Рік другий: Зіллєваріння, знову

Він уже прогуляв урок Трансфігурації, а це означало, що МакҐонаґал залишить його після уроків. Хоча в голові у нього все ще панував хаос, Сіріус розумів, що, ймовірно, не зможе уникнути покарання, прогулявши всі уроки, тож він неохоче попрямував на наступний урок.

На щастя, це була Історія магії, а отже, йому майже не доводилося зосереджуватися. У думках він знову й знову, наче на повторі, прокручував слова Ремуса. Я не настільки дурень, Блек…

Сіріус намагався бути розсудливим. Він надто добре знав, що його друг мав схильність до різких висловлювань — це була одна з речей, яка їх об’єднувала. Ремус, мабуть, просто злякався — він, мабуть, не мав цього на увазі.

Тільки… тільки Сіріус пам’ятав обличчя свого друга, коли той це сказав: легку усмішку, що викривила його губи, глибокий гнів у його очах. Це не здавалося чимось, що виникло виключно під впливом миттєвого пориву; це здавалося чимось, що накопичувалося, повільно, протягом довгого часу.

Джеймс продовжував намагатися передавати йому записки за спиною професора Біннса, що аж ніяк не покращувало настрій Сіріуса. На його думку, його сварка з Ремусом була повністю провиною Поттера. Він демонстративно ігнорував записки і під час обіду залишався замкнутим і байдужим. Зрештою, Джеймс розвів руками і залишив Сіріуса у його похмурому настрої, прошепотівши:

— Я знаю, що тобі це не подобається, але ми мусимо з ним поговорити!

Сіріус не погоджувався, але він уже чітко висловив свої заперечення — які були безрезультатні. До того ж, він уже попередив Ремуса, а Джеймс твердо вирішив, як діяти.

Коли заняття закінчилися й троє хлопців поверталися до своєї кімнати, Сіріус зібрався з духом. Інші не знали, що він прийняв власне, особисте рішення: він не дозволить Ремусу покинути Гоґвортс. Навіть якщо це означало заткнути Джеймсу рота, поки він не вб’є трохи розуму в голову іншому хлопцю, Сіріус був твердо переконаний, що Люпін мав залишитися. Він мав залишитися достатньо довго, щоб Сіріус довів йому, що він помиляється — показати, що він не був об’єктом благодійності (ніби Сіріус мав на це терпіння), та що він насправді був мародером. Якщо усі його друзі втратили розум, Сіріус просто мусив змусити їх схаменутися. Вони були всім, що у нього залишилося, тепер, коли Рег… ну, це не мало значення.

Джеймс увійшов першим, а Сіріус — слідом за ним. Пітер йшов за ними, заламуючи руки, знервований і напружений. Ремус сидів на своєму чемодані, але встав, коли вони увійшли, дивлячись на них зверхньо, ніби готовий до бійки.

— Здоров, Ремусе, — сказав Джеймс, намагаючись виглядати веселим. Усі стояли, дивлячись один на одного. Сіріус зберігав байдужий вираз обличчя — напруга була нестерпною.

— Привіт, — відповів Ремус, насторожено.

— Як ти себе почуваєш?

— Нормально.

— Слухай, друже, я відразу перейду до справи, гаразд? — Джеймс провів пальцями по волоссю — це був нервовий тик, від якого його волосся ще більше стирчало. — Ми помітили… ну, ми не могли не помітити, що ти часто буваєш відсутній, перебуваєш у лікарняному крилі. Конкретніше — щомісяця.

Щось застигло на обличчі Ремуса, щось гостре й трохи злісне. На мить його очі небезпечно блиснули. Сіріус відчув, як по спині пробігли мурашки.

— Ясно. — Його голос був похмурим, а слова — уривчастими.

— Ага, — кивнув Джеймс, ігноруючи тон Ремуса й продовжуючи, наче це була звичайна розмова, — Кожного місяця… приблизно в повню.

Він залишив ці слова висіти в повітрі, висмоктуючи повітря з кімнати. Ремус різко видихнув.

— Просто скажи це вже, Джеймсе.

— Ти… ти — перевертень? — Слова виривалися, зливаючись одне з одним. Джеймс опустив погляд, ніби йому було соромно.

Погляд Ремуса кинувся до Сіріуса, який не відводив очей. Я доведу, що ти помиляєшся, подумав він, тільки зачекай. Ремус випрямив плечі.

— Так. — Він висунув підборіддя, ніби готовий до того, що Джеймс спробує його вдарити. Але Джеймс лише видихнув, на мить замовк, а потім сказав:

— Гаразд.

— І це все?

— Так—тобто ні—тобто… чорт забирай… — Джеймс знову провів пальцями по волоссю, повернувшись до Сіріуса, ніби сподіваючись, що друг його врятує. Це ти хотів цієї розмови,  подумав Сіріус, продовжуючи мовчати.

— Нічого страшного, — сказав Ремус холодним і непохитним голосом. — Я поїду. Просто пустіть мене, щоб я сказав МакҐонаґал.

Джеймс злякано обернувся.

— Поїдеш? Куди поїдеш?!

— Назад до Сент-Едмунда, мабуть.

— Ти не можеш покинути Гоґвортс! — вигукнув Джеймс, зробивши півкроку вперед. Сіріус кліпнув очима — нарешті, у чомусь вони погодилися.

— Я не можу залишитися, якщо всі дізнаються, — різко відрізав Ремус.

На диво, відповів саме Пітер.

— Ми нікому не скажемо! — поспішно сказав він. Джеймс кивнув у відповідь, а Сіріус тихо зітхнув, відчувши полегшення.

— Не скажемо, — підтвердив Джеймс.

Суворий погляд трохи пом’якшав, коли Ремус здивовано похитав головою. Він дивився на них так, ніби не міг повірити в те, що вони кажуть, — ніби він навіть ніколи не розглядав такого варіанту.

— Це не гра. «Зберегти таємницю» чи щось таке. Якщо інші дізнаються, мені доведеться поїхати. Може бути й гірше, вони можуть… — Його голос стих, і він дивився на них, безпорадний.

— Ми не дозволимо, щоб це сталося, — твердо сказав Сіріус, роблячи обережний крок уперед. Він повернувся, щоб подивитися на Пітера та Джеймса, голос його був суворим. — Правда ж?

Вони обоє похитали головами, широко розплющивши очі.

— Довірься нам, — сказав Джеймс. — Будь ласка?

 

***

Він погодився дати їм місяць. Або вони погодилися дати йому місяць — не зовсім було зрозуміло, хто що обіцяв і що станеться, якщо хтось із цих обіцянок не виконає. На думку Сіріуса, Люпіну просто потрібен був час, щоб пристосуватися — він уже знав, що у змозі зберегти таємницю, і подбає про те, щоб Джеймс і Пітер теж її не розголошували. Ремусу потрібно лише залишитися.

Що він і зробив — так би мовити. Фізично він залишився в Гоґвортсі. Але після сутички з Джеймсом Ремус повністю відсторонився. Це було так само, як минулої зими — навіть гірше, бо тепер Джеймс і Пітер підсилювали напругу, ходячи ніби по тонкому льоду, коли вони всі були разом. Сіріус відчував себе затиснутим між ними. Йому хотілося схопити всіх своїх друзів і струсити їх.

Звісно, він завжди міг поговорити з Джеймсом. Вони провели багато ночей шепочучись, коли Сіріус намагався переконати свого друга, що їм усім слід повернутися до нормального життя, а Джеймс стверджував, що їм треба дати Ремусу простір. Сіріус не розумів, який сенс мала та суперечка, якщо вони всі й надалі будуть уникати очевидної проблеми, але Джеймс наполягав, що найкраще не завалювати бідного хлопця питаннями чи намагатися нав’язати йому свою допомогу.

— Дай йому час, — сказав він, — Люпін поговорить з нами, коли буде готовий до цього.

Сіріус сумнівався в цьому, згадуючи їхню сварку. Проте він не знав, що ще робити, окрім як послухатися поради Джеймса. Тож цілий тиждень вони не промовили ані слова про те, що сталося, ані про своє важливе відкриття. Це доводило Сіріуса до сказу. Він уже майже змирився з тим, що доведеться змусити Ремуса поговорити з ними — хоча б з ним одним, — але, на щастя, цього не знадобилося.

Це сталося під час уроку із Зіллєваріння. Слизнорт хотів, щоб вони зварили зілля «Приємних снів», що мало готуватися протягом кількох тижнів.

— Вам доведеться регулярно приходити вечорами, щоб перевіряти прогрес вашого зілля — я оцінюватиму вас за наполегливість та відвідуваність. З цією метою, гадаю, найкраще, якщо ви всі об’єднаєтеся в пари, щоб ви могли чергуватися, — оголосив Слизнорт.

У класі піднявся галас, коли учні почали обирати партнерів, пересуваючись по кімнаті. Джеймс повернувся до Сіріуса, посміхаючись, навіть не питаючи — але Слизнорт знову підняв голос:

— Ні-ні, я свій урок засвоїв, — він кинув погляд на мародерів, — Ви не можете обирати тих самих партнерів, що й минулого року.

Сіріус подивився на Джеймса, а потім повернувся до Ремуса й Пітера. Для нього все було очевидно: він буде з Ремусом, а Джеймс може працювати з Пітом. Але Слизнорт продовжував:

— Взагалі-то, я думаю, що сам призначу партнерів…

Сіріус застогнав. Мало того, що Слизнорт мав вести найнудніше заняття, так тепер він ще й збирався змусити їх працювати в парах з тими, хто їм навіть не подобався? Сіріус сподівався, що його не поєднають із якимось слизеринцем.

Його бажання здійснилося, коли Слизнорт роз’єднав Мері та Марлен, двох дівчат із Ґрифіндору, які були нерозлучні, і сказав їм об’єднатися з Джеймсом та Сіріусом. Ніхто не встиг і слова промовити, як Мері вигукнула:

— Я хочу Сіріуса!

Марлен хитро штовхнула подругу, і вони обидві вибухнули сміхом. Сіріус був вражений — він не хотів працювати з дівчиною, особливо з такою, що постійно хихикала й шепотілася!

Він похмуро підійшов до столу Мері, а Марлен зайняла його місце поруч із Джеймсом. Мері посміхнулася йому, але він лише буркнув і кинув книжку на стіл, розгорнувши її на сторінці, яку професор Слизнорт написав на дошці.

— Ох, Сіріусе, ти можеш нарізати щурячі хвости? Такі речі для мене огидні.

Він намагався не закотити очі. Ось чому він не хотів працювати з дівчатами — вони ніколи не хотіли бруднити собі руки. (Щурячі хвости його теж трохи огиджали, але він не збирався цього визнавати.)

Поки він нарізав їх кубиками, Мері не переставала базікати. Він майже не звертав на це уваги, аж поки вона не сказала:

— Це ж ти завжди крутиш Бові у вітальні, так?

Сіріус щойно почав перемішувати — він зупинився.

— Ти знаєш Бові?

Мері закотила очі, але посміхалася.

— Та ну. Усі ж знають Бові.

Ага — він забув, що вона народилася у маґлівській родині. Сіріус трохи пожвавився.

— Справді? Яка твоя улюблена пісня?

Коли вони почали обговорювати Зіггі Стардаст, Сіріус вирішив, що, можливо, Мері все-таки не така вже й погана. Однак, перш ніж він встиг розпитати її про інші альбоми Бові, їхню розмову перервав вигук Снейпа.

— Фу! Погляньте на нього!

Сіріус обернувся. Северус сидів за кількома столами, говоривши достатньо голосно, щоб його почула половина класу, але так, щоб Слизнорт не помітив. Він вказував на Ремуса, який засукав рукави. Його передпліччя були вкриті блідими шрамами, одні свіжіші за інші.

— Яка хвороба може таке зробити?!

Ремус стягнув мантії, щоб прикрити руки, почервонів і гнівно поглянув на Снейпа. Він сидів у парі з Еванс, і, на подив Сіріуса, рудоволоса дівчина різко вигукнула:

— Замовкни, Северусе! Чому ти маєш бути таким жахливим?!

— Лілі, просто подивися!

— Не лізь не у свої справи!

Сіріус ковтнув слину. Йому треба було щось сказати, заступитися за друга, але горло в нього пересохло. Він пригадав, як минулого року бачив шрами Ремуса в роздягальні для квідичу… але Ремус казав, що отримав їх удома. Чому ж з’явилися нові? У Гоґвортсі зазвичай ніхто не травмувався.

Голос Джеймса вирвав Сіріуса з його закручених думок.

— Гей, Снівелус, що ти там говориш про нашого друга?

— Ой, не втручайся, Поттере! — застогнала Лілі, — Ти тільки гірше зробиш!

Усі ці крики нарешті привернули увагу Слизнорта, і він енергійно сплеснув у долоні.

— Тиша, будь ласка! Ви вже не першокурсники, гадаю, ви здатні зосередитися на поставленому завданні.

У класі запанувала тиша. Сіріус повернувся до свого казанка, нахмурившись. Поруч із ним Мері теж хмурилася.

— Він такий жахливий, — вона нахилилася ближче й прошепотіла, — Снейп, маю на увазі. Не можу повірити, що Лілі з ним дружить.

Сіріус у відповідь лише буркнув. Йому було байдуже до Лілі, але він припускав, що вона й Мері — подруги.

— Перед нею він поводиться цілком ввічливо, але щойно вона відвернеться, він і його друзі кажуть найжахливіші речі! — продовжувала Мері, хмурячись над травами, які зважувала. — Я їй тисячу разів казала, але вона лише відповідає, що ми не знаємо його так, як вона.

У цю мить Лілі знову заговорила, гукнувши: «Гей, Поттер!». За сусіднім столом Джеймс миттю підвів голову, а його окуляри затуманилися від пари, що піднімалася з казанка.

— Га?

Сіріус озирнувся на них, на мить зацікавившись, але Лілі лише сказала: «О, нічого», — і знову взялася до роботи. Сіріус тихо розсміявся, побачивши здивований вираз обличчя свого друга.

— Ооо, — хихикнула Мері, все ще нахилившись близько, — Джеймс, може йому по…

Вона не встигла закінчити своє запитання, бо в той самий момент казан Снейпа вибухнув. Величезна хвиля фіолетових пінистих бульбашок вилилася через край, обливши Северуса та його напарника. Сіріус вибухнув здивованим сміхом, як і решта класу. Обличчя Снейпа спотворилося від люті.

— Ой-ой! — Слизнорт цокав язиком, поспішаючи до них, — Трохи перестарався з жуковими шкаралупами, еге ж, Северус?

— Це не я! — крикнув Снейп, люто намагаючись викрутити свою мантію, — Це він щось зробив! — Він вказав на Ремуса, який здригнувся й відвернувся, — Це точно він!

Це було очевидно — Снейп ніколи не робив помилок на уроках Зіллєваріння; він був безперечно найкращим учнем у їхньому класі. Але Ремус був мародер, і він знав, що не варто давати себе спіймати.

— Ти бачив, як містер Люпін втручався у твоє зілля?

— Ні, але…

— Та годі вже, хлопче, — весело сказав Слизнорт, кидаючи зелену кухонного рушника хлопцеві, вкритому бульбашками, — ми всі робимо помилки — навіть ти!

Северус почав невиразно белькотіти, що лише викликало нову хвилю сміху — навіть у Лілі тремтіли плечі, коли вона намагалася зберегти серйозний вираз обличчя.

Після уроку решта мародерів влаштували Ремусу засідку в коридорі, вигукуючи й аплодуючи.

— Ти це зробив, чи не так?!

— Блискуче!

— Як тобі це вдалося? Ти ж не розбираєшся у зіллях!

Ремус лише мовчки посміхався, відмовляючись поділитися своїм секретом. Його очі вперше за кілька тижнів сяяли від пустощів.

— А я хіба вам не казав?! — вигукнув Сіріус, серце якого билося від радості, коли він обійняв Ремуса та Джеймса. — Він все ще мародер!