12. «це все (не) любов»

Виявляється, у Нам Гю за роки життя в орендованій квартирі назбиралося багато майна. Колекція книг, які він почав збирати з часу своєї тверезості, металева таця, декілька саморобних глиняних мисочок, величезний фікус – без цього його побут був би неповноцінним. 

 

Су Бон допомагає завантажити ящики у машину, яку довелося замовити. Бо в багажник таксі це все б не влізло. Навіть якщо замовляти універсал. Поки Нам Гю вкотре обходить свою кімнату у пошуку чогось «архіважливого», репер сідає на кухні і чекає.

 

– Привіт, – на порозі зʼявляється Се Мі. – Рада тебе тут бачити.

 

– Привіт, – Су Бон машинально опускає очі. 

 

– Що це ти так швидко запропонував Нам Гю зʼїхатися?

 

– Бо, з його роботою, це один з небагатьох варіантів бачитися частіше, ніж раз на місяць.  

 

– Або ти просто навіжений маньяк, – Се Мі прикурює і стає біля вікна. – Психологи стверджують, що швидке зближення – потреба психічно хворих.

 

– А я і не кажу, що я – здоровий. Психічно – тим паче.

 

Дівчина примружує очі і видихає дим у кватирку. Чомусь розгублений погляд репера і його зіщулена постава здавалися їй більше смішними, ніж лякаючими.

 

– Ти дивний. Тобі раніше про це казали?

 

– Так. Нам Гю. Буквально вчора.

 

– Ну це він вміє. Ніколи не може змовчати. Думаю, ви тому і зійшлися. Емоційно нестабільні мають триматися разом.

 

– Саме тому ти разом з ним живеш?, – без якогось злого підтексту питає репер.

 

– Так, це теж причина, чому я з ним жила, – на останньому слові Се Мі робить акцент. – Ти лише його не ображай. Він – людина мистецтва і не терпить поганого ставлення. Ще буде мені писати і розповідати про ваші драми. Ну його.

 

Дівчина посміхається і тушить недопалок. Ніякого негативного забарвлення у її тезах. Хіба природня вʼїдливість, яка була частиною особистості. Су Бон ловить себе на думці, що Се Мі викликає у нього симпатію. Чисто як людина. 

 

– Я не планував, насправді. Але добре. 

 

– Записала у свій уявний блокнотик, – дівчина грайливо підморгує та йде з кухні.

 

На порозі її, ніби порив вітру, зносить Нам Гю. Він розгублено поправляє волосся і йде до підвіконня. Виявляється, там стояла його попільничка, яку колись, давно-давно, подарувала якась з «інтрижок». 

 

– Бог з нею, – каже хлопець, коли виявляє, що попільничка повністю наповнена недопалками. – Хай залишається на поталу Се Мі.

 

– Усе зібрав?, – Су Бон нагадує, що він досі тут і вже хотів би рушати в сторону дому. 

 

– Я невпевнений. Але, раптом що, Се Мі передасть. Речі першої потреби вже запакував. Можемо їхати, – він посміхається і тягне лямки рюкзака. 

 

Як тільки Су Бон і Нам Гю виходять з підʼїзду, лунає голос Се Мі. Вона, сміючись, кричить щось з розряду «Хоч мене не забувайте. Приїздіть в гості». Су Бон сміється і махає рукою у бік вікна. Машина рушає і їде у напрямку уже обом знайомому.

 

Усе ж, Се Мі мала рацію: коли психічні порушення людей сходяться, процес налагодження спільного побуту не виглядає як щось травматичне. Практичний Нам Гю зміг все впорядкувати. Навіть не в тому плані, що все відтер від столітнього пилу і привів до тями (хоча не без цього). Але тепер лампочки в квартирі горіли, посуд використовувався за призначенням, а стілець у спальні перестав бути шафою Су Бона. 

 

Репер, своєю чергою, був відповідальний за атмосферу. Щотижня він запрошував друзів, замовляв доставку їжі і організовував хоч декілька годин відпочинку для Нам Гю. Бо той, як би не любив свою роботу, потребував якісного відпочинку. У квартирі зʼявився стелаж для книг, який Су Бон десь вициганив за 3 вони (без перебільшень). І, звісно, щовечора, приїжджаючи зі студії, приносив якісь смаколики, щоб Нам Гю не морочився з вечерею для обох.

 

Але ось ця різниця темпераментів негативно впливала на міжособистісне. Бо емоційний Су Бон любив прийти ввечері, покласти голову на худорляві коліна і вимагати до себе (і лише до себе) уваги. А Нам Гю, не відвертаючи уваги від екрана ноутбука, коротко просив: «Дві хвилини і я зверну на тебе увагу». Коли ж ці дві хвилини минали, репер різко підводився і йшов собі геть. Зупиняти його ніхто не планував.

 

Нам Гю, якщо чесно, волю емоціям давав. Особливо після того, як до репера повернулася колишня популярність. Едіти в тіктоці, коментарі з розряду «Я хочу з ним санятися зексом» і нюдси в особистих змушували хлопця знову засумніватися в собі. Чи дійсно Танос залишиться з ним і не проміняє на когось кращого? 

 

– Скажи, – розпочав якось розмову репер. – Я тобі набрид?

 

– З чого ти це вирішив?, – чи не вперше за вечір Нам Гю відірвав очі від екрана і подивився в бік чоловіка.

 

– Питанням на питання відповідають або невігласи, або підараси, – репер уже відчував, як агресія підступає.

 

– Ні, ти мені не набрид, – так само спокійно відповідає Нам Гю. – Я так само тебе люблю, як і декілька тижнів та місяців тому.

 

– То чому щовечора ти обираєш сидіти у своєму клятому ноутбуці, а не проводити час зі мною?, – роздратовано кидає Су Бон.

 

– Шукаю коментарі, де дівчата пропонують тобі секс, – так само холодно. – Дивовижна фанатська любов, чи не так?

 

– Як же ти заїбав ревнувати. Це просто неймовірно! Чи ти не знав, з ким ти вступаєш у стосунки?

 

– Ти називаєш стосунками звичайне співіснування. Але хоч раз, хоч колись ти згадав, що я – твій хлопець? Ти навіть не запропонував зустрічатися!

 

Су Бон відчуває, що цей аргумент йому немає чим перебити. Він настільки злий, що просто хоче вдарити Нам Гю. Але згадує, що так – неправильно. 

 

– Якщо я зараз це зроблю, то це хіба щось поміняє? 

 

– Просто зробиш це на «відʼїбись». Навіть не варто починати.

 

Репер розуміє, що емоційно недоступний Нам Гю – найбільше його прокляття. Було б значно легше, якби вони зараз побилися чи взаємно облили один одного лайном. Якби хлопець не сидів, як глиба, лише періодично відриваючи очі від екрана.

 

– Та пішов ти. На «відʼїбись», подивіться. 

 

Су Бон не може стриматися від марихуани. Інхо ж не поставив камери у нього вдома. Зйомки ще нескоро. Варто трішки розслабитися. Він дістає коробочку з верхньої полиці шафи і діловито іде на кухню. Там, під світлом витяжки, викладає на стільницю пакетик з канабісом та гріндер. Необхідно подрібнити сушені листочки.

 

– І що ти робиш?, – Нам Гю стоїть біля столу, схрестивши руки на грудях. 

 

– Господи, та іди-відстань. Що ти доїбався? 

 

– Контракт, блядь, для кого? Ти ж сам його підписав!

 

– Якби ти повністю бачив мій контракт, то побачив ще пункт про «заборону публічного висвітлення особистого життя». Ходиш, розглядаєш чужі папірці. 

 

Нам Гю підходить і притискає запʼястя Су Бона до стільниці. Той ледве помітно шипить і намагається вирватися, але чужі руки виявилися сильнішими.

 

– Ти переходиш межу. Я не якийсь там хлопчик, яким ти можеш заповнювати свої пустоти в житті. Я – дорослий і зреалізований чоловік, який хоче людського ставлення. Маєш намір гризтися зі мною чи катати істерики, то хоч нашкреби у закутках совісті і проговори ротом, що ми у стосунках. Бо так виходить, що мене їбе і мучає якийсь незрозумілий чоловік. Неправильно. 

 

– Чого ти так вчепився в ті зустрічання?

 

– Бо, як твій хлопець, я мав би не надто доцільне, але цілком виправдане право вдарити тебе за такі вибрики. А так – виховання не дозволяє, – тиск на запʼястя стає більшим. – Чи ти боїшся якось задекларувати все, що між нами відбувається? Захотілося знову в клубах з фанатками відпочивати?

 

– Ревнивий виблядок, – цідить крізь зуби Су Бон. – Як після такого я можу думати, що між нами все надовго і серйозно, якщо ти від коментарів у соцмережах таке влаштовуєш? Пора трішки і в собі розібратися, а не тільки в мені шукати проблеми і приводи. Бо ти теж переходиш межу.

 

Руки на запʼястях більше не тиснуть. Нам Гю відходить на декілька кроків назад і хоче щось сказати. Як риба, він рухає губами, набираючи повітря в легені. Але жодного слова не вдається вимовити. Сльози на очах зʼявляються швидше.

 

Репер не може довго ображатися – ще одна його риса, яка дратує. Зокрема, самого Су Бона. І ось зараз він сидить на підлозі кухні, намагаючись заспокоїти Нам Гю. Той протестує і хоче заховати обличчя в долонях. Але йому це не дають зробити.

 

– Якщо ти, як дорослий і зреалізований чоловік, вирішив поплакати на підлозі кухні, то не приховуй це, – Су Бон бере чужі долоні в свої і повільно гладить їх великими пальцями. Знає, що цьому дикому коту треба більше тактильності. – А якщо причина твоїх сліз дійсно полягає в мені, то варто почати говорити. Щоб зрозуміти, чи все, що зараз відбувається між нами – правильне. 

 

– А чого б йому бути неправильним?, – питає Нам Гю, періодично набираючи повітря.

 

– Бо неправильно, коли ми накопичуємо претензії. А потім отак сидимо: втомлені, ображені і загублені в просторі. Давай по черзі. Ти мене ревнуєш? Чому? Я давав приводи?

 

– Не знаю. Ти просто фліртуєш з усім живим. Як на це реагувати?

 

– Коли таке було востаннє?

 

– Вчора, з офіціанткою в ресторані. Ти подякував їй за хороший сервіс і підморгнув.

 

– Гаразд, – протягує репер. – А з людей, чиє імʼя я принаймні знаю?

 

– Гон Сю, на останній зйомці. Ти поправив йому капюшон.

 

– Бо він завернувся і виглядав як фімоз, – Су Бон ледве стримує потік емоцій. 

  

– А Чо Хьон Джу?

 

– Що у мене може бути з трансом? Нам Гю, ти притягуєш факти за вуха.

 

– Ти сказав, що їй пасує колір нової помади, – хлопець знову починає плакати. 

 

Су Бон відчуває себе якимось навіженим. Він абсолютно не розумів явища ревнощів. Якщо хтось не був у ньому впевнений – йшов куди подалі. Навіть якщо для цього була купа причин і фактів. А з Нам Гю він взагалі забув, як це – дивитися в бік когось іншого. І ось така реакція. Репер був готовий просто це все припинити, допомогти зібрати речі хлопця і жити далі у звичному стилі.

 

– У мене немає аргументів і сил тобі щось доводити. Чесно, Нам Гю, я втомився. Сьогодні посплю у вітальні, напевне. Так буде краще.

 

І Су Бон просто йде. Бере ковдру, подушку і тягне їх до дивану. Навіть не намагається перевірити, як там Нам Ню і що з ним. Лише байдуже відставляє ноутбук на столик та засинає.