Розділ ДВАДЦЯТЬ ДЕВ’ЯТИЙ. Янголи в палаті.

Моє повернення не було схожим на кінематографічне пробудження, де герой різко розплющує очі й сідає на ліжку. Це був довгий, болісний процес випливання з густого, чорного киселю.

Спочатку повернувся слух. Ритмічне, рівномірне пікання кардіомонітора. Шум кондиціонера. А потім, десь на периферії свідомості, з’явився інший звук — такий знайомий, що мій мозок миттєво зачепився за нього, як за рятувальний круг. Це було високе, агресивне виття гібридних двигунів V6 та емоційний голос італійського коментатора Карло Ванціні, що лунав із телевізора.

Я спробував розплющити очі. Повіки здавалися відлитими зі свинцю. Крізь вузьку щілину вдарило яскраве, нестерпно біле світло. Я рефлекторно зажмурився і тихо, хрипко застогнав. У горлі була така пустеля, ніби я ковтнув піску з Невади.

— Боже мій… — пролунав жіночий шепіт десь зовсім поруч. Почувся гуркіт пластикового стільця, що впав на підлогу. — Дімо. Дімо, він розплющив очі!

— Що?! — другий голос належав хлопцеві, він зірвався на високу ноту.

Я знову змусив себе підняти повіки, цього разу повільніше. Світло поступово сфокусувалося. Біла стеля. Світло-бежеві стіни. Крапельниці над моєю рукою. І два обличчя, які нависли наді мною, закриваючи сонце з вікна.

Світозара плакала, притискаючи долоні до рота. Її очі були червоними, а волосся розтріпаним. Поруч стояв Діма, блідий як стіна, з широко розплющеними очима. Він виглядав так, ніби щойно побачив привида.

— Вітю? — голос Сві тремтів. Її теплі пальці обережно торкнулися моєї вільної від катетерів руки. — Ти мене чуєш? Блимати можеш?

Я кліпнув. А потім спробував ворухнути пересохлими губами. — Сві… Діма… — мій голос був схожий на шерех сухого листя. — Де…

— Тихо, чувак, тихо, не напружуйся, — Діма шмигнув носом і нервово провів рукою по волоссю. Його очі теж наповнилися сльозами. Він схилився нижче. — Я зараз лікаря покличу. Ти повернувся. Ти, чорт забирай, повернувся, я не вірю…

— Скільки… — я змусив себе видавити ще одне слово, відчуваючи, як важко дихати. Тіло здавалося чужим, важким, немов з нього викачали всі м’язи.

Світозара подивилася на Діму, потім знову на мене. Вона ніжно погладила мою руку. — Вісім місяців, Вітю.

Мій пульс на моніторі різко підскочив. Вісім місяців. Вегас був у листопаді. Я випав із життя майже на рік.

— Зараз червень, — м’яко продовжила вона, помітивши мою паніку. — Ти в Італії. У приватній клініці під Міланом. Усе найгірше вже позаду, лікарі казали, що твій мозок відновлюється, просто потрібен був час…

Я повільно перевів погляд з її обличчя на вікно, за яким зеленіли дерева під яскравим італійським сонцем. Потім знову подивився на них. — Ви… прилетіли? — прохрипів я. Це не вкладалося в голові. Як вони дізналися? Як опинилися тут?

Діма видав дивний звук — щось середнє між істеричним смішком і схлипом. — Прилетіли? Вітю, ми тут живемо.

Я нерозуміюче нахмурився.

Світозара взяла пластикову склянку з водою і обережно, через трубочку, дала мені зробити один крихітний ковток. Вода здалася найсмачнішою річчю у світі.

— Шарль перевіз тебе сюди одразу, як тільки тебе можна було транспортувати з Лас-Вегаса, — тихо почала розповідати Сві, не відпускаючи мою руку. — Ти був у комі. Лікарі не давали жодних прогнозів. Шарль… Вітю, він був як божевільний. Він ледь не зламав половину менеджменту Ferrari, коли вони намагалися зам’яти історію.

— Він знайшов нас через твій Телеграм, — підхопив Діма, сідаючи на край мого ліжка. — Написав нам. Організував візи, квитки. Винайняв для нас квартиру в десяти хвилинах від клініки. Він сказав… він сказав, що ти не повинен бути сам, коли прокинешся. Що біля тебе завжди має бути хтось, хто розмовляє твоєю рідною мовою.

Я відчув, як до горла підкотив гарячий ком, а на очі навернулися сльози. Мої найкращі друзі залишили своє життя, щоб вісім місяців чергувати біля мого ліжка в чужій країні.

— А де… — я не зміг вимовити його ім’я. Воно просто застрягло в горлі від переповнення емоціями.

Діма кивнув у бік плазми на стіні. Там, на екрані, по залитій сонцем трасі летіли боліди. Гран-прі Іспанії. — У нього гонка, Вітю. Він зараз на трасі.

Я перевів погляд на екран. Камера саме вихопила червоний болід Скудерії під номером 16. Він агресивно атакував поребрики в повороті.

— Він приїжджає сюди між кожним Гран-прі. Між тестами, між роботою на базі в Маранелло, — прошепотіла Світозара. — Він просто сідав ось на цей стілець, брав тебе за руку і годинами говорив з тобою. Розповідав про телеметрію, про нові крила, про те, як його дратує вітер на прямих… Він вірив, що ти його чуєш. І він просив нас бути тут, поки він у від’їздах. Щоб ми були твоїм якорем.

На екрані болід Шарля перетнув лінію старту-фінішу. Я дивився на цю червону пляму на екрані, потім на моїх друзів, які тримали мене за руки, і зрозумів одну просту річ. Я розбив машину. Я пожертвував собою в тій пустелі, думаючи, що мій світ на цьому закінчиться.

Але мій світ не закінчився. Шарль зберіг його для мене, оточивши мене бронею з людей, яких я любив найбільше.