Розділ 4

820 слів

 

— Я піду перший, — запропонував Білокрил, коли ще одна потвора пронеслася на Громошляху, залишивши за собою терпко гіркий запах.

 

Рудошмот кивнув.

 

Білокрил вибіг на вільний Громошлях. Серце шугнуло в п’яти, коли він побачив, що біла потвора наближалася до Білокрила. Вона їхала не гучно, не так як інші, тому ніхто напевне не знав, що то потвора. Вона була ближче за лисячий хвіст.

 

«Ні, тільки не знову!».

 

Рудошмот вже колись втратив брата на Громошляху, будучи кошеням, а після цього мати віддала його в Клан. З думок його вивела Фіалка своїм переможним криком. Рудошмот побачив Білокрила — він безпечно сидів на іншому краю, вкривши лапки хвостом.

 

— Ну що, боїтеся? — підштрикнув Білокрил. — Це не так страшно, як здається.

 

Рудошмот враз зловив момент, коли Громошлях був вільний. Він, дяка Зореклану, перейшов його без пригод.

 

— Фіалко, твоя черга! — гукнув Рудошмот.

 

Як раптом, де не візьмись, із-за рогу виїхала потвора. Фіалка побігла на Громошлях невчасно, хоча Рудошмот вірив, що вона встигне. Тоді Фіалка зупинилася посеред Громошляху, почала шипіти та здиблювати щерсть, а потвора взяла і зупинилася прямо перед Фіалкою. З черева потвори вийшла пара двоногих та почали розмахувати лапами та щось кричати. Фіалка вмить перебігла Громошлях та опинилася біля Рудошмота.

 

Ось і перші успішні кроки їхньої подорожі. Він тільки зараз побачив, що всі стояли в очікуванні його наступних дій.

 

Схоже, вони його вибрали за провідника.

 

«Але чому я? Ви бачили як Вогнезір зі мною гризеться! Який з мене провідник?».

 

— Емм… пішли? — розгублено припустила Фіалка.

 

— Так, — відказав Білокрил.

 

«О, ця подорож буде веселою!»

 

Він ішов біля Білокрила.

 

—А знаєте, в Папоротехмарки, можливо, будуть знову кошенята від Порохошуба, — почав розмову Білокрил.

 

— І чому я не дивуюся, — нявкнула спокійним тоном Фіалка.

 

— Ти читаєш мої думки, — встряв Рудошмот.

 

— Так, а ви ще не думали про ночівлю?

 

— Ні, ще світло, — сказав Білокрил, — можемо ще пройти до кінця лісу.

 

Рудошмот кивнув.

 

Сонце вже хилилося до обрію. Ліс навколо них поступово рідшав. Густі чагарники ожини поступалися рідкій траві та поодиноким кущам.

 

— Ну, що скажеш, мислителю, — звернулася до нього Фіалка.

 

— Я гадаю, потрібно трохи ще пройтися, та якщо не знайдемо місце для ночівлі, доведеться заночувати від відкритим небом.

 

Раптом його сягнула думка:

 

— Ми всі мишомізкі дурні! Треба було взяти когось з собою, хто знає де старі землі і де їх шукати, — заявив він.

 

Коти навколо нього, погоджуючись, замуркотіли.

 

«Але в тебе є я», обурено проговорив голос в голові.

 

«Хто тут?». Рудошмот почав несамовито озиратися і зрозумів, що вже десь чув цей голос в його першому сні про Білошторма.

 

— Що сталось? — занепокоєно запитав Білокрил.

 

— Білошторм.

 

— Хто, хто? — перепитала Фіалка.

 

— Білошторм, — знову повторив Рудошмот.  — Він мені тільки-що прояснив, що буде скеровувати наші лапи в потрібному напрямку.

 

— До тебе промовляв Зореклан, — вражений голос Білокрила застав його зненацька.

 

— До тебе теж, — Рудошмот зробив, максимально як тільки міг, незворушне обличчя.

 

Фіалка враз розвернулася і плюхнулась прямо під коріння дерева, де вони стояли.

 

— Не знаю як ви, але я сита по горло Зорекланом і хочу трохи поспати.

 

— Ну гаразд, — відказав Рудошмот.

 

Вони попритулялися один до одного своїм теплим хутром, стало затишно та спокійно. Ліс був залитий місячним сяйвом.

 

— Лікоть, Білокриле, — буркнула Фіалка.

 

— Пробач, — муркнув він та посунув плече до Рудошмота.

 

Сьогодні Рудошмот мало чого пам’ятав зі своїх снів, він намагався згадати дорогою, але натрапляв лише на ліс в зоряному сяйві.

 

— Ну що, Медикотики, Зореклан сьогодні вночі говорив до вас? — з насмішкою мовила Фіалка

 

— Нічого, — вимовив Білокрил, — а в тебе? — звернувся він до Рудошмота.

 

— Нічого такого, — мляво відповів Рудошмот.

 

— Хіба що це означає, що ми на правильному шляху, — припустив Білокрил.

 

Білокрил частенько проводив час в кублі Листоплеси, коли був ще новаком, тому, можливо, знав як тлумачити такі явління.

 

Згодом, трійця котів вийшла на ріденький ліс. Раптом, Рудошмот відчув те, від чого йому стало не по собі, а шерсть на тілі здибилася.

 

“Собака”.

 

— Пес…, — прошипів Білокрил та вигнувся дугою, здибивши хутро по хребту і прищуливши вуха. Фіалка розширила очі.

 

Раптом, нізвідки, почулося гавканя та гупаня лап об землю, встелену густим шаром листя і трави.

 

— Тікаємо! — загорлала Фіалка.

 

Рудошмот побіг до найближчого дерева, але тільки зараз помітив, що кора дерев була гладесенька. Озирнувшись, він побачив, що пес біг прямо на нього. Не тямлячи від шоку, він перелякано побіг вперед, відчайдушно намагаючись знайти на деревах за що зачепитися, як раптом в голові прояснилося: “де Білокрил та Фіалка?”.

 

Озирнувшись, він побачив їх в синхронному русі. Їх погляди були прикуті до чогось попереду, але не встиг він роздивитися що то було, собака кинулася на нього з боку. Він викрутився, уникаючи гострих щелеп, як раптом зверху хтось загукав:

 

— Сюди, швидко!

 

Рудошмот озирнувся, але, не побачивши друзів, почав бігти в бік, звідки лунали їх голоси.

 

Він тікав довго, пробігаючи крізь кущі, густу траву та голі дерева. Гострі колючки впивалися в його тіло та лапи почали вже німіти від утоми як, врешті, він помітив, що одне дерево було обвите плющем.

 

“Так, це воно — спасіння!”.

 

Вагатися не було часу. Застрибнувши на дерево, плющ похилився під його вагою, але Рудошмот прудко застрибнув на найближчу гілку. Почуваючись в безпеці, він озирнувся та побачив зверху Фіалку з Білокрилом.

 

— Так ось ви де!