Частина 9: Головний лікар цирку

Схоже, він не помітив, що пляшка в смітнику була наполовину розбита і вхопився якраз-таки за гострий уламок, що встромився прямісінько в долоню, з якої тепер сочилася й стікала у сніг неприємно липка кров.

– А… – Мейлі тремтячою рукою витягнув з правої долоні великий уламок і викинув у сніг, а тоді підібрав пакет із льодом, що випав нещодавно з рук, і знову притиснув до рани, криво всміхнувшись іншому. – Хах, я такий необачний, правда? Вибачте, що налякав вас…

Все ще приголомшений Рей несподівано розлютився:

– Навіщо ти щойно заступи-… – він перевів з нього погляд на вже розкриту завісу намету з хрестом і, замовкнувши, схопив молодшого за лікоть, затягуючи в медпункт.

У середині був напівтемний простір. Світло відходило лише від кількох настільних ламп, що стояли біля старих лікарняних ліжок, на яких, покашлюючи, мирно спали люди. Біля однієї койки, схилившись над рудим юнаком, стояв темноволосий чоловік. Його хвилясте волосся спадало на плечі, вкриті білим халатом. Він зосереджено записував щось у зошит, зовсім не помічаючи тих, що увійшли.

– Старий, до тебе пацієнт! – гукнув того Рей.

– Хто тут? – чоловік поправив свої великі круглі окуляри, розглядаючи в напівтемряві прибулих. – О, Боже, це знову ти… Даремно я не закрився раніше…

– І я радий вас бачити. – ядовито посміхнувся парубок.

– Що цього разу? – лікар повільно підходив до них. – Знову прийшов мені нашкодити, як тоді?

– Про що ви? – невинно поглянув на нього Рей. – Коли це я вам пакостив?

– Тобі ще нагадати!? – сердито гаркнув сіроокий чоловік, але одразу ж прикрив рукою рота. Обернувшись, він глянув на мирно сплячих пацієнтів і лише тоді, спокійно зітхнувши, продовжив:

– Так… навіщо ти прийшов?

– Огляньте його. – Рей підштовхнув уперед Мейлі, який, глянувши на чоловіка, злякано зробив крок назад, ховаючись за спину партнера.

Окинувши оком незнайомця, лікар поцікавився:

– Я не бачив тебе раніше… ти новоприбулий?

Рей, кинувши за свою спину невдоволений погляд, потягнув Мейлі за рукав куртки зі словами:

– Досить ховатися, до тебе звертаються, так відповідай.

Його знову підштовхнули до чоловіка. Мейлі, нервово стискаючи пакетик у долонях, сковано відповів:

– Так, сер… я нещодавно приєднався до цирку.

– Зрозуміло, покажи мені свої руки.

Мейлі повагався, але все ж таки, передавши хлопцеві, що стояв позаду нього, пакет з льодом і промоклу курточку, простягнув лікарю свої долоні.

– Подивимося… – лікар закотив йому рукави і почав розглядати рану та опіки. Червоні плями виднілися не тільки на закривавлених долонях, а й на зап’ясті, по лікоть теж. – Треба ж… і як ти так глибоко порізав руку?

– Склом… – все, що видав молодший.

Чоловік важко зітхнув:

– Ух, треба ж дивитися, що береш у руки. Опіки у тебе несерйозні, але гоїтимуться довго. Це ти додумався прикладати лід до пухирів?

– Це я дав йому лід. – відізвався, схрестивши руки, Рей. – А що не так?

– Ти так тільки гірше йому зробив, – насупив густі чорні брови лікар. – Не можна прикладати лід до ураженої частини — так тільки шкіру пошкодите! А якщо й приклали, то не можна довго тримати, бо ще дограєтеся до переохолодження чи обмороження тканин.

– Чого ви з цього робите трагедію? – хмикнув Рей, закочуючи очі. – Нічого ж йому не сталось!

– Все, помовч. – махнув на того чоловік, масажуючи лоба, тоді звернувся до пораненого:

– Ходімо зі мною, я зупиню кровотечу, оброблю ділянку навколо пухирців хлоргексидином та накладу марлеву пов’язку.

– Добре… – Мейлі слухняно попрямував слідом за ним.

Рей провів їх очима, залишившись чекати при вході.

За напівпрозорою білою фіранкою стояла довга стара кушетка. Сідаючи на її тверду поверхню, Мейлі, склавши руки, дивився на те, як лікар, відкривши велику аптечку, став виймати звідти антисептик, пов’язки і ножиці.

Чоловік першим ділом продензифікував поріз зупинивши кровотечу, а потім обробив антибактеріальним розчином ділянки навколо опіків на лікті і долонях, котрі перев’язав пов’язками. Опустившись на коліна, він підкотив Мейлі штани та повторив те ж саме з колінками, а коли закінчив, піднявся з колін і спитав:

– Як тебе звуть? Скільки тобі?

– Моє ім’я Мейлі, сер. Мені шістнадцять.

Дивлячись на усміхненого юнака, лікар, замислившись, сказав:

– Ти мені декого нагадуєш…

– Я? І кого ж? – здивовано запитав Мейлі.

Фредерік задумливо промовив:

– Ти дуже нагадуєш мені…

– Містере Бреккем, сер!

До них підбіг блондин із веснянками по всьому носі і в таких же круглих окулярах, як у чоловіка.

– Томасе, щоб тебе блискавкою вдарило! – гаркнув лікар. – Скільки разів я тобі казав? Не бігай та не кричи в палаті!

– Вибачте, сер… – винувато усміхнувся той і простяг чоловікові стос паперів. – Я провів огляд пацієнтів за сьогодні. Зважаючи на все, троє людей уже абсолютно здорові, і їх можна відпускати до себе.

Взявши папери, Фредерік поправив окуляри на переніссі й почав уважно читати записи.

Тим часом молодий заступник лікаря глянув на юнака, що сидів на кушетці, від чого той напружився.

«Він ще один лікар? Виглядає так молодо і зовсім не лякає.»

– Хм, я тебе не пригадую серед наших постійних пацієнтів. Ти вперше тут?

– Він новенький, – роздивляючись папери, відповів своєму асистенту лікар. – Його Мейлі звуть.

Очі хлопця заблищали, з усмішкою яскравішою за сонце він голосно представився:

– Приємно познайомитися! Мене звуть — Томас Грант. Я асистент містера Бреккема! Іноді і заступник лікаря, ха-ха. Допомагаю йому із його не простою роботою! Мені двадцять чотири, а тобі? – він простягнув руку, але, глянувши на забинтовані руки молодшого, тут же прибрав її собі за спину, винувато посміхаючись. – Ой, вибач, вибач… – йому прилетів підзатильник ззаду. Схопившись за голову, хлопець занив:

– Аяяй! За що ви так, сер?

– Забирай і поклади їх мені на стіл. – Фредерік простяг Томасу стос записів.

Погладжуючи свою голову, блондин прийняв тому з рук папери:

– Слухаю, сер!

Отримавши ще один підзатильник, Томас ображено прикрив рота рукою.

– Що я тобі казав? – сердито запитав лікар Бреккем.

– Здається… не бігати? – тихо відповів той.

– І не кричати, геній!

– Вибачте… – чухаючи свою потилицю, прошепотім Томас.

– Іди вже, працюй. – махнув тому лікар.

– Бувай, Мейлі! – Томас розвернувся та несподівано уткнувся обличчям у білу фіранку. Затім він підняв її, усміхнувся іншим двом наостанок і швидким кроком пішов.

Зітхнувши, Фредерік подивився на усміхненого юнака і сказав:

– Я помітив, що в тебе мокре волосся. Так і застудитись можна. Ось. – він простягнув вітамінку. – Прийми її зараз, а тоді можеш йти. – піднявшись, Бреккем схопив рушничка і почав витирати ним тому ще вологе волосся. – Те не виховане чортеня, напевно, тебе вже зачекалося, тож не затримуйся, щоб він не почав скандалити.

– Добре, сер! – копіюючи фразу асистента, сказав Мейлі, водночас закинувши аскорбінку до рота.

– Хах, жартівник, – головний лікар криво посміхнувся і ущипнув того за носа. – Пішли давай і… не називай мене так.

– Рей! – розмахуючи своїми забинтованими руками, Мейлі, широко посміхаючись, підбіг до напарника, що стояв біля входу.

– Ну, нарешті. Я вже думав, тебе там приспали, щеня, – поглузував хлопець. Розглядаючи його, він додав:

– Ого, з тебе зробили, прям-таки, мумію.

– Дуже смішно, юначе, – з незадоволеним поглядом до них підійшов головний лікар і простяг юному Крайтону білу упаковку мазі.

– Що це? – скрививши обличчя, спитав він.

– А на що схоже? Це мазь від опіків.

– Навіщо мені це?

– Це не для тебе, капосник, – чоловік показав кінчиком коробочки на Мейлі. – А для нього. Намазуй двічі на день, протягом тижня.

Рей здивовано вказав на себе пальцем, запитавши:

– Це я маю робити?

– Та ні! Мабуть, цар Нептун! Звичайно ж ти, – Фредерік розсерженно взяв того за руку і вклав у неї мазь. – У Мейлі є опіки на задній частині ніг. Сам він не зможе нанести мазь і як зробити перев’язку, певен, не знає, тому, допомагати йому з цим будеш ти. – містер Бреккем звернувся до молодшого:

– Як я розумію, він твій партнер?

– Так і є. – кивнув Мейлі.

– Шкода, – коротко мовив чоловік. – З ним у тебе буде багато проблем, запам’ятай мої слова. Адже саме через цього мерзотника до мене приходять люди з переламаними ногами, струсом мозку чи синцями по всьому тілу.

У чорних очах парубка блиснув лукавий вогник, коли він награно обурився:

– Чому ви намовляєте на мене? Хіба це моя вина, що інші падають і калічаться під час тренувань?

– А чия ж ще!? – гнівно зашипів арізь зуби Фредерік. – Кожен, хто побував у мене на прийомі, казав, що це ти винен у всьому.

Рей схрестив руки і з усмішкою в очах сказав:

– У них є якісь докази? Будь-хто тут спихає все на мене, адже треба знайти когось крайнього. Я ще раз повторюю — це не моя вина.

– Ах ти паршивець… – Фредерік з силою стиснув зуби, сердито дивлячись на хлопця.

– Ходімо, Мейлі, не слухай цього старого, він знову нанюхався своїх ліків, – підштовхуючи того в спину, Рей з пихатою усмішкою глянув в обличчя лікаря. – Наступного разу не плутайте чашку кави з проносним, добре?

– Що!? – зі злістю викрикнув лікар.

Рей натягнув на плечі Мейлі своє пальто у комір якого юнак одразу припав носом.

«Пахне табаком…морозом і..м’ятою…» – посміхнувшись, Мейлі звернувся до чоловіка позаду них:

– Допобачення, сер!

– Гудбай, старий! – Рей обдарував лікаря насамкінець самовдоволеною посмішкою і пішов слідом за молодшим.

Проводячи їх нахмуреним поглядом, лікар Бреккем, глибоко зітхаючи, відійшов до робочого столу, пробурмотівши під ніс:

– Не щастить же йому…

(( тут він має на увазі наскільки ж не повезло Мейлі з вибором партнера, адже добре знає Рея відколи той був ще дитиною))