Рік перший: Мародери

Середа, 15 вересня 1971

 

Наступного ранку Сіріус вискочив із ліжка із серцем, яке нервово билося у грудях. Він уже не міг дочекатися, щоб побачити результати їхньої роботи. Джеймс виглядав так, ніби почувався так само — він уже прокинувся і почав трусити Пітера, кричачи йому на вуха:

— Вставай, час прокидатися!

Сіріус, наслідуючи його приклад, розсунув штори біля ліжка Ремуса. Худорлявий хлопець застогнав, коли сонячне світло залило його обличчя.

Незважаючи на протести їхніх друзів, Джеймс та Сіріус переконалися в тому, що вони були одними з перших студентів, які прийшли на сніданок у Велику залу. Стіл Ґрифіндору був повністю порожній, так само як Гафлпафу та Слизерину, — але було кілька студентів за столом Рейвенклов, які схилилися над своїми книжками.

— Ідеально! — заявив Сіріус, у захваті від порожніх лавок. — Місця у першому ряду!

— Ставлю на те, що ніхто не з’явиться ще наступні пару годин, — зітхнув Пітер, виглядаючи так, ніби зараз втратить свідомість над тарілкою вівсянки.

— Ой, підбадьорся! — Джеймс налив їм усім по великій чашці чаю. — Невже ви не хочете бачити плоди нашої праці?

— Не о шостій ранку, — буркнув Пітер, голосно сьорбаючи чай.

Сіріус здригнувся від цього звуку і підсунув до нього тарілку.

— Візьми собі пару тостів та перестань жалітися.

Ремус, який завжди жвавів, коли йому подавали їжу, вже розрізав скибочки тосту на чотири частини. Сіріус спостерігав, як він намазував на кожну частину різну начинку — мармелад, джем, масло і лимонний крем. Він здивовано підняв брову, коли Ремус спіймав його погляд, але той лише доброзичливо посміхнувся і взявся за сніданок.

Всупереч твердженню Пітера, зовсім недовго після цього студенти почали поступово збиратися на сніданок. Ремус тільки закінчив доїдати свій тост, коли прибула група слизеринців — троє хлопців і двоє дівчат, третьокурсники. Четверо ґрифіндорців уважно спостерігали, як вони підійшли до свого столу, сіли і потягнулися за тарілками з їжею.

Сіріус відчував, ніби зараз просто вибухне від очікування. Вони чекали, та нічого незвичайного не відбувалося. Слизеринці наливали собі чай, намазували тости маслом та накладали яєшню на тарілки, не маючи ніяких проблем. Сіріус розчаровано зітхнув і замислився, чи не помилявся Ремус щодо насіння шипшини…

Але потім. Найвищий хлопець посунувся на своєму місці, потираючи руку. Його друг нахилився вниз, люто чухаючи ногу, намагаючись робити вигляд, ніби шукає щось у кишені. Третій хлопець продовжував засовувати свою паличку за вухо, щоб почухати його.

— Це спрацювало! — прошепотів Джеймс, ледь стримуючи радість у тихому голосі.

Навіть Пітер тепер посміхався, усе ще кліпаючи очима від сну.

З настанням ранку все більше і більше слизеринців заходили всередину, і їхня проблема стала очевидною для всіх, хто міг на них поглянути. До сьомої години стіл Слизерину був повний хлопців, що звивалися, пищали, дряпали себе, і нажаханих дівчат, які з жахом в очах спостерігали за цим.

На той момент, коли прийшов Снейп, Сіріус думав, що помре від сміху. Бідний Северус, здавалося, мав особливо погану реакцію на насіння шипшини. Він прокрався з опущеною головою, намагаючись прикрити обличчя волоссям (як йому вдавалося зробити його НАСТІЛЬКИ брудним?). Це не допомогло — його ніс стирчав і був помітно блискучим та червоним.

— О, Мерліне! — Сіріус не міг дихати, його живіт болів від сміху. — Скажіть мені, що ми дісталися його обличчя!

— Гей, Снівелус! — раптом вигукнув Джеймс, хитро посміхаючись Сіріусу.

Снейп обернувся, піднявши голову; його волосся було розчесане. Ліва частина його обличчя була вкрита агресивним червоним висипом, що тягнувся від його скроні аж до низу шиї, зникаючи під формою. Його ліве око також було червоним, із набряклою і подразненою повікою.

— Виглядаєш чудово! — вигукнув Сіріус, і всі четверо хлопців розреготалися, поки Снейп почав вибігати із зали.

До кінця сніданку Сіріус відчував себе легендою. По всьому замку вже ширилися чутки, і всі намагалися з’ясувати, що сталося з хлопцями зі Слизерину. Слухаючи, як інші студенти шепочуться про їхню витівку, Сіріус не міг перестати посміхатися. Джеймс, здавалося, почувався так само — він продовжував жартівливо штовхати Сіріуса, і навіть у Пітера піднявся настрій. Хоча він наполегливо продовжував нагадувати їм, що він теж допомагав, навіть очевидна і дратівлива відчайдушність Пітера, який прагнув схвалення Джеймса, не могла зіпсувати Сіріусові настрій.

— Але, до слова, це була ідея Люпіна, — сказав Сіріус після того, як Пітер нагадав їм у сотий раз, що він був на сторожі. — Що будемо робити, щоб відсвяткувати, га? Пограймо у вибухові картки? Пограбуємо кухню?

Ремус ввічливо посміхнувся, виглядаючи набагато менш радісним у порівнянні з іншими хлопцями. Це було дивно — він здавався повністю зануреним у пранк минулої ночі, і Сіріус подумав, що Люпін був найкрутішою людиною у світі, коли він сам зайшов у ту кімнату зі сплячими слизеринцями. Він досі пам’ятав той зловмисний блиск у очах Ремуса — куди він сьогодні подівся?

— Ну, що б ви не робили, ви будете це робити без мене, — сказав він. — У мене подвійне відпрацювання.

— Від Слизнорта?

— Так, і МакҐонаґал. Ще від Флітвіка, та це вже завтра. А потім моє відпрацювання з Гербології починається на вихідних.

— Чорт забирай, друже, — Джеймс виглядав дещо стурбованим. — Ти що, рекорд хочеш поставити, чи що?

Ремус знизав плечима, відвернувши погляд. Сіріус усе частіше й частіше почав це помічати. Здавалося, ніби Ремус спілкувався з ними крізь шари — навіть у хороший день він завжди відчувався дещо відстороненим, наче розмовляв із ними через екран. Іноді — як от минулої ночі — траплялися моменти, коли здавалося, що цей бар’єр падає, приносячи сплеск щирої, нестриманої дружби. В інших випадках Люпін повністю від них закривався, замовкаючи й уникаючи їх, як це було протягом першого тижня. Зазвичай це відбувалося після якогось дурного запитання Пітера, але іноді траплялося й непередбачувано. Ремус був як пазл, до якого Сіріус не міг підібрати всіх правильних частинок — поки що.

Проте він зробив усе можливе, щоб налагодити ситуацію, лагідно кажучи:

— Можливо, тобі краще почати робити домашнє завдання?

Схоже, це було саме те, чого не слід було говорити, бо Ремус лише закотив очі й підвівся.

— Пішли, — сказав він. — У нас першим буде Захист від Темних Мистецтв. Я думав, ви обоє його любите.

 

***

Реджі,

Нарциса сказала мені про те, що мама конфіскувала сову. Мені шкода, що так трапилося — не знаю, чого вони від цього очікують, не те щоб написання листів могло змінити мій факультет. І це дійсно нечесно з їхнього боку, бо я не маю ніякого вибору в цій ситуації. Капелюх не зовсім приймав замовлення.

У будь-якому разі, я позичив сову Джеймса, щоб надіслати тобі цього листа. Він передає привіт і з нетерпінням чекає на зустріч із тобою наступного року. Думаю, тобі тут дуже сподобається — заняття не такі погані, і розваг вистачає. Ти не повіриш, чим ми тут іноді займаємося. Я розкажу тобі про це все на Різдво.

Як справи вдома? У тебе все гаразд? Відпиши мені, скориставшись совою Джеймса — вона має затриматися на деякий час, просто поклич її, її звати Хетті. (Не хвилюйся — я вже посміявся з Джеймса. Це він дав їй ім’я.)

 

Твій брат,

                     Сіріус

 

Як тільки закінчилися заняття, Ремус пішов на свої відпрацювання після уроків, а Пітер пішов дізнатися про якийсь шаховий клуб. Сіріус прямував до сов’ятні разом із Джеймсом. Спочатку йому було дуже незручно просити позичити сову — ніхто інший ніби не звертав уваги на той факт, що батьки конфіскували в нього її, та це все одно змушувало Сіріуса червоніти від сорому. Однак після двох тижнів занять він не міг ігнорувати почуття провини, яке відчував, згадуючи, як обіцяв Регу, що буде писати йому листи.

Він нарешті наважився запитати Джеймса минулої ночі, коли вони всі почувалися на висоті після вдалого пранку. Після того як усі інші позасинали, він прокрався до ліжка Джеймса. Інший хлопець ще не спав, коли Сіріус відсунув штори.

— Сіріус?

— Привіт.

— Що сталося, друже?

— Ем… ну, я типу маю до тебе прохання.

Джеймс розплився в усмішці, сідаючи й розкинувши руки у великому жесті привітання:

— Будь ласка, шановний пане, проходьте.

Сіріус посміхнувся з полегшенням, залізаючи поруч із Джеймсом і сівши колінами на ковдру. Штори закрилися, створюючи бар’єр від решти кімнати. Це дало Сіріусові відчуття безпеки й затишку.

— Тож… — промовив Джеймс із очікуванням у голосі, коли Сіріус умостився. — Що таке? У тебе вже з’явився новий план для нашої наступної місії?

Він посміхався, та його очі були сповнені очікування, і Сіріус відчув знайоме почуття сорому, яке виникало, коли він когось розчаровував.

— Ні, вибач, я лише… я хотів запитати, чи можу я позичити твою сову.

Джеймс кліпнув.

— Оу. Так, звичайно, друже.

— Дякую, — сказав Сіріус, після чого настала незручна пауза.

Не в змозі витримати мовчання, він продовжив говорити. Слова ніби вирвалися з його вуст самі по собі:

— Просто… я пообіцяв Регу — Регулусу, моєму братові — що буду писати. І, ну, очевидно, я не міг цього зробити, розумієш, але я вирішив, що повинен зв’язатися з ним, просто щоб переконатися, що з ним усе гаразд…

— Так, так, звичайно, — Джеймс кивнув, зморщивши чоло, і Сіріус усвідомив, що говорив досить швидко. — Ти можеш брати мою сову в будь-який час. Те, що моє, — то твоє.

Сіріус кивнув.

— Добре, — він відчув, як його горло стиснулося. — Добре, так, дякую, друже. Супер. Дуже вдячний.

У той час як він спускався з ліжка Джеймса, інший хлопець ліг назад, позіхаючи, і пробурмотів:

— Без проблем.

Під час того, як вони разом йшли до сов’ятні, Сіріус був незвично мовчазним, нервово перебираючи лист у руках. Джеймс не згадував про це, натомість базікав про закляття, яке вони вивчали на уроці Захисту від Темних Мистецтв.

Це тривало до того моменту, як Хетті (Сіріус вмер зі сміху, коли Джеймс уперше сказав ім’я своєї сови) відлетіла, і вони були вже дорогою назад до гуртожитку, коли Джеймс зупинився, лагідно кладучи руку на плече Сіріуса.

— Гей, — його голос був тихим, потайним, хоча вони були самі у коридорі. — Ти в порядку?

Сіріус усвідомив, що продовжував нервово перебирати пальцями всю дорогу і що він явно забув відповісти на пару запитань, які йому ставив Джеймс. Він опустив руки вздовж тіла, відкинув волосся з обличчя і натягнув посмішку.

— Хто, я? Та все просто прекрасно, дякую, що запитав.

Джеймс нахмурився, але не став тиснути на нього. Вони мовчки пройшли решту шляху до вітальні Ґрифіндору, а коли Пітер повернувся зі свого клубу та відволік Джеймса, пропонуючи зіграти в шахи, Сіріус таємно відчув полегшення.

Не те щоб він не довіряв Джеймсу — насправді все було навпаки. З Джеймсом було дуже легко розмовляти, і все частіше Сіріус відчував, що ось-ось не витримає і розповість йому все: кожну темну сімейну таємницю, яку він зберігав роками, кожну деталь своєї стурбованості щодо Рега, всі свої суперечливі емоції щодо свого розподілу. Він не хотів перевантажувати чи обтяжувати свого нового друга або налякати Джеймса, розповівши йому все про свою неадекватну родину.

Водночас Сіріус ніколи не мав нікого, з ким він міг би так розмовляти, як із Джеймсом, і це іноді було неймовірно спокусливо — просто виговоритися про все, що він думав. Сіріусові дуже погано вдавалося тримати все в собі — йому набагато краще виходило випускати свої емоції, часто у формі імпульсивних рішень, які згодом приносили йому неприємності. І хоча Джеймс поділяв любов Сіріуса до пригод і витівок, він був набагато терплячішим та чудовим слухачем — як іще він міг дружити з Пітером протягом стількох років?

У Сіріуса боліла голова від безкінечних роздумів, і врешті-решт він поставив одну зі своїх платівок, щоб заглушити думки. Коли Пітер поскаржився на шум, він драматично зітхнув і дістав навушники, які Андромеда подарувала йому на останній день народження. Він усе ще лежав на дивані у вітальні, коли Ремус повернувся і сів поруч із ним.

Сіріус швидко зняв навушники.

— Це було швидко!

— Я мав тільки одне відпрацювання в кінці, — відповів Ремус. — Слизнорт відпустив мене, був занадто зайнятий розборками зі сверблячим порошком.

Сіріус розслабився на дивані, посміхаючись і склавши руки за голову.

— Цей пранк — це просто подарунок, який не перестає радувати.

— У Снейпа була алергія і все таке інше, — Ремус зловтішно посміхнувся. — Та рудоволоса дівчинка сказала, що він пролежав у лікарняному крилі весь день.

Сіріус розсміявся, усміхнувшись Ремусові, який усміхнувся у відповідь — це була та сама усмішка з поїзда, що розтягувалася на все обличчя і ніби запалювала його зсередини.

— Яка руда дівчинка? — швидко спитав Джеймс, піднімаючи погляд.

— Шах і мат! — викрикнув Пітер.

— Ну знаєш, та дратівлива. Еванс.

— Я не думаю, що вона дратівлива.

— Окей, — усмішка Ремуса вмить зникла, і він знизав плечима.

— Давайте не будемо розмовляти про дівчат, — різко сказав Сіріус, намагаючись повернути їх до теми. — Це може бути найважливішим днем у нашому житті! Це день, коли ми стали легендами; день, коли наша дружба була викувана у вогні сверблячого порошку!

— Вони ж не знають, що то були ми, чи не так? — нервово запитав Пітер. Він просто мусив завжди все псувати.

Ремус похитав головою.

— Слизнорт вважає, що це була дівчина зі Слизерину. Або банда мародерів.

Це слово вразило Сіріуса, ніби блискавка. Воно було таким ідеальним.

— Мародери! — повторив він. — Це воно! Підніміть келихи, хлопці!

Джеймс кинув на нього здивовану усмішку.

— Ми не маємо келихів.

— Ну, тоді просто уяви, що вони є, — Сіріус роздратовано похитав головою, та все ще посміхався. — Відсьогодні ми — Мародери!

Він насолоджувався тим, як це слово звучало — елегантне, грайливе і таємниче. Інші хлопці дивилися на нього кілька секунд мовчки. Джеймс усе ще посміхався, а Пітер продовжував кидати погляди на Джеймса, ніби чекаючи підказки, як правильно зреагувати.

Поруч із Сіріусом Ремус вибухнув сміхом.

— Що це за така пафосна назва для банди?!

Він ніколи раніше не чув, щоб Ремус сміявся — по-справжньому сміявся, не стримуючи себе, задихаючись і радіючи. Це змусило Сіріуса також розсміятися, і навіть після того, як вони заспокоїлися, він не міг перестати сидіти із широкою посмішкою.