8. Куртизанка і вельможа

Містечко при Південній Фортеці спало з обережністю гарнізону, де навіть сновидіння чують кроки варти. Низькі дахи, вкриті старою черепицею, нависали над вікнами, не пропускаючи зайвих поглядів. У повітрі стояв запах диму, мокрої землі та чаю, що заварювали на вечерю у кожному другому будинку.

Ніч була вогка, не дощова — але насичена вологою. Легкий туман стелився між хатами, збираючись понад калюжами, що залишилися після недавньої зливи. Ліхтарі сяяли мов жовті очі невидимих драконів.

Карета зупинилась біля дерев’яної будівлі з широким ґанком. Дзіньши вийшов назовні, вдихаючи вечірнє повітря, озирнувся і кивнув хазяїну будинку. Ґаошунь і Басень взялися поратись біля коней.

– Тату… — обережно почав Басень, знімаючи сідло, — а що з господарем? Він увесь день мовчить. Їсти відмовився, ні з ким не говорить. Це… через те дівчисько?

– Він буде в порядку, — відповів Ґаошунь спокійно. — Почуття — це складно, але він впорається.

– Справді?

– Маю одну ідею, – самовпевнено прошепотів Ґаошунь – швидше до себе, ніж відповідаючи Басеню, – Можливо, я попрошу когось із місцевих красунь завітати до нього ввечері. Просто… для компанії.

Басень роззявив рота.

– А мені, коли я сумую, ти ніколи не наймаєш куртизанок! – буркнув він до батька, – Тільки кажеш: “не мели дурниць” і “йди тренуватися!”

– Не мели дурниць, — непохитно відказав Ґаошунь, — Заведи коней у стайню, а потім можеш потренуватися.

– Ти — найтиранічніший батько у світі! – Басень аж заскрипів зубами від досади.

– Я — ощадливий. Не вистачало ще тринькати бюджет клану Ма на твої забавки з “квітами району утіх”.

Басень люто пирхнув і потяг коня за повід, бурмочучи відбірні прокляття.

***

Покої Дзіньши були просторими і надто елегантними для самотнього вечора, але йому було тісно, наче в клітці. Він прагнув свободи і холодного вітру в лице. 

Ліхтар ледве жеврів у кутку, кидаючи тінь на сувої, що залишились нерозгорнутими, тож він підвівся, склав їх до шухляди і пішов лагодити світло ліхтаря.

Полум’я здригнулося — наче від подиху розчарування. А тоді — раптово пролунав стукіт. Скромний, легкий, і водночас наполегливий.

– Увійдіть, — сказав рівно.

Двері прочинилися, і на порозі виникла вона. Куртизанка. Від несподіванки Дзіньши аж кліпнув. 

Вона вбралася у смарагдову сукню і заплела густе лискуче волосся в дві коси, а до поясу причепила троянду – яскраву, наче полум”я. В її очах поблискували лукаві вогники, а на червоних вустах блукала посмішка.

– Моє ім’я Мейчі, мене прислав Ґаошунь, — мовила вона лагідно. — Чи не буде пан проти компанії за чаєм?

Вона, безперечно, була прекрасна, а ще мала приємний голос і проникливий погляд. “Старий лис, ти навіть сказав їй про мої смаки, – вражено подумав Дзіньши, оцінивши худорляву статуру дівчини і темне волосся, заплетене в нетипові для куртизанок дві коси”

– Будь-ласка, сідайте пані Мейчі, – відказав уголос, все ще роздумуючи, як діяти. 

Він жестом запросив її до зручного на вигляд крісла.

“Було б гарно, щоб Маомао дізналася!” – подумав зловтішно, проте наступна думка стерла зловтіху, лишаючи по собі безглузду порожнечу, – Хоча.. Їй же ж байдуже. Її це не торкнеться. Вона не любить – і їй не болить”.

Він зітхнув і подумав, що, мабуть, геть з’їхав з глузду, якщо поруч із такою красунею згадує нахабну рябу травницю. (Ну добре, не рябу). 

– Вибачте, чарівна пані. Я – лише слуга. Пан Косень щойно вийшов. Прошу, зачекайте його тут.

Під її хитруватим поглядом він накинув зимовий плащ, узяв пляшку саке — і подався геть.

**

У стайні Басень вкривав коней. Коли почув кроки, обернувся:

– Господарю?..

– Йди до моїх покоїв. Прикинься паном Косенем. Склади компанію тій, хто там чекає – і ні слова про своє справжнє ім”я.

– Що?

– Просто… – Дзіньши злегка всміхнувся, – Проведи гарно час. Ти важко працюєш – тож сьогодні маєш винагороду.

Басень сторопіло дивився, не розуміючи, що відбувається.

– Звати Мейчі. Красива – наче янгол, – додав Дзіньши, – Але якщо не схочеш – то не схочеш.

– Слухаюсь, – невпевнено відповів хлопчина, – До ваших покоїв, кажете?

– Так, і то негайно, – відповів Дзіньши, виявивши, що настрій, на диво, покращується від цієї неочікуваної авантюри, – Але раджу перед тим швидко переодягнутися у свої найліпші шати.

Ні біса не второпавши, Басень вклонився і вибіг зі стайні.

Місячний Принц зрозумів, що хихикає вперше за останні дні. “Ґаошунь-маніпулятор, – подумав він, відчуваючи мстивий тріумф, – Ти хотів застати мене зненацька?”

Він щільніше запнув плаща і вийшов у проникливу ніч.

Містечко при Південній Фортеці, здавалося, завмерло в очікуванні снігу. Сама зима ще була в дорозі, але її подих ширився вулицями — сирий, мовчазний, трохи терпкий. На землі блищали калюжі, в яких де-не-де іскрився перший лід — тонкий, мов шкіра старого змія. Крижинки тихо потріскували під дерев’яними підошвами його черевиків, поки він брів вулицею вгору – в напрямку вартової вежі — старої, дерев’яної, що стояла осторонь, наче мовчазний свідок його поневірянь.

Вежа була обшита сосновими дошками. Мох чіплявся до сходів, наче живий, і помякшував його кроки, поки він дерся вгору. 

На верхівці вежі він виявив молодого кремезного вартового, який грівся біля жарівні з вугіллям і невпинно вдивлявся в ніч. Хлопчина підвівся, коли побачив Дзіньши, а на його привітному обличчі з’явилося розуміння.

– Гарної ночі, пане, — чемно вклонився вартовий, — Здається, це вас я бачив сьогодні, коли ви прибули зі столиці? Чув, то важлива делегація. 

Дзіньши мовчки сів навпроти, поставив пляшку на дерев’яну діжу, що слугувала їм столом, дістав два горнятка з глибокої кишені плаща і налив ще тепле саке.

– Присядь, — сказав тихо.

Вартовий опустився на ящик, але руки тримав рівно на колінах.

– Вдячний, пане… Та не можу пити. Я на варті – навіть коли навколо самі зірки.

– Розумно, — погодився Дзіньши і ковтнув з горнятка. Подумав, що варто виписати премію цьому солдату.

Вітер завивав між балками вежі, тріпаючи полою плаща. Містечко внизу дрімало, зморене прожитим днем.

Вихиливши другу чарку, принц подумав, що саке і справді трохи зігріває внутрішній світ, а тоді посміхнувся сам до своїх думок.

***

Коли перші промені сонця просочилися крізь дерев”яний дах стайні, Ґаошунь заходився перевіряти сідла. Щойно подумав піти розбудити Басеня, як той раптом з’явився власною персоною – свіженький, мов огірочок.

– Доброго ранку, найчудовіший тато в країні! – весело кинув хлопець. Його одяг був перекручений, очі заспані, та обличчя сяяло, мов срібна монета.

Ґаошунь здригнувся, мимоволі підвівши брову:

– Що?..

– Нічого! — Басень солодко позіхнув, – Піду принесу води.

Хлопець помахав рукою і, виходячи зі стайні, замугикав щось собі під ніс.

Ґаошунь лиш сторопіло глипнув на сина. Прислухавшись, він з подивом виявив, що Басень наспівує слова зі старої романтичної балади “Зорі небесні – очі твої”.