Розділ ДЕВ’ЯТНАДЦЯТИЙ. Лазурний берег і ніч у Князівстві

Юристи Ferrari справді виявилися чарівниками. Або дияволами у дорогих костюмах — я ще не до кінця визначився.

Щоб організувати мені, біженцю з тимчасовим захистом у Норвегії, американську візу для Гран-прі Лас-Вегаса за півтора місяця, вони задіяли такі важелі, про які я навіть боявся питати. Але була одна умова: я мусив особисто зустрітися з їхнім головним імміграційним адвокатом, який на той момент перебував на Лазурному березі, щоб підписати стос гарантійних листів від Скудерії перед візитом до консульства.

Так я опинився в аеропорту Ніцци.

Був пізній жовтневий вечір. Я сидів на металевому кріслі в Терміналі 2, дивився на екран свого старенького ноутбука і відчував, як у мене починається панічна атака.

Моя бронь у дешевому хостелі на околиці Ніцци щойно була скасована через “системну помилку”. Гроші обіцяли повернути протягом трьох робочих днів, що мені абсолютно ніяк не допомагало просто зараз. Я відкрив Booking і ледь не заплакав: найдешевша кімната в радіусі п’ятдесяти кілометрів коштувала як дві мої місячні стипендії.

Я — безхатько на Французькій Рив’єрі. Ідеальний сюжет для трагікомедії.

Я дістав телефон, щоб написати Сві і Дімі, але на екрані вже висіло сповіщення.

[WhatsApp] Шарль: «Адвокат написав, що твій рейс приземлився. Ти вже в готелі? Завтра о 10:00 він чекає тебе з документами.»

Я зітхнув. Брехати йому не хотілося, але й виглядати жалюгідною жертвою обставин — теж.

Вітя: «Рейс приземлився, але до готелю я не доїхав. Мій хостел скасував бронь. Сиджу в терміналі, п’ю каву з автомата в залі очікування. Тут досить зручні крісла, якщо підкласти наплічник під голову.»

Відповідь не змусила себе чекати. Це був не текст. Це був дзвінок.

— Ти жартуєш? — голос Шарля пролунав без жодних привітань, різкий і дуже серйозний. — Який ще зал очікування, Вікторе? Ти в Ніцці! Це тридцять хвилин їзди від мого дому!

— Шарлю, все нормально, — я спробував звучати безтурботно. — Я просто почекаю тут до ранку, підпишу папери і полечу назад. Не треба…

— Стій там, де стоїш, — перебив він мене тоном, який не терпів жодних заперечень. — Я відправляю за тобою машину. Номер скину в повідомленні. І якщо ти спробуєш сперечатися, я сам приїду в цей термінал у піжамі і заберу тебе силою.

Він кинув слухавку. Я тупо подивився на екран, відчуваючи, як мої вуха починають палати.

Через двадцять хвилин я вже сидів на задньому сидінні безшумного електрокара, який мчав нічною трасою вздовж узбережжя. За вікном миготіли вогні Сен-Жан-Кап-Ферра, а потім ми в’їхали в тунелі Монако.

Князівство виглядало як іграшкове місто для мільярдерів. Будучи географом, я знав, що його площа — трохи більше двох квадратних кілометрів. Воно було меншим за територію мого рідного університету в Києві. Але концентрація розкоші на ці квадратні метри просто збивала з ніг.

Машина заїхала в підземний паркінг елітного житлового комплексу. Водій провів мене до ліфта, натиснув на кнопку пентхауса і залишив самого.

Ліфт відкрився прямо у просторий передпокій.

— Нарешті, — пролунав голос.

Шарль стояв посеред величезної вітальні. На ньому були прості сірі спортивні штани і біла футболка. Волосся було розтріпаним, а в ногах крутився Лео — та сама такса, яку я бачив тільки на фото. Побачивши мене, собака радісно гавкнув і кинувся обнюхувати мої старі кросівки.

Я стояв на порозі, притискаючи до грудей свій потертий наплічник, і відчував себе найнедоречнішою людиною у всесвіті. Квартира була неймовірною: панорамні вікна від підлоги до стелі виходили прямо на темне Середземне море і порт, де погойдувалися білосніжні яхти. Мінімалістичний дизайн, багато світлого дерева, шкіри і якась абсолютна, ідеальна чистота.

— Ти збираєшся роззуватися, чи так і будеш стояти, як пам’ятник? — Шарль м’яко всміхнувся, підійшов ближче і забрав із моїх закляклих рук наплічник.

— Шарлю, мені страшенно незручно, — пробурмотів я, скидаючи кросівки. — Твій дім… це ж твій приватний простір. А я тут звалююся посеред ночі як безхатько…

— Вікторе, — він поклав руку мені на плече. Дотик був теплим і заспокійливим. — Подивись на мене.

Я підняв очі.

— Це просто стіни, — тихо сказав він, дивлячись мені прямо в очі. — Так, з гарним краєвидом, але це просто стіни. І я радий, що ти тут. А спати в аеропорту я тобі не дозволю, навіть не мрій.

Лео тицьнувся мокрим носом мені в долоню, вимагаючи уваги, і це трохи зняло напругу. Я присів, щоб почухати пса за вухом, ховаючи усмішку.

— Ходімо, я покажу тобі твою кімнату, — Шарль махнув рукою вглиб коридору. — Ти напевно голодний. Я замовив трохи суші, сподіваюся, ти їси таке.

Він провів мене до гостьової спальні. Вона була більшою за мою кімнату в Норвегії втричі. Величезне ліжко із ідеально білою постільною білизною, власна ванна кімната з пухнастими рушниками і вид на нічне місто.

— Розташовуйся. Чекаю тебе на кухні за п’ять хвилин.

Коли двері за ним зачинилися, я безсило опустився на край ліжка і дістав телефон. Мовчати про це було фізично неможливо.

[Telegram] Чат: “Монашок в дурдомі”

Вітя: Друзі. Сталася надзвичайна ситуація.
Сві: Що з візою? Юристи щось наплутали?!
Вітя: Ні. Мій хостел скасували. Я сидів в аеропорту Ніцци.
Діма: І ЩО?! ТИ СПИШ В АЕРОПОРТУ?! ВІТЯ, Я СКИНУ ТОБІ ГРОШІ НА КАРТКУ!

Вітя: Гроші не треба. Я… я зараз у Монако. У пентхаусі Шарля. Він прислав за мною машину і сказав, що я ночую в нього. Я сиджу на ліжку в його гостьовій спальні.

У чаті запанувала мертва тиша. Вона тривала рівно десять секунд, після чого мій екран вибухнув.

Діма: АААААААААААААААААААА!
Діма: ТИ В ЙОГО КВАРТИРІ?! ТАМ ДЕ ВІН СПИТЬ?! ТАМ ДЕ ВІН ХОДИТЬ У ДУШ?!
Сві: Діма, дихай! Вітя, ДЕТАЛЬНІШЕ будь ласка?!
Діма: ВІТЯ, ЧИМ ПАХНЕ В ЙОГО КВАРТИРІ?! ВІН ХОДИТЬ БЕЗ ФУТБОЛКИ?! СКАЖИ ЩО ВІН БЕЗ ФУТБОЛКИ!
Вітя: Він у футболці, Дімо. І тут пахне морем і дорогим деревом. Я в шоці. Я боюся тут навіть дихати, щоб нічого не забруднити.
Сві: Вітю, заспокойся. Він запросив тебе, бо піклується. Просто прийми душ, поїж і розслабся. І заради бога, не накручуй себе синдромом самозванця!

Діма: І ЗАРАДИ БОГА, НЕ ЗАКРИВАЙ ДВЕРІ В СПАЛЬНЮ НА ЗАМОК! РАПТОМ ВІН ЗАХОЧЕ “ПОБАЖАТИ ДОБРАНІЧ”!!!
Діма: І якщо раптом він піде з рушником в бік душу, то хоча б на цей раз не затупи. Ю ноу вот ай мін?

Я зі сміхом заблокував телефон і кинув його на ліжко.

Швидко вмившись водою (яка тут, здається, була м’якшою, ніж у всій Скандинавії), я вийшов на кухню. Шарль уже розпакував коробки з суші на кухонному острові. Він сидів на високому барному стільці, а поруч стояв налитий келих білого вина і склянка з водою для мене.

— Я не знав, що ти п’єш, тому налив воду, але якщо хочеш вина… — почав він.

— Вода — ідеально, дякую, — я сів поруч. Відчуття нереальності того, що відбувається, не відпускало.

Ми їли в тиші. Але це була не та незручна тиша, яка буває між малознайомими людьми. Це була тиша двох людей, які нарешті опинилися в безпечному просторі після довгого, виснажливого марафону. Без фанатів, без камер, без інженерів.

Шарль відклав палички і підпер голову рукою, уважно розглядаючи мене. Його погляд ковзав по моїх плечах, шиї, обличчі.

— Тобі личить Монако, — раптом тихо сказав він.

— Ти жартуєш? — я нервово ковтнув воду. — Я виглядаю тут як людина, яка прийшла лагодити тобі кондиціонер і випадково сіла за стіл.

— Ти виглядаєш як людина, яка робить цей порожній скляний акваріум схожим на справжній дім, — він сказав це настільки просто і відверто, що в мене перехопило подих.

Він повільно простягнув руку через стіл. Цього разу він не вагався. Він поклав свою долоню поверх моєї. Його великий палець почав повільно погладжувати мої кісточки. Від цього спокійного, ритмічного руху по моєму тілу розливалося тепло.

— Завтра ти підпишеш ці папери, радаре, — його голос став оксамитовим і глибоким. — А в листопаді ти прилетиш до мене у Вегас. І там не буде жодних іржавих коліс огляду. Обіцяю.

Я дивився в його темні очі, відчуваючи тепло його руки на своїй, і розумів, що норвезькі дощі залишилися десь дуже далеко. Я сидів на вершині світу, у самому його центрі, і єдине, чого мені зараз хотілося — це щоб ця ніч ніколи не закінчувалася.