Розділ ПЕРШИЙ. “Монашки в дурдомі” та кінь з артритом

Я виїхав зі своєї діри ще вдосвіта. Квиток на автобус до Осло відкусив болючу частину мого жалюгідного бюджету, але поїздка була вимушеною — треба було залагодити питання з документами, та й мій диплом магістра з політичної географії потребував чергової бюрократичної печатки. Норвезька столиця зустріла мене типовою для себе прохолодою і свинцевим небом.

Я стояв біля центрального вокзалу, стискаючи в руках паперовий стаканчик з найдешевшою кавою з 7-Eleven, коли телефон у кишені почав вібрувати так, ніби бився в конвульсіях.

 Чат: “Монашки в дурдомі” (14 нових повідомлень)

Діма: ВІТЯ!!! ТИ ВЖЕ В ОСЛО?! Діма: СКАЖИ ЩО ТИ НЕ ЗАБУВ! Сві: Діма, дай людині спокій. Він поїхав у міграційну службу, а не на твоє збіговисько мажорів. Діма: Одне іншому не заважає! Виставка прямо на набережній Акер Брюгге! Це п’ятнадцять хвилин пішки від центру! Вітя, якщо ти туди не підеш, я тебе прокляну. І ніякі розклади таро тебе не врятують! Я знаю, що ти онлайн, не ігноруй мене! Діма: [Переслане повідомлення: 10 фотографій Шарля Леклера в різних ракурсах] Діма: Подивись на цю ідеальну щелепу! Ти мусиш принести мені хоча б одне фото справжнього боліда звідти, інакше я помру.

Я зітхнув, відчуваючи, як холодний вітер з Осло-фіорду пробирається під тонку куртку. Діма міг говорити про Формулу-1 годинами. Для нього Шарль Леклер був кимось на кшталт недосяжного божества, а червоний колір Скудерії — релігією, яка вже віддала вайбом тих самих ред флагів. Для мене ж це був просто далекий паралельний всесвіт, де люди спалюють мільйони євро, ганяючи по колу.

Вітя: Я щойно вийшов з установи. Я змерз, у мене болить, а на картці лишилося рівно на квиток назад і пачку макаронів. Який мені сенс іти дивитися на машини, що коштують як бюджет невеликої країни?
Сві: Підтримую Вітю. Краще купи собі якусь булочку.
Діма: Вітяяя. Я благаю. Там може бути хтось із команди! А може й сам Шарль (хоча навряд чи, але раптом!). Ти не можеш бути в Осло і не піти туди. Це злочин проти нашої дружби.
Вітя: Гаразд. Але тільки тому, що я ідеально підготувався до цієї елітної події.

Я відставив каву на парапет і сфотографував свої ноги. На мені були чорні спортивні штани, які я замовив на Temu кілька місяців тому за смішні три євро просто як домашній одяг. На них красувався жовтий щит із чорним конем. Щоправда, літера “F” попливла, а сам кінь виглядав так, ніби хворів на важку стадію артриту і благав, щоб його добили. Максимальний несмак. Абсолютний ніщєброд.

Вітя: [Фото] Дрес-код дотримано. Вирушаю на набережну. Сві: АХАХАХАХАХА
Діма: Боже, яке позорисько. [стікер з мавпою] Зроби вигляд, що ти не з України, благаю. Але ІДИ!

Чим ближче я підходив до Акер Брюгге, тим більше змінювався пейзаж. Серед стриманої, холодної скандинавської архітектури раптом виросла справжня інсталяція зухвалого багатства. Червоні шатра, сліпучі виставкові боліди, які відображали тьмяне світло ліхтарів, ідеально випрасувана уніформа персоналу. Навколо товпилися люди, клацали затвори камер, грала ритмічна музика.

Я зупинився на краю площі, сховавши руки глибоко в кишені. Цей контраст бив під дих. Я — біженець без чіткого плану на завтра, який рахує крони на касі супермаркету, і цей світ безмежної швидкості та розкоші, до якого мені ніколи не дотягнутися. Я почувався тут абсолютно зайвим. Привидом у палених штанах.

Телефон знову блимнув повідомленням.

Діма: Показуй!!! Ти бачиш SF-24?!

Я підняв телефон, щоб зробити панорамне фото для чату, але мій погляд зачепився за лінію горизонту над фіордом. Хмари над водою почали закручуватися у специфічну, свинцево-чорну воронку. Мій внутрішній картограф миттєво зчитав те, чого не бачили щасливі туристи навколо і на що, вочевидь, не звернули уваги організатори.

Я швидко згорнув Телеграм і відкрив професійний додаток із топографічними картами, зводячи дані вітру та перепади висот. Тиск стрімко падав. Холодне повітря з фіорду зустрічалося з теплим міським потоком прямо над цією площею. За цією звичайною сірістю ховалося не просто погіршення погоди, а локальний шквал.

— Їм би краще закріпити ці намети, — тихо пробурмотів я сам до себе, дивлячись на ідеально натягнуті червоні тенти Ferrari.