Рік перший: Астрономія

Наближався кінець лютого, коли Сіріус нарешті зумів розгадати загадку. Ну, «розгадати» — це, мабуть, занадто гучно сказано, адже він не був упевнений, що саме спонукало Ремуса приєднатися до них. Але йому вдалося вигадати пранк, у якому інший хлопець був готовий взяти участь, і він відчував майже запаморочення, коли вони всі разом, сховавшись під плащем, прямували до класу Захисту від Темних мистецтв.​

— Радий, що ти повернувся, Люпіне, — сказав Сіріус, коли вони благополучно дісталися місця призначення.

— Що ти маєш на увазі? — запитав Ремус, дивлячись на Джеймса, який піднімався драбиною в кутку. Їхньою ціллю була клітка з піксі на найвищій шафі, яку Сіріус помітив раніше цього тижня на одному із занять. — Я нікуди не пропадав.

— Слухай, друже, — сказав Пітер, тримаючи драбину, — ми помітили, що ти нас уникаєш, наче чуми.

Іноді нетактовність Пітера ставала у пригоді.

— Я не уникаю, — Ремус нахмурився, обороняючись, — просто був зайнятий. Знаєш, навчався і все таке.

— Ну, сподіваюся, ти вже переріс цю фазу, — весело сказав Джеймс, тримаючи клітку обома руками й повільно спускаючись драбиною. — Я був би дуже вдячний, якби ти перестав так багато вчитися — це змушує мене теж багато вчитися, розумієш, а я не звик до конкуренції.

— Ой, кому ти розказуєш, Поттер, — Сіріус закотив очі, пересуваючи деякі парти, аби хоч чимось себе зайняти. Він був кращим за Поттера на половині занять, і вони обоє це знали.

Ремус, здавалося, був готовий змінити тему, присівши й розглядаючи маленьких блакитних ельфів.

— Як ми їх занесемо до їдальні?

Тварини зараз спали, згорнувшись калачиком на дні клітки.

— Під плащем, — сказав Джеймс, розстеливши його з розмахом, щоб вони всі могли поміститися під ним. — Ну ж бо, Сіріусе.

Сіріус стояв навколішках, перевіряючи під учительським столом, чи немає там прихованих важелів або перемикачів.

— Що ти взагалі шукаєш? — запитав Пітер, приглушено з‑під плаща.

— Один студент із Рейвенклову сказав мені, що тут є потаємні двері, — відповів Сіріус, зітхнувши, коли його пошуки не виявили жодних компрометувальних таємних проходів. Він обтрусив коліна, нахмурившись. — Брехун.

— Це нова одержимість Блека, — пояснив Джеймс для Ремуса, стягуючи плащ над їхніми головами. — Пошук таємних дверей.

— У книзі «Гоґвортс: історія» сказано, що тут є безліч нерозкритих проходів, — наполягав Сіріус. — Як той, що ти знайшов, Люпіне. Їх точно більше, я хочу знайти хоча б один, перш ніж ми закінчимо.

— Кажуть, десь у замку ховається монстр, — прошепотів Джеймс у відповідь, коли вони йшли коридорами до вежі Ґрифіндору. Пітер здригнувся.

— Я готовий ризикнути, — заявив Сіріус, хоча йому довелося говорити пошепки. — Моя спадщина набагато важливіша.

— Класичний Блек, — засміявся Джеймс.

***

Мантія спрацювала як за помахом чарівної палички. Їм вдалося непомітно пронести клітку з піксі до Великої зали, прибувши туди завчасно, щоб там було менше учнів. Джеймс обережно відлевітував клітку під стіл, а тоді вони всі посідали, ледь стримуючи радісне хвилювання, що буквально йшло від кожного з них.​

Пітер, який добре знався на астрономії, узявся перевіряти їхні домашні завдання, які були просто рутинною роботою: вони мали позначити кожну зірку на своїй карті. Сіріус не дуже старанно переглянув завдання, а потім просто вписав імена, які пам’ятав, до будь‑яких зірок, знаючи, що Пітер пізніше все виправить за нього. До того ж, коли настане час тесту, йому знадобиться лише тридцять хвилин, щоб запам’ятати правильні назви.

Проте це означало, що його домашнє завдання було в жалюгідному стані. Пітер зітхнув, щось дописав і сказав:

— Чесно кажучи, я думав, що ти хоча б свою кляту зірку знайдеш.

Сіріус лише посміхнувся, знизавши плечима:

— Що я можу сказати? Я безнадійний.

— У тебе є власна зірка? — запитав Ремус, нахмурившись. Очевидно, хоча він майже кожну хвилину свого життя присвячував навчанню, астрономія не була одним із предметів, якому він приділяв багато часу.

— Сіріус, — відповів Пітер. — Та годі, Люпіне, ми це вже проходили. Це найяскравіша зірка на небі, пам’ятаєш? Зірка сузір’я Собаки.

Він важко зітхнув із виглядом людини, якій знову доводиться пояснювати очевидне, хоча Сіріус був майже певен, що насправді Пітерові це навіть подобалося — хоч раз бути найкращим у чомусь. Поглянувши на домашнє завдання Ремуса, Пітер похитав головою:

— Так, ти теж її пропустив.

Ремус знизав плечима.

— Я просто думав, що це його ім’я.

— Шляхетний і найдавніший рід Блеків завжди був трохи дивним у своїх традиціях щодо імен, — задумливо промовив Сіріус. — Половина з нас має астрономічні імена: звичайно, є Беллатриса; мій тато — Оріон, мій брат — Регулус… Мама не є зіркою, я думаю, що вона астероїд — досить влучно, якщо ти коли‑небудь бачив її в поганому настрої. А ще є старий добрий дядько Альфард, дядько Цигнус… Андромеда названа на честь цілої галактики.

— Чаклуни такі дивні, — зітхнув Ремус.

— Ремусе, — Джеймс підняв брову, посміхаючись, — ти ж знаєш, що Люпис — це теж сузір’я, правда? Сузір’я Вовка.

— Сузір’я чого?! — Ремус скрикнув, трохи закашлявшись під час вечері.

Серце Сіріуса забилося швидше — під час останнього повного місяця йому вдалося відволікти Джеймса й Пітера від факту відсутності Ремуса нічною розвідкою навколо замку, але, чесно кажучи, він думав, що Ремус буде обережнішим щодо своєї таємниці після… Ну, Сіріус насправді не мав уявлення, як довго той був перевертнем. (Якщо він справді був перевертнем.)

(А він точно ним був.)

Сіріус поплескав друга по спині, швидко змінюючи тему:

— Якщо ти вже майже закінчив розповідати нам, які ми дурні, Піте, може, ми вже почнемо випускати ти‑сам‑знаєш‑що? Мої милі кузини щойно взялися до їжі. Як на мене, це ідеальний момент…

Інші погодилися, і Джеймс різко штовхнув клітку, щоб розбудити піксі, а потім зняв мантію й прошепотів швидке заклинання, щоб відчинити клітку. Істоти миттєво вирвалися назовні, утворивши яскраво‑синій хаос.​

Сіріус чув безліч історій про те, якими дратівливими можуть бути піксі: його тітка колись мала особливо неприємну інвазію цих істот у своєму садовому сараї, і щоб безпечно їх позбутися, знадобилося двоє чаклунів‑дезінсекторів з Відділу магічних істот Міністерства магії. Тепер Сіріус зрозумів, чому. Вони вирвалися з‑під столу, розбіглися в різні боки й почали безперервно базікати своїм високим писклявим голосом, поки розліталися по всій залі. Вони занурювалися в супниці, виривали виделки з рук учнів і розмахували ними, мов тризубами, рвали домашні завдання й тягнули учнів за волосся та мантії.

— Швидко! — Джеймс сховався під стіл, і всі інші полізли за ним. Коли вони присіли, він накинув на всіх мантію‑невидимку, щоб вони могли спокійно спостерігати за хаосом, що розгортався навколо них.

— Геніяльно! — повторював Сіріус, усміхаючись хаосу.

— Пішли вже, — підштовхував їх уперед Ремус, як завжди прагматичний. Вони мали переконатися, що вислизнули з зали непоміченими, якщо не хотіли, щоб їх упіймали.

Вибратися з‑під столу було нелегко, але вони впоралися, попри те, що студенти навколо них кидалися в різні боки, шукаючи укриття. Принаймні їм не потрібно було турбуватися про піксі: через мантію‑невидимку ті не могли їх побачити.

Навіть без мантії, думав Сіріус, вони змогли б непомітно вислизнути в загальному галасі. По всій залі хлопці та дівчата кричали й галасували, намагаючись ухилитися від піксі або борючись із напрочуд сильними маленькими тваринами за свої вкрадені речі. Сіріус поглянув на стіл Слизерину й вибухнув радісним сміхом.

— О, ТАК! — вигукнув він, задихаючись.

Ціла зграя піксі накинулася на Белатрису, тягаючи її за розпатлане волосся в різні боки. Одна з істот навіть украла її паличку і тепер розмахувала нею, випускаючи маленькі іскри блакитної блискавки.

— Відчепіться від мене! Ви брудні, огидні, ви… ааа!

Вона заверещала. Її сестра ховалася під столом, тримаючи свою паличку обома руками. Перш ніж вони дісталися до дверей, з’явився полтергейст Півз, який спричинив ще більше хаосу. Він пролетів по кімнаті разом із піксі, регочучи та скеровуючи їх до учнів, що ховалися.

— Сюди, піксі! Тут багато маленьких першокурсників!

Ледве стримуючи сміх, мародери втекли із зали, коли почули пронизливий голос МакҐонаґал:

— Petrificus Totalus!

— Вона точно дізнається, що це були ми, — задихаючись, промовив Пітер, коли вони поверталися до вежі.

— Ні, — недбало відповів Джеймс, — я певен, вона звинуватить у цьому Преветтів, вони завжди влаштовують такі грандіозні витівки. Ось до чого варто прагнути.

***

— Будь ласка, — благав Сіріус.

Ремус роздратовано похитав головою:

— Ні.

— Будь ласка!

— Ні!

— Чому ні?

— Це буде просто… дивно! Я не хочу, щоб ти це робив.

— Але це буде весело! Я обіцяю, тобі сподобається.

— Ха.

Розмова тривала приблизно в такому ж дусі вже три коридори. Ремус, як завжди упертий, намагався пришвидшити крок. Поруч із ним Джеймс дорікнув:

— Залиши Люпіна в спокої, добре?

— Ні! Це надто важливо!

Ремус був занадто впертий, щоб дозволити комусь зробити для нього щось приємне, але Сіріус усе одно був рішуче налаштований. Ідея спала йому на думку після довгої навчальної сесії в бібліотеці, де вони провели весь час після обіду, заповнюючи зодіакальні карти для повторення астрономії. Хоча до іспитів було ще далеко, Джеймс сказав, що хоче почати готуватися заздалегідь, а Сіріус хотів переконатися, що він отримає найвищі бали. Пітер, як завжди, поплентався за ними, і, оскільки всі троє йшли, до них приєднався й Ремус. Здавалося, що він пережив свою фазу холодності. На жаль, Сіріус досі не був певен, що саме її спричинило або зупинило, що ускладнювало розуміння, як запобігти її повторенню.

Але, розмірковуючи над їхніми знаками зодіаку, його раптово накрило натхнення. Виявилося, що Ремус був Рибами, а це означало, що його день народження був не за горами. Потайки Сіріус замислювався, чи холодність Люпіна була принаймні частково пов’язана з тим, що він усе ще відчував себе трохи чужим серед них: Пітер став кидати менше безглуздих коментарів, і Сіріус вважав, що після різдвяних канікул їхня дружба зміцніла, та все одно. Ремуса було важко зрозуміти. А влаштувати день народження було б чудовим способом показати своєму другові, наскільки він важливий для мародерів.

— Очевидно, що для Ремуса це не так важливо, — наполягав Джеймс. — Зроби щось на мій день народження, якщо ти так хочеш, воно все одно вже незабаром.

— Твоя черга ще настане, — зверхньо відказав Сіріус, — але спочатку — Люпін.

— Мені на це байдуже, Сіріусе, — зітхнув Ремус, коли вони підійшли до портрета Повної Леді. — Не роби з цього трагедії.

— Але ж це твій день народження! — повторив Сіріус. — Ми повинні влаштувати галас.

Зрештою, у цьому й була суть днів народження, чи не так? Це був день, коли друзі та родина показували, як сильно вони тебе люблять. Сіріус знав, як це — коли день народження минає без святкування (його дев’ятий — але він не хотів про це думати), і це було огидне відчуття. Насправді цьогорічний день народження був першим, яким він по‑справжньому насолоджувався; це було чудово, коли всі його друзі цілий день обсипали його увагою. Це давало йому відчуття… особливости. Потрібности. Чогось хорошого.

— Чому це так важливо?! — гримнув Ремус, згорбивши плечі, коли підіймався до загальної кімнати.

Сіріус затримався, вражений роздратуванням у голосі свого друга. Чи він щось неправильно зрозумів? Чи тільки ще більше засмутив Ремуса? На мить він не знав, що сказати. Але Ремус повернувся до нього, чекаючи відповіді, тож Сіріус зробив усе, щоб пояснити.

— Ви всі зробили мені подарунки на день народження, і… це було дуже приємно. Раніше я ніколи не чекав цього дня, але… цього року було чудово, чи не так?

Ремус зморгнув, ніби це була не та відповідь, на яку він розраховував. Він на мить завмер, але потім його обличчя пом’якшало, він зітхнув, і Сіріус зрозумів, що домігся свого.

— Ох… добре, гаразд. Але це не буде велика вечірка чи щось таке, тільки мародери, гаразд?

— Так! — радісно погодився Сіріус, у голові якого вже закрутилися різні ідеї.