Розділ 34(Б) ❤️. Маяк

Я спускався гвинтовими сходами так тихо, ніби був привидом на власних поминках. З кожним кроком музика з тераси ставала все тихішою, а мої параноїдальні думки — все гучнішими. Я готувався до найгіршого. До того, що побачу їх разом. До того, що почую зізнання, яке розіб’є мені серце.

Але те, що я побачив на нижній набережній, змусило мою кров буквально замерзнути у венах.

Діма сидів просто на бетоні, притулившись спиною до кам’яної стіни. Він тримався за голову, його дихання було уривчастим, а обличчя в тьмяному світлі ліхтаря здавалося білим, як крейда. Шарля ніде не було.

— Діма?! — я кинувся до нього, миттєво забувши про всі свої ревнощі. Мої щойно зрощені ребра занили від різкого руху. — Що сталося? Де він?!

Діма підняв на мене абсолютно божевільні, налякані очі. Його руки тряслися.

— Віть… я не знаю… я не зміг… — він затинався, ковтаючи повітря. — Ми просто розмовляли, і тут під’їхав якийсь чорний фургон на нижню сервісну дорогу. Двоє бугаїв у чорних балаклавах просто вискочили, скрутили його і заштовхали всередину! Я намагався їх зупинити, але один відкинув мене так, що я відлетів у стіну! Вони поїхали, Вітю! Шарля викрали!

Світ навколо мене різко похитнувся. Викрали? Пілота Формули-1? Тут, у Монако, де камери на кожному кроці?

Мій мозок відмовлявся це сприймати, але раптом у моїй кишені різко завібрував телефон. Я вихопив його тремтячими руками. Повідомлення від невідомого номера.

Текст змусив моє серце пропустити удар:

«Ну що ви пєдікі, спалились?) Чекаємо на викуп».

Нижче були прикріплені координати і короткий відеофайл.

Я натиснув на «плей», і в мене підкосилися ноги. На тьмяному, зернистому відео Шарль сидів на якомусь дерев’яному стільці посеред бетонної кімнати. Його руки були заведені за спину і, вочевидь, зв’язані. Його очі були широко розплющені, а в кадрі з’явилася рука в чорній рукавичці, яка приставила до його горла величезний мисливський ніж. Відео тривало лише три секунди, але цього вистачило, щоб увімкнути в мені режим абсолютного відчаю.

— Вітю, що там?! — почувся крик згори. Це була Світозара. Вона, мабуть, помітила нашу відсутність і збігла сходами вниз. Побачивши Діму на бетоні і моє обличчя, вона завмерла.

— Вони скинули координати, — мій голос був мертвим, але мозок просторового аналітика вже автоматично вбивав цифри в карти. Якимось дивом телефон ловив мережу. — Це… це не в самому місті. Це пустир, дике поле на узбережжі. Там є закинутий старий маяк.

— Мда, ТЦК в Монако виявляється ще більш цинічне…

— Поліція! Треба дзвонити Фреду Вассеру, поліції, охороні! — запанікував я, хапаючись за свій телефон.

— Ні! — різко гаркнула Сві. — Якщо ми піднімемо шум, вони його вб’ють. Ви бачили ніж?! Ми їдемо туди зараз. Утрьох.

Ми зловили таксі на найближчій вулиці. Я пообіцяв водієві подвійний тариф, якщо він гнатиме так, ніби за ним женеться поліція.

Усю дорогу я дивився у вікно на нічні вогні, і мої нігті впивалися в долоні до крові. Я щойно повернувся з того світу. Я вісім місяців провів у комі, щоб урятувати його на трасі у Вегасі. І тепер я їхав на другу смерть. Я не знав, що я робитиму проти озброєних бугаїв, але я точно знав, що без Шарля я з того маяка не повернуся.

Ми приїхали на місце. Поле було зарослим, вітер з моря нещадно бив в обличчя, а попереду, на фоні чорного неба, височіла темна вежа старого маяка. Жодного світла. Жодного звуку. Тільки шум хвиль.

Діма і Сві зупинилися біля іржавих воріт огорожі.

— Віть, ми далі не підемо, — прошепотів Діма, озираючись. — Ми зі Сві будемо стерегти тут, внизу. Ховатимемося в кущах. Якщо ти не вийдеш через десять хвилин — ми викликаємо всіх копів Монако, зрозумів? Любимо тебе друже, знайди його.

Я мовчки кивнув. Зробив глибокий вдих і пішов до входу в маяк.

Іржаві двері були прочинені. Усередині пахло цвіллю, морем і старим металом. Я увімкнув ліхтарик на телефоні і почав підніматися гвинтовими сходами, які моторошно скрипіли під моїми кроками. Мої ребра нили, адреналін глушив усі почуття. Я був готовий битися. Готовий благати. Готовий на все.

Я дістався верхнього майданчика — колишньої кімнати наглядача, де колись стояли прожектори.

Щойно я переступив поріг, двері за моєю спиною з гуркотом зачинилися. Ліхтарик мого телефону миттєво вибили з руки чимось важким, і він розлетівся вщент.

Я опинився в абсолютній темряві.

Чиїсь сильні руки схопили мене за плечі, боляче стискаючи. Я спробував вирватися, замахнувся, але мене жорстко притиснули до холодної стіни.

Перед моїм обличчям виник масивний силует у балаклаві. У тьмяному світлі місяця, що пробивалося крізь брудні вікна, я побачив, як він підняв руку. У ній щось блиснуло.

— В нас є для тебе останнє слово, — пролунав грубий, спотворений голос з-під маски.

Моє серце зупинилося. Я заплющив очі, чекаючи удару.

Але удару не було. Бугай у масці просто хмикнув і кивнув у протилежний бік кімнати.

— Повернись.

Я різко, на інстинктах, розвернувся на 180 градусів.

Тієї ж секунди кімната маяка спалахнула десятками теплих, золотистих ретро-гірлянд, які були розвішані під стелею.

Я зажмурився від несподіваного світла, а коли розплющив очі, у мене відвисла щелепа.

Там не було ніякого стільця з мотузками.

Там не було крові чи ножів.

Там стояв… Шарль Леклер.

На ньому був ідеальний, пошитий на замовлення чорний смокінг. Жодної подряпини. Жодного сліду переляку. Він стояв на одному коліні просто посеред цього старого маяка, а в його руках була відкрита оксамитова коробочка, в якій виблискувала неймовірно витончена каблучка з чорним діамантом.

— ТИ… — тільки й зміг видихнути я, відчуваючи, як мої ноги перетворюються на желе.

Шарль дивився на мене знизу вгору, і в його очах блищали сльози, змішані з якоюсь абсолютно божевільною, щасливою посмішкою.

— Monsieur Viktor, mon précieux radar, mon amour, — його голос злегка тремтів, хоча він намагався звучати урочисто. — Ти врятував мене на трасі. Ти вісім місяців змушував мене чекати, поки твої друзі вчили мене матюкатися і готувати борщ. Ти мій найкращий аналітик, мій радар і сенс мого життя. Я знаю, що цей жарт був жахливим, і ти, мабуть, зараз хочеш скинути мене з цього маяка… але, заради всього святого, сонце, … ти… вийдеш за мене?

Я стояв і дивився на нього. Потім перевів погляд на “викрадача”, який стягнув балаклаву — це виявився особистий тренер Шарля, Андреа Феррарі, який зараз ледь стримував сміх.

Емоційна гойдалка від тваринного жаху до цього моменту вдарила по мені так сильно, що я просто розплакався. Сльози котилися по моїх щоках, а з вуст зривалися істеричні прокльони.

— Ти кончений ідіот, БОЖЕВІЛЬНИЙ! — закричав я, зриваючись на ридання, і впав на коліна поруч із ним. Я почав бити його кулаками по ідеально випрасуваних плечах смокінга. — Я ненавиджу тебе! Я ледь не помер вдруге! Я думав, тебе вб’ють, придурок ти монегасський! Сука, я тебе просто терпіти не можу!

Шарль розсміявся, перехопив мої руки і міцно притиснув мене до себе, ховаючи обличчя в моєму плечі.

— То це “так”? — прошепотів він мені у вухо.

— Так! Але так, чорт забирай! — прохлипав я, вчепившись у його піджак.

Він обережно відсторонився, надягнув каблучку мені на палець і жадібно, глибоко поцілував мене, стираючи всі залишки страху.

І саме в цей момент, коли я думав, що ми тут самі, знадвору, з-під вікон маяка, пролунав оглушливий вибух сміху, оплесків і свисту.

Я різко відсторонився від Шарля і виглянув у розбите вікно.

Уся територія навколо маяка була залита світлом фар від кількох мінівенів. А на траві стояли всі. Абсолютно всі.

П’єр Гаслі тримав у руках пляшку шампанського, Джордж Рассел знімав усе це на телефон. Катя, Аня, Таня стрибали і кричали. Алекс, яка на відмінно впоралась зі своєю задачею, затримавши мене тоді на десять хвилин за барною стійкою, надаючи Шарлю фору для викрадення, підморгнула мені, остаточно підтвердивши, що вони це все робили спеціально…

А попереду цього натовпу стояли Діма і Світозара. Діма, який ще двадцять хвилин тому розігрував гідну “Оскара” паніку на бетоні набережної, зараз тримав рупор і горлав у нього на все узбережжя:

— ГІРКОООО! ГІРКО ЇМ! ААААА ЦЕ НАШ ВІІІІТЯЯЯЯЯ!

— Вони всі знали?! — я повернувся до Шарля, який зараз просто світився від щастя.

— Звісно. Діма взагалі писав сценарій з ножем, — Шарль підморгнув, обіймаючи мене за талію. — Він сказав, що якщо я просто стану на коліно в ресторані, ти скажеш, що це нудно, як стратегія Ferrari на софті.

Я подивився на каблучку на своєму пальці, потім на Шарля, а потім на натовп моїх друзів і гонщиків, які продовжували скандувати українське “Гірко!” під небом Монако.

Мій радар ніколи не помилявся. Навіть коли координати вели в повну дупу, вони завжди приводили мене додому.

~~~~~~

 

Ми стояли біля підніжжя маяка, слухаючи, як відлуння сміху та радісних вигуків наших друзів поволі затихає, поступаючись місцем вічному діалогу хвиль та вітру. Шарль міцно тримав мою руку, і я відчував, як тепло його долоні розливається по моєму тілу, зігріваючи навіть ті куточки моєї душі, які, здавалося, назавжди залишилися в темряві.

Цей вечір, цей божевільний, жахливий і водночас найщасливіший вечір у моєму житті, став для мене уроком. Я, фанат усіх на світі карт, звиклий до чітких ліній та логічних координат, зрозумів, що життя — це не карта. Його неможливо розрахувати, передбачити чи проаналізувати. Воно буває жорстоким, непередбачуваним та сповненим болю, як та аварія на трасі у Лас-Вегасі. Воно буває сповненим страху та зради, як той фальшивий викрадач з ножем. Але воно також буває сповненим кохання, надії та несподіваних поворотів, як ця пропозиція біля старого маяка.

Я подивився на Шарля, на його втомлене, але таке щасливе обличчя, на його темні очі, в яких відбивалися вогні Монако. Він був моїм маяком. Він світив мені в темряві моєї коми, він допомагав мені орієнтуватися у сліпих зонах на трасі, і він привів мене сюди, до цього моменту, до цього світла.

Я зрозумів, що мої “збиті координати” нарешті знайшли свою точку опори. Гравітація знову працювала, і я знав, куди йду. І не важливо, що шлях веде крізь темряву, важливо знати, хто з тобою. І навіть якщо життя — це ілюзія гравітації, важливо вірити у світло, яке чекає попереду.

Ми стояли біля підніжжя маяка, і я знав, що це лише початок нашої спільної подорожі. І не важливо, скільки пригод, викликів і неймовірних моментів чекає на нас попереду. Ми просто насолоджувалися моментом, навіть не підозрюючи, що це лише початок нашої спільної подорожі. Нашого вічного діалогу з хвилями та вітром. Нашого кохання.