До біса справедливість

Єва

— Ти збираєшся дати мені відпочинок сьогодні? 

Вже навіть вона важко дихала і ніяк не могла відсапатись, але це не зупиняло. Мені треба було перемогти її, треба було повернути собі силу. Я знову кинулась до Ерати, удаючи удар, на який вона нарешті повелась. Заходячи їй за спину, я хотіла захопити її, але не встигла. Вона розвернулась достатньо швидко, щоб з силою вдарити мене в живіт. Я не втрималась на ногах. 

— Якщо ти зараз підведешся, я битиму тебе по голові доки ти не заснеш. Вгамуйся нарешті. 

— Ти обіцяла мені тренування… Я не люблю втрачати можливість. 

Швидше, мені треба бути швидше… Я підвелась, знову порівнялась із нею, встаючи в бойову стійку. Вона різким рухом прибрала з обличчя мокре від поту волосся. Ерата напала першою. Вона хотіла вдарити мене ногою. Її удари ногами взагалі важко пережити, я точно вже її дістала. Намагаючись ухилитись, я вхопила її за мокру сорочку і потягнула вниз. Я подумала, що зможу якось притиснути її до підлоги, але насправді я просто дозволила їй впасти на себе. Вона теж чудово розуміла яку дурницю я вкоїла, тож широко посміхалась, міцно притискаючи мене до холодного паркету. Я потягнулась до одної її руки, що втискалась мені в плече, і вкусила. На мить вона відпустила мене і я цим скористалась. Ми довго качались по підлозі. Тепер ми не бились, а тягали одна одну за волосся, кусали, щипали, копали ногами та дряпали. Ерата ще й плювалась на додачу. А тоді мені нарешті пощастило копнути її ногою в живіт, поки вона відкрилась. Ерата хапнула ротом повітря, заціпеніла, а я нарешті змогла вперти її обличчям в підлогу. Я таки перемогла. 

— Скільки? — видихнула я до Люка, що зголосився рахувати час наших тренувань. 

Брата набагато більше цікавила книжка в його руках, ніж Ерата під моїм коліном. Я була занадто втомлена, щоб злитись.

— Люку! 

Тепер він звернув на мене увагу і глянув на годинник, що лежав перед ним на столі. 

— Сімнадцять хвилин. 

Коли ще служила Липою, я перемогла Ерату за чотири хвилини. Це був мій рекорд із нею. Я попросила її про тренування минулого тижня. Тоді бій з нею затягнувся на пів години. Я здалась, бо не мала сили навіть руку підняти для удару. Прогрес помітний, але… я ще не повернула собі усе втрачене.

Коли я впала на підлогу поруч з Ератою від знемоги, вона показала мені свою закривавлену руку. 

— Яка здорова людина буде кусатись до крові? Ти ж ледь шматок руки мені не відкусила! 

— А хто тобі сказав, що я здорова? 

Але я справді вкусила її сильніше, ніж мала б. Принаймні у неї лишиться шрам на згадку про мене.

Коли зʼявилась Емі, я почула гарчання. Вона ладна була нас роздерти за увесь безлад, який ми вчинили своєю бійкою, за усі синці, подряпини й укуси, які лишили одна одній. Я її розуміла. Їй завтра треба готувати мене до поїздки в Ланґрас, а тоді до одного з сиротинців разом з королевою. Їй доведеться чути моє шипіння і виття, коли вона вдягатиме мене, коли зачепить якийсь синець. Але… Емі не знає, що значить підкорити собі силу, а потім втратити її. 

— Дивись, — Ерата здійняла вгору свою бідолашну руку, щоб показати Емі, — що твоя пришиблена пані зі мною зробила!

Я могла тільки показати зуби в посмішці й сподіватись, що на них не лишилось крові. 

— Єво! 

Їй не було чого додати. А що вона могла ще сказати? Я б відбила кожен докір однаково. 

 

За два дні я крокувала по сиротинцю разом з Хісторією. Це вже був офіційний візит. Для цього я обрала просту білу блузу і лише трохи темнішу спідницю пісочного кольору. З прикрас на мені була лише жадеїтова брошка від Марі. На вулиці вдарили перші морози, тож довелось окрім жакета вдягти ще й пальто. З першого погляду на мене з Емі неможливо було сказати напевно хто з нас служниця, а хто аристократка. Хісторія теж не сильно відрізнялась. Я була рада, що хоч сюди вона не додумалась вдягти військову форму. 

Вихователі проводили нам екскурсію, показували приміщення сиротинця. Мене вражало, як швидко встигли усе обладнати. Я памʼятала ще з розповідей Супа, що сиротинець — це гнилий, цвілий будинок з обмеженою кількістю дешевих перин на підлозі, на якій вміщалось по декілька дітей. Але тут були ліжка, доволі хороші ліжка, мʼякі перини. У кожного було своє місце, у кожного були власні речі. Це радувало. 

Їдальні були чисті, просторі, набагато кращі, ніж їдальні курсантки з тарганами. Класні кімнати були світлими, в них хотілось навчатись. Був навіть музичний кабінет. І гончарна майстерня, усіяна різними виробами дітей. Найбільше мене зацікавили глиняні свистки у вигляді пташок. Вони були такі маленькі, охайні, такі гарненькі… 

— Я можу купити одну таку? 

Виховательку моє питання здивувало. 

— Прошу, моя пані, нехай це буде нашим подарунком вам. 

— Так не годиться. Мабуть, якась дитина старалась над цією пташкою, я не можу просто забрати її. Я хочу домовитись про ціну зі справжнім власником. 

— Так, — підтвердила Хісторія, — це буде достатньо справедливо. 

Разом з потрібною пташкою в моїх руках ми пішли шукати хлопця, який це виліпив. Виховательці довелось відірвати його від занять. Він незграбно схилився перед нами, що змусило мене у відповідь віддати реверанс. Тоді я схилилась перед ним навшпиньки й показала іграшку. 

— Це ж ти зробив, правда? 

— Так.

— Так, моя пані, — тихо виправила вихователька крізь зуби, ніби я не могла почути її.

— Не бійся, говори, як знаєш, — мовила до хлопця Хісторія, впиваючись поглядом у виховательку. 

— Мені дуже сподобалась ця пташка. Є щось, на що я можу виміняти її у тебе? Ти можеш попросити будь-що у мене. 

Він виглядав доволі серйозним і навіть ображеним, хоча я з усіх сил намагалась говорити до нього мʼяко і приязно. 

— Я віддам її, якщо дозволите побачити старшого брата. 

— Гаразд, ти знаєш де твій брат? 

До мене занадто пізно дійшло, що він би не опинився в сиротинці, якби цей старший брат був живий. Але я вже не могла забрати своїх слів назад. 

— Він розвідник, він пішов відвойовувати мур “Марія”. Він обіцяв, що забере мене звідси, коли повернеться, але… 

Ніхто з тих, хто повернувся зі мною з Шіґаншіни, не мав живих молодших братів. Отже… його брат уже не повернеться. Його брат навіть могили не має. Я гадки не маю, де поховали його кістки гарнізонці.

Я поглянула на Хісторію, не знаючи що робити. Це ж вона королева, вона має знати, як пояснити дитині, що її брат загинув, як і сотні інших розвідників. І плювати я хотіла, що вона лише на декілька років старша за Люка. 

Хісторія теж сіла навколішки перед хлопцем і поклала руки йому на плечі. 

— Твій брат положив своє гаряче серце за наше майбутнє. Мені дуже і дуже шкода, але ви вже не зможете зустрітись, його немає в живих. 

— Але я можу просити будь-що…

— Пробач, що дала тобі хибну надію, але я не здатна повертати мертвих до життя. Присягаюсь, якби я могла, я б воскресила його, обовʼязково б воскресила першим. 

Він ніби не розумів нас з Хісторією. Його темні очі по черзі блукали з мене на Хісторію і назад. 

— Мій брат справді не повернеться? 

— Справді. Пробач, що я не змогла вберегти його. Пробач. 

Фелікс мав рацію. Краще майже вбити, ніж майже врятувати. Хоча я навіть не впевнена чи могла взагалі врятувати його брата, чи була поруч із ним. Я взагалі не знала його брата. Але боліло так, як за Ервіна, як за Мобліта, як за капітанів Фелікса. 

— Я можу принести тобі його речі, хочеш?

— Свищик ваш. 

Він виплутався з рук Хісторії та повернувся до класу. Я заледве стримала сльози. 

— Його брат писав якісь листи вам? Вони лишились? 

— Він писав заяву на зарахування Артура сюди.

— Покажіть її мені. 

Як добре, що пташка досі була в моїх руках. Я не шкіру довкола нігтів обривала, а проходилась пальцями по нерівностях на ній. 

— Що ти хочеш зробити? — тихо спитала Хісторія, доки ми прямували за вихователькою.

— Напишу хлопцю листа від брата. 

 

Коли ми з Емі повернулись до Тросту, я поквапилась обійняти Люка. Було приємно обхопити його руками, знати, що він тут, що він не опинився і ніколи не опиниться на місці Артура. Про нього завжди буде кому подбати, навіть якщо мене не буде поруч. І це головне.

— З тобою все добре? 

— Так, усе добре. 

Зі мною все добре, але не з братом Артура, не з самим Артуром. 

Наступною зупинкою став штаб Розвідки. Було дивно заходити сюди знову. Дивно було чути відлуння своїх підборів тут, підтримувати спідниці, доки я підіймалася сходами. Тут було більше людей, ніж я очікувала. І ніхто мене не зупинив. 

Коли я вломилась до колись своїх кімнат, то з сумом помітила Фелікса за своїм столом. Його оточили чоловік та жінка, яких я не знала. Поруч також стояла Ханджі. Я проігнорувала їх, підходячи до книжкових полиць. Тут я лишала перелік усіх розвідників напередодні битви. Я шукала, перебирала довідники, збірки, але я не бачила його. Він же мав бути десь тут! 

— Ти загубила щось? 

Від руки Фелікса на плечі мене пересмикнуло. Я була вдячна, що він швидко прибрав її.

— Ян Ферч, у нас служив Ян Ферч. Він помер в битві за Шіґаншіну. Його хтось знав? 

Тільки тепер я помітила, що в кабінеті лишились Ханджі з Феліксом. Інших двох не було. 

— Він був замісником Мобліта, — тихо промовила Ханджі. 

— Тут лишились його речі? 

— Ми відправили усі речі загиблих рідним… 

— Не всі, — виправив Фелікс, повертаючи мені надію. — У нього не було рідних. В нього лишився тільки молодший брат, але я так і не зрозумів де він і чи живий взагалі. 

Я видихнула з полегшенням. Я таки можу щось зробити для цієї дитини! 

— Віддай його речі мені. Будь ласка. 

На диво, Ханджі погодилась на мою авантюру. Ми відшукали усі речі Яна та спакували їх. Ханджі навіть принесла нашивку Яна з вишитим на звороті іменем. На моє прохання Фелікс написав коротку записку від імені Яна — його почерк був найбільш схожим. 

Коли усе було готово, я хотіла просто забрати речі та піти, але Ханджі пішла зі мною. Вона зупинила мене лише надворі. 

— Я маю поїхати з тобою, маю теж висловити співчуття чи щось таке. 

— Ти забираєш усю мою славу. 

— Я в житті не повірю, що ти думаєш лише про славу тут. 

І вона мала рацію. Це не було бажання слави, геть не так. Насправді я розраховувала, що вона відмовиться після цих моїх слів. 

— Гаразд. Завтра зранку я поїду екіпажем. Я чекатиму до десятої, не більше. 

Вона таки поїхала зі мною. Було дивно сидіти в одній кареті й геть не розмовляти. Було дивно просто сидіти з нею в одній кареті. І просто не розмовляти з нею. 

Перш ніж увійти до сиротинця я хотіла нагадати їй, що Артуру слід збрехати, що без його брата ми б не вижили, що Ян справді був чогось вартий. Але я прикусила язика. Вона має цим займатись вже років пʼятнадцять, відколи ми розійшлись на випуску з курсантки. 

На цей раз Артур не вклонився. Побачивши кітель Ханджі, він виструнчився і поклав кулак на серце. Було незвично віддавати честь вперше за довгий час, але я не могла просто стояти осторонь. 

— Ми знайшли в кімнаті Яна записку. Мабуть, він хотів відправити її тобі, але не встиг. Пробач, що не прийшли до тебе раніше. 

Ханджі геть не личила брехня, хоч вона і брехала переконливо, красиво. Артур швидко прочитав записку, написану Феліксом. Очікувано, він розплакався. Неочікувано, він обійняв мене. 

Ми з Ханджі нікуди не поспішали, тому дозволили йому вдосталь наплакатись. Ханджі відповідала на кожне його запитання про брата, я відповідала на кожне запитання про битву. Від брехні починало паморочитись у голові. 

— А дядько Мобліт зможе приїхати? 

Це був початок кінця. Певною мірою нам пощастило, що вихователька відтягнула Артура на вечерю. Розпрощавшись, я поквапилась запхати Ханджі в карету, доки вона не розпалась у всіх на виду. Це було правильним рішенням. Незадовго після того, як екіпаж почав рухатись, вона тихо заплакала, прикриваючи рот рукою. Я вперше бачила її сльози. Вона не плакала на похоронах батьків. Не плакала в курсантці. Не плакала на кладовищі. Я сумнівалась, що вона вміє плакати. Мабуть, вона думала так і щодо мене. 

Дещо незграбно я пересіла на її сторону. Я не хотіла спостерігати за її сльозами, я хотіла якось зарадити їм. Мені обридло бути з нею на різних сторонах, лишатись завжди напроти одна одної в постійній конфронтації. Хотілось побути на її стороні, побути поруч.

Я очікувала, що вона скине мою руку зі своїх плечей, але цього не сталось. Ханджі дозволила пригорнути себе однією рукою. Протягом дороги їй то ставало легше, то гіршало, але вона лишалась німою. Було враження, ніби вона просто не знала, як описати свої почуття, як розповісти мені про них. Вона соромилась, але вона усе ще потребувала допомоги. 

До Тросту ми повернулись ближче до опівночі. Коли вона заледве не викотилась з карети через один необережний рух, я взяла на себе відповідальність довести її до її ж кімнат. Це було правильним рішенням з огляду на кількість її спотикань. 

Я все чекала доки вона щось скаже. Нехай це були б не вибачення, нехай це було б хиже сичання, але вона закрила переді мною двері свого кабінету так, ніби це не я вела її сюди під руку. Ніби мене тут і не існувало взагалі. Ніби таке проводжання входило в мої обовʼязки. Я так навіть зі слугами своїми не поводжусь! 

Мабуть, я простояла під дверима з десяток хвилин. Я намагалась повільно дихати та викинути з голови ідею розбити довкола усе. Якщо вона справді хотіла зі мною поговорити, якщо в ній ще лишилось щось від моєї подруги-рятівниці, вона б вийшла до мене, поговорила б зі мною, дала б мені шанс. Але це була не вона, вже не вона. 

Я теж так втрачу себе? 

Чи я вже втратила себе? 

Під ногами швидко дріботіли сходинки, я майже бігла, змушуючи підбори дзвеніти на всю будівлю. Злість кристалізувалась сіллю в моїх очах. Постійно я думаю, що виплакала вже всі сльози, що не зможу знову заплакати, але я завжди помиляюсь в цьому. Завжди, бляха! 

Зранку мені надійшов лист з Розвідки, але він мало мене цікавив. Моєї злості вистачило, щоб перемогти Ерату за сім хвилин. Тоді ми вирішили, що я достатньо відновила сили для нових пригод. Того ж дня ми з Ератою поїхали до Ланґрасу, звідки попросили в королеви аудієнції. В призначений день я стояла перед Хісторією в невеличкій залі. Я була збіса щаслива, що ми були з нею геть на самоті. Це означало, що я маю її довіру. А ще це зменшувало ймовірність поширення цієї розмови за межі кімнати. 

— Я маю сумніви щодо вірності Каїна Блюма. Ви вислухаєте мене? 

— Якщо ці сумніви мають обґрунтування. 

— В іншому випадку я б не займала ваш час. 

На стіл я поклала теку з листами, які вдалось перехопити Ераті, свідчення її людей, та почекала, доки Хісторія усе це опрацює. 

— Єво, ці свідчення здобуті незаконним шляхом.

І я маю визнати, що забула про це. Я звикла, що Даріус не звертав на таке уваги. Загалом ніхто з мого оточення не звертав на це уваги. 

— Їх всього лише не можна використати в суді. Але тут і без суду можна сказати, що його чекає страта. Вирок можна виконати й без суду. 

— Це буде неправильно. 

— А те, що він ловив людей у скруті та продавав їх на чорному ринку — правильно? Коли він повстав на Раді — це правильно? Він правильно висловлюється про свою королеву в листах? Він вчиняє правильно, коли накидається на свою і чужу прислугу? Хісторіє, якби люди робили лише правильні речі, ми б з тобою не говорили зараз — тебе б просто не існувало в цьому світі, а я б няньчила своїх десятьох дітей. До біса правильність. 

Її посмішка мені не подобалась. Все виглядало так, що я її недооцінюю. 

— Закон має однаково діяти для усіх за цими мурами. Саме тому я не можу прийняти твої свідчення.

Чудово, ми посадили на трон самогубцю, яка обирає закривати очі на своїх потенційних ворогів. Якщо зараз я піду звідси ні з чим, за рік її можуть вбити. А тоді почнеться дуже весела боротьба за корону. Я буду дурною, якщо не візьму в ній участь, і буду ще дурнішою, якщо візьму. 

— Тоді видай указ, який легалізує мої свідчення. Після Ради ти могла сама засумніватись у Блюмі, тому вирішила влаштувати невеличку перевірку. Дозволь мені провести цю перевірку і я збережу життя не лише тобі, а й сиротам, про яких ти дбаєш, усім нужденним, яким ти зможеш допомогти як королева. Хіба воно того не варте?  

Вона погодилась, а я могла видихнути з полегшенням. Не така вона вже і самогубця. Узгодивши деталі, ми дійшли до висновку, що я маю запропонувати Блюму долучитись до повстання проти Хісторії та знайти союзників. Найбільше я боялась потрапити під дружній вогонь, адже є шанс, що хтось викриє нашу зраду і здасть в Поліцію. І перш ніж Хісторія встигне втрутитись, мені вже повидирають декілька нігтів. Але була і радість: Емі тепер офіційно стала нашою з Люком двоюрідною сестрою. Тепер не страшно було стати закатованою. 

Від Хісторії я поїхала до Блюма. Він досі мешкав в Стохесі, в маєтку своєї дружини. Каїн Блюм завжди нагадував мені таргана. Його чорне волосся завжди було занадто прилизане, він сам був миршавий, метушливий. Він навіть посміхався так, ніби його змушували — жалюгідно, несміливо, неповноцінно. Поводився він теж, як тарган. Він доїдав. Доїдав за моїм батьком, жив на шкодування моєї матері. А тоді йому пощастило одружитись з жінкою, яка занадто раптово втратила батька і потребувала чоловіка, який наглядатиме за її новими статками. Мені було збіса цікаво познайомитись з цією жінкою, спитати чи їй не потрібна допомога. 

Блюм прийняв мене доволі гостинно, хоч і не очікував на мій візит. Аманда, його дружина, була вагітна. Мене це непокоїло. Я хочу завдати шкоди Блюму, але не їй і не її дитині. Можливо, є сенс відкласти план?.. 

Коли Блюм змусив двох своїх дочок заспівати та заграти мені, я заледве могла не відводити від них погляд. Хотілось зупинити усе це, але я мала бути дружньою до нього. 

Опісля занадто напруженої вечері, я попросила його про розмову наодинці. Тепер я нарешті могла виговоритись йому. Я розповіла яка та дівка на троні невдячна, розповіла, що садила її туди не для того, щоб вона забула усі наші з нею домовленості. І я попросила допомоги у відновленні справедливості. Каїн Блюм був достатньо шляхетним, щоб не кинути самотню пані в такій скруті. Він погодився знайти союзників для боротьби проти Хісторії. Він погодився виступити проти неї. 

Аби підтвердити свої добрі наміри я лишилась на ніч в маєтку. Мені виділили добре обставлену кімнату з усіма необхідними зручностями. Дивлячись на слуг, які готували мені ліжко, я сумувала за Емі. 

Я саме лежала на ліжку і прокручувала в голові усі деталі плану вбивства Блюма, коли до кімнати увійшла Аманда. Я поквапилась підвестись, щоб бути із нею на рівних, але вона лише обережно похитала головою та важко сіла на ліжко. 

— Ви можете допомогти мені? 

— Я хочу допомогти вам. Але з чим?

Вона опустила очі, ніби робила щось сороміцьке. 

— Візьміть моїх дівчат на виховання. Я впевнена, що мій чоловік не буде заперечувати, тож усе залежить від вашого бажання. Ви все бачили, ви знаєте, що так буде краще. 

Мені треба визнати, що Аманда була набагато розумнішою, ніж я собі уявляла. Вона дуже добре вміла говорити про свою проблему, не називаючи її прямо. 

— Скоро в цьому не буде потреби. Я обіцяю. 

Вона дивилась на мене зляканим поглядом. Я знала, що вона не вірить, але більшого не могла дати. Я не можу бути певною, що це сам Блюм її сюди не підіслав. 

 

— Серйозно? Ти так йому і сказала?

Я знову кивнула. Ерата гучніше засміялась.

— Який же він дурень! Ну як можна повірити в те, що я шукала інформацію на нього не для того, щоб вбити, а для певності, що він підійде для нашого плану?!

— Це усе моя харизма. Я змушую людей вірити в абсолютні нісенітниці.

Вона вдавилась вином від сміху. 

— Насправді… Бідолашна заколотниця Єва Вайс вчинила ще веселіше. Знаєш, що мені довелось йому сказати? “Я ні в якому разі не тримаю зла на вас. В тому, що ви спробували вбити мене, винна лише я. Мені слід було чітко заявити про свої наміри, а не ховатись в тіні, ніби злодюжка”. 

На мить мені здалось, що вона почала вже задихатись у своїй істериці, але мені лише здалось. Беручи свій келих вина, я поквапилась перехилити його, аби змити з язика кислий присмак брехні.

— Твоє вміння принижуватись заради бажаного не перестає мене дивувати. Я вже почала думати, що це буде безнадійно.

Так, я теж про це думала. Блюм знав, що Ерата під нього копала, що я під нього копала, і вчасно вдарив по наших руках. Це не додає мені честі в його очах. Я мала якось виправдатись. А ще я мала переконати його, що мене не сильно образили люди, яких він послав, щоб вбити мене. Я теж думала, що це безнадійно. Але я переоцінювала Блюма. 

За тиждень Блюм надіслав лист до Ланґрасу. Він знайшов союзників. У відповідь я послала лист з проханням зібрати усіх союзників в заміській резиденції Блюма. За два дні ми з Ератою вже мали змогу оглянути цих самих союзників. Побачити тут Лору з її чоловіком було особливою насолодою. 

Усе закінчилось достатньо швидко. Слуги Блюма подавали гостям отруєне вино, адже Ерата заздалегідь їх купила. Блюм і його друзі поснули. За дві години мала прибути Поліція, а ми мали лише дочекатись внутрішніх загонів. Але Хісторія знатиме не про все. Я перетягнула Блюма на руки й пішла за Ератою, яка рушила на пошуки хорошого дерева. Зупинившись під вербою, вона дістала мотузку. Тоді ми помінялись ношами — я взяла мотузку з її рук, вона взяла Блюма з моїх плечей. Швидко скручуючи потрібний вузол, я накинула зашморг Блюму на шию, а з іншим кінцем мотузки залізла на дерево. Ерата намагалась тримати його якомога вище за ноги, щоб не повісити раніше потрібного. Повісити його виявилось важче, ніж я очікувала. 

— Ти ніколи не вішалась чи що? З чим там так возитись? 

— Лізь сюди та сама його вішай, якщо така розумна. 

Ерата могла б залізти. Але гілка могла не витримати її ваги. За декілька хвилин усі наші суперечки стихли, адже я таки повісила його. Зістрибуючи з верби, я порівнялась з Ератою. Ще трохи й смикання Блюма припинились, він таки помер. Тепер ми повернулись до будинку. Поки Ерата скликала слуг, я трощила будинок, щоб зімітувати сліди бійки. Ми мали сказати Поліції, що прислуга Блюма напала на нас і саме в цей час Блюм втік і повісився, а ми не могли зарадити. Далі нам з Ератою довелось побити слуг і одна одну. Вона вирішила розбити мені голову, а я розмалювала її на вигляд дуже страшними порізами, які насправді не були небезпечними. 

— Мені варто було вбити тебе тоді, — видихнула вона, коли я вчергове схопилась за її волосся, щоб розкошлатити його. 

— Кенні не зміг би дати тобі й половину того, що дала я. Або його господарі не були такі щедрі, як мої, або він примудрявся спускати все до нитки. 

— Але він не змушував би мене до постійних ризиків. 

— Різник був дурний, він не цінував тебе так, як я.

Вона зиркнула на мене з кривою посмішкою. На її зубах я бачила кров. 

— Ще раз скажеш щось подібне і мене таки знудить. 

Від посмішки у відповідь в мене заболіла забита щелепа. 

— Справді, Ерато. Ти неймовірна, ти особлива жінка, але ніхто не розумітиме тебе так, як я. Взагалі, іншим людям нас не зрозуміти…

Вона стягнула мене вниз за волосся, але мені було занадто смішно, щоб я могла відчувати біль.

— Іншим людям однозначно не зрозуміти твоєї тупості, не сумнівайся. 

Я стягнула з дивану подушку і вдарила нею Ерату по обличчю. 

— Це нічого, що ти запальна. Я навчу тебе покірності. 

— Я попрошу Емі не пускати тебе до бібліотеки. Мене непокоять книжки, які ти цитуєш. 

— Та це не книжки, це клієнти. Я здивована, що ти не впізнала риторику чоловіків, які любили трахнути маленьких дівчат.

Ерата затримала погляд на мені, а тоді плавно перевела його на стелю. Вона нарешті відпустила моє волосся. Ми тепер обидві сиділи на підлозі та спирались спинами на диван. Ерата стікала кровʼю на дорогезний килим Блюма. 

— І справді… Як я могла таке не впізнати? 

— До хорошого життя швидко звикаєш, правда?

Годинник пробив опівніч. Сьогодні у Леві був день народження. Мені лишається сподіватись, що я встигну повернутись сьогодні до Тросту, щоб віддати йому подарунок.