Присяга

Леві

Я почав звикати до її запаху. Цей її квітковий аромат був усюди — на одязі, постелі, робочих паперах. Здавалось, він всочується в стіни. Допоки Єва не стала частиною мого повсякдення я навіть не помічав, що у самотності теж був свій запах. Коли вона відʼїздила на декілька днів, квітковий аромат змінювався на слабкий запах пилу. І навіть після найретельнішого прибирання він не зникав. 

Мені подобалось знаходити її речі у своїй кімнаті. Вона часто лишала годинник, гумки, стрічки для волосся чи якісь кофти. Після чергової поїздки на нараду вона забула у мене відмички та збірку з детальним описом отрут. Єва так і не зізналась кого зібралась труїти. І все ж про кожну її річ я дбав та не квапився повертати, щоб у неї був привід прийти знову. Так само вона притримувала мої речі у себе. 

Але найбільшим задоволенням було ділити з нею ліжко. Мама любила казати, що під час сну з людей злітають усі маски. Єва стискалась до неймовірно малих розмірів, коли спала. Вона підтягувала до себе ноги, ніби захищаючи ними живіт, важливі внутрішні органи. Минув деякий час перш ніж вона звикла і почала поступово розслаблятись. Але що б не ставалось, вона завжди спала спиною до мене. Навіть уві сні вона намагалась покрити мою сліпу зону, довіряючи свою. І хоч вона почала носити менше зброї, а в хороші дні взагалі не носила, під її подушкою щоразу зʼявлявся ніж. Це був якийсь особливий трюк. Скільки б я не придивлявся, ніколи не помічав, як він там зʼявлявся. 

З її нічними жахами було важко. Боліло прокидатись від її неспокою, боляче, адже я не міг нічого вдіяти. Щоразу все було однаково: вона починала ворушитись, іноді намагалась щось сказати або одразу переходила до сліз, її дихання пришвидшувалось, а тоді вона різко і перелякано відривалась від ліжка. Мені не завжди вдавалось розбудити, витягнути її звідти. А навіть коли вдавалось, вона дивилась на мене тим самим загнаним поглядом, доки не починала впізнавати. 

Здебільшого вона не запамʼятовувала снів. Вони вислизали від неї перш ніж вона наважувалась розповісти. 

— Хтось помирав, — зазвичай підсумовувала вона. 

Я лишався із нею стільки, скільки було потрібно. Іноді їй хотілось побути наодинці. Вона поверталась до своєї кімнати або йшла надвір. Якщо вона обирала подихати свіжим повітрям, я чекав декілька хвилин, а тоді виходив до вікна в коридорі. Вона завжди стояла на березі моря і вдивлялась у хвилі, доки я вдивлявся в її силует. Якось вона зловила мене, затрималась в коридорі. Єва нічого тоді не сказала. Вона побачила усе, що хотіла, і знову пішла до моря. Але тепер я мав дозвіл на підглядання за нею. 

Іноді їй достатньо було просто переконатись, що вона в безпеці, іноді вона потребувала обіймів. Досить часто вона або стискала моє запʼястя, або прикладала вухо до моїх грудей, або шукала артерію на моїй шиї. Факти завжди переконували її краще за будь-які слова, тому вона і шукала мій пульс.

Найважче було, коли їй не вдавалось заснути. Тоді для неї або починався робочий день, або вона продовжувала лежати в ліжку та імітувати сон. Єва не любила, коли я лишався з нею занадто довго, бо вона не любила приносити проблеми. Вона ніяк не могла повірити, що це не проблема. 

Я давно покинув будь-які намагання налагодити власний режим сну. В цьому не було потреби, на це не було причини. Але Єва цю причину дала. Мені хотілось, щоб наші повсякдення частіше перетинались. Завдяки їй я почав спати більше, ніж зазвичай. Мені геть не було шкода викинути декілька зайвих годин сну, щоб вона почувалась хоч трохи краще. Я б віддав за це навіть єдині години свого сну. Вона не мусить страждати наодинці, особливо тепер. 

Але її жахи зменшувались. Їх ставало менше і вони вже не мали такого впливу на неї. Єва хотіла виграти і я дуже сподівався, що їй це вдалось.

 

— Єво, ти спізнишся. 

На моє чергове зауваження вона знову потяглась за годинником на підлозі. З меблюванням тут досі були проблеми. Вона виставила годинника перед очима, але не втримала і впустила собі на обличчя. Це виглядало боляче. Відкидаючи його назад на підлогу, вона повільно звісила ноги з ліжка. 

— Кляті Адзумабіто. Нехай Ханджі перенесе їхній візит. 

— Ніхто нічого не переноситиме лише тому, що ти перебрала вчора. 

— Ти занадто жорстокий зі мною. 

Вона вже не була така певна з висновками, коли я вклав в її руки чашку ледь теплого чаю. Єва зробила декілька ковтків і тут же скривилась.

— Скільки цукру ти сюди всипав? 

— Достатньо. Твій одяг на столі. Ханджі чекає тебе у себе. 

Вона точно знала про це, але могла забути. 

— Ти вже йдеш? 

— Треба зібрати загони. Не забудь, що ти спізнюєшся. 

Це здавалось мені безнадійним. Доки я збирав загони Єви, Рошель збирала загони Фелікса, бо пили вони вчора разом. Ханджі влаштувала вечірку для вищого командування на честь добудови порту. Розрахунок був на те, що ми дорослі та відповідальні люди, які вміють пити. І загалом це було так. Мабуть, Єві просто набридла ця роль. 

— Вона хоча б на ногах стоїть? — з істеричною веселістю спитала Рошель, коли ми мали вільну хвилинку. 

— Я сподіваюсь на це.

— Тоді я теж сподіватимусь, бо у Фелікса із цим є проблеми… Як Єва взагалі так набралась? 

Весь вечір Єва провела з Феліксом за окремим столом. Я гадки не мав про що вони говорили, але судячи з наслідків розмова була не дуже приємна. Я хотів би спитати у Єви про це пізніше, але в будь-якому випадку я довіряю їй. Якщо вона не розказала раніше, мабуть, мені не треба про це знати. 

— Феліксу видніше.

— Ні, я не про це. Єва дуже добре вміє пити, а у нього зажди були з цим проблеми. Вона якось сказала, що спеціально вчилась пити для образу Липи… Я вперше бачила її пʼяною. 

Як і я. Мені не раз доводилось бачити її випившою, але ніколи не пʼяною. Хотілось вірити, що це просто випадковість, проста похибка, хоч я і розумів, що із Євою таке не працюватиме. 

Тоді до нас нарешті доєдналась Ханджі. Одразу за нею Єва під руку вела Фелікса. Він був уособленням поняття похмілля. Натомість Єва виглядала як завжди зібрано. На її кітелі не було жодної складочки, медалі та стрічка були на своїх місцях. Волосся зібране в дещо неохайний хвіст, але це додавало їй вигляду зайнятої людини, а не шибайголови. Вона не забула про годинник і навіть встигла десь знайти свої рукавички, якими давно не користувалась. Єва трималась рівно, не мружилась, не хиталась і не перечіпалась на відміну від Фелікса. Було відчуття, що ранок мені наснився. Рошель, видно, поділяла мій подив — вона не стримала присвистування. Єва посміхнулась, сприймаючи це за комплімент, а от Фелікс скривився.

— Не так гучно, — просичав він. 

— Не пий, коли не вмієш.

Маю визнати, що я пишався Євою. Я не любив брехню з багатьох причин. Але її брехня це щось на рівні мистецтва. Я просто не міг не визнати її уміння переконувати, уміння видавати свої вигадки за реальність. 

— Вчора ви вдосталь наговорились. Де Ерен? 

— На своєму місці.

Ханджі знову вирвалась вперед, а я підлаштувався під крок Єви позаду неї.

— Як ти? 

— Як і було. Але про це маємо знати тільки ми. 

— У тебе нічого не сталось? 

Вона обдарувала мене швидким поглядом та заперечливим жестом голови.

— Занадто ахуєнно пити й знати, що про тебе є кому подбати опісля. Я дещо захопилась цим, пробач. 

— Різноманітний досвід? 

— Саме він. 

Я не був проти бути причиною її різноманітного досвіду. Мені не подобався тільки спосіб реалізації.

— Наступного разу обери щось менш шкідливе. 

— Звісно. 

Представлення Ерена добровольцям та знайомство з Адзумабіто пройшло без зайвих пригод, хоч Єва і тримала руку на руківʼї ножа більшість часу, доки Ханджі намагалась це виправити. Мене насторожувала тільки ситуація з Мікасою. Може, не так уже погано, що у неї знайшлась родина, але… Усе це виглядало так, ніби її просто використають.

Коли усе дійшло до обговорення вимог Зіка, я відчував крайнє напруження Єви. Вона не погодиться, я був певен в цьому. Хоч на розповіді про “Гуркіт” її очі і запалились цікавістю, але ця цікавість швидко зникла, коли Адзумабіто наголосила про необхідність спадкування титанів Ерена та Зіка. І якщо титана Ерена можна було віддати будь-кому, то титан Зіка мав передаватись тільки носіям королівської крові. Цілком ймовірно, що це було нашою останньою надією. Але передавати це крізь покоління, ніби тавро… 

— Ваша Високосте, я мушу повідомити про конфлікт інтересів. Я присягалась захищати ваше життя, а цей план ставить його під загрозу. Так само я присягалась захищати кожну людину, що живе за мурами, і цей план може допомогти в цьому. Тож… якщо ми не розглядатимемо інші варіанти, я змушена буду усунутись від обговорення.

Я знав, що Єву зачепило це, але я не врахував її особистих почуттів. Саме тому було неочікувано бачити, як вона підводиться, вивищується та чекає відповіді від Хісторії. Цього разу вона принаймні стрималась і не наговорила зайвого. Але Ерен, який підвівся услід за нею, вирішив піти іншим шляхом. 

— Мури зруйнували і нас самих втоптали. А тепер нам нарешті дозволять жити, якщо будемо як худобу плодити і вбивати дітей? Я нізащо не підтримаю план Зіка Єґера! Небезпечно довіряти нашу долю збереженню загрози “Гуркоту”. Чи не буде для нас краще за час, що лишився, розглянути всі можливі варіанти? 

 

Єва з Ереном отримали бажане за результатами зустрічі, але Ханджі була розлючена. Особливо її дратував той факт, що Єва затрималась, щоб поговорити з Хісторією наодинці. Вона буквально вигнала усіх з зали і фактично не лишила Хісторії вибору. Ніхто не знав про подробиці їхньої розмови. Єдина річ, яку Єва показала з цієї розмови — злість. Рішення Ханджі зібрати вище командування на рівні майорів та заступників було провальним від початку. 

— Тож які у нас є інші варіанти? 

Ханджі навіть не намагалась приховувати, що питання адресувалось персонально Єві. 

— Ти хочеш мою справжню думку? Чи будь-який робочий варіант? 

— Справжню думку. Я хочу знати навіщо ти це почала. 

— На біса, Ханджі. Вона має рацію. Ви пролили так багато крові, щоб посадити Хісторію на трон, а що тепер? Цей план призведе до нестабільності. Правителі мінятимуться з такою швидкістю, що просто не встигатимуть робити щось хороше. Та й просто по-людськи Хісторію шкода. Ніхто не заслуговує на таке життя.

Єва і далі крутила запальничку в руках, періодично постукуючи нею по столу. Вона не відводила погляду від стіни перед собою. Слів Рошель вона ніби й не чула зовсім.

— Чим більше у Хісторії буде дітей, тим більший ризик міжусобиць. До того ж авторитет королеви впаде, якщо вона погодиться виконувати відверто сороміцькі вимоги загарбника. У мене немає ідей, як ми подамо це в народ. А ще забагато “якщо”. Якщо королівський рід урветься з якоїсь причини? Якщо хоча б один з титанів попаде не в ті руки? 

Зелені очі нарешті змістились на мене. 

— Скажеш щось? 

— У нас ще є час, щоб пошукати інші варіанти. 

Ніби у підсумок Єва вдарила запальничкою по столу, поставила крапку у наших висловлюваннях. 

— Застосувати “Гуркіт” у всю силу, а не лише пригрозити. Стерти начисто увесь світ, окрім острова. Це моя справжня думка. Навіщо я це почала? Мені похуй на Хісторію. Вона королева, вона здатна робити усе, що захоче. Якщо її вибір бути свиноматкою, я не втручатимусь. Але це справді нестабільність, а ще питання чистоти крові. Усе це — великий ризик для кожного аристократичного роду. Як тільки Хісторія оголосить про згоду на цей план, вишикується черга з наречених. Цю чергу будуть скорочувати усіма можливими способами. Я не підставлятиму свого брата. Він точно не претендуватиме на Хісторію, але хто в це повірить? І якщо з Рейсами щось станеться, якщо їхній рід зникне, почнуть шукати їхніх нащадків в інших родинах. І дійдуть, бляха, до мене. Цього не буде, я не дозволю цьому статись. 

— Ти розумієш, що говориш? Ти хочеш перебити усіх — і дітей, і дорослих, і винних, і невинних, бо суто теоретично існує загроза для твоєї родини? Ти вже не служиш в Поліції, Єво, ти не можеш вбивати усіх без розбору. 

— Тобто між невідомими тобі людьми та родиною ти обереш перших? А я оберу родину. І мені байдуже якою ціною. Бо мені в печінках вже могили, я не витримаю нових. 

Це була тріщина, яку вони вже не відновлять. Бо це не просте непорозуміння — це занадто явна різниця у поглядах і цінностях. І це хвилювало. Якщо не вдасться повністю виправити цю тріщину, варто було хоча б перекрити її. Інакше все полетить на друзки.

— Є інший варіант. Тепер ми маємо партнерів за межами острова, отже… Ми можемо настояти на тому, щоб побачити Марлію, побачити усю цю систему зсередини. Бо немає сенсу зараз гадати яка стратегія краща, адже ми не маємо фактичних доказів для цього. Я пропоную зібрати доказову базу спочатку. 

Я був збіса вдячний Феліксу. Його ідея ніби перекрила їхню тріщину.

— Я за. Ервін би хотів дізнатись всю правду, перш ніж ухвалити рішення. Тож, — Єва звелась, обійшла стіл та зупинилась поруч із Ханджі, простягаючи руку, — укладімо угоду. Якщо я знайду докази того, що весь світ невідворотно нас ненавидить, я його знищу. 

— А якщо не знайдеш? 

— Я підтримаю будь-яке твоє рішення. Присягаюсь усім, що коли-небудь мала і матиму. 

Тут мав бути якийсь підступ. Єва не укладає таких простих і однозначних угод, вона виважує кожне слово, щоб його не можна було перекрутити. А це… це видимість угоди. І все ж Ханджі потисла їй руку. Єва вже не візьме своїх слів назад, присяга вже складена. 

— Можу йти? 

Ханджі відпустила її. По тому, як Єва торкнулась порожнього місця, де зазвичай був закріплений її пістолет, я зрозумів, що шукати її варто десь поблизу тиру. 

— І що це було щойно? — її окуляри блиснули в мою сторону. Далі вона повела погляд в сторону Фелікса і Рошель. — Ви знали про це? 

— Ми не відповідаємо за її дії чи думки. Мені здається, це твоя відповідальність. 

Рошель сичала не тому, що дуже любила Єву і завжди була на її боці — їй не подобалась підозра, яку Ханджі кинула на неї з Феліксом. Я був певен, що ця підозра порожня. Єва не вплутувала б їх у жодну небезпеку, не після того, як урятувала від Шіґаншіни. 

— Ханджі, вона зла як чорт зараз. Яких ще слів ти очікувала від неї? Це просто випадкова думка на гарячу голову. Дай їй час, вона перебіситься і придумає щось краще. 

Фелікс не міг бути настільки дурним, не міг справді вважати це все просто випадковою думкою. Він може не знати про її план, про всі ці її ідеї, але ж він має знати її. Він покривав Єву, умисно переконував Ханджі дивитись на все це крізь пальці. І своїм поглядом Фелікс вимагав від мене того самого. 

— Це не випадкова думка. Єва думала про це ще перед Шіґаншіною, говорила про це з Ервіном. В такому питанні вона не діятиме на гарячу голову. І вона не піде проти волі Ервіна. 

Питання лише в тому, як вона трактуватиме його слова. 

— Чому ти не сказав раніше? 

— Не було потреби. 

— Не було потреби?! Вона плете інтриги у мене за спиною — це не потреба?! Хай буде проклятий той день, коли Ервін її сюди пустив! 

Завжди неприємно втрачати контроль, тому я розумів Ханджі, але не збирався підтримувати. 

— Я заберу у неї звання. 

Ці її слова змусили мене завмерти перед дверима. Вона не може йти на таку крайність. Але Ханджі вже рівняла аркуш на своєму столі, вже брала перо. Вона справді збиралась писати наказ, доки Фелікс не вилив усе чорнило на аркуш. 

— Якщо зробиш це, я оскаржуватиму твоє рішення перед трибуналом. Бо таке рішення ніяк не покращить боєздатність Розвідки та керується виключно особистими мотивами. Це порушення, Ханджі. І тобі дуже пощастить, якщо справа закінчиться трибуналом, а не повстанням полку. 

Вона і без того знала, що це погане рішення. Нам нема кого ставити замість Єви в майори, не можна розділити Фелікса на два. Рошель не така сильна в керуванні великою групою людей, в стратегії. У мене вже найвище звання. Більше нема людей, які здатні хоч трохи наблизитись до Єви в кількості бойового досвіду, в умінні керувати та розв’язувати проблеми ще до того, як вони зʼявляться. 

— Ханджі, ти їй не ворог. Тож не роби її своїм ворогом. Будь ласка. 

 

Під її ногами уже був килим з вистріляних гільз, а мішені давно вже слід було поміняти, адже вони були занадто діряві. В повітрі стояв занадто густий запах пороху. У пострілів Єви навіть був ритм, який вона тримала рівно, лише іноді пришвидшувала. 

— Ти ж прийшов не просто дивитись на мене, — сказала вона після чергової серії пострілів. — Що ти хочеш почути? 

— Ти не брехала щодо ризиків для твоєї родини? 

Вона нарешті відклала пістолет та почала розминати праве плече. Звісно ж така стрільба не пройде безслідно для її тіла. 

— Ні. Це загрожує і мені, і Люку, і навіть Емі. Тільки я зможу себе захистити, а до них не дотягнусь. Я можу довірити Ераті своє майно, свій бізнес, але не їхні життя. За місяць Люк стане повнолітнім, я не зможу знову втекти з Розвідки, щоб лишатись поруч із ним. А тут… Якщо з ним щось станеться, я навіть не дізнаюсь про це вчасно. 

Вона сіла поруч зі мною на ящики з набоями. Дірки від куль на мішенях чимось нагадували шрами на її тілі. Принаймні кількістю точно. 

— Ми знайдемо інший шлях. Він має бути. 

Її це не переконало. Єва зняла пальчатки та почала ліниво розминати долоні.

— Колись я не врахувала усіх ризиків, думала, що встигну все виправити, що моєю помилкою ніхто не скористається. Ти знаєш, що це коштувало мені життя. Я не повторюватиму цього. Памʼятаєш, Ервін казав, що наступним кроком має бути усунення загрози? 

— У нас ще є час, не варто квапитись з рішенням.

— Я не повірю у це вдруге. Леві… я не прошу і не проситиму тебе підтримати мене. Якщо мій план масового вбивства тобі не до вподоби, я прийму це. Мені байдуже кого ти підтримаєш, на чиїй стороні опинишся. Я попрошу лише про одне: лишайся поруч доти, доки зможеш. Усе інше не має жодного значення для мене. 

Нехай. Якщо їй потрібно це, якщо це заспокоїть її, нехай. Мені хотілось лишити її у своєму житті, лишатись у її житті. Навіть коли її квітковий парфум назавжди зміниться на запах пороху, коли вона знову носитиме усю зброярню на собі, коли її рукавички знову лишатимуть кривавий слід. 

— Я не зможу зректись тебе. Для цього запізно. 

Вона поглянула на мене поглядом повним вдячності. Але навіть уся та вдячність не могла приховати її смутку. 

— В будь-якому випадку я не зроблю нічого, допоки не познайомлюсь з Марлією, тож… у нас справді є трохи часу. Пропоную насолодитись цією невизначеністю. 

І Єва вирішила взяти усе від невизначеності. На кожні вихідні, на кожну вільну мить вона мала якийсь план. Я навіть уявити не міг, що у неї лишилось стільки знайомих в театрах. Вона навіть не просила квитки, а їй їх дарували. Тож вона придумала загортати гроші в букети, які дарувала акторам на закінчення вистав. Єва показала мені чому Яркель називали культурною столицею. Вона довго водила мене тамтешніми вулицями, доки ми не вийшли до нічийного піаніно у внутрішньому дворі, про яке вона розповідала. Але сьогодні воно не було самотнє, як в її розповідях — поруч на скрипці награвав хлопець. Це зупинило Єву лише на мить, а тоді вона почала ворушити пальцями в такт, спочатку несміливо, на пробу, але невдовзі вже підігравала юнаку на піаніно. Їхній дует був чудовим, хоч і занадто раптовим. 

Декілька місяців тому Єва запропонувала мені двобій. Ми не обговорили питання зброї — мені здавалось очевидним, що зброя в тренувальній бійці не потрібна. Зараз це рішення здається таким дурним… Ми йшли рівно. Їй вдавалось кружляти довкола, ухилятись чи відводити мої удари та завдавати мені нових. Це було, ніби битися із відображенням, із тінню. Але у Єви була одна перевага — я відійшов від бійок з людьми набагато раніше, ніж вона. Саме тому, коли награлась, Єва метнулась мені за спину, щоб притиснути до мого горла невеличке лезо. Я вже знав, що вона користується і такими ножами теж, але вони їй не личили. Цей ніж був для метання і міг уміститися у кишені. Мабуть, якщо добряче потрусити увесь її одяг, випаде ціла купа таких. Розмір леза не вводив мене в оману. В першу чергу це ніж Єви, а її ножі завжди здатні пустити кров. В цьому вона не поступалась Кенні ніколи. 

— Зброї не мало тут бути. 

Я не бачив її обличчя, але точно знав, що вона зараз усміхається. Єва не втратить можливості порадіти такій солодкій перемозі.

— Хто сказав?

Якби бій був справжнім, якби я так само повірив у відсутність зброї, то був би вже мертвий. Це була моя поразка. І все ж вона дозволила мені викрутити свою руку з ножем, дозволила забрати його, пропустила серію ударів. Ось уже я притискав ніж до її шиї, до тої ледь помітної рисочки, що лишив їй Кенні, доки вона глузливо тримала руки піднятими. Але я не очікував, що вона потягнеться одною рукою до моєї, що схопить мій запʼясток, що піднесе ніж в моїй руці ще ближче до своєї шиї. Можливо, вона блефувала, але я все одно повірив їй, відкидаючи ніж убік. На шиї Єви так і лишилась тільки одна лінія — це було головне. Мене мало хвилювало, коли вона притисла мене до землі. Така перемога не була мені потрібна, я був згоден поступитись їй. 

— Моя зброя завжди служитиме мені, Леві, навіть в чужих руках. А ще… ніколи не довіряй рукам піаністки. 

Зараз я нарешті розумів чому вона так казала. Здавалось, що її пальці просто літали над клавішами, навіть не торкались до них, але однаково видобували звук. Це справді було неймовірно. Як ніколи я ненавидів усі обставини, усіх людей, які змусили її застосовувати цю майстерність не для інструменту, а для зброї. 

Далі Єва повела мене на місцевий ринок. Окремий квартал тут був присвячений крамничкам з різноманітними дрібницями, які могли знадобитись тільки митцям різних спрямувань. Різноколірне пірʼя, найяскравіші тканини, мʼякі пензлі, насичені фарби, вишукані маски, детальні набори для різьбярства чи скульптури, незвичайні прикраси з дивних матеріалів. Але була лише одна річ, здатна була затримати увагу Єву надовго. Ґудзики. Вона завмерла над прилавком, повним ґудзиків. Її очі бігали від одного кутка в інший, доки вона нарешті не знайшла дрібку металевих ґудзиків у вигляді суцвіття. Тепер Єва, ніби дитина, перебирала один такий в руках, водила пальцями по рельєфу. 

— Скільки тобі таких потрібно? 

— Що?.. Для чого? 

— Тобто ти не збираєшся щось з них робити? 

— Ні, я просто… замріялась. 

Тепер вона виглядала винною, ніби насправді не могла дозволити собі цю мрію. 

— Назви число.

Єва не квапилась, усе виглядала в мені каверзу. І все ж вона піддалась. 

— Один. 

Тепер Єва мала можливість і далі крутити цей ґудзик в руках, коли ми відійшли від прилавка. Він коштував дорожче, ніж я очікував, але це не було проблемою. Хоч в Розвідці завжди було складно з грошовими виплатами, та я однаково зміг відкласти якусь дрібʼязкову суму, адже просто не користувався цими грошима. Було навіть приємно їх нарешті витратити на якийсь хороший привід.

В Герміні вона водила мене такими закутами, які в моєму уявленні мали б існувати в Підземному Місті, а не тут. І лише один квартал вона оминала — це був квартал з борделями. 

— Тут ще ніколи не було так мало жебраків, — сказала вона, ведучи мене головною площею. — А тут завжди хтось жебрає. Втікачі з Підземки, діти, що втекти з сиротинця поруч, інші бідолашні… 

Щось у ній обірвалось, коли вона завмерла перед пусткою серед інших будинків. Я чув спочатку звук натяжіння, доки вона вела мене сюди, а тепер і тріск, звук обірваної надії. 

— Блядь, — видихнула вона, наближаючись до зруйнованого фундаменту.

Колись на цьому місці стояв будинок. А тепер тут лежить груда будівельного сміття, яку Єва пестить руками, намагається обійняти. 

— Це був мій дім, — нарешті пояснює вона. — Наш з Рошель та Феліксом дім… 

Єва лишається сидіти на руїнах, ніби за годину хтось прийде і відбудує усе це, ніби просто хтось прийде. Я сідаю поруч, щоб обійняти її плечі, пригорнути до себе. Мені не хочеться лишати її з цим болем на самоті. 

Вона багато розповідала про Стохес, але ніколи не брала мене з собою туди. Єва часто навідувалась до Ані. Це непокоїло мене, адже я добре знав, що нічим хорошим це не закінчиться. 

В столиці вона привела мене до чергових нетрів. 

— Ось це, — вона вказала на чоловіка, що неквапом курив під одним з будинків, — людина Ерати. Можеш помахати.

— Ти їх усіх напамʼять знаєш? 

— Майже. Ми з нею дуже любили цей район. І Різник його дуже любив. Я часто пила тут з кимось з них. 

Коли вона завела мене в один з барів, я вже знав її наступні слова. Цей заклад належав Ераті. На ньому не було написано, він не те щоб сильно виділявся. Просто був якийсь особливий шарм, притаманний саме їй. 

— Цей бар належить Ераті. І я часто водила сюди Різника. У нас навіть була гра — він залицяється до дівчат, а я намагаюсь змусити їх зненавидіти його. Зазвичай я вигравала. 

Ми не затримались тут довго. До невеличкого замовлення, щоб перекусити, Єва отримала подарунок від закладу. 

— Рада знову вас бачити, — з усмішкою промовила офіціантка, на що Єва весело кивнула. — Будь ласка, передайте Ераті мої найпалкіші вітання. 

На сусідній вулиці вона зупинилась перед ще одним баром, але цей уже був закритий. 

— Це заклад Кенні. Іноді він теж мене пригощав. 

— І багато ви співпрацювали? 

— Ми були разом, коли впав мур “Марія”. Ми мали знайти батька Ерена і трохи його допитати, бо він викликав у мене й у деяких інших підозри. І от ми підʼїхали до Шіґаншіни, а перед нами зруйнований мурашник, який топчуть титани. Кенні злякався, а я завмерла. Він поїхав геть, лишив мене там. Я бачила, як перший титан проліз крізь зруйновану браму і ступив на мої землі, лише тоді я поїхала. Поки я мчала до родини, він вбив мого батька. Можливо, саме через це він не зміг захистити Рейсів. Зрештою… наступного дня ми сиділи тут. Справи із ним були рідкістю, але по-своєму приємною рідкістю, доки він не спробував мене вбити. 

Опісля столиці мені нарешті вдалось побачити Ланґрас. Тепер я впевнився, що усі ті яскраві оповіді дітей про палац насправді не є перебільшенням. Тоненькі та кручені вітражі занадто красиво ловили та розсіювали сонячне світло. Розписані цілими сюжетами стелі, ліпнина, ніби мереживо, візерунчасті кахлі приковували до себе погляд. Масивні меблі з лакованого темного дерева додавали солідності, якої не було в її літній резиденції. Стіни ніде не були голими — їх прикрашали або розписи, або ліпнини, або картини. Квітів тут було в рази менше. І попри розчахнуті усюди штори зберігався морок, стояла важка атмосфера підступу. Єва ніби і не помічала цього, а мені доводилось постійно обертатись. 

— Тобі тут не подобається? 

— Як ти контролюєш такий великий простір? 

— Вивчаю планування до дрібниць. Я все ж виросла тут. І доки я тут тобі нема чого контролювати. Лише кількадесят слуг і, можливо, пʼяна Ерата десь нагорі, бо якби була твереза, вже б зустріла нас. Але, якщо бажаєш, я можу позичити тобі кілька ножів. 

Її покої вразили мене найбільше. Тут було стільки вільного простору, що можна було вільно танцювати кільком парам. Всі її сукні та інший одяг зберігались в окремій кімнаті. Повсюди були різних форм та розмірів дзеркала.

— Пані має завжди дбати про свій вигляд, — пояснила вона. 

Квітів тут було трохи більше, ніж в решті маєтку. Думаю, це особисте рішення Єви. 

Я навіть не намагався пручатись, коли вона потягла мене на своє велетенське ліжко. За звичкою я очікував не надто мʼяке приземлення на затвердлий матрац. Але матрац занадто сильно прогнувся піді мною, аж підстрибнув. Єва не змогла стримати сміху через мою реакцію.

— Якби я ріс в таких умовах, то не зміг би звикнути до казарм. 

— Якби ти ріс в таких умовах, то мав би врятувати мене від заручин з Родом Рейсом. Ти б одружився зі мною, забрав мене з цього пекла. Ми б разом принижували дурних та зарозумілих лордів, я б витрачала твої гроші на сукні та благодійність, але обовʼязково допомагала тобі їх повернути з бізнесу. Ми б бачили слово “казарма” лише в книжках чи газетах. 

Дивно було чути від неї такі нісенітниці, чути мрії. Вона рідко говорила настільки солодкі слова. Особливо, коли вона ось так близько, коли немає відстані, яку вона може використати для захисту, коли вона, лежачи поруч, прибирає мені з очей волосся. 

— Якби знадобилось, я б вкрав тебе. 

Її очі звузились від задоволення, від усмішки.

— А ти вмів би красти? 

— Навчився б. 

— А якщо тебе зловили б? 

— Не зловлять. 

Єва дозволила собі насолодитись моїми словами, а тоді з занадто яскравим усміхом мовила: 

— Точно, Липи ж не існуватиме в тому світі. 

Тоді це був би дуже хороший світ. Це позбавило б її неймовірної кількості болю та відповідальності. 

— Памʼятаєш, ми говорили про мрії? 

— Твоє ательє все ще стоїть поруч з моєю крамницею в Трості. 

— Стати тою, кого люблять. Це моя справжня мрія. 

Від її усміху лишалась тінь, але Єва усе ще виглядала щасливою. Це було тихе, боязке щастя, але ж щастя. 

— Тобі треба шукати нову мрію. 

— Так, я теж так думаю. Але… у мене з цією мрією вже навіть ювілей був. Двадцять років, як утвердилось саме таке формулювання і тридцять один рік, як це бажання живе зі мною. Буде нелегко знайти щось нове. 

— Тоді пошукаємо разом.