Розділ 7

976 слів

 

Уві сні до Рудошмота прийшов світлий смугастик з Білоштормом.

 

«Хто це?»

 

— Привіт, Рудошмоте, — привітався Білошторм.

 

Це був Вітрогон.

 

«Вітрогон?»

 

Всі знали знали, що його вбив Тигрозір, коли спокусився на їхню територію.

 

— Вітаю, — Вітрогон поважно схилив голову.

 

Рудошмот не міг вимовити ні слова, а лише присоромлено кивнув.

 

— Нужбо, Рудошмоте, у тебе є багато до нас запитань, — підштовхнув його задати те саме питання, яке мучило його від початку їхньої подорожі.

 

«Ох, Вітрогоне…»

 

Рудошмот нервово ковтнув та мовив:

 

— Чому я? Чому не Вогнезір або Ожинокіготь? Вони вже мають в цьому досвід!

 

— Ти не розумієш, — почав Вітрогон, але його перебив Білошторм.

 

— А ти думаєш Вогнезір чи Ожинокіготь не задавалися цим питанням? На Вогнезора і так багато повішано.

 

«Багато повішано…», замислився Рудошмот. «Що він має на увазі?»

 

Він потупився у власні лапи, не знаючи, що відповісти. Раптом він помітив, що його лапи були в зірках, як у котів Зореклану. Він глянув на Білошторма з Вітрогоном — вони були вояками Зореклану із зорями у хутрі.

 

— Що? — він замовк, ще раз глянувши на свої лапи та на хутро вояків.

 

— Білошторме, я що, помер?

 

Рудошмот аж ніяк не хотів приєднуватися до лав Зореклану.

 

— Не хвилюйся, — відповів замість Білошторма Вітрогон, — твоя стежка ще не пройдена.

 

На цих словах він хвостом торкнувся плеча Рудошмота.

 

У голові все завертілося, доки він не побачив, що Білошторм з Вітрогоном не почали зникати, а сон слабшати. Він почув голос:

 

—Якщо Землерій його вбив, я йому це не пробачу! — голос належав кішці.

 

Він спробував розплющити очі, проте повіки були надто важкі, у нього не вистачало сили їх підняти. Рудошмота потроху огортала паніка.

 

Кішка важко зітхнула. Його огорнув теплий запах Фіалки в перемішку з Білокрилом.

 

«Я тут!» — у відчаї кричав він про себе.

 

Рудошмот був в повній нормі, він все відчував і чув, міг розрізняти запахи і звуки навіть, наприклад, де що знаходиться. Навіть, коли десь завищало кошеня, він гостро відчував присутність Фіалки та іншої кішки, а ще чув тихеньке дихання Білокрила — задрімав.

 

Враз, він помітив, що дихати стало якось важче ніж в лісі або під час битви, щось йому в горлі заважало дихати. Він спробував вдихнути, але стало ще гірше. То була палиця — вона встряла ще глибше, дихати стало важче . Палиця дерла горло.

 

«Що це?  Невже вони мене хотять вбити? Ні, не може бути!».

 

Через декілька секунд на нього нахлинула втома. Піддавшись спокусі сну, через деякий час він прокинувся від того, що його хтось поштурхав лапою і знову повернулися ті самі втома та біль

 

— Не чіпай його! — вигукував голос тієї самої кішки.

 

Голос здавався дуже знайомим, він його вже чув, проте не міг згадати де саме.

 

«Точно, та це ж Фіалка!»

 

Палиця так само дерла горло Рудошмот знову наважився роздерти очі. Зібравшись, він відкрив очі тільки до маленьких щілинок. Він знову вдихнув. Здавалося, що палиця впилася в горло ще сильніше.

 

Раптом, Рудошмот відчув свободу: хтось вчепився зубами в інший кінець палиці і витягнув її. Рудошмот вдихнув свіже прохолодне повітря.

 

«О, Зореклане, ти почув мої молитви! Дякую!».

 

На нього знову накотилася втом, але спати не хотілося. Пам’ять почала трохи затуманюватися, тому він не пам’ятав нічого, крім темряви, а коли розплющив врешті очі, то зробив це з легкістю. Рудошмот помітив Фіалку та незнайому йому кішку.

 

—Привіт. Ти — Рудошмот? — пронявкотіла кішка.

 

Рудошмот кивнув.

 

— Не хвилюйся, Рудошмоте. Вони погодилися нам допомагати. Це — Квітконіжка, — Фіалка кинула погляд на кішку.

 

Наперед вийшов Білокрил.

 

—Ти прокинувся, — нявкнув він.

 

«Я і не спав»

 

— Так, ти в Імперії Гострого Кігтя.

 

«Про таке я ще не чув», подумав про себе Рудошмот.

 

— Ну, Рудошмоте, тобі вже час вийти з кубла, прогулятися, розім’яти лапи, — промовила Квітконіжка.

 

— А ти, Медикішка? — косо на неї глянув Рудошмот.

 

— Вона травниця —це щось між медикотом та вояком, — пояснила Фіалка.

 

Рудошмот кивнув та вони всі вийшли з кубла Квітконіжки.

 

— Це кубло зі зброєю, — не перестаючи показувати, повела хвостом Квітконіжка.

 

— Чиє воно?

 

— Вояків, — пояснив Білокрил, — а це зброєносці-новаки, — показав він на невеличке зборище новаків біля кубла. — Вождь-провідниця живе он там.

 

Рудошмот  подивився в сторону куща: «і там спить провідниця?», не повірив Рудошмот.

 

—А де старійшини чи королеви?

 

«Невже Імперія не дбає про них?»

 

— Старці та мамки проживають біля вождя, — відповіла не надто з повагою Квітконіжка.

 

— Рудошмоте, дивися, іде Болотозірка — вождь Імперії.

 

«Що? Звідки в неї провідницьке

ім´я? Вони ж навіть не клан!»

 

Болотозірка застрибнула на пеньок і завила. Навколо неї почали збиратися коти.

 

—Збори, — пояснила Квітконіжка.

 

Болотозірка оголосила:

 

—Ви вже, напевно, чули про котів з Громового Клану, які до нас нещодавно приєднались. Вони залишаться тут, доки не окріпнуть. Вони мають право ходити в патрулі та мисливські загони. А зараз, Сойкоікле, ти поведеш патруль до гнізда двоногів. Візьми з собою ще когось у команду. На цьому збори закінчено.

 

Всі коти знову завили. Рудошмот теж намагався повторити за котами Імперії, але видав лише писк.

 

—Ти що, вити розучився? — усміхнулася до нього Фіалка.

 

Рудошмот саркастично закотив очі.

 

Білокрил дивився на цю сцену і з одного його виразу обличчя можно було прочитати «Святий Зореклане».

 

—Хто це? — звернувся Рудошмот до Квітконіжки показуючи на кота попереду .

 

— Це — Кістехвіст, — відповіла Квітконіжка, — його назвали на честь його хвоста.

 

Кістехвіст був чорно-білої масті, а замість хвоста у нього стирчав неначе хребет.

 

— Йому ще в далекому дитинстві яструб здер шкуру на хвості. Всі думали, що він помре або ніколи не зможе бути зброєносцем, а зараз Болотозірка призначила його своїм наступником — закінчила Квітконіжка

 

Його шокувала історія Кістехвоста та ще він зрозумів, що у вождя немає воєводи. До них підбігла кішка, на вигляд, наче новачка.

 

Квітконіжка знову взялася торохтіти:

 

— Це —  Гостролапка — зброєносець.

 

Гостролапка  повернулася до Квітконіжки і мовила:

 

—Можна я в тебе вкраду Рудошмота?

 

«По-перше, чому я? А, по-друге, чому вона мене не питає спочатку?»

 

— Так, звісно, але не знущайся з нього, він ще слабенький.

 

— Пополюємо? — запитала Гостролапка Рудошмота

 

— Ем, ну давай, — не надто щасливо відповів він.

 

—Я тобі розповім як правильно полювати.

 

«Дякую, я не кошеня знаю як полювати».

 

—Рудошмоте! — гукнула його Фіалка

 

—Що?

 

—Ти нас кидаєш?

 

— Ну так , але я ще повернуся.

 

Рудошмот з Гостролапкою розвернулися і вийшли з табору через орляковий тунель.