15. Лапатий сніг

Сніг за вікном падав тихо, мов зберігав мовчання між двома, хто більше не наважувався говорити. Тьмяне світло ліхтаря повільно коливалося, кидаючи тіні на стіни. 

У кабінеті Дзіньши було холодно, хоча вугілля й жевріло у жарівні. Тепло не могло заповнити чорну діру в його серці. І сніг її засипати не міг.

На столі стояла посудина з прозорою рідиною, схожою чи то на сльози янгола чи на рідкий кришталь. Ось, значить, який він – знаменитий “Попіл Серця”…

Дзіньши сидів нерухомо з порожнім поглядом. Слуги давно залишили його. Останнім кілька хвилин тому пішов Ґаошунь – принц наполіг на цьому, бо не хотів мучити старого офіцера. Надто вже той був до нього прив”язаним.

“Маомао, мабуть, давно випила протиотруту і згадала свого простолюдина. А я… залишуся тут. І пам’ятатиму, поки кожна згадка не перетвориться на шепіт. А потім — на порожнечу.”

Він підняв чашу. Не тремтів, бо вже втомився боятись. Хотів, щоб нестерпні муки нарешті припинилися.

Уявив наостанок її нереальні сині очі.

І випив.

Гіркота вдарила в горло. Він закашлявся, відчувши в повітрі запах попелу, а у грудях – жар. Мабуть, то згорали його почуття, його спогади про неї…

І в цю ж мить – двері розчахнулись.

– Пане Дзіньши!! — голос, який міг належати лише одній-єдиній дівчині у всесвіті.

Маомао. Вона здалася йому прекрасною, як ніколи. Стояла, вся у снігу, з очима, повними паніки, і важко дихала, наче тікала від зграї вовків.

– Що… – вона одразу помітила келих, який випав з його руки і вдарився об підлогу з глухим стуком, – Що ви щойно… випили?

Він підвівся, ледь похитнувшись. Здавалося, його вже торкнулася інша реальність, бо слова дівчини лунали наче з іншого боку тунелю.

– Маомао…

Вона підбігла до нього і, не дбаючи про етикет, схопила за руки.

– Я хотіла сказати… що пам’ятаю!

Він здригнувся.

– Я випила протиотруту. Я все згадала. Це був ти! На ринку! Зі сливами! З тим своїм грайливим сміхом, – засміялася дівчина, – То був ти, розумієш? Я закохалась… у тебе.

Він завмер, не розуміючи, це марення, чи все насправді.

– Ти – галюцинація? – запитав недоладно.

– Що? – засміялася дівчина, – Хіба галюцинація так може? 

Вона простягла руку і торкнулася його щоки. Мабуть, її за таке відшмагають, але зараз було байдуже. Почуття переповнювали її, і це було фантастично.

– Ти мене чуєш? Пане Дзіньши… Я тебе кохаю, – повторила Маомао, стривожена його мовчанням, – Що ти робив на тому ринку? Нащо ви з Басенем вкрали сливи у сердитого торговця? 

– Надто пізно, — мовив Дзіньши тихо.

Він гірко всміхнувся. Його очі, повні невимовного болю і приреченості, налякали її. 

– Я щойно… виконав ритуал.

Маомао похитнулася. Було відчуття, наче він ляпасом вирвав її з солодкого сну.

– Що…?

– “Попіл серця”, — прошепотів хлопець, – Не міг чекати, поки ти підеш. Знав, що не переживу миті, коли ти зрозумієш, що закохана в іншого.

Він торкнувся її щоки, ніби востаннє.

І Маомао здригнулася. Не від слів — від розуміння, що він наробив і чому… Щоб захиститися від… неї.

Вона мимоволі стиснула його руку.

– Ні… Ні, ні… Ти не мав! Я кохаю тебе! Чуєш? Не когось з минулого. Не ілюзію. Ти і є той хлопець! 

Він не знав, що відповісти. Голова крутилася від зілля, і на якусь мить йому здалося, що все навколо надто нереальне, що йому ввижається… Як же швидко діє те зілля…

– Я не знаю, скільки часу в нас залишилося, – прошепотів, взявши її обличчя у свої долоні, – Маомао, я теж тебе люблю. Завжди любив – відколи побачив… Я давно мав про це сказати. 

Він дивився в її прекрасні очі – нажахані тим, що він накоїв – і хотів дивитися вічно, допоки “Попіл Серця” не забере їх разом із думками.  

І тоді:

– Пробачте, Ваша Високосте.

Ґаошунь.

Чого він припхався? Навіщо краде його останні миті поруч з нею?

Ґаошунь кахикнув:

– Я не думаю, що ритуал матиме на вас якийсь вплив.

Він увійшов, як завжди рівний, і з тим самим обличчям людини, яка пережила надто багато імператорських дурниць.

– Бачте… Я підмінив зілля.

– Ти … що? – не второпав Дзіньши.

– Ви схильні до імпульсивних рішень. Тому… я замінив ту алхімічну бурду на звичайний заспокійливий настій. І додав спирту, щоб був ефект.

Маомао стояла, затуливши рота руками.

– Поки я живий, — сказав Ґаошунь, — Ви не будете себе труїти. Ні через любов, ні з інших причин.

Запала тиша, і принц раптом відчув, як горять щоки і йде обертом голова.

– Ґаошуню, – сказав Дзіньши, сам дивуючись, як спокійно звучить його голос, – Ти – найкращий негідник в усій імперії.

Офіцер посміхнувся, злегка вклонився і одразу зник, прекрасно розуміючи, що принцу зараз буде не до нього.

Маомао нервово зареготала від шоку та полегшення. І той її ірраціональний сміх вивів Дзіньши з заціпеніння. Дівчина обвила руки навколо його стану і сховала обличчя у нього на шиї.
Він ще не розумів до кінця і боявся повірити в те, що відбувалося — але вже тримав її. Міцно.

– Ти все пам’ятаєш? — прошепотів.

– Кожну сливу, — посміхнулася вона крізь сльози, – А… ти мене?

– Знущаєшся?

Дзіньши стояв кілька секунд нерухомо, обіймаючи Маомао, притиснувши її до серця. Ніяк не міг усвідомити, що відчуває її теплий вологий подих на власній ключиці. Усе навколо крутилося і пливло – чи то від випитого спирту, чи від невимовного щастя.

– Юнаком я любив вислизати з палацу, – недоладно промовив їй у волосся, – Підбурював Басеня діставати для мене одяг простолюдина, переодягатися і йти гуляти околицями. Пам”ятаю ті сливки, – він засміявся, – Ох бідний Басень! Дісталося ж йому тоді від батька на горіхи.

Маомао хихикнула, а він — мовчки підняв її на руки.

– Цього разу я тебе не відпущу, — сказав тихо. 

Він ніс її темними коридорами. Ліхтарі миготіли у вікнах, відкидаючи довгі тіні на підлогу. Лапаті сніжинки повільно кружляли у повітрі, мов танцюристи, що нарешті почули музику.

Його покої були теплі. Тканина подушок пахла чимось знайомим — можливо, сандалом, а можливо — ним самим.

Хлопець посадив її на ліжко, а потім обережно торкнувся її вуст пальцями.

– Ти змерзла?

– Здається, вперше за цю зиму я зігрілася, — прошепотіла дівчина.

Він усміхнувся і поцілував – пристрасно, втрачаючи розум від її близькості. І вона цілувала його у відповідь, і їй здавалося, що у душі вирує океан.

– Скажи мені, Маомао… ти хочеш…?

Вона глянула йому в очі і ствердно кивнула. Він помітив, як злегка зашарілися її бліді щоки, і вдоволено посміхнувся.

– Якщо в будь-який момент передумаєш – просто зупини мене, – прошепотів, але подумав “не зупиняй мене, ні!”.

– Я не збираюся тебе зупиняти, – безсоромно відповіла Маомао, і всміхнулася до нього своєю знаменитою кривою посмішкою, – Хочу… спробувати певні речі.

– З тієї книжки? – хитрувато запитав він, розв”язуючи зав’язки на її одязі.

– Так і знала, що ти приберіг примірник.

Вона багато чула від сестричок із району утіх, натомість ніколи не виявляла бажання звабити когось із чоловіків, що її оточували. Але тепер відновлені почуття і спогади викликали стан, який вона, зазвичай, звикла пов”язувати з дією афродизіаку. Ті почуття немов додавали гостроти смаку кожній хвилині їх близькості – наче вона позбулася анестезії, під якою перебувала стільки років.

Його шкіра палала вогнем, його волосся пахло кульбабами і скошеною травою, і вона зрозуміла, що у голові стелиться солодкий туман. То був барвистий вир або альтернативна реальність, де прагнення відчувати його, торкатися його і шепотіти його ім’я було головним і єдиним у цей момент. 

– Я недооцінила жабу, – задоволено посміхнулася Маомао.

– Вона тебе теж недооцінила, – пробурмотів Дзіньши.

Дівчина дзвінко засміялася, і він реготав разом з нею, п”яний від її дотиків і поцілунків.

Виснажені вогнем пристрасті, вони ще довго не могли припинити цілуватися. Лежали, сплівши ноги, під зім”ятою ковдрою і дивилися одне одному в очі.

– Ти мені снилася, – сказав хлопець, – Хоч правда, ті сни були якісь тривожні.

– Сьогодні я навію тобі гарний сон, – відповіла Маомао, – Що саме хочеш побачити?

Він сперся на лікоть, задивився на неї і сказав:

– Сьогодні мені присниться, що я йду вузькою стежкою між рисовими полями, босоніж. І в кінці стежки – дерев”яний будинок із червоним дахом. А на ганку сидиш ти – у тій сукні, в якій колись танцювала під зорями. Просто сидиш і чекаєш.

– А потім що?

– Я підходжу. Ти не питаєш, звідки я. Просто береш мене за руку й кажеш: “Добре, що прийшов”.

Маомао мовчала, тонучи в ніжності його очей. Потім сказала трохи захриплим голосом:

– А мені присниться, що я стою в полі маків. Величезне поле, і вітер ними грає. І десь там, серед маків, я бачу тебе. Ти не в офіційному вбранні, не у масці. А такий, як є. І я знаю – якщо я зроблю крок, ти не зникнеш. А залишишся.

– То зроби крок.

– Я вже зробила.  

За вікном усе ще падав лапатий сніг. Але він більше не здавався холодним.
Він був чистим і прекрасним. 

Як нескінченна історія.

Як пісня фенікса.

Як мрія про літо.