12. П’ятеро сиріт

Пронизливий вітер гойдав ліхтар біля ґанку. Сухі пагони, що колись були мальвами, хиталися, відкидаючи тіні у вікно хатинки. Всередині було похмуро – ранні зимові сутінки заполонили кімнату, що слугувала майстернею травника, кухонькою і спальнею водночас. Хмиз палахкотів у старій печі, снопи засушених трав звисали зі стелі і від них линули приємні пахощі лаванди, вересу та кропиви. Ломень заварив м”ятного чаю, і тепер тепло горняток зігрівало їм долоні.

Маомао сиділа навпроти прийомного батька, задумливо погойдуючи в руках улюблене горня, але погляд мала пильний і уважний. Вперше вона прийшла до нього не як дитина, не як учениця, а як людина у пошуку правди.

Якщо й існував у цьому світі чоловік, якому Маомао стовідсотково довіряла, то він зараз сидів навпроти. Але вона ретельно добирала кожне слово, розповідаючи про покинуту хижу Ло Яня, знайдені старі записи, і про в’язня-алхіміка, який чомусь наспівував колискову її дитинства. Маомао боялася бовкнути зайве слово, яке могло наразити прийомного батька на небезпеку, тож не обмовилася про пані Ґьокую. Старий чоловік слухав, не перериваючи, і в глибині його очей дівчина бачила відлуння забутого минулого – наче давні спогади виринали на поверхню темної води.

– То це правда? — її голос був тихим, але в ньому не лишилося сумнівів, — Ти знав Ло Яня? Та дивна колискова про монстрів, яку ти співав мені у дитинстві – то ж була… пісня, яку ти почув від нього?

Ломень відповів не одразу. Повільно зняв чайник з печі, долив окропу до горнятка, ніби хотів виграти ще кілька секунд, а Маомао пригадувала, як інші діти сміялися з неї у дитинстві, коли вона наспівувала ту чудернацьку пісню. Більше ніхто її не знав.

– Так, — нарешті мовив він. — Я був одним із тих сиріт, яких прихистив Ло Янь. Всього нас було п’ятеро. Ми жили в сараї біля його майстерні. Сарай був тісний, брудний і прогнилий — але досить теплий і повний сіна. Там ми рятувалися від морозів. Ло Янь годував нас, учив алхімії та цілительству, бувало що сварився і карав. Та… він був наче батько кожному з нас. Якби не він, ми б усі давно пропали десь у снігу. 

Маомао уявила п’ятьох покинутих дітей, для яких прихисток у сараї став не просто квитком у нове життя, а щасливим порятунком. Що більше вона дізнавалася про Ло Яня, то глибшу симпатію відчувала: отже, він був не лише надзвичайно обдарованим, а ще й людяним.

– Та пісня.., – сказав Ломень, – Вона зветься “Чому я мовчу” і він співав її, коли був особливо захоплений виготовленням нових настоянок чи зілля. Звісно, ми всі її знали. 

Маомао посміхнулася. 

– Але потім… все пішло шкереберть.

– Чому? – запитала дівчина.

– Ло Янь мав неймовірний розум і знання, але був нещасливою людиною. Мабуть, він дав нам притулок, бо мріяв про сім’ю і тужив від самотності. Не можу сказати, що він поводився, як дуже турботливий батько – проте, він завжди дбав, щоб ми не голодували, а також подарував нам усім великий скарб: знання і майбутню професію. Колишній імператорський двір надзвичайно цінував його знання. Аж поки… 

– Що? – Маомао відчувала, як пришвидшено б’ється її серце.

– Поки Ло Янь не закохався в улюблену наложницю імператора.

“Кепська справа, – подумала дівчина, – Маю погане передчуття”. 

– Нікому не дозволено любити жінку, обрану імператором, – скорботно сказав Ломень, – Ло Яня покарали – зробили євнухом і відправили у вигнання. Не знаю, чи то солдати імператора спалили його майстерню, чи він сам це зробив, од відчаю і безсилої люті. Вчитель наказав нам тікати, бо знав, що солдати і за нами прийдуть, адже ми тепер були дітьми зрадника… 

Маомао слухала, затамувавши подих, а її серце переповнювало співчуття. Якою страшною і печальною була його доля! Дівчина недоладно подумала, що пісня “Чому я мовчу” розповідала історію розлуки – може, тому вона і була близькою Ло Яню. 

Він зазнав страждань, бо покохав улюблену наложницю колишнього імператора…

“Саме пані Ґьокую – улюблена наложниця, тепер уже правлячого імператора. Невже це така витончена помста?” 

– Не всі змогли утекти, – продовжував розповідати Ломень, – Знаю, що двох сиріт піймали і, мабуть, продали у рабство в сусідні провінції. Я не хотів кидати Вчителя, але він люто накричав на мене і вдарив палкою – мабуть, дуже боявся, що й мене схоплять. І тоді я, переляканий малий, побіг куди очі бачили – біг довго, крізь ліс і гори. Кілька днів блукав стежками і вже думав, що тут мені й кінець. Та надвечір третього дня стежка вивела мене до високогірного селища. Я знайшов прихисток у тісній печері – занедбаній, встеленій мохом – і вона стала моїм безпечним сховком, адже знаходилась далеко від людських стежок, була тісна та непримітна. Доросла людина не змогла б туди пробратися.

Ломень повільно взяв горнятко і відпив паруючу рідину.

– Відтоді я змінив ім”я. І обрав новий шлях.

– Шлях травника, – прошепотіла Маомао. До цього моменту вона й не усвідомлювала, яке дитинство було в її прийомного батька. Мабуть, він мав неабияку волю, якщо зміг пережити стільки бід. 

– Так, я став травником, — він сумно усміхнувся, — І пообіцяв собі, що навіки збережу цю таємницю. Та мабуть, доля таки існує, раз моя донька поставила це запитання після стількох років приховування правди.

– Мені так шкода, тату, – палко сказала Маомао, – А ще… я рада, що ти тоді втік. І рада, що Ло Янь підібрав тебе, і що ти старанно в нього вчився. Інакше ти б не навчив мене всього, що я знаю.

Ломень тепло посміхнувся:

– Я намагався вчити тебе лише добрим речам, доню. Та щось мені підказує, що сьогодні ти прийшла запитати про небезпечні таємниці алхімії.

Маомао кивнула. Вона відчувала, що вже вплуталася надто глибоко у чужі таємниці, так глибоко, що не було вороття.

– Колись твій учитель створив ритуал “Попіл серця”, – сказала дівчина, – Я знайшла його щоденник, і здогадалася, що він зварив те зілля з однією метою – втамувати біль розбитого серця, – Маомао пригадала слова, написані у щоденнику, потім подумала про п’ятьох сиріт, які отримали дах над головою, їжу й ремесло, – Не думаю, що в Ло Яня були злі наміри. 

Ломень мовчав, та Маомао вирішила, що він уже здогадується, до чого вона хилить.

– “Попіл Серця” виявився дуже небезпечним у руках зловмисника, – сказала дівчина, – Нещодавно його застосували до двох невинних жінок. Обидві мали прекрасні сім”ї і любили своїх чоловіків. 

Горнятко вислизнуло з руки Ломеня і впало на дерев”яну поверхню столу. Пролунав глухий тріск. 

– Я вважаю, той старий алхімік, що зараз сидить у темниці палацу – твій колишній названий брат. Один з п”ятьох сиріт, – сказала Маомао, і помітила в очах Ломеня відлуння власних припущень. 

Авжеж, він здогадався. Мабуть, Ломеню було непросто прийняти гіркий факт, що хтось із тих сумирних знедолених дітей став лиходієм і занапастив не лише власне життя.

– Тату, – Маомао нахилилася ближче, – Ти знаєш, як приготувати протиотруту? Будь-ласка, ти повинен щось пам”ятати.

– Я не знаю рецепту, – визнав Ломень, – Але я тоді дещо врятував з майстерні до того, як вогонь усе поглинув. Порошок-протиотруту, — ствердно кивнув Ломень, – Вчитель розробляв його як запобіжник. Він розумів, що ритуал “Попіл Серця” — надто небезпечний, надто глибоко лізе у людську природу. Але ж… як усі великі майстри, не міг зупинитися.

– Ти маєш порошок-протиотруту?! – вигукнула Маомао, вчепившись у край столу, не зважаючи на окріп з розбитої чашки, який обпік руку і закрапав на підлогу.

– Не маю, проте є шанс його відшукати, — Ломень глянув їй прямо в очі. —У селищі “Гора Туману”. В ущелині між скелями, де я колись переховувався від імперських вартових. Я заховав його там, у керамічній посудині, разом з записами Ло Яня. Усе, що залишилося.

Маомао не змогла втримати полегшеного видиху і заплющила очі. Відчувала, ніби тіло було стиснутою пружиною, яка нарешті змогла розправитися.

– Я мушу туди вирушити негайно.

Вона встала і посміхнулася батьку. Мала відчуття, ніби за останні місяці мімічні м’язи забули, що таке посмішка. Але тепер її щоки палахкотіли рішучістю, а в голові визрівав план дій.

– Дякую, тату, – сказала дівчина, – Ти – просто найкращий.

Та коли вона доторкнулася до клямки дверей, Ломень її покликав:

– Ні, Маомао, не найкращий. Я жахливий батько. Зачекай.

Маомао завмерла.

– Я… довго вагався. Може, надто довго.

Вона повільно озирнулася. Він дивився не на неї, а кудись у полум’я печі.

– Є дещо важливе, що ти маєш знати.