9. Темниця Південної фортеці

Південний Замок був мовчазний, суворий і трохи занедбаний. Фортеця в першу чергу слугувала військовим об’єктом. Вельможі сюди навідувалися рідко, і ще рідше — спадкоємці престолу.

Командир гарнізону — статечний чоловік з сивиною на скронях і обвітреним вольовим обличчям — зустрів їх без зайвих церемоній.

– Ми чекали на вас, пане Дзіньши, — сказав він з нетерпінням, — Ґаошуню, приємно знову бачити. Прошу до мого кабінету.

“Видно, що він неабияк зацікавлений, – подумав хлопець, – Воно і зрозуміло. Не знаю, що саме написав йому Ґаошунь, але, мабуть, зробив якийсь натяк на хворобу пані Молі”

Коли чоловіки опинилися у скромному, але чистому і гарно освітленому приміщенні, яке слугувало кабінетом, командувач запросив їх сісти, і переконався, що при їх подальшій розмові у приміщенні не буде зайвих вух. 

– Пане командувачу, — одразу почав Дзіньши, — ми отримали тривожну інформацію. В палаці відбувається якась алхімічна маячня, – на цих його словах військовий мимоволі сіпнувся, – І ми маємо історію хвороби вашої дружини…

– Так, — не вагаючись відповів командир. Попри всю його витримку, було помітно, що вони зачепили болючу тему. Рука чоловіка злегка тремтіла, та він опанував себе – мабуть, завдяки багатьом рокам військової витримки, — Десь рік тому моя кохана Молі захворіла… 

В кімнаті запала пауза, яку ніхто не бажав порушувати. Ще до того, як командувач продовжив розповідь, Дзіньши відчув якесь дивне де-жа-вю, і пригадав слова зі щоденника Ло Яня: “коли серце любить — воно не забуває остаточно. Воно огортається попелом”. Хоч може… то було ніяке не де-жа-вю, а звичайне людське співчуття.

– Моя Молі завжди була доброю і чуйною – найчарівніша жінка, яку я зустрічав, – сказав командувач гарнізону, – І прекрасна, мов квітка жасмину – як її ім”я… Та ця хвороба вкрала у неї найцінніший скарб – її прекрасну душу. Її любов.

Чоловік раптом встав, пробурмотівши “перепрошую” і стрімко вийшов із кімнати. Дзіньши зиркнув на Ґаошуня. Прочитав в його очах підтвердження власних спостережень. “Звісно, – подумав хлопець, – Цей суворий і справедливий військовий мусив покинути кімнату, бо зрозумів, що не стримає сліз. Мабуть, коли він почув, що ми зітнулися з подібним випадком захворювання, це відродило в його зболеній душі давно втрачену надію на порятунок найдорожчої жінки його життя”.  

За якусь хвилину командувач повернувся. Його очі були червоні, але сухі.

– Даруйте, – сказав він, – Що саме ви хотіли знати?

– Чи не могли б ви повідати, які саме симптоми були у вашої дружини? І як вона почувається зараз?

– Все, як написано, – зітхнув чоловік, – Вона сумлінно виконує свою роль дружини, говорить правильні слова, робить правильні речі. Але … Вона ніби втратила всі почуття. Розлюбила і мене, і дітей, перестала співати пісні і збирати квіти. З її погляду зникло тепло – її очі тепер холодні, як ця зима.

“Точно як у Ґьокую”, – подумав Дзіньши. Коли Ґаошунь повідав йому таємницю дорогоцінної наложниці, він одразу зрозумів, що справа може закінчитися катастрофою.   

– І що ви зробили?

– О, я багато чого робив. Опитав десятки лікарів, пробував давати їй купу різних відварів і настоянок. Все марно. Я навіть знайшов винного. Але повернути любов так і не зумів.

– Винного? – зацікавився принц.

– Місцевий алхімік, – цього разу на слові “алхімік” ледь не підскочили Дзіньши та Ґаошунь. Тим часом військовий продовжував розповідати, –  Жив сам, на відлюдді, тут недалеко біля підніжжя гір. Був дивакуватий, але… хитрий. Ще й дуже. Ми затримали його, але скільки допитів не проводили – рецепту протиотрути не дізналися. 

– То чому ви думаєте, що винуватець – він?

– А він сам сказав. Він того не приховує. Та й відколи ми його спіймали, з того часу — тиша. Жодних нових випадків захворювання.

– Він ще тут?

– У нижній темниці. Живий. Але… з ним складно. Або регоче, як божевільний, або говорить загадками. Більшість охоронців намагається триматись подалі. Я мав би давно його стратити, але не можу вбити останню надію моєї Молі.

– Я хочу його побачити, – сказав принц.

Ґаошунь насупився.

– Пане Дзіньши, я не вважаю за доцільне, щоб ви спускались до темниці. Ми можемо допитати його без вас.

– Ні, — сказав хлопець, – Якщо він справді щось знає… я хочу почути це особисто.

 

***

Стіни темниці були вологі від сирості. Ланцюги рипіли, стиха лопотіло полум”я смолоскипів, відкидаючи тіні на кам”яну долівку. Повітря нагадувало настій плісняви і давніх таємниць. 

Вони спускалися щербатими сходами – двадцять сходинок, тридцять, п”ятдесят – аж поки не зупинилися біля найглибшої камери, у мороці, де повітря смерділо найгірше.

В центрі камери він помітив скорчену людину, яка більше скидалася на скелет, ніж на типового злочинця. В”язень мав сплутане сиве волосся, губи, стиснуті в тонку лінію, руки у шрамах від опіків і кислот.

– Ви – той самий алхімік? — запитав Дзіньши.

Чоловік у лахмітті підвів каламутні очі, але щойно побачив хлопця, його погляд миттєво прояснів. То був погляд розумної людини.

– А ти – спадкоємець? – запитав він, прочистивши горлянку, – І суддя, і кат, і святий у одній особі?

Дзіньши перезирнувся з Ґаошунем. Його погляд питав “звідки він знає?”

– Ви успадкували зовнішність свого батька, – вишкірився алхімік. У нього в роті було повно гнилих зубів. 

– Я прийшов не засуджувати. Я хочу почути правду.

Алхімік раптово зареготав, і той регіт луною розійшовся поміж стін темниці. Зневага сочилася в його голосі, як стара отрута.

– Ви хочете почути? Тепер? Коли мене заточили в підземелля, а мого вчителя — єдиного, хто знав алхімію на рівні справжньої науки — покалічили і вигнали з палацу?

Дзіньши завмер. Ґаошунь насторожився.

– Твого… вчителя?

– Головний придворний лікар. Найкращий. Наймудріший. Вільний у мисленні.
Але його знання і досліди викликали у ваших вельмож страх та обурення. І лиш ми, його учні, бачили, що він геній. Що він – Велика людина.
Тож палац зробив його євнухом – як символ покори. Спалили його майстерню і викинули за межі столиці.

– А ти?

– А що я? Я був дев”ятирічним сиротою – нікому не потрібним, але навченим багатьом речам. Але у вас довгі руки. Тож я втік і заховався.

Він підступив ближче до грат, і хижа усмішка розтягнула його вуста.

– А тепер ви тут – в ошатному вбранні, зі свитою. Знову питаєте про ритуали і формули, про те, що самі зруйнували. От лишень в очах той самий страх – тремтите, наче діти у тумані.

– Чому ти отруїв пані Молі? – запитав Дзіньши.

– Ти думаєш, мене про це не запитували? – алхімік аж захлинувся злим сміхом, – Ти не уявляєш, що ті військові кати зі мною робили увесь рік – але так нічогісінько і не зрозуміли…

– Ти любив її, – холодно урвав Дзіньши, і раптом – від його слів – регіт в’язня наче вимкнуло. Натомість в глибинах його очей з”явилося полум”я, яке вже не було тільки відблиском вогню смолоскипів, – Ти закохався в пані Молі, – вів далі Дзіньши, – Але вона тобі відмовила.

Хлопець не знав, звідки у ньому взялося те знання, але був переконаний, що так все і було. 

– Мені потрібно знати, як завернути ритуал, — сказав Дзіньши твердо. — Хтось і далі використовує ваші формули. Хтось експериментує в палаці. Допоможи зупинити ритуал і вилікувати жінок – і я дам тобі все, що забажаєш.

– Справді? — алхімік рвучко наблизився до грат, і у світлі смолоскипів стало помітно маніакальну цікавість в його очах, та за мить Дзіньши зрозумів, що то не обіцяна винагорода змусила в”язня нестримно радіти, – Ритуал відроджено?! – вигукнув він і зайшовся істеричним реготом, від якого у жилах стигла кров.

“У цій темряві — не лише злочин, – подумав хлопець, – Тут — тінь минулого.” 

– Чи були інші учні у Ло Яня? – запитав Дзіньши.

– О, то ви й ім’я мого вчителя знаєте! Вражає. 

В’язень вчепився у грати брудними скаліченими пальцями і чи то реготав, чи то плакав йому в обличчя, ігноруючи всі наступні звертання. Здавалося, він вичерпав свою цікавість до розмови.

Дзіньши зітхнув, стиснув кулаки і розвернувся до виходу.

– Пішли звідси, — пробурмотів до Гаошуня крізь зуби.

Але в ту мить за його спиною лунко, мов постріл, пролунав голос алхіміка:

– Ти ніколи не матимеш ту, що любиш! Твоя доля — довічна самотність, прекрасний принце!

Дзіньши відчув, немов його вдарило крижаним холодом – так, наче він раптово провалився під лід у замерзлу водойму.
Він різко обернувся, підійшов і з усієї сили схопив алхіміка за комір через ґрати.

– Кажи! Що ти знаєш?! Кажи мені зараз! 

– А-а-а, — видихнув алхімік, не в змозі стримати регіт, — як швидко з тебе злітає королівська маска, юначе.

– Кажи!!!

– Пане Дзіньши! — Ґаошунь різко втрутився, відтягуючи хлопця. — Не слухайте його. Це лише провокації і божевілля, породжене темрявою. Не піддавайтесь.

Дзіньши вирвався, важко дихаючи. Очі палали від гніву, а руки тремтіли дрібним трусом. Він різко розвернувся і, ледь не побіг геть із темниці. Ґаошунь ледве встигав за ним.

– Звідки він знає? – тривожно пробурмотів Дзіньши, – Хіба він може знати про неї? І про мене… 

– Звісно ні. Це звичайне шарлатанство, — твердо відказав Ґаошунь, — Такі шахраї читають по обличчях. 

– Але якщо він справді…

– Якщо він справді щось знає – то ми дізнаємось. Але не ось так. 

Сміх віддалявся і стихав у підземеллі, але до вух Дзіньши ще долітали деякі вигуки в”язня:

– Вона ніколи тебе не полюбить! Хахаха … 

Далі вони піднімалися мовчки. Смолоскипи гуділи, тіні танцювали на кам’яних стінах. Ґаошунь ішов трохи позаду, але не озирався.

“Це не просто старий божевільний, – думав принц, – Це — уламок давньої війни між забороненими знаннями і владою. І я не маю права залишити його тут. Бо кожне його слово — навіть отруєне — веде до Маомао.”

Він не знав, звідки взялася та думка – чи була вона примарною надією, чи інтуїцією, чи просто брехнею самому собі. Але він розправив плечі й вийшов на подвір’я, де чекав командувач гарнізону.

– Алхімік поїде з нами, — сказав Дзіньши. 

– Але, пане, — почав обережно військовий, — він… небезпечний. Його краще…

– У палаці є здібна травниця – можливо, їй вдасться розгадати його натяки і зварити зілля-протиотруту, – спробував заспокоїти його хлопець. Він розумів, чому командир чіпляється за в’язня, як за соломинку, – Ми зробимо все можливе, щоб врятувати вашу дружину та.. інших жертв. Повеземо його у кайданах і під вартою, але він потрібен живий і при здоровому глузді. Тож негайно дайте йому ліки від кашлю і подбайте, щоб він мав нормальну їжу. Його знання можуть врятувати не одне життя – я не залишу їх гнити у темниці.

Командир незадоволено, але стримано кивнув і подався в напрямку фортеці.

Ґаошунь глянув на Дзіньши довгим задумливим поглядом.

– Ви чините правильно, — тихо сказав він.

– Не знаю, – відповів хлопець, потираючи лоба. Йому стало соромно, що так легко втратив самовладання і розкрив алхіміку свої карти, – Але принаймні, я не такий божевільний, як він: я не став труїти жінку, яка мене відкинула.

– Пишаюся вами.

– Ой, припини.