14. Стежка до себе

Ніч була безвітряна, але холодна, підсвічена лиш мертвим сяйвом далеких зірок.

Дзіньши сидів у своїх покоях, не торкаючись їжі, не дивлячись у листи. Тіні лампи тремтіли на стінах, немов відчували його нерішучість. У кулаці він стискав клаптик паперу — інструкції, які Маомао залишила для записки до пані Молі: “розбавити склянкою води і випити натщесерце”.

Щойно прийшов Гаошунь – він приніс такі бажані новини, але хлопець слухав доповідь вірного помічника краєм вуха і не відчував ані крихти радості. Здавалося дивним, як все змінилося за останню добу, і як надзвичайно важливі речі стали другорядними. 

– Ми знайшли і затримали зловмисника, – розповідав Гаошунь, – То був один із колишніх сиріт, яким дав прихисток Ло Янь.

Дзіньши механічно кивнув. Так він і думав, відколи дізнався історію дитинства Ломеня.

– Батько Cяомао дав нам імена та описи зовнішності тих сиріт і ми відстежили їхні долі, – продовжував Гаошунь, – Двоє, нажаль, давно померли у вязниці. Третій – Хань Сюанлі – на певний час зник безвісти, але врешті виявив себе, коли почав виготовляти і продавати селянам дивні суміші, а потім отруїв пані Молі. Саме його затримав командир Південної Фортеці і саме він зараз сидить у нашій темниці. 

“Хань Сюанлі – то он як його звати, – майнула думка, – Чи розкрив він пані Молі свою таємницю, коли закохався? Чи назвав їй власне ім’я?”. 

Скільки разів він сам мріяв про те, що одного дня Маомао промовить “Ка Зуйгецу!” – і це їх зблизить… Які марні, безглузді сподівання. 

– Врешті останній четвертий сирота – Мінь Яоши – його долю було найважче відстежити, – зітхнув Гаошунь, – Проте, ми нарешті змогли перевірити всі ниточки. Його продали у рабство, але він утік з полону, взяв нове ім’я і побудував кар’єру військового лікаря. За словами Ломеня, він навіть у дитинстві був найздібнішим і дуже впертим. Виявилося, він служив у лікарні Зовнішнього Двору, а часом переодягався в євнуха і проникав до Внутрішнього Двору. Йому було нескладно підсунути зілля “Попіл Серця” замість заспокійливої настоянки нашому нетямущому лікарю-шахраю. Думаю, Мінь Яоши давно запланував помсту і чекав сприятливого збігу обставин, а ще був готовий ризикувати. Він не пробачив жорстокості і невігластва колишнього імператорського двору. Не пробачив того, як їм усім скалічили життя.

Дзіньши кивнув. Він подумав, що добре розумів почуття Міня Яоши. Обмежені імперські можновладці вкрали у нещасних сиріт не лише хліб і дах над головою – вони зруйнували їх сім’ю і будь-яку надію на краще майбутнє.  

– Пане Дзіньши, думаю, що Міня Яоши доведеться стратити, – сказав Гаошунь.

Принц кивнув. Не бажав підписувати наказ про смертну кару, але розумів, що не варто себе обманювати. Для того, хто вчинив замах на старшу наложницю, існував лише один шлях. Мабуть, Мінь Яоши дуже добре це усвідомлював. Мабуть, він був сильним чоловіком і не боявся смерті.

– Що накажете, пане Дзіньши? – запитав нарешті Гаошунь.

“Протиотрута уже в Маомао, – подумав принц, – Мабуть, вона її випила і пригадала свого хлопця…” На якусь мить в його уяві зринув усміхнений юнак, з майбутнім, не обтяженим тягарем спадкоємця імперії… Уявив, як той хлопець обіймає Маомао – і все всередині немов обпалило сірчаною кислотою.

Він рвучко підвівся. Серце билося несамовито, наче на полі бою. 

“Я не витримаю… Не хочу“. 

В ту хвилину він ненавидів Ломеня, який так бездумно забрав у дочки здатність любити, ненавидів юнака-простолюдина, в якого вона закохалася, ненавидів свій політичний статус, а заразом і себе самого. 

Місячний Принц накинув плаща і вийшов у пронизливу ніч. Ґаошунь ступав поруч, мов тінь, занепокоєна мовчанням господаря.

У в”язниці було сиро. Кам’яна темрява ледь-ледь коливалася у тьмяному світлі смолоскипів, нічні метелики тягнулися до вогню. У камері сидів в’язень-алхімік Хань Сюанлі – колись блискучий учень Ло Яня, тепер – зламаний чоловік, що все ще грав у загадки.

– Я знав, що ви повернетесь, – промовив він, навіть не підвівши очей, – Та чекав на іншу особу. Ту, що пахне полином і перцем.

– Вона не прийде, – сухо відповів Дзіньши.

Алхімік підвів голову. Погляд мав пронизливий, як і тоді, коли вони зустрілися вперше. Але цього разу у ньому було щось насторожене, як у звіра, що бачить перед собою пастку, та не тікає.

– Навіщо ви тут, Ваша Високосте?

– Мені потрібне зілля. “Попіл серця”.

Пауза зависла між ними, ніби сама темрява затамувала подих.

– “Попіл серця”? – спитав алхімік здивовано, – Це якась пастка..?

– Я не хочу більше пам’ятати. Не хочу відчувати, – Дзіньши стис кулаки, – Я не можу кохати дівчину, яка любить іншого. Вона вільна – а я вільним ніколи не буду.

– І чому я маю вам допомагати? – мовив в’язень, обертаючись до ґрат.

– Бо я дам тобі те, чого ти прагнеш, – відповів Дзіньши.

– І чого ж я прагну? – саркастично запитав алхімік.

– Забуття. Свободи від страждань.

І в тиші між ними виникло мовчазне порозуміння. Син імператора і безродний сирота – обидва з живими розбитими серцями – мовчки дивилися один на одного.

– Хань, – сказав Дзіньши, а в”язень стрепенувся, вперше за багато років почувши власне ім’я, – Ти звариш зілля не лише для мене. А й для себе теж.

За спиною невдоволено кашлянув Гаошунь. Мабуть, його терпіння трималося на волосині.  

– Ти звільниш себе від пані Молі, – прошепотів Дзіньши, – Ти сам сказав, що досі живеш її іменем, живеш ілюзіями. І подивися, куди це тебе привело. Хіба не хочеш усе забути і стати вільним?

Тиша була довгою і важкою, як застиглий чавун. А потім алхімік раптово засміявся – глухим, утомленим сміхом, сповненим приреченості і самоіронії.

– А ти не дурень, хлопче, – сказав Хань Сюанлі, – І не боягуз.

Він розправив плечі, підійшов ближче до ґрат, і на якусь мить крізь маску старого чаклуна визирнула тінь замурзаного підлітка-сироти, котрий безмежно тужив за теплом.

– Чомусь я маю дивне відчуття, наче моя історія добігає кінця, – відверто, без колишньої театральності, сказав алхімік, – Добре, Ваша Високосте. Я приготую зілля.

– Надай йому все необхідне, – кинув Дзіньши до Ґаошуня. 

– Пане… 

– Не заперечуй, – сказав Дзіньши. Його очі були, наче крига, – Я роблю те, що маю. І ти роби.

І Ґаошунь, вперше за багато років служби, не знайшов, що відповісти.

 

***

Попросивши триденну відпустку, Маомао залишила палац. Вона обережно загорнула жменьку порошку-протиотрути, яку передав їй пан Дзіньши, склала кілька найнеобхідніших речей у вузлик і пішла єдиною знайомою дорогою до кварталу утіх.

Вона не мала наміру повертатися додому – не хотіла бачити ані Ломеня, ані стару хатинку, наповнену дитячими спогадами. Здавалося, ті рідкісні хвилини радості дитинства втратили солодкий смак. Наче хтось невидимий додав гіркого полину до улюбленого напою.

Маомао простувала стежкою через поле, аж поки під черевиками не рипнули дошки дерев”яного мосту. Під тим старим мостом протікав живий струмок – вона завжди тут зупинялася, щоб випити ковток води. 

Дівчина підступила до краю і завмерла. Рука сама потяглася до кишені. 

Папір. Тонкий, злегка зім’ятий.

Вона дістала записку і розгорнула.

“Будь ласка, не виходь за Цзінь Гуаня. І вибач, що накричав. Це лише тому, що я боюся за тебе більше, ніж за самого себе.
Ти — моя найскладніша загадка. І водночас — моя єдина відповідь.”

Маомао заплющила очі. Вітер трохи шарпав поділ її спідниці.

–  Нерозумний… – прошепотіла. Голос її загубився у шумі води.

Принц не повинен писати такі слова простолюдинці. Принц не має права витати у хмарах, забуваючи про реальне життя.

Повільно, з усією обережністю, вона почала складати папір – раз, другий, ще… Поступово з нього утворився невеликий човник. 

Скоро він попливе на волю. 

Скоро він буде вільний.

 

***

Ноги привели Маомао до “Мідяного Дому”. Принаймні, тут у борделі все було просто. Любов за золото. Срібло за компанію. Ніяких двозначностей чи “я думав, так буде краще”.

Бабця – нахабна і жадібна як завше – дозволила їй зупинитися у “Мідяному Домі” на кілька днів, натомість попросила приготувати нові протизаплідні ліки, а також афродизіаки. В кутиках очей старої бандерші поблискували бісики – вона зраділа візиту Маомао. Натомість старші сестри навіть не приховували своєї радості, а Маомао відповідала на їх обійми щиріше, ніж будь-коли.

Пізно ввечері, закінчивши з ліками і розклавши усе по поличках, Маомао подалася до великої ванної. То була небачена розкіш для простолюдинів, проте дівчина полюбляла розслаблятися у гарячій воді, а особливо коли голову переповнювали думки.

Скинувши одяг, вона увійшла до кімнати, і виявила, що Меймей, Зока та Пайлінь вже сидять у купальні і точать ляси.

– Гей, Маомао! – вигукнула Меймей, – Ходи сюди! Я так давно тебе не бачила.

– А ви хіба не працюєте цієї ночі? – здивувалася дівчина.

– Відпрацювали учора, – хитро всміхнулася Пайлінь, – А ти чому така сумна?

“Нічого від них не приховаєш, – з досадою подумала травниця, – Найкращі куртизанки – читають думки”.

– Та так, задумалася про дещо, – ухильно відказала Маомао, поринаючи в гарячі водні глибини. Вона поклала голову на край ванни і задивилася у стелю.

– Викладай, що там вже сталося? – підбадьорювала Пайлінь, – Це через якогось красунчика? 

Маомао заперечно похитала головою. 

– Сестрички, – спитала вона замислено, – Ви коли-небудь закохувалися? Яке на смак те кохання?

– Ооо…

Куртизанки захихотіли, а Пайлінь видала кілька дуже непристойних жартів.

– Нам не можна закохуватися, ти ж знаєш, – з милою посмішкою відказала Меймей.

– А от я закохуюся досить часто, – сказала Пайлінь, грайливо підіймаючи ніжку з води і роздивляючись вкриті піною пальці, – Особливо, коли у них руки і прес м”язисті…

– Маомао, – з підозрою запитала Зока, – Ти що, закохалася?

І знову дівчина заперечно похитала головою. На її вустах блукала гірка посмішка.

 

***

Було далеко за північ, коли Маомао видерлася на дах “Мідяного Дому”. Новий місяць плив у височині, як срібний човен. Холодні зірки помережили небо, ще де-не-де підсвічене сяйвом червоних ліхтарів кварталу. Нічні гульвіси потроху розходилися, а їхні голоси стихали у темряві провулків.

“Мить істини”, – подумала дівчина.

Вона сіла на черепицю, підібгавши ноги, поставила поруч горнятко, де розчинила зілля-протиотруту, і щільніше загорнулася в накидку. 

З кишені випав паперовий човник. 

“Дарма я не відпустила його у вільне плавання, – подумала Маомао, беручи до рук горня, – Хоча… може, краще йому стати паперовим літачком, і полетіти в небо понад дахами кварталу, що ніколи не спить”.

У горнятку, на поверхні рідини, мерехтіли відбитки далеких зірок.

Маомао завагалася лиш на мить. Вона вдихнула, видихнула – і випила. 

Спочатку їй здалося, що нічого не відбулося. А тоді… світ перекинувся.

Час зрушив і полетів. Замиготіли картини, розгортаючись перед очима у пришвидшеному темпі. Тенета “Попелу Серця” розсипалися під дією протиотрути, а спогади – її рідні живі спогади – поверталися і миготіли, наче калейдоскоп.

Ось вона — чотирнадцятирічна, у вицвілій сукенці, йде знайомою стежкою до ринку. Волосся – заплетене у дві коси, рука тримає корзину з травами. Очі — уважні, але ще дитячі.

Серед галасу торговців, брязкоту бронзових монет і запахів сушених коренів
вона раптово завмирає, бо його бачить уперше.

Хлопець — високий, привабливий, у зношеному одязі – стоїть поодаль і розповідає щось другові. Очі — глибокі і темні, як вода, а у профілі – щось гостре і ніжне водночас.

Вони з приятелем сміються. Маомао чує його голос — теплий, наче звук срібних дзвіночків, і мимоволі й сама всміхається. Відчуває, що кров у венах кипить, а щоки палають.

Маомао ховається за рогом будинку і намагається почути, що він говорить.

– Ти перший поліз по ті сливки, Басеню, а тепер мені доведеться за них заплатити?

– Будь-ласка, не кажіть батьку!

Хлопці регочуть і їдять великі фіолетові сливи. 

“Здається, я знаю, де вони їх взяли”, – думає Маомао.

Вона торкається краю кошика, немов шукає опори.

І раптом, на одну шалену мить – хлопець озирається, ніби невловимо відчув її погляд. В його очах стільки життя і пристрасті, і дивиться він прямісінько на неї. Але чомусь не бачить її. А тоді – знову говорить щось до приятеля, і йде.

Дівчина ще довго стоїть, визираючи з-за року будинку, аж поки силует юнака не зникає по той бік майдану.

 

Маомао розплющила очі, відчуваючи, як мороз щипає за вологі щоки. Не одразу зрозуміла, що плакала, поки дивилася власні спогади.
Над головою плив срібний місяць, десь у провулку п”яниці співали оду про героя. Все навколо було таке саме – але геть інше. Яскравіше, виразніше, ближче.

Щось кольнуло у грудях, і Маомао раптом зрозуміла, що її серце… було цілим і боліло.
– Це був ти, – вражено прошепотіла дівчина, – Не може цього бути… Але це і справді був ти!