2. Очі кольору нефриту

Ранок видався прозорим, наче синя крига. “Як її очі” – подумав Дзіньши недоладно, поки вірна пані Суйжень допомагала йому вбиратися у щоденне вбрання.

– Ґаошуню, що саме сталося?

– Прибігла бліда і налякана служниця наложниці Ґьокую. Каже, знайшла пані в дивному, моторошному стані: та лежала поперек ліжка, очі — скляні, втуплені в стелю, губи щось безладно шепотіли… на жоден поклик не озивалася, наче її душа блукала десь далеко.

– Ходімо, – заявив принц, – Терміново до Нефритового павільйону.

– Пане Дзіньши… – спробував протестувати Ґаошунь, – Вам треба хоча б вмитися..

– Не буду.

– Ви не можете собі дозволити дитячі капризи. Ви ж знаєте.

– То йдеш, чи мені йти самому? – виклично запитав Дзіньши, хапаючи зимову накидку.

Ґаошунь невдоволено кивнув, але вирішив за краще супроводити свого пана.

– І накажи покликати травницю, – наче мимохідь зазначив принц, – Вона може бути корисною.

– Так, я вже віддав такий наказ.

Дзіньши виклично підвів брову.

– Прошу пробачення, – відповів Ґаошунь, та на його обличчі не було бодай тіні каяття.

Внутрішній двір прокидався вдосвіта. Служниці метушилися, розносили кошики з одягом та наїдками. Всі, кого минали чоловіки, зупинялися і шанобливо кланялись, ховаючи очі за рукавами. 

Роса виблискувала на соснових гілках, наче коштовне каміння. Ранковий холод передував настанню зими, і, крокуючи повз павільйони, хлопець бачив, як зустрічні люди здригалися від поривів пронизливого вітру, але сам відчував холод якось віддалено, немов те, що горіло у серці, притлумлювало решту тілесних відчуттів.

За десять хвилин вони увійшли до покоїв, куди їх провела ще бліда і трохи перелякана Айлань.

Маомао вже була там. Наложниця Ґьокую, чарівна як завжди, цього ранку виглядала блідою, проте вже не металася у гарячці і погляд мала осмислений. “Сподіваюся, їй краще”, – подумав Дзіньши, але йому достатньо було одного швидкого погляду на Маомао, щоб зрозуміти: вона стривожена. Травниця мала уважний і похмурий вираз обличчя.

– Пані Ґьокую, — серйозно мовила Маомао, — скажіть, ви приймали щось незвичне перед сном учора?

– Нічого особливого… — трохи розгублено відповіла наложниця, — На вечерю був мій улюблений салат із куркою, потім — чай з медом. Моя дегустаторка все скуштувала.

– І це все? — уточнила Маомао. Дзіньши й Ґаошунь обмінялися поглядами.

– Так… хіба що… — Ґьокую трохи знітилася. — На ніч я ще випила ліки.

– Які саме?

– У мене цілий день боліла голова. Я послала Айлань до медпункту — дізнатися, чи є якась настоянка від болю.

– Ви б не могли попросити Айлань знайти ту пляшечку? — запитала Маомао з м’якою наполегливістю.

– Звісно! — пані Ґьокую помітно схвилювалася. — Айлань?

– Уже біжу! — крикнула дівчина й кинулася з кімнати.

Пані Ґьокую проникливо подивилася на Маомао.

– Маомао, скажи мені, що не так. Я не злякаюся — обіцяю.

Травниця кинула короткий погляд на Дзіньші й Ґаошуня, тоді — на стривожене обличчя Хунян, і, нарешті, знову на Ґьокую.

– Пані, ваші зіниці — неприродно розширені, пульс пришвидшений, крім того…, – вона змовкла, добираючи слова, – Висновки робити рано, але поки що все вказує на одне: схоже, вчора ввечері ви випадково прийняли наркотичну речовину.

Наложниця Ґьокую була розумна і виважена, уміла керуватися здоровим глуздом, а не емоціями, та повністю приховати страх не змогла. Дзіньши відчув, як і сам витріщився на травницю. Якщо Ґьокую підсипали наркотик, то справа дуже серйозна і навіть загрозлива. Водночас недоречно подумав, що сонячний промінь, який проклав шлях крізь вікно, надає мідного відблиску прекрасному волоссю травниці… А тоді він почув, що Ґьокую до нього звертається, тож злегка струснув головою, щоб відігнати ману. 

– Пане Дзіньши, чи не могли б ви з Ґаошунем залишити нас? Дівчата, ви теж, – кивнула вона до служниць.

Дзіньши волів би знати все, але мусив шанобливо відкланятись. Вже у коридорі, поза покоями Нефритового павільйону, він одразу звернувся до вірного слуги:

– Ґаошуню, негайно з”ясуй все про ту настоянку – хто саме дав її служниці Айлань, звідки взагалі та настоянка з”явилась…

– Займуся негайно, – відповів Ґаошунь.

Тим часом, Хунян міцно зачинила двері за чоловіками і рештою служниць, переконалася, що вони пішли і кивнула пані Ґьокую. Та зітхнула, і її обличчя одразу набрало серйозного виразу. 

– Маомао, з тобою я можу говорити відверто, – сказала пані Ґьокую. В кімнаті лишилися тільки вони троє, – Адже ти – моя остання надія. 

Маомао здивовано витріщилася. Передчуття було кепське.

– Якщо хтось дізнається про те, що я тобі скажу, мене одразу стратять, – відверто сказала старша наложниця, а Маомао запізно зрозуміла, що Ґьокую не просто налякана – вона майже у розпачі, – Гарячкові сни і розширені зіниці – найменша моя проблема. Найгірше те, що тепер я нічого не відчуваю.

– Що ви маєте на увазі?

– Я розумію, що Імператор – мій коханий чоловік і батько моєї доньки, і я пам”ятаю як ще вчора нам було добре разом, – сказала Ґьокую, і додала те, що Маомао очікувала почути найменше, – Але сьогодні мої почуття до нього зникли. Я прокинулася з порожнечею в грудях – таке враження, ніби хтось вирізав ножем кохання з мого серця💔.