10. Найскладніша загадка і єдина відповідь

Палац жив життям велетенського мурашника: слуги бігали, військові тренувалися, бюрократи працювали над новими законопроектами.

Дзіньши стояв у внутрішньому дворику, стискаючи в руці шматок паперу.

— Це що, жарт?! — гаркнув принц геть невластивим йому тоном.

Євнух, який приніс доповідь, зіщулився, та Ґаошунь і оком не змигнув:

— Пане Дзіньши, прошу. Ви щойно повернулися. Не влаштовуйте… сцен.

— Це якась повна маячня, — процідив крізь зуби хлопець.
— Будь-ласка, пам’ятайте хто ви. До того як ви влаштуєте бурю, я нагадаю: це палац. І кожен ваш крок тут зберігається в пам’яті служниць краще, ніж шовкові хустки у їхніх кишенях.

Принц його не слухав. Він швидко рушив у напрямку медкабінету, тож Гаошуню довелося крокувати слідом. Очі Дзіньши палахкотіли, а в грудях закипала лють. Хотілося знайти нахабного радника Цзінь Гуаня і набити його вишукану пику.

Двері до медпункту були прочинені.

— Травнице?

Вона підвела очі від мішечка з засушеним алоє і здивовано моргнула.

— Пане Дзі..

Та він не дав їй договорити.

– Це правда? – його бісив її спокій і непохитність, – Я щойно дізнався, що ти… ти…

– Що саме? — її голос залишався рівним.

– Ти… дурепа, чи що?! Вирішила вийти заміж за цього слизького фальшивого радника?!

Вона подивилась на нього довгим пильним поглядом.

– Буду вдячна, якщо ви перестанете на мене кричати, пане Дзіньши.

– Ти що, не бачиш? Він — вовк у овечій шкурі! Він хоче тебе використати! Він не любить тебе!

– А хто любить? – огризнулася Маомао. 

Дзіньши від несподіванки розкрив рота, але нічого не сказав.

Маомао пекло обурення за те, як він з порогу накинувся, обізвав її дурепою і почав кричати нісенітниці. Це ж треба таке! А її ще мучили докори сумління за те, як із ним повелася! 

Проте, у думки закралася підозра: вже вдруге вона чула про власні заручини. Звідки ці плітки?
Він стояв і важко дихав під її гострим невдоволеним поглядом. Дивився на її рученята, заховані в рукави – чого вона така непохитна? Почувався безпомічно. Якби вона хоч заперечила чи крикнула щось у відповідь – це підтвердило б безпідставність його звинувачень. Якби вона хоч натякнула, що теж сумувала за ним ці кілька днів… Хотілося чи то струсонути, чи то поцілувати її.

– Вибачте, ПАНЕ, –  в”їдливо відповіла Маомао, – Мені треба працювати.

Вона повільно відвернулася до полиць із препаратами. Принц ще хвильку стояв на місці, а тоді люто буркнув “Таки треба було переспати з тією куртизанкою!”, крутнувся і вискочив геть із приміщення.

– Якою куртизанкою? – отетеріла Маомао.

– Що значить “треба було переспати”? – отетерів Ґаошунь.

 

***

Саке у пляшці залишалося ледь на денці — як і терпіння. Дзіньши повільно наповнив чарку. Випив. Не відчув смаку.

Після ранкової сварки з Маомао, він зачинився у власному кабінеті, поринувши з головою у папери, яких назбиралася гора розміром з Фудзіяму. Знав: якщо не завантажить себе роботою, то неодмінно наробить дурниць.

– Ви хотіли дати завдання Сяомао, – нагадав Гаошунь, запалюючи кімнатні ліхтарі, коли зимові сутінки огорнули кабінет.

Місячний Принц втомлено зітхнув. Його пік сором.

– Дарма я на неї накинувся.

– Дарма, – підтвердив Гаошунь.

– Знову ти зі своїми виховними коментарями. Хоч би спробував мені допомогти не почуватися таким винним, – ображено відповів хлопець, – Поговориш з нею сам? Вона завжди тебе слухає.

– Як накажете, – вклонився вірний наставник.

 

***

Коли вечірня темрява повністю залила вікна, мов фіолетова фарба, Гаошунь знайшов травницю у нефритовому павільйоні – вона стояла біля плити і помішувала у посудині якесь зелене варево з різким запахом. 

– Сяомао, – привітався він.

– Пане Гаошунь? – дівчина відірвалася від казанка з рідиною, схожою на жабуриння.

– Маю до тебе важливе… прохання. 

Він не сказав, що те прохання насправді було завданням від Дзіньши, але Маомао і так зрозуміла. Вона склала руки в рукави, і злегка кивнула, заохочуучи Гаошуня говорити далі.

– Ми привезли алхіміка з Південної фортеці – того, котрий застосував до жінки ритуал “Попіл Серця”.

– В’язень, – пробурмотіла Маомао. Вона вже чула про нього і здогадалася, що рано чи пізно пан Дзіньши та пан Гаошунь про це заговорять, – Колишній учень Ло Яня?

– Саме він. Упертий, зарозумілий, говорить загадками. Своїм тюремникам у Південній фортеці він нічого не розповів. Але він безперечно відреагує на твій талант. Спробуєш його розговорити? 

“Не маю іншого вибору”, – подумала Маомао і ствердно кивнула. Принаймні той в’язень був новою зачіпкою. (З записами Ло Яня справа просувалася важко). 

– І… — Гаошунь змовк на мить, –  Ще одне… Не знаю, чи ти усвідомлюєш, але вечеря з чоловіком наодинці, а також прийняття від нього подарунку у вигляді черевичків – це мовчазна згода на заручини.

Маомао здивовано глипнула. Невже… він про радника Цзінь Гуаня?! То он звідки усі ті плітки… 

– Це не подарунок. Він попросив дослідити черевики на алергени.

Гаошунь важко зітхнув і багатозначно подивився їй у вічі, підтвердивши її побоювання.

– В нашому суспільстві традиції мають велику вагу. Ти мала б це розуміти. 

Маомао невдоволено кивнула. Трясця! Не вистачало ще непорозуміння з імперським радником.

– Охорона знає, що ти навідаєшся до в’язня – тож пропустить без зайвих питань, – сказав Гаошунь, – Добраніч, Сяомао.

– І вам добраніч.

 

***

– Ну як вона? – запитав принц, коли вірний помічник повернувся до кабінету.

– Не думаю, що Сяомао закохана в радника, – розважливо відповів Гаошунь, – Але схоже, у Цзінь Гуаня наміри серйозні, раз він так ретельно все облаштував.

– Не закохана? Ти впевнений? – пожвавішав принц.

– Це лише моя скромна думка.

Хлопець полегшено зітхнув, розтер очі кулаками і дістав новий аркуш. 

– Вільний на сьогодні. Дякую, Гаошуню.

Чоловік вклонився і вийшов, а Дзіньши залишився у кабінеті сам. Він підсунув ближче чорнильницю, взяв старий улюблений пензлик з тонкою тріщиною біля ручки. Він любив його за недосконалість. А тоді почав писати їй листа. 

“Маомао,

Будь-ласка не виходь за Цзінь Гуаня. І вибач, що накричав. Це лише тому, що я боюся за тебе більше, ніж за самого себе. Ти…

(Тут перо зупинилось. Рука здригнулася. На папері з’явилась ледь помітна крапля — чи то чорнило, чи щось інше.)

Ти — моя найскладніша загадка. І водночас — моя єдина відповідь.”

Він підписався не офіційною печаткою, а особистим знаком: витонченою рисовою гілкою в колі.

І коли він заклеїв конверт, то не став викликати слугу. Він узяв лист сам — і вийшов у ніч. Бо ця ніч мала лише одне призначення: дістатися до неї.

 

***

В темниці старого павільйону запах сирості змагався з запахом старого пергаменту і заліза. У тиші лопотіло полум”я смолоскипів, тіні від вогню нервово смикалися в різні боки.

Маомао стояла перед гратами.
По той бік — алхімік: сивий, виснажений, у брудному одязі, який звисав зі згорблених плечей, мов з вішака. Проте, його живі очі виблискували, як у лисиці, що задумала недобре.

— Хтось із вельмож надіслав мені свіжу дівку? — буркнув чоловік.

— Не лестіть собі, — відповіла Маомао спокійно.

Алхімік завмер, почувши її голос. Тоді різко крутнувся, і раптом виступив із пітьми:

– У тебе… язик як у мого старого знайомого.

– Ло Яня? Саме про нього я прийшла поговорити.

Він змовк. Пильно дивився, наче не вірив своїм очам. Маомао стало млосно від вогників, які затанцювали в очах старого чаклуна. Хоч, може, то були тільки відблиски смолоскипів.

– Що ти хочеш знати? Мій учитель був почесний придворний лікар із Західної провінції. Його вигнали, коли імператорській сім’ї стало невигідно мати таку розумну людину на такій впливовій посаді. Вони злякалися! Звинуватили його у надмірному інтересі до алхімії, а щоб тримав рота на замку – покалічили і пригрозили стратою.

Алхімік ледь усміхнувся, пильно роздивляючись риси її обличчя.

Маомао проігнорувала ту посмішку, лиш маючи надію, що не видала йому своїх почуттів. Вона дістала з рукава сувій і розгорнула – там були накреслені схеми алхімічного ритуалу.

– Цей почерк — Ваш?

– Почерк мого вчителя, і тобі це добре відомо. Я був лише учнем.

Маомао чекала, та вязень мовчав, немов зачаївся. Він уважно роздивлявся її у непевному світлі, а тоді багатозначно посміхнувся:

– Скажи мені краще, юна пані… Як складається твоє любовне життя?

Хоч він і застав її зненацька, Маомао не ворухнулася – лиш мимоволі сіпнула бровою:

– Яке це має значення?

– Колосальне. У любові, як і в алхімії, речовини або взаємодіють, або вибухають. І деякі зв’язки змінюють структуру назавжди.

Він повільно підійшов ближче до ґрат.

– Ти маєш очі, що бачать! Бачать глибше, ніж інші, – прошепотів в”язень, – Ти — не чужа в цій грі.

А тоді він демонстративно відвернувся і почвалав у інший бік темниці – так, немов це він тут встановлював правила, за якими вона мала грати. Наче доповнюючи театральність, нічний метелик, підлетівши надто близько, спалахнув у вогні смолоскипу, і впав додолу мертвим.

Маомао розвернулася і пішла геть. Знала, що сьогодні вже нічого з нього не витягне, але також розуміла, що буде повертатися знову і знову, поки не знайде відповідь на запитання.

За кілька сотень кроків звідти пані Ґьокую стояла на балконі власної спальні і задумливо дивилася у нічне небо.

 

****

Медпункт спав у напівтемряві. Місячне сяйво повзло підлогою, тихо виділяючи обриси знайомих речей: столу, шафки з мазями, подушки біля стіни.

Маомао зайшла без поспіху. Розмова з алхіміком збурила в душі нові побоювання: він був геть не схожим на людину, готову до співпраці. Надії віднайти протиотруту до “Попелу Серця” лишалося все менше.

“Рано здаватися”, – пробурмотіла вона.

Дівчина вже збиралася покласти записник на стіл — як помітила:

Лист.

Той самий персиковий папір. І той самий знак, який вона колись бачила тільки раз
на шовковій хустинці – рисова гілка! Легка, немов дотик до скроні.

Маомао сіла і поклала долоню на листа, ніби перевіряла, чи він ще теплий. І аж тоді розгорнула.

“… вибач, що накричав..”

“… ти — моя найскладніша загадка і моя єдина відповідь…”

Дівчина обережно торкнулася краплі на папері. Вона звикла до точних формулювань, фактів та логіки. Але тут була щирість, яка відлунювала тупим болем, немов старий шрам.

Тієї ночі Маомао поклала лист під подушку. І їй вперше наснився Місячний Принц – проте, він був далеким і наче відділеним від неї сріблястим серпанком.