Розділ 16

243 слова

– Тато…, – стривожено підірвалася Кривоцапка.

– Що ти тут робиш? Вони тебе викрали? Ми йдемо додому!

– Ні, я залишаюся тут! А ти зі своїми вояками ідіть з цих земель.

– Що? Але…

– Це моє останнє слово, тату.

– Але чому, доню? – нерозуміючи нічого відповів Демогоргон, але, помітивши твердість у погляді доньки, відказав, – що ж, добре, йдемо! – гаркнув він до своїх вояків, а тоді з надією додав, – ти впевнена?

Кривоцапка високо підняла підборіддя:

– Як ніколи.

Рудошмотові здавалося, що пройшла ціла вічність протягом цієї розмови, але він не міг не дивуватися хоробрості Кривоцапки.

Демогоргон зі своїми вояками пішли геть.
– Пішли, покажеш мені території, – сказала вона, усміхаючись, до Рудошмота.

Приголомшений Рудошмот кивнув.

Через деякий час вони вже бігли лісом.

– Це старий Громошлях, далі покинуте гніздо Двоногів, – смикнув вухами Рудошмот.

Вже сутеніло.

– Я трохи втомилася, може присядемо? – запитала Кривоцапка.

– Згоден.

Через декілька хвилин мовчанки Рудошмот все таки спромігся на слово:

-Це було хоробро.

– Що саме?

Залишити свій рідний Клан і сказати Демогоргону, щоб ішов зі своїми вояками.

Раптом, Рудошмот задумався: він рідня з Вогнезором. Він згадав сварку, але щось він не пригадував, щоб Піскошторма після цього підходила до Вогнезора.

– Було складно, – голос Кривоцапки вирвав Рудошмота з думок і вона, – продовжила, Я гадаю, що більше його не побачу, він мені не пробачить. Але це був правильний вибір.

Не кажучи жодного слова, двоє вояків лягли на землю носом до хвоста на цій, так знайомій, йому галявині. Вперше, за багато часу, він почувався щасливим. Місяць освітлював галявину, граючи сріблом на їхніх шубках.