного захисту.

Я відповів коротким емодзі “🫡” і заблокував екран, відчуваючи, що мої щоки горять.

Але телефон знову ожив. Цього разу це був Діма.

Діма: ВІТЯ! Моє шосте чуття щойно вдарило мені в голову так сильно, що я ледь не розбив чашку.
Діма: Я РОБИВ РОЗКЛАД НА СВОЄ ЖИТТЯ І В МЕНЕ ВИПАЛА КАРТА ЗАКОХАНИХ, АЛЕ Я НІ З КИМ НЕ ЗУСТРІЧАЮСЬ!
Діма: Ти з ним говорив? ЗІЗНАВАЙСЯ! Що відбувається у світі Формули-1, поки всі у відпустці?!

Я кинув погляд на свою карту Блазня, яка досі лежала на столику, і тихо зітхнув. Діма не знав, наскільки він був близький до правди, і наскільки небезпечною ця правда ставала для мого спокійного життя.