6. «я знаю більше, ніж ти собі думаєш»

Нам Гю ледве розплющує очі. Голова тріщить, тіло ломить. Здавалося, що його переїхав укладач для асфальту. У голові крутився мільйон думок. Але всі розгянає неочікуваний факт: він не у себе вдома. Повністю одягнений, вкритий декількома ковдрами, але не у себе вдома. 

 

Хлопець намагається підвестися. Але голова починає боліти ще більше. «Ні, дорогенький, треба ще полежати», — каже сам до себе.

 

— Нам Гю, ти як?, — чути голос з іншого кінця кімнати.

 

— Я не розумію, де я. І що зі мною сталося. 

 

— Випий води, я зараз дам тобі таблетку. Сорбент, а не оці ваші.

 

Гон Ю йде на кухню і Нам Гю чує: «Чуєш, власник квартири, де у тебе тут аптечка? Агов!». Отже, він разом з Гон Ю у когось вдома. Добре, тоді він в умовній безпеці. Не так все критично. 

 

Поки Гон Ю шукає ліки та вертається до кімнати, хлопцю все ж вдається піднятися і вмостити своє втомлене тіло між подушками. Мʼязи боліли так, наче він добу мандрував горами. Господи, що ж він вчора взяв у того тіпа з татуюваннями?

 

— Тримай, — Гон Ю заходить у спальню і протягує пластинку. — На твою вагу вистачить двох таблеток. Подати склянку з водою? Чи ти сам?

 

— Я сам, дякую.

 

— Давай, пий. І тобі треба поснідати. Я приготував, але варто переміститися до вітальні. 

 

— Тоді мені треба час. Мʼязи дуже сильно болять.

 

Гон Ю дивиться навколо і видає коротке «Щас». Знову виходить з кімнати і йде до «власника квартири». «Маєш якийсь столик, щоб поставити у ліжко? Йому тяжко вставати», — чоловік знову намагається «нарішати» комфортні умови для Нам Гю. «Є маленький. Зараз», — чути голос власника квартири. Дідько, Нам Гю вдома у Таноса? 

 

За периметром кімнати триває якась метушня: чути звуки пересування чогось тяжкого, коротке «Блядь» і невдоволене «Господи, скільки пилюки». Потім — звуки води і голос Гон Ю, який сварився за срач в квартирі. Нам Гю здається, що він у якомусь ситкомі. Але немає закадрового сміху і йому взагалі несмішно.

 

За декілька миттєвостей на порозі зʼявився Гон Ю з маленьким столиком в руках. Ніби в якомусь ідіотському серіалі, він приніс у ліжко до Нам Гю чай, якийсь супчик і оладки. Це могло б виглядати навіть дещо комічно, якби не було так тяжко.

 

З-за дверей зʼявився Танос. Він розгублено дивився на Нам Гю і нічого не казав.

 

— Добре, — почав Гон Ю, накидаючи на плечі піджак. — Я поїхав додому, сьогодні маю плани. Су Бон, потурбуйся про Нам Гю, будь ласка. Нам Гю, — він переводить свій погляд на молодшого, — не лякай нас так більше.

 

— Я проведу тебе, — каже Су Бон і чоловіки знову зникають за дверима.

 

Нам Гю повільно їсть суп. У шлунку дійсно боліло і їжа була вкрай необхідна. Але, чи то від стресу, чи то від сорому, він не міг пересилити себе і поїсти нормально. Хлопець довбав ложкою вміст тарілки, намагався зрозуміти складники. 

 

— Чому ти не їси?, — запитує Танос. Він повільно підходить до ліжка і сідає на підлозі поруч.

 

— Я їм. Просто повільно.

 

— Тобі зле?

 

— Трішки. Але буває.

 

— Навіщо ти взагалі вчора взяв ту таблетку у цього лисого виродка? Це сильне лайно, не можна так одразу.

 

— Кетамін, екстазі? Що це було? — питає Нам Гю.

 

— Ти не знаєш таких назв. Це чисто тема в Пентагоні, їх більше ніде не знайдеш.

 

Нам Гю піднімає рукава. На згині руки видно величезні шрами. 

 

— Чувак, я перепробував багато лайна. І навіть ті ваші теми з Пентагону.

 

Виявилося, що Нам Гю був наркоманом із неабияким досвідом. Поки навчався в університеті — спробував все. І це не були якісь вишукані умови. Просто і зрозуміло: гуртожиток технічного університету, купка студентів, якісь таблетки і шприці. Він підробляв зйомками. На одній з таких познайомився з Гон Ю. На жаль, тоді він теж був страшенно обдовбаний і чоловік взяв над ним «опіку». 

 

Режисер поставив умову: Нам Гю лягає в лікарню, лікується. За цей час Гон Ю знайшов йому помешкання, допоміг з працевлаштуванням. Натомість нічого не просив. Просто розумів, що втратити такого талановитого хлопця не можна. Спочатку Нам Гю знімав якісь рекламні ролики, кліпи для «новостворених зірок шоубізу». Його резюме поповнювалося роботами. Він вирішив не вступати в університет, а лише закінчив приватну школу мистецтв. Тепер вже сам, бо Гон Ю чітко дав зрозуміти — я дав тобі лише старт. Далі — все в твоїх руках.

 

З часом стало зрозуміло, що Нам Гю — ще той трудоголік. Залежність від наркотиків замінив повною включеністю в роботу. І ні, він не прагнув високих титулів і нагород. Просто знімав, старався і рухався природньо у житті. Так, що Гон Ю в якийсь момент відпустив його і лише іноді запрошував в якісь проєкти. І Нам Гю ніколи не відмовлявся, бо завжди був вдячний своєму наставнику.

 

— Ти вражаєш мене, — каже Танос, коли Нам Гю завершує історію свого життя і, разом з тим, сніданок. — My boy, скільки ж ти лайна в себе впихав. І зміг зіскочити.

 

— Сам би я не зміг. Просто були супутні умови. Не знаю, які в тебе стосунки з Гон Ю, але мені він дуже допоміг свого часу. Я б помер у калюжі власної блювоти, якби не він. Досі не знаю, як він мене не вʼїбав за оцей вибрик. 

 

— Гон Ю в цьому плані дуже крута людина. Уже скільки я вибриків робив, але він завжди готовий допомогти. Хоча, зізнаюся, мені прилітало від нього в обличчя, і не раз.

 

Їх розмову перериває телефонний дзвінок. Танос піднімає телефон з підлоги і передає Нам Гю. Краєм ока бачить фото симпатичної дівчинки і підпис «Се Мі». Нам Гю тягне руку, бере телефон і матюкається.

 

— Алло? Так, Се Мі, вибач, що не попередив. Я вчора був у клубі з колегами. І, щоб тебе не будити, вирішив заночувати в одного з них. Що? Звісно. Я буду вдома ближче до вечора. Тоді поговоримо предметніше. Не сумуй без мене. Па-па.

 

Таносу чомусь стає трішки незручно. Ревнощі? Та ні! Чому б йому ревнувати цього хлопчика? Навіть якщо телефонувала його дівчина, яке йому діло? Та ні, ще яке! Годі себе обманювати!

 

— Хто телефонував?

 

— Це?, — здивовано тягне Нам Гю. — Це була Се Мі. Ми разом живемо.

 

Хлопець бачить дещо спантеличене обличчя репера і, десь підсвідомо, відчуває потребу виправдатися.

 

— Ну, в тому сенсі, що ми разом винаймаємо квартиру. Це донька маминої подруги. Вона лише декілька тижнів у Сеулі і шукає собі помешкання. Ти ж знаєш, наскільки це тяжкий процес. 

 

Десь в глибині душі репер тішиться. Так дивно ревнувати людину, яку знаєш ледве тиждень. Ще б він щось відчував, крім бажання просто провести з ним весело час. Тоді було б зрозуміло. Але ж ні, нічого більше.

 

«Та ну, you are a liar», — мозок повертає Таноса до реальності. — «Тобі подобається цей хлопець. І не намагайся це заперечити!».

 

— It is really nice. Ну, в сенсі, що у неї є людина в Сеулі, на яку можна покластися, — відповідає Танос. Він підіймається з підлоги і тягне руки до невеликого столика, який стояв у ліжку. — Я заберу це. Якщо тобі щось треба — кажи. Ліки, вода, підвезти додому. Усе можеш просити. Навіть щось дууууже особисте.

 

Нам Гю бачить хитрий погляд Таноса. «Як у нього вдається так швидко змінюватися від розуміючого чоловіка до такого відкрито нахабного Казанови?», — проноситься в голові у хлопця. Але він відзначає, що йому це не те, щоб не подобалося.

 

— Дякую, я якраз залежав собі ногу. Не міг би занести мене, наприклад, до ванної?, — Нам Гю приймає цю гру і відкрито відповідає на провокації репера.

 

Сказати, що Танос був шокований — нічого не сказати. Ось так різко і карколомно його правила були змінені. Але ж не можна зараз просто взяти і дати задню. Він має керувати ситуацією.

 

— Okay, my boy, — останні слова він каже прямо біля обличчя Нам Гю. — Сподіваюся, у ванній тобі теж треба буде допомога?

 

Нам Гю закочує очі і губиться з відповіддю. 

 

— Та не напружуйся ти так, — сміється репер. — Без твого дозволу не приставатиму.

 

Він зникає за дверима. А Нам Гю ще довго дивиться йому вслід.

 

— І дарма. Мені навпаки подобаються наполегливі, — зітхає він і втикається обличчям у подушки.