1. Ті, хто торкаються отрути

– У тебе тіні під очима, — Дзіньши стояв, притулившись до одвірку її майстерні, у тій своїй звичній позі — ніби знав усе на світі.

Вона навіть не озирнулася. Лише додала пелюстку лотосу до настоянки.

– Ви дуже спостережливі, пане Дзіньши, — тихо мовила, — але навряд чи ви тут через мої невиспані очі.

– Ти, як завжди, пряма, як двері.

“А ви, як завжди, пхаєте носа до чужого проса”, – подумала дівчина, та нічого не відповіла.

Над казанком здіймалась пара, і в цій парі, наче губилася історія, яку вони обоє вдавали, що не пам’ятають.

Він зробив кілька кроків уперед — так, ніби не бачив, як вона напружила спину.

– Я чув, ти нещодавно лікувала дівчину з Гранатового павільйону. Щось серйозне?

– Отруєння несвіжими харчами.

Він задумливо дивився на неї, а їй від того погляду щось робилося.

– Слухайте… – почала було Маомао, але він урвав її:

– Тільки не кажи, що зайнята.

Маомао підвела очі. У них була не лише втома – там палав вогонь, який несила було приховати.

– Навіщо ви тут, пане Дзіньши? Справді.

Він мовчав. Потім підійшов ближче, до самого столу, де ще парувала її робота. Простягнув руку, торкнувся невеличкого глиняного горщика — його пальці були бездоганно чисті, як завжди.

– Просто хотів переконатися, що ти ще тут. Що не втекла без жодного слова.

– Ви ж знаєте, – буркнула роздратовано, – Що я ніколи не тікаю.

– Ні. Ти просто зникаєш.

Вона пильно подивилась на нього – вперше за весь вечір. І тиша між ними раптово загусла, як той самий мед…

– Якщо я зникну, — сказала вона, — Ви обов’язково мене відшукаєте. Ви завжди так робите.

– Бо ти не залишаєш мені вибору.

Маомао посміхнулась. Трохи гірко. Трохи ніжно. А потому одразу відвернулася, бо стало незатишно і трохи лячно від того, що світилося у його погляді.

***

Вона довго не могла заснути. У вузькому ліжку, під грубою ковдрою, що пахла травами і вітром, її тіло не могло знайти спокою. Вона кілька разів переверталася з боку на бік, нюхала жасмин, пила відвар з меліси — усе було марно. 

“Я просто хотів переконатися, що ти ще тут“. Здається, так він казав? Чого це раптом? “Я просто…” – і дивний туман в його ультрамаринових очах. І голос ніжний, як шепіт дощу…

– Не забивай собі голову, – буркнула, перекидаючись на інший бік.

Коли її нарешті засмоктало у вир, Маомао знову опинилися у тому химерному літньому дні…

Дівчина-підліток, взута у старенькі черевики, простувала вулицею села. Лунали вигуки торговців, уривки розмов, люди юрмилися на ринку. Її вилинялу сукенку хитали хвилі теплого вітру, кошик з лікарськими травами погойдувався за плечима. На лівій гомілці проступав червоний слід від кропиви, але дівчину це не турбувало. Рослини любили Маомао і рідко завдавали їй відчутної шкоди, а вона любила їх. 

Вона купила молока і овочів, привіталася з пекарем (запаморочливі пахощі булочок бао зводили з розуму). А коли завернула за ріг будинку, то раптом все навколо почало осипатися пелюстками, ніби папір, що догорає у жаринах попелу…

Маомао прокинулася різко, з пришвидшеним серцебиттям у грудях. 

Знову цей сон. Та скільки можна.

Ранок ще не настав, але за вікном уже ворушилася темрява — та, що приносить нові справи, перш ніж розвидниться.

***

Його покої були ідеально чисті й тихі, а ліжко – надто велике і м’яке. Дзіньши довго лежав на спині. Пригадував її нестерпно прекрасні очі, її запах… Вона пахла ромашками і полином. Не як парфуми — а як істина. Як трава, що зростає навіть на отруєній землі… Він так хотів торкнутися її косички, але не посмів – і схопився за глиняний горщик. Лежав і все думав про те, що мав би сказати, і чого не сказав – аж поки сон почав поступово тягнути його вглиб.

Йому наснилося… що він не спадкоємець, а помічник торговця, і продає випічку у кварталі утіх. І Маомао — не служниця Внутрішнього Двору, а проста дівчина з родини аптекарів, яка дозволяє собі усміхатися йому без вагань. У сні вона торкалася його руки без дозволу. Вела його у темряві вулиць, де пахло жасмином і тютюном. І врешті — поцілувала. І він – простий хлопчина у дешевому вбранні – відчув себе найбагатшим чоловіком світу. 

Його дихання збилося, і він прокинувся – мов після бою. На лобі — волога. На серці — важкість.

І саме тоді за дверима почувся швидкий нервовий стукіт, і потім тихий, але наполегливий голос Ґаошуня:

– Пане Дзіньши… у Нефритовому павільйоні щось сталося із пані Ґьокую.