Розділ СЬОМИЙ. Допит з пристрастю.

Телефон у моїй руці вібрував так люто, що здавалося, він ось-ось розплавить пластиковий чохол. На екрані світився відеовиклик від Діми. Я притиснувся потилицею до прохолодного металу серверної шафи, зробив глибокий вдих, ніби перед стрибком у крижану воду, і провів пальцем по екрану.

— ВІТЯ БЛЯТЬ!

Голос Діми ледь не розірвав динамік телефону. Я інстинктивно відсторонив апарат від обличчя. На екрані було видно темну кімнату української хати, освітлену лише монітором ноутбука з трансляцією Формули-1, і абсолютно шалене обличчя мого друга. Поруч із ним, втиснувшись у кадр, сиділа Сві, прикриваючи рота долонею в німому шоці.

— Я можу все пояснити… — почав був я, але Діма не дав мені навіть закінчити фразу.

— Пояснити?! ТИ МОЖЕШ ПОЯСНИТИ?! — він перейшов на ультразвук. — Ти три тижні брехав мені, що сидиш у підвалі з щурами і дивишся на циферки! А тим часом Шарль Леклер — ШАРЛЬ МАТІР ЙОГО ЛЕКЛЕР — обіймає тебе за плечі і дякує за подіум?! Які вісім метрів, Вітя?! Що ти з ним зробив?!

— Я нічого не робив! — мій голос зірвався, і я спробував говорити тихіше, щоб мене не почули механіки, які все ще святкували за стіною. — Я просто вирахував зміну вітру в повороті. Це моя робота! Я сказав йому про це вранці біля кавомашини…

— БІЛЯ КАВОМАШИНИ?! — Діма схопився за голову, мало не вирвавши собі волосся. Сві поруч закотила очі, але все одно нахилилася ближче до камери. — Ви з ним п’єте каву разом?! Ти розумієш, що ти зруйнував моє життя? Я ж тебе ненавиджу зараз так сильно, що хочу депортувати назад додому!

— Дімо, заспокойся, — втрутилася Сві, забираючи телефон з його рук. Вона подивилася на мене уважно, своїм фірмовим пронизливим поглядом, від якого мені завжди ставало не по собі. — Віть. Відсуньмо на секунду те, що ти брехло. Давай поговоримо про твоє обличчя на цьому відео.

Моє серце зупинилося. Я міцніше стиснув телефон.

— А що з моїм обличчям? Я просто злякався. Він підійшов несподівано…
— Злякався? — Сві скептично підняла брову. — Вітю, я знаю тебе роками. Коли ти лякаєшся, ти виглядаєш як наляканий кіт. А на цьому відео ти дивився на нього так, ніби він щойно спустився з небес і подарував тобі ключі від раю. Ти взагалі бачив свої очі?

Діма знову вліз у кадр, вихопивши телефон. — Вона має рацію! Ти дивився на нього моїми очима, Петренко! Ти ж терпіти не міг Формулу! Ти казав, що це “машинки, які їздять по колу”! А тепер що? Ти шо вкрашився? Скажи мені чесно.

Я відчув, як у мене палають щоки, шия і кінчики вух. Кімната раптом здалася занадто тісною, а кисню катастрофічно забракло. Якби тут був детектор брехні, він би згорів від перевантаження.

— Ні! — різко відповів я, і мій голос прозвучав занадто голосно і фальшиво. — Дімо, це просто стрес! Я був шокований, що він взагалі знає моє ім’я! Він для мене ніхто, просто… просто клієнт! Я взагалі-то працюю, і якщо Марко побачить, що я тут сиджу…

— Марко — це той геній, який тебе найняв? — перебив Діма, його тон раптом змінився з істеричного на підозріло-благальний. — Віть… ну добре. Добре. Ти брехав, бо не хотів мене засмучувати. Я прощаю тебе. Але за однієї умови.

Я з недовірою примружився. — Якої ще умови? — Розкажи мені, як він пахне.

Я застогнав і вдарився потилицею об серверну шафу. — Діма ти йобнута куропатка, ти знав?

— ВІТЯ! Я маю знати! Це питання життя і смерті! На ньому був піт, шампанське, що ще?!

У моїй пам’яті миттєво спливла ця секунда: його гаряче дихання біля мого вуха, терпкий запах дорогого парфуму з нотками кедра, який пробивався крізь адреналін і запах паленого карбону.

— Відстань, — я нервово засміявся, намагаючись приховати тремтіння в голосі. — Я не принюхувався! Все, мені треба йти, тут згортають обладнання. Я наберу вас завтра з готелю.

— Тільки спробуй знову зникнути! — крикнув Діма на прощання. — І не смій більше мити те плече, за яке він тебе тримав!

Я скинув виклик і видихнув так сильно, що в очах потемніло.

Сховати правду від Діми та Сві більше не вийде. Вони мене розкусили. Але найгірше було інше. Своїм допитом вони змусили мене визнати це вголос хоча б перед самим собою: я катастрофічно, безповоротно пропав. Моя ненависть до гламуру Формули-1, мій статус біженця, мої палені штани з Temu і всі спроби триматися на відстані — все це розбилося об його “Ciao” і важку руку на моєму плечі.

Я повільно підвівся, обтрусив штани своєї ідеальної уніформи і вийшов із “Remote Garage” у коридор, щоб допомогти збирати кабелі.

Але щойно я вийшов з-за рогу, я ледь не врізався в чиїсь груди.

Переді мною стояв Шарль. Уже переодягнений у цивільне — темні джинси, біла футболка, рюкзак на одному плечі. Він, мабуть, чекав на свого тренера чи дівку якусь, щоб поїхати з автодрому. У коридорі більше нікого не було. Ми були самі.