6. Саке і час

Морозна тиша огортала дахи палацу, колони, дерева у саду. Цього ранку пташки не співали, а може, подумала дівчина, вони відлетіли у теплі краї. Від цієї думки стало на диво самотньо.

Маомао йшла знайомим шляхом до будинку пана Дзіньши — тихо, зосереджено, наче крокувала по канату над прірвою.

У руках — сувій з нотатками, у грудях — відчуття, що вона не повинна тут бути. І все ж…

“Як багато я можу сказати Ґаошуню, щоб не видати таємницю пані Ґьокую? Одне невірне речення — і всьому кінець. Одне слово — і разом з нею стратять і мене, і Хунян. А все почалося з того моменту, коли пані Ґьокую… просто сказала вголос, що більше не кохає імператора…”

Маомао сповільнила хід.

“Навіщо? Чому така розумна, обережна, сильна жінка допустила таку необережність? Чи це була не помилка? Може…”

Її крок зупинився.

“Може, це була її сміливість? Її любов? Вона знала, що якщо мовчатиме, то більше ніколи нічого не відчуває — і саме тому довірила цю таємницю мені, в надії, що я зможу допомогти. Вона знала, що бездіяльність – шлях до неминучої втрати.”

Маомао відчула, як щось несподіване стискає їй груди. 

“Виходить, … її любов з імператором для неї – важливіша за власне життя?”

Ця думка приголомшила Маомао.

“Божевілля. Чи ні?”

Вона вже стояла перед дверима павільйону. Знала, що десь там у покоях спить той, хто, можливо, чекає її повернення.

– Я прийшла до пана Ґаошуня, – сказала євнуху-охоронцю, а той кивнув, позіхаючи від вуха до вуха.

 

***

Ґаошунь запросив її до маленької приймальні — тієї самої, де завжди пахло спокоєм, відповідальністю і мовчазною відданістю.

– Ти повернулася, — сказав він з тінню полегшення.

Маомао не сіла. Тільки розгорнула згорток і поклала його перед офіцером.

– Я знайшла історію хвороби. Пані Молі, дружина командувача Південної Фортеці. Ті самі симптоми: трансовий стан, бурмотіння, потім — розширені зіниці … – Маомао зробила паузу, немов набираючи повітря у легені перед тим, як пірнути в небезпечні глибини, – А також байдужість, втрата любові. Жінка, яку всі знали як добру і теплу, після хвороби стала чужою. Діагноз не встановлено. Внизу лише коментар служниці — “прокляття”.

Ґаошунь зосереджено слухав, не перебиваючи, хіба що стривожено насупив брови.

– Я прошу вас зберегти цю інформацію в повній таємниці, — палко сказала Маомао, – Особливо про симптоми втрати почуттів. Не залучайте до справи нікого, крім найбільш перевірених людей, і не розказуйте їм всієї правди. Якщо зможете, не говоріть про симптом втрати любові навіть панові Дзіньши.

Ґаошунь пильно подивився на неї і, здавалося, зрозумів більше, ніж вона сказала вголос.

– Ви можете зібрати інформацію про пані Молі? Можливо, розпитати слуг, що працювали у Південній Фортеці?

– Це я зможу.

– Тим часом я… — вона вдихнула і потерла невиспані очі, — спробую вивчити щоденник алхіміка. Якщо пощастить — вдасться створити зілля-протиотруту. Ми маємо діяти дуже швидко.

“Поки імператор не здогадався про найгірше”, – додала вона подумки, та здавалося, Ґаошунь зрозумів усе невимовлене.

Кілька секунд вони мовчали. У кімнаті було тихо, як у лікарняній палаті перед складною операцією.

– Ти могла б сказати все це панові Дзіньши, — промовив Ґаошунь м’яко, але чітко, – Він був у тій покинутій хижі, і разом з тобою читав про експерименти алхіміка.

Маомао опустила очі.

– Я захоплююся твоїми талантами, Сяомао, і поважаю тебе, – сказав Ґаошунь, обережно склавши матеріали історії хвороби, – Але памятай: я завжди служитиму панові Дзіньши, а не тобі. І я завжди буду на його боці.

Вона кивнула і сумовито посміхнулася. Подумала, що не дарма Хунян вподобала цього чоловіка. Його вірність вражала. 

“Пані Ґьокую ризикує життям заради кохання, – думала дівчина, крокуючи геть, – Ґаошунь і Хунян ризикують життями заради друзів і вірності своїм ідеалам. А пан Дзіньши…”

– Невже вони всі такі дурні? Нелогічно, – пробурмотіла вголос, – Ех, як же хочеться випити.

Тим часом з балкону другого поверху Дзіньши дивився, як її тендітна фігурка, вбрана в зелене, віддаляється кам’яною доріжкою. 

***

Цілий день Маомао просиділа над нотатками Ло Яня, тож надвечір досягла краю виснаженості. Ледве допленталася до власного ліжка і впала, не роздягаючись. Радо відчула, як вир забуття несе її кудись вглиб, подалі від сорому, страху і думок про те, чого не могла змінити.

Тіні від колон простяглися кам’яною долівкою, злегка коливаючись у світлі ліхтарів. Метелики, приваблені острівцями світла, збиралися прожити свою найкращу ніч.
Дзіньши сидів у тиші свого кабінету, оточений купами паперів. Він дивився у розгорнутий сувій з текстом нового бюрократичного законопроекту, але бачив зовсім інше.

Ґаошунь мовчки стояв збоку.

– Ґаошуню… — почав Дзіньши, – Голос його був глухий і невпевнений, —
Скажи відверто: … я дурень?

Ґаошунь повільно моргнув.

– Ви — імператорський спадкоємець.

– Це не відповідь.

– Це відповідь на те інше питання, яке ви дійсно хотіли поставити.

Дзіньши невдоволено пирхнув.

– Вона кинула мені в обличчя: не знає, що таке любов. Тепер уникає мене. А я що? Я продовжую мучитись. Що зі мною відбувається?

Ґаошунь обережно зітхнув.

– Це почуття, Ваша Високосте.

– Звідки знаєш? Ти ж такий непохитний. Хіба з тобою колись таке було? Хіба тобі розбивали серце?

Ґаошунь мовчав довше звичайного, але врешті таки відповів:

– Було. У молодості.

– Як ти з цим упорався? – пожвавішав Дзіньши.

– За допомогою саке. І часу.

Принц якусь мить сторопіло дивився на свого помічника, не розуміючи, то такий жарт, чи ні. Врешті подумав, що, мабуть, Ґаошунь не бреше.

– Принеси мені саке.

– Ні.

– Чому?

– Бо я не хочу, щоб ви труїли себе.

– Тоді я тебе відправлю спати і покличу слугу.

Ґаошунь глипнув на нього з-під лоба, зітхнув і мовчки вийшов, а за хвилину повернувся з пляшкою і двома келихами.

– Ось. Але лише один.

Вони мовчки випили, кожен думаючи про своє.

– Озирніться навколо, пане Дзіньши, – сказав наставник, – Є сотні прекрасних жінок, які будуть щасливі скласти вам компанію. Легкі, розумні, веселі…

– Забери їх собі. Я хочу лише її.

Вона не просить, не тягнеться, не чекає. Я це ненавиджу! Але її зненавидіти не можу…”

Ґаошунь наповнив другу чарку, та у чарку Дзіньши доливати не став.

– Вам би зараз справжню зміну обстановки, – мовив після паузи, – Наприклад розслідування. Усі ниточки ведуть до Південної Фортеці. Тож… Це гарний шанс… відпочити від СяоМао. Зосередитись. Зайняти розум.

Дзіньши дивився в саке, як у безодню.

– А якщо я забуду, як виглядають її очі?

– Якщо й забудете, — прагматично відказав Ґаошунь. —То вам буде тільки на користь.

Дзіньши гостро зиркнув на нього, і випив мовчки. Він уже знав: відстань не лікує. Але змінює перспективу. А іноді… саме це і потрібно.

– Саке не допомагає. І ти – не допомагаєш, — хлопець роздратовано відсунув келих. Вміст чарки вихлюпнувся, залишивши темну пляму на папері.

Дзіньши підвівся. Кабінет був тісним, а бездіяльність дошкуляла найгірше.

– Я не хочу тебе бачити, поки не збереш усе необхідне для поїздки.

Ґаошунь звів брови:

– Ви…

– На світанку вирушаємо до Південної Фортеці, – кинув принц уже з порогу, – Підготуй усе.

Він пішов, не озираючись. А Ґаошунь лиш тихо посміхнувся краєчком вуст.