Хвороба

Фредеріка

Хвороба була поруч зі мною з самого дитинства. Хворобу звали Ліліт. Я не памʼятаю, як познайомилась із нею. Наші родини жили по сусідству, тож ми не могли ігнорувати одна одну. Я любила бавитись із нею та її братом Каїном, любила ходити до школи разом з ними. Щоправда, Ліліт довелось припинити навчання через загострення хвороби. Навіть коли їй стало краще батьки вже не відпускали її на заняття знову. 

Коли хвороба Ліліт вперше загострилась, мій тато спробував вмовити мене більше не спілкуватись із нею. Він боявся, що я можу заразитись від неї. Мама сказала, що все буде гаразд, якщо я ретельно митиму руки, добре їстиму, гулятиму на свіжому повітрі та дбатиму про себе. 

Чим би не лякав мене батько, але цього було недостатньо, щоб я покинула свою хворобу. Після школи я йшла разом з Каїном до Ліліт. Доки вона повільно водила олівцем по сторінках невеличкого блокнота, ми розповідали їй усе-усе з занять. Так вона ходила до школи разом з нами. Згодом я почала лишатись ночувати в їхньому будинку. Якось посеред ночі вона збудила мене. Ліліт штурхала мене за плече, незграбно нависаючи над моїм ліжком. 

— Ліліт? Щось сталось?

— Я хочу зробити дещо приємне для тебе.

Я відкинула ковдру, сідаючи на край ліжка. Вона засвітила свічки. Це не допомогло мені зрозуміти її слів.

— Може, краще дочекатись ранку? 

Проте вона проігнорувала мене, обхоплюючи долонями мої щоки. Її темні очі задивлялись прямо в мою душу. Я поквапилась перевести погляд на її ластовиння. Тоді вона поцілувала мене. М’яко, лише на секунду. Але не в щоку, а в губи. 

— Ліліт, ти чого?

— Тобі не подобається? 

— Подобається, але… Тільки чоловік може цілувати жінку в губи.

Вона досі тримала моє обличчя в руках. Під її поглядом я почувалась ніяково. Її посмішка бентежила і заспокоювала водночас. Я відчувала, як мої щоки плавляться під її пальцями.

— Мої батьки кажуть, що я повинна цілувати тільки тих, кого люблю. Я люблю тебе, Фредеріко.

Коли вона поцілувала мене в чоло, щось закололо на кінчиках пальців.

 

— Говорять, що завтра сюди приїдуть пани. 

— І чого ті пани хочуть? 

Каїн шикнув на мене і покрутив в руках вудку. З нього був поганий рибалка, тож його відданість цьому заняттю вражала. 

— А хто їх знає? Може, прислугу шукають нову, може, хочуть насолодитись нашими краєвидами. Усе одно перепоганять дівок і поїдуть далі. 

— Та що тобі ті пани зробили, що ти так про них говориш? 

— Легше сказати чого вони не зробили. 

Каїн смішив мене вже не вперше. Він так затято ненавидів панство, що я починала боятись за нього. Якщо хтось це почує, йому сильно перепаде. Ще затятіше Каїн намагався стати паном. Він старанно вчився, ніби це справді могло десь йому знадобитись, ніби він здобуватиме собі хліб знаннями з історії та хорошими манерами. Ми з Ліліт давно відмовились від будь-яких занять. Вона увесь свій час присвячувала роботі по дому і малюванню, а я допомагала батькам із землею та худобою. Я лишила собі тільки уроки музики, адже не могла марнувати піаніно, яке мені подарував батько.

— Що б ти там не казав, але це шанс вирватись звідси. Навіть служницею, я зароблю грошей набагато більше, ніж коли-небудь зможу заробити тут. 

— І куди ж ти витратиш ті гроші? 

— Поїду якомога далі, щоб більше не бачити тебе. 

Крізь сміх я чула, як він невдоволено цокнув язиком. А тоді нарешті повернулась Ліліт. Від неї знову пахло ягодами. Мені хотілось, щоб вона лягла на траву поруч зі мною, але вона лише піднесла до моїх очей якусь травинку. Результат її не вдовольнив, вона хитнула головою і травинка змінилась на листочок.

— Що ти робиш? 

— Підбираю кольори. Щоб я могла малювати тебе, навіть якщо ти будеш не поруч. 

За її мірками мої очі були кольору листя вишні. Для мого волосся вона обрала квіти деревію. Вуста і румʼянець на моїх щоках нагадував їй цвіт конюшини. 

Ранком справді приїхали пани. За порадою мами я одягла свою найкращу сукню. Усе селище вишикувалось перед процесією. Я очікувала побачити екіпаж, панську родину, але це були лише двоє паничів із невеличким почтом слуг. В одному зі статних юнаків верхи я упізнала Рода Рейса, старшого сина нашого пана. Поруч із ним їхав сміховинно високий хлопець, не старший за Каїна. Його шкіра мала неприємний рожевий відтінок, що лише підкреслювало зачесане на боки білосніжне волосся, яке крутилось на кінцях. Погляд його блакитних очей здавався мені занадто лихим. 

— Той другий схожий на порося. 

Від зауваження Ліліт, яке вона прошепотіла мені на вухо, я не стримала тихого сміху. Якийсь там пан Девід Вайс схожий на порося! Це було помилкою, адже в загальній тиші цього важко було не помітити. Тож невдовзі схожий на порося панич нависав наді мною, намагаючись залякати. 

— Поділись зі мною причиною свого щастя. Я теж хочу так посміхатись. 

Я опустила погляд, не знаючи що маю робити. 

— Пробачте, пане, я не мала… 

— Я просив твоїх вибачень? 

Мене лякав його голос, лякало тепло, що розходилось від його тіла. Коли він простягнув руку до мене, я попрощалась з життям. Він лише боляче вхопив мене за підборіддя, змушуючи дивитись йому в очі.

— Як тебе звати?

— Фредеріка, пане. 

Його пальці стиснулись міцніше на моїй шкірі. Було відчуття, що він сумнівається, що він не знає що зі мною тепер робити. 

— Сьогодні тобі пощастило, Фредеріко. Краще запамʼятай мою доброту і не перевіряй її знову. 

Коли він відпустив мене, я нарешті змогла вдихнути.

— Я дякую вам, пане, з щирого серця за вашу милість.

Гидку посмішку зверхності хотілось здерти з його обличчя. Коли вони нарешті поїхали далі, мама наважилась підбігти до мене й обійняти. Я намагалась стримати сльози, але не виходило. Той панич мене по-справжньому лякав і я не могла нічого із цим зробити. Що б йому не захотілось зі мною зробити, а я маю погодитись. Якщо опиратимусь, усе буде лише гірше. 

Моєю втіхою стали вечорниці, які зібрались в будинку Каїна та Ліліт. Їхні батьки саме поїхали до Орвуда, тож сьогодні у них розважались усі наші однолітки з околиць. Бракувало лише самої Ліліт, яка поїхала разом з батьками. 

Ми з дівчатами саме пліткували про паничів, доки хлопці з нас сміялись, як до будинку разом з двома дівчатами з сусіднього села увійшли ці самі паничі. Я поглянула на Каїна, щоб зустрітись із ним поглядами. Зараз я цілком вірила в його слова, що вони лише перепоганять дівок і поїдуть. Голка, про яку я забула, боляче вколола мені пальця. 

— А що? Пустите? Чи ваші дівчата всі зайняті? 

Тепер він був ще більше схожий на порося — такий самий задоволений, що аж дурний на вигляд. 

— Як зайняті, ми швидко звільнимо. 

Ніхто з наших хлопців не був такий дурний, щоб йти супроти цих двох. Коли вони всілись поміж нами, запала занадто холодна тиша. Але тиша розтанула, коли наш панич поставив до наїдок пляшку наливки. Я знову вчепилась поглядом у Каїна, але він сам не знав що робити. Мені лишалось тихо схилитись над своїм шитвом та ігнорувати будь-які розмови, розваги довкола. Чудові вечорниці, нічого не скажеш. 

Все було б дуже навіть добре, якби не пан Вайс, що вирішив підсісти до мене ближче. Я з усіх сил намагалась ігнорувати його гучне дихання у себе над вухом. 

— Вона зайнята. 

Ігнорувати смішок над вухом було неможливо. Мені, звісно, хотілось, щоб Каїн захистив мене якось, але не ціною власного ж життя! 

— Тоді биймося за неї. 

— Чи ти забув, — я заледве стримала сльози, коли поглянула в темні очі Каїна. В них я бачила відображення свого страху, — що огидний мені? Знайди собі іншу жертву. 

Десь всередині я сподівалась, що Каїн лишиться, що він не послухає мене, але він пішов. Голка починала ковзати в моїх пальцях, бо долоні занадто швидко пітніли. 

— І не набридло тобі постійно шити? 

— Ні, пане. Якщо я буду лише розважатись, ніхто не одружиться зі мною. Нікому не потрібна жінка, не здатна до роботи. 

— Робота псує жінок, особливо таких гарненьких, як ти. Тобі не голки поміж пальців бракує, а золота й дорогоцінного каміння.

Я нарешті наважилась підвести на нього очі, не вірячи в його слова. Попри яскраву усмішку він звучав занадто серйозно. 

— Ваша думка — закон, пане, і я не смію проти неї йти. Але дозвольте запитати: звідки ж візьметься те золото, якщо я не працюватиму? 

— А ти попроси, тоді я подумаю звідки йому взятись. Хіба тебе не вчили, що про гроші має думати чоловік? 

— Саме так мене і вчили, пане, але я не смію думати, що заслужила на такі розкоші лише своїм існуванням.

Від його сміху хотілось втекти. Я точно не так усе зрозуміла, я точно виставила себе дурепою! 

— Ти маєш рацію, Фредеріко, ти не заслужила на такі розкоші. Проте, на жаль, маю передчуття, що скоро ти належатимеш мені. А я навіть просто своїм існуванням заслуговую на розкішні іграшки, а не на ганчірʼяні ляльки. Чи не так? 

— Ви усе сказали правильно, пане. 

Я дозволяла йому цілувати мене, дозволяла споювати мене, дозволяла гратися мною, як йому заманеться. Я очікувала прокинутись роздягненою, але, на щастя, очікування не справдились. Я не вірила, що у нього достатньо честі, щоб не забирати у мене цноту. Мала бути якась інша причина. 

На ранок усі швидко порозходились. Я допомагала Каїну прибирати. Він нічого не говорив відколи я відігнала його. Це мене лякало, злило. Я не розуміла чим заслужила на таке. 

— Скажи вже щось. Будь ласка. 

— У мене не лишилось приємних слів для тебе. 

— Однаково скажи. 

— Стільки наших хлопців до тебе залицялись, а тобі, виявляється, багатого подавай! Пани нашій цяці не огидні! 

Його крик був страшним, але уже не лякав. Всі його звинувачення губились десь у тій порожнечі, яку в мені відкрив той клятий Вайс. Мені навіть не боліло. 

— Я сказала так, бо не хотіла, щоб ти і справді бився з ним. Я думала, що ти зрозумієш це. Звісно що я не вважаю так насправді. 

— Знаєш що, Фредеріко? Ти не варта того, щоб за тебе бились. 

Я завмерла в очікуванні, що він усе зведе в жарт, що Каїн зараз розсміється. Але його темні очі ставали ще темнішими. Він не збирався переводити свої слова в жарт, не збирався забирати їх. Він справді так вважав, справді вважав, що я не варта його захисту, що я заслужила на ці задушливі залицяння того свина. Він думав, що це саме те, чого мені хотілось. Але найбільше зараз мені хотілось обійняти Ліліт. Вона мене б точно зрозуміла. Я завжди могла розраховувати на її співчуття. Вона ніколи не зрадить мене. 

Тепер перед сном я обовʼязково молила мури, щоб ніякі пани сюди більше не приїжджали. З Каїном ми так і не помирились, але я так само часто заходила до Ліліт, тож від нашої сварки більше втратив він. Головною моєю утіхою після Ліліт була пропажа Девіда Вайса. Усі його гидкі слова почали здаватись лише страшним сном, який давно уже минув. Тепер я могла ходити по селищу без зайвого страху. Це не могло не радувати. Але тепер я втратила свого близького друга. 

 

У мене саме був урок музики, коли до кімнати увійшла дещо схвильована мати. День перестав подобатись мені вже на цьому моменті. 

— Фредеріко, Каїн прийшов. Говорить, що це дуже важливо.

Я вибачилась перед вчителькою, та пройшла разом з мамою до вітальні. Каїн був зовсім засапаний і заляканий. Він необережно підхопився на ноги, щойно побачив мене. Тоді ж схопив мене за плечі. Крізь легку тканину сукні я відчувала вологу його долонь. Я вже знала чиє імʼя він мені назве. Ніхто, окрім Ліліт, не міг змусити його ігнорувати образу на мене.

— Ліліт погано, дуже погано… Вона переконана, що помре.

За мить я вибігла з будинку. Каїн мав бігти за мною, але я була занадто зайнята, щоб оглядатись і шукати його. Легені мені горіли, у вухах шуміла кров, що ризикувала от-от закипіти. Мені довелось зупинитись лише через вершника, що заступив мені дорогу. Я намагалась обійти його, але він лише змушував коня кружляти довкола мене. Відсапуючись, я нарешті впізнала коня. І якщо раніше я мала бігти, щоб вберегти життя Ліліт, чуже життя, то тепер мусила бігти, щоб вберегти своє власне. От тільки мені не змагатися у швидкості з конем. Як ніколи я шкодувала, що лишила Каїна позаду. 

— Кудись поспішаєш? 

— Будь ласка, пане… 

— Я поставив тобі питання.

Мені хотілось розплакатись від власної безвиході, від страху, від злості, від приниження. Невже він справді ось так переслідуватиме мене, доки я не набридну йому? А якщо я ніколи йому не набридну? 

— Так, пане, я поспішаю. Моя подруга зараз, можливо, помирає. 

— Ти мала вклонитись мені. По-твоєму, якась босячка важливіша за обовʼязок перед паном?

Якби тільки він зараз спішився, якби тільки я змогла б дотягтись до його проклятих очей! Звісно, Ліліт важливіша! 

— Ви не мій пан. 

Я передбачила його сміх. Було гидко від того, що я встигла почати розбиратись в його звичках.   

— Це легко виправити. Ще не придумали такої речі, якої я не зміг би купити. Назви свою ціну і я заплачу вдвічі більше. Як не схочеш, я спитаю про твою ціну у твоїх батьків. Якщо і вони не назвуть твоєї ціни, я піду до твого пана і виміняю тебе на дешеву повію. Добре подумай над моїми словами, Фредеріко. Я таки буду твоїм паном, а ти однаково станеш моєю власністю. Але, оскільки я славлюсь своєю добротою, я даю тобі можливість вибору. А тепер біжи до своєї подруги далі, біжи, ніби справді можеш їй допомогти.

Я не могла поворухнутись, а він пустив коня вчвал повз мене. Мене отямив лише Каїн, який схопив мене за руку і потяг далі. Коли ми нарешті прибігли до Ліліт, її била сильна гарячка. Мені було соромно за це, але глибоко всередині я раділа, що вона так вчасно захворіла, так вчасно забирає мою увагу від слів того пана. Навіть зараз, навіть так вона дбала про мене, як ніхто інший. Вперше я подумала про те, що помру, якщо мою хворобу вилікують, якщо її заберуть у мене. 

На третю ніч вона достатньо отямилась, щоб трохи поговорити зі мною. Я тримала її липку і холодну руку, задивлялась в мʼяку безодню її втомлених очей. Вона виглядала такою рідною і чужою водночас… 

— Мої батьки не можуть оплатити лікування…

— Не думай такого. Вони знайдуть гроші, я впевнена. Ти ж їхня дочка. 

— Я лише молодша дочка. А Каїну ще одружуватись, йому мають щось лишити.

Її слабка посмішка лякала. Вона занадто спокійно говорила про речі, які здатні її вбити. Дивлячись в її вологі очі, я не могла наважитись далі брехати. 

— Але це неправильно, Ліліт! Святі мури, так не повинно бути! Тобі потрібна допомога! 

— Але їй нема звідки взятись. Так буває. Мабуть, в минулому житті я занадто багато грішила… 

Я від самого початку знала, що Ліліт існує на межі життя і смерті. Її життя залежало від настрою богинь, від настрою її хвороби, яку ніхто не міг вилікувати. Мені було відомо, що вона може померти в будь-який момент, що, ймовірно, я переживу її надовго. Але цю думку у мене завжди виходило викидати на край свого розуму. Я ніколи не задумувалась над цим серйозно. А тепер… Моя Ліліт може померти. Вона помирає. І я просто дивлюсь на це, я дозволяю їй піти. 

Ні, так не має бути. 

— Тоді я вийду за нього, Ліліт. Я одружусь з тим Вайсом і оплачу твоє лікування. Так буде правильно.

Я пошкодувала, що сказала їй про це. Вона миттю підхопилась, сідаючи в ліжку, і вчепилась мені в плечі.

— Не смій! Ти ж не кохаєш його!

Я змусила себе лагідно посміхнутись. Я мала дати їй надію, навіть якщо сама лишусь без тої надії. 

— Але люблю тебе. Це врятує тобі життя.

— Ти будеш страждати…

— Не буду, якщо ти виживеш. 

Дивовижним чином я вірила у свої слова. Хотілось сподіватись, що вона теж мені вірила. Її руки обм’якли й вона знову впала в ліжко. Я підтягнула ковдру вище. 

— Ти ж обіцяла мені, Фредеріко… Ти обіцяла, що ми лишимось разом, доки не покохаємо когось по-справжньому… Хіба я не варта дотриманої обіцянки? 

— Я лишусь поруч, я обіцяю. 

Поруч з її ліжком дні минали так легко і швидко, що ставало страшно. Чи він уже приходив до моїх батьків? Вони б не продали мене, нізащо не продали. Але… Якщо раптом? На ранок я нарешті наважилась повернутись додому. Знову іти самій через ті самі поля було страшно, та чи був у мене вибір? 

Всередині усе похололо, коли я побачила знайомого гнідого коня біля будинку. Ноги підкосились. Невже це мені знак? Невже справді іншого виходу немає? Тоді я зірвалась на біг. Мені швидко вдалось знайти його в будинку батьків. За нашим столом занадто сильно виділявся цей проклятущий Девід Вайс. Він обернувся для швидкого погляду на мене та хмикнув. 

— Коли ваша ласка, я хочу прогулятись з Фредерікою, — навіть з таким набором слів він звучав так, ніби робить послугу батькам. 

— Якщо Фредеріка цього хоче.

Мені було соромно перед батьком. Я не хотіла, але я не могла відмовитись. Тож невдовзі ми з паном стояли під покровом квітучих яблунь нашого саду. Я заледве стримувалась, аби не втекти, заледве наважилась підвести на нього очі.  

— Ти подумала над моїми словами? 

— Так, пане. За ціну собі я обираю повну оплату життя своєї подруги включно з усіма її медичними потребами. 

Я не вірила, що він погодиться, він не мусив погоджуватись. Він міг тут і зараз взяти мене безкоштовно. Ця його пропозиція здавалась мені глумом. Зараз він мусив просто посміятись з моєї дурості та наївності. 

— Таке дурне і розумне рішення водночас… Зазвичай просять суконь чи дорогоцінностей.

— Зазвичай? 

Тобто я не перша і не єдина його жертва? Ще краще. 

— Мені не потрібні ревнощі.

Він не кричав, не говорив з окликом, навіть не рухався. Його слова були такими порожніми, але такими загрозливими… Жодна погроза не звучала б переконливіше. 

— Прошу мені пробачити, я зрозуміла свою помилку. Чи дозволите одне незручне запитання? 

— Ризикни. 

— Чи можу я сподіватись на взаємність в питанні ревнощів? 

Я занадто пошкодувала про своє рішення, коли він дав мені ляпаса. Він наважився вдарити мене в батьківському саду, коли ми ще навіть не побрались… Коли я стану його дружиною, він зможе робити зі мною речі набагато гірші. Схоже, у Ліліт зʼявився потенційний шанс пережити мене. 

 

Переїхати до його маєтку я погодилась тільки коли він оплатив лікування Ліліт. Ланґрас, родинний маєток Девіда, здавався мені холодною пусткою. Як для двох людей він був занадто великий. Навіть з урахуванням слуг. В народі говорили, що Мелмур, маєток Рейсів, вдвічі більший за Ланґрас і це мене лякало. 

Щойно ми з Девідом увійшли до маєтку, як перед нами вишикувалось десяток слуг. Вони так зустрічали свого господаря. Мені перехопило подих від страху. 

— Ґретто, знайди їй вчителів і нормальний одяг. І помий її. 

Огрядна жінка щось буркнула на згоду Девіду, який вже загубився в цій будівлі. Як ніколи мені хотілось до батьків. Хотілось, щоб мама спекла своє фірмове печиво, хотілось її обіймів, хотілось посидіти коло батька, доки він лагодитиме воза і пояснюватиме мені що саме зламалось, хотілось знову послухати його історій з життя. 

— Ходімо, моя пані, — ця жінка взяла мене за руку і кудись повела, — я усе вам покажу. Мене звати Ґретта, я особиста служниця пана, але тепер допомагатиму і вам. Ви завжди можете звернутись до мене, якщо виникне будь-яка потреба. 

Ця жінка стала єдиним моїм променем надії тут. З усіх облич тут вона видавалась найдобрішою, найприязнішою до мене. Ґретта терпляче водила мене по маєтку, показувала кожну кімнату, розповідала тутешні звичаї. З її слів я дедалі більше усвідомлювала, що потрапила в позолочену клітку. Безперечно, про мене добре дбатимуть. Щодня я матиму будь-яку їжу, яку тільки захочу, її дбайливо приготують одні з найкращих кухарів у мурах. Мене одягатимуть в розкішні сукні з мʼякої та блискучої тканини. Я житиму в просторих, пишно оздоблених кімнатах, в яких лише одна картина буде дорожчою за будинок моїх батьків. Хіба це не щастя? 

Але свою першу ніч в Ланґрасі я провела в сльозах. Я намагалась плакати якомога тихше. Я боялась, що мене почують, що мої сльози сприймуть за невдячність. Ще більше я боялась лишити хоч одну сльозинку на білосніжній постільній білизні, я боялась забруднити її, лишити докази проти себе. 

— Ти геть голову загубив?! Що це все означає?!

Я заледве упізнала голос Ґретти. Я навіть уявити не могла, що в ній могло зберігатись стільки ненависті, злості. Вчергове розтираючи сльози, я підвелась з ліжка і роззирнулась. Мені було цікаво звідки долинув її голос.

— Ти не говоритимеш зі мною в такому тоні. 

Вікно. В моїй спальні було відчинене вікно. Мабуть, вони говорили в сусідній кімнаті, в якій теж були відчинені вікна. 

— А ти не заслуговуєш на інший тон! Де тебе пів року носило?! Ти хоч би слово мені написав! Не встигли твою матір поховати, а я вже боялась що ще одні похорони будемо готувати! 

— Твоя бурхлива уява ніколи не була моєю провиною. Мені треба було просто провітритись, а ти таку драму розводиш. 

— Провітритись?! Силою притягти сюди дівчину, похапцем оголосити весілля за тиждень, тримати її тут як бранку — це по-твоєму провітритись?! 

Тиша між ними затягнулась. Я очікувала почути дзвінкий удар шкіри об шкіру, але нічого подібного не було. Хто вона йому, щоб так із ним говорити? Чи можна якось набути цю можливість? 

— Ніхто нікого не тягнув силою. Я зробив їй пропозицію, а вона на неї пристала. Що тобі не подобається? 

— Чому у списках гостей на весілля немає її родини? Ось це мені не подобається. Ти увʼязнив бідолашну дівчину. 

— Повір мені, її батьки люди такі дурні та дрібʼязкові, що вони лише зганьблять і її, і мене. Без їхнього втручання буде краще нам усім. 

— Дурна була твоя матір, що погодилась одружитись з нашим батьком, от хто справді дурний!

Коли до мене долинули важкі кроки, я почала серйозно хвилюватись за життя Ґретти. 

— Моя люба сестро, — він говорив повільно і тихо. Удавана ввічливість в його голосі вибивала з мене повітря, — раджу тобі уважніше стежити за своїми словами. Ти так переймаєшся за бідолашну Фредеріку, але краще подбай про себе. Тобі не слід так випробовувати моє терпіння. 

— Я мушу нагадати тобі, брате, що я служу не твоїм дурним бажанням, а інтересам нашої родини. Відколи покійний лорд відіслав мою маму, у мене лишилася тільки ця родина. Я пробачила батьку, але тобі не пробачу, якщо ти згноїш цю родину. 

— Невже ти такої поганої думки про мене? От що тут з нею може статись? На що їй скаржитись? 

Навіть крізь стіну я бачила його огидну посмішку. 

 

На весіллі й справді не було моїх батьків. Девід дозволив мені запросити лише Каїна. Це був занадто поганий жарт. Я не думала, що він приїде, але однаково додала до запрошення прохання приїхати раніше на декілька годин. Мені хотілось поговорити з ним, хотілось розпитати про нього, про батьків, про Ліліт. Я остаточно зневірилась в його приїзді, коли Ґретта разом з іншими служницями допомагала мені із сукнею. 

— Моя пані, прибув Каїн Блюм. Провести його сюди? 

— Так, будь ласка. 

Коли він несміливо завмер на порозі моєї спальні, я викрутилась з рук служниць і кинулась в його обійми. Він не відсторонився, не відкинув мене, а обійняв так міцно, як ніколи. Я заледве стримувалась, щоб не заплакати в його руках. Зараз я не почувалась хворою, але і здоровою точно не була. Це була не хвороба, а лише легкий розлад, але і він був здатний мене втішити. 

— Ліліт просила переказати, що ти брехуха і зрадниця. Вона сказала, що зрікається тебе. 

Я відсторонилась лише щоб поглянути йому в очі, щоб переконатися в його словах. Я побачила сльози в його очах. 

— Я не… Каїне, я не хотіла, розумієш? Я… 

— Я знаю, знаю. Я мушу просити вибачення у тебе, Фредеріко. Я не розумів тебе, тому засудив. Але тепер я розумію, тепер я на твоїй стороні. Я буду поруч стільки, скільки буде потрібно. 

Чомусь я була певна, що він бреше, що він втече від мене за першої ж можливості, але я однаково дозволила собі повірити в його солодкі слова. Думка про Ліліт викликала лише порожнечу всередині, ця порожнеча з кожною секундою дедалі глибше поглинала мої кістки, кінцівки, нутрощі. Але найбільшою моєю проблемою була усмішка, яку доводилось тримати на святі. Тепер я дружина такого заможного пана, тепер я сама пані. Як я можу не радіти? 

Найгірше було вночі. Більше я не мала своєї окремої спальні. На цьому його доброта закінчилась. Коли він завів мене до своєї спальні, геть не квапився роздягти. Він підвів мене до дзеркала і почав розглядати мене крізь нього. Можливо, він насолоджувався моїм страхом, тому хотів розтягнути його. 

— Моє прізвище личить тобі набагато більше. 

— А вам відоме моє дівоче прізвище? 

Він лише хмикнув. 

— Розкажи. 

— Міттеллос — таке було моє прізвище. 

— Фредеріка Вайс і справді звучить краще, ніж Фредеріка Міттеллос. 

Яке б прізвище я йому не назвала, він би не змінив своєї думки, але це мене геть не хвилювало. Набагато більше я боялась його пальців, які занадто вправно та обережно розшнуровували корсет моєї сукні. Чомусь я була певна, що він би зірвав із мене одяг, не переймався б такими мізерними речами. Можливо, я занадто погано про нього думаю… 

— Дозволь мені зробити тобі ще один весільний подарунок. Памʼятаєш, ти питала щодо ревнощів? 

— Я добре запамʼятала цей урок. 

Я бачила, що його моя відповідь потішила. Тепер мене не міг не радувати той факт, що я нарешті почала розуміти його. Я вже знала які слова йому приємно чути, яка моя посмішка подобалася йому більше. 

— Як добре, що ти так швидко вчишся… Тепер ти, Фредеріко, мій трофей. А хто захоче ділити свій трофей із кимось? Але я дам тобі одну маленьку підказку: мені не буде потреби злитись, якщо я буду впевнений, що трофей досі належить виключно мені.

— Я не змушу вас сумніватись. 

— Добре, дуже добре. 

Він роздягав мене так повільно та охайно, аж мені здалось, що він буде ніжним зі мною. Я гнала цю думку геть. Мені не хотілось розчаровуватись, коли я зрозумію, що помилялась. І навіть якщо його до такої уважності змушувала скупість, страх зіпсувати мій одяг чи прикраси, мені все одно було приємно. 

Коли мені довелось роздягати його, я заледве витримувала весь свій сором. Його одяг мав занадто багато деталей, занадто багато шарів з якими я не могла розібратись з першого разу. Мої пальці заплітались, не слухались мене, я не розуміла в якій послідовності маю знімати його одяг. Я боялась, що розізлю його своїм невмінням, але Девід стояв сумирно, даючи мені достатньо часу і для помилок, і для їхнього виправлення. Я була занадто вдячна йому за це. 

— Як для піаністки у тебе занадто незграбні руки, — це було єдине його зауваження, вимовлене радше з веселістю, але ніяк не злістю.

— Будь ласка, пробачте мені. Наступного разу я буду вправнішою. 

В ліжку він і справді не був ніжним зі мною. Я і справді була лише трофеєм, іграшкою. Він не думав про мене, про мої почуття і відчуття. Можливо, він вважав, що я не можу їх мати… 

Хотілось уявляти Ліліт замість нього, але у мене просто не виходило. Ліліт торкалась мене ніжно, завжди дбала про мої відчуття більше, ніж про свої. Вона постійно питала чи приємно мені, чи комфортно. Ліліт ніколи не притискала мене отак силою до ліжка, вона не була більшою за мене. Цієї ночі я ділила ліжко точно не з Ліліт. І навряд я ділитиму з нею ліжко ще хоч колись у своєму житті. Це розуміння було в рази боліснішим за будь-які рухи Девіда.