Розділ сімнадцятий

 

— Чорт забирай, я так жерти хочу.

— Думаєш, ти тут один такий особливий?

Двоє вартових гомоніли, перегукуючись між собою. Обидва стояли біля дверей, спершись спинами на холодну стіну за ними.

— То може відпочинемо? — ліниво протяг перший. — Поки він приходить до тями.

Вони синхронно глянули на двері за спинами.

—  Ага. Звісно. То, може, відразу до Мерфія в намет? — другий штовхнув його ліктем у бік входу. —  Він точно зрадіє твоїй ледачій дупі!

— Та пішов ти! — гаркнув він і різко вдарив його кулаком у плече, змусивши того хитнутися назад.

— Сам іди! Дістав уже! Тільки й робиш, що ниєш, як хочеш жерти!

Глухий звук удару.

Один вартовий дав підзатильника іншому. Той навіть не замислювався: у відповідь різко штовхнувся вперед і вдарив, цього разу вже без усмішки. 

— Недоумок, — прошипів перший, замахуючись рукою. — Здурів зовсім?

Раптом він різко відштовхнувся від стіни й повернув голову до дверей.

— Агов, ти це чув? — напружено кинув один з них.

— Що? — другий вартовий також озирнувся.

Скориставшись миттю, перший ухопив його за ніс і смикнув.

— Сучий син! — гарчав той, намагаючись вирватися.

Регіт у відповідь був гучнішим.

— Хай це буде тобі наукою, — хмикнув хлопець, послабивши хватку й відпускаючи іншого.

Перший зиркнув ображено й рушив коридором геть, махнувши рукою й залишивши товариша на самоті.

— Агов, це ж був жарт!

— Дай мені спокій! — грюкнув той, не обертаючись.

Він пройшов повз Герміону, яка весь цей час стояла нерухомо під мантією-невидимкою, спостерігаючи за їхньою перепалкою, затаївши подих.

— Агов, ти що удумав? — долинуло ззаду.

— А на що це схоже?! — крикнув він уже зовсім поруч, так близько, що Герміона відчула тепле повітря біля щоки. — Я йду!

Руки Герміони почали тремтіти. А серце гупало так голосно, що, здавалося, його чути в коридорі.

Ще мить — і він мене помітить.

Ще секунда — і весь план піде шкереберть.

Лічені подихи і нарешті охоронець пройшов повз. Герміона ледь чутно видихнула.

Обійшлося…

— Схаменися! А що як Мерфій прийде?

Вона кинула в бік вартового роздратований погляд.

Та стулися ти вже, — подумала вона, стискаючи щелепи.

Перший охоронець зупинився, вагаючись. А потім він махнув рукою — недбало, з втомленим зітханням.

— Та годі тобі. В нього зараз справ і без нас вистачає. Йому точно не до нас, — буркнув той. — Ти ж сам знаєш. Він прийде від Стерджиса не раніше ранку.

Він розвернувся й пішов. Його кроки поступово віддалялися, доки остаточно не розчинилися в тиші, залишивши коридор майже порожнім. Герміона озирнулася, почувши, як другий вартовий вилаявся собі під ніс. Він не рушив з місця — досі лишався на варті.

Ну ж бо, Герміоно. Ти зможеш… 

Ти вже подолала півшляху. 

Залишалося позбутися вартового.

Але як?

Потрібно було зберегти тишу, не привернувши уваги жодного вʼязня довкола. 

І тоді в голову прийшла фатальна думка. 

Паличка тремтіла в руці з кожним її кроком.

Я не така, як вони… Не така, — повторювала вона подумки.

Перед очима спалахнуло обличчя Рона.

Пробач мене, Роне…я це роблю тільки заради тебе…

— Імперіо, — прошепотіла вона так тихо, що звук розчинився в холодному повітрі коридору.

Вартовий різко завмер. Його плечі сіпнулися, погляд потьмарився. За мить він обернувся — повільно, мов у сні — і, слухняний, як маріонетка, рушив до дверей.

Герміона ковзнула всередину, поки важкі двері зачинялися за її спиною. Темрява всередині була густою, майже відчутною. Вартовий стояв поруч, нерухомо застиглий у тьмяному світлі факелів. Вона повернула до нього голову лише на мить. Переконавшись, що він не рухається, повільно дістала з кишені невеликий флакон. 

Це був сонний порошок — швидкий і безвідмовний. Герміона знала цей засіб надто добре. Колись вона сама вдавалася до нього, коли сон ставав єдиним порятунком серед безсоних ночей. Але дуже швидко зрозуміла: він не рятує — лише затягує її глибше до її особистої темряви, де сни перетворювалися на пастку, а жахи — на єдину реальність. До того ж порошок мав чимало побічних ефектів — надмірний сон, важкість у тілі, туман у голові, що не розвіювався годинами. 

Саме те, що їй було потрібно зараз.

Герміона висипала вміст флакона собі на долоню й обережно дмухнула в бік вартового. Вартовий вдихнув — різко, мимоволі. Захрипів, пчихнув, зробив крок убік…і впав на підлогу глухим звуком. Кілька секунд Герміона просто стояла, прислухаючись до тихого сопіння вартового, перш ніж звернути погляд у темряву перед собою. 

Там, у глибині, пролунав тихий дзвін ланцюгів. Силует у темряві зрушився. Тіні повільно відлипали від нього, ковзали слідом, і з кожним кроком дзвін ставав чіткішим.  

— Мені навіть страшно питати, що сталося з іншим, — мовив Драко буденно, кинувши спантеличений погляд у бік вартового, що лежав без тями.

Герміона підійшла до клітки й зупинилася просто навпроти ґрат. Вона уважно вивчала його, ігноруючи відверту іронію в його голосі. Драко зупинився просто навпроти: його витончені пальці стиснули холодний метал ґрат, а кришталеві очі миттєво вп’ялися в неї. Герміона ж не могла відвести погляду, вдивляючись у його втомлене обличчя.

Це ж треба… — промайнуло в голові. —  Ти досі живий.

Їй важко було визначити, що саме прозвучало в цій думці — розчарування чи полегшення. Усі її змішані відчуття злилися в одне ціле, змушуючи завмерти на місці.

— Що ти тут робиш? — запитав він нарешті, порушуючи тишу. — Ти не маєш тут бути.

Що я тут роблю?.. — майнуло в думках. — Навіть не знаю, з чого почати.

— Хоча ні… стривай, — мовив він, не зводячи з неї погляду. — Дай вгадаю. Почуття провини з’їдало тебе щоночі, і ти нарешті прийшла мене перепросити. Чи не так?

Вона не зводила з нього очей. Усередині все стискалося.

Схоже, Джіні мала рацію.

Цей план і справді був тупим.

Той Драко з минулого не мав нічого спільного з цим — незнайомцем зі знайомими очима. Перед нею стояв смертежер — підступний і небезпечний. Немов змій, він гіпнотизував поглядом, позбавляючи її опори. З кожною секундою вона все гостріше відчувала: пастка змикається.

Вона мовчала. І саме це, здавалося, дратувало його найбільше.

— Ну добре. Нехай, — мовив він, зітхаючи. — Якщо це не сумління і не бажання вибачитись… Тоді лишається лише одне.

Герміона завмерла. Його усмішка була ледь помітною — і від того ще моторошною.

— Тобі щось від мене потрібно, — сказав він з щирим тріумфом в очах.

— Що ти сказав Стерджису? — раптово вихопилося в неї. 

Драко подивився на неї уважніше. Її запитання застало його зненацька.

— Він більше не чіпає мене, — швидко додала вона. — І… не змушує мене приходити до тебе.

— Але ти все одно тут, — зауважив він, ковзнувши поглядом до непритомного вартового і знову повернувшись до неї, ніби намагаючись скласти пазл. — І щось підказує мені, що це не випадковість.

— Ти справді уклав угоду зі Стерджисом?

— Так.

— В обмін на…? 

— На те, чого він хотів від самого початку, — відповів Драко. — Координати мого гарнізону.

— Але навіщо? — її голос здригнувся. — Навіщо тобі наражати своїх людей на небезпеку?

— А ти не знаєш? — запитав він, не зводячи з неї очей.

Знаю. 

І разом із ним повернувся голос Подмора — холодний, рівний, безжальний:

І до вашого відома, саме через вас я відправив загін Візлі на це завдання. 

Через вас вони опинилися там…

Завдяки вам Мелфой нарешті заговорив.

В обмін на те, що я дам вам спокій і ви більше не ходитимете до нього.

Герміона дивилася на Драко, ковзаючи по ньому поглядом, але так і не могла скласти цю картину докупи. 

Навіщо тобі це, Драко?

Навіщо тобі таке робити… для мене?

Запитання так і не зірвалося з вуст — вона не наважилася його поставити, боячись почути відповідь.

І саме тоді він повільно простягнув руку крізь ґрати й обережно торкнувся її кучерявого пасма, порушивши ту крихку межу, яку вона так старанно тримала.

— Я не міг інакше, Ґрейнджер. Не міг стояти осторонь і дивитися, як ти знову й знову приходиш сюди й дозволяєш цьому покидьку використовувати тебе.

Його голос був низьким і стриманим, але в ньому відчувалася напруга. Він стояв надто близько — так, що вона ловила тепло його тіла й ледь відчутний подих біля скроні.

— Ну звісно, — різко озвалася Герміона, роздратовано прибираючи його руку зі свого волосся. — І ти, “шляхетний” Драко Луціус Мелфой, вирішив прийти на поміч. Немов доблесний лицар — до діви в біді. Тобі самому не смішно?

Драко лише всміхнувся — повільно, ледь помітно, ніби смакуючи отруту її сарказму.

— От бачиш, — мовив він, кивнувши на неї. — У цьому вся ти. Надто горда, пихата й норовлива, щоб попросити про допомогу. Тим паче — у мене. 

Герміона дивилася на нього з холодною підозрою, не кліпаючи, ніби зважувала кожне його слово.

— Але хтось мусив це зробити. Допомогти тобі, — сказав він, нахилившись трохи ближче, знижуючи голос. — І я це зробив.

— Я тебе про це не просила, — твердо сказала вона.

— Але якесь скромне “дякую” могла б із себе вичавити.

— Не треба було цього робити, — кинула вона з гнівом. 

— Але ж ти сама щойно сказала, що він нарешті дав тобі спокій, — парирував Драко. — І що тобі більше не потрібно сюди приходити. Отже, у мене все-таки вийшло.

— Ні! — різко перебила вона, вдаривши долонею по ґратах.

Метал дзенькнув, і звук миттєво втиснув тишу назад у простір.

— Нічого в тебе не вийшло.

Тиша. Драко дивився на неї спантеличено. Герміона відчула, як відчай підступає до горла. Очі пекли від самої думки, яку вона більше не могла тримати всередині. 

Вона вдихнула — і наважилася:

— Рона схопили, — сказала прямо. — Разом із Біллом, Чарлі, Джорджем… 

Цього разу на обличчі Драко з’явився щирий подив. 

— Це були смертежери, — продовжила вона, вже спокійніше, але в голосі з’явилася твердість. — Вони схопили їх під час розвідки…

Вона зробила паузу, ніби давала йому час усе зрозуміти.

— Певне, за твоїми координатами. Думаю, Стерджис послав їх туди, щоб перевірити, чи ти сказав йому правду.

— І свою відповідь він отримав, — закінчив за неї Драко. — Ціною твоїх Візлі.

— І Луни, — додала вона тремтячим голосом. — Вона теж у них.

В його очах щось майнуло — швидко, майже непомітно. І це її не здивувало. Хай якими напруженими були стосунки Візлі з Драко, Луну він ніколи не чіпав. Ані в Гоґвортсі, ані в маєтку Мелфоїв — навіть тоді, коли вона перебувала в полоні його сім’ї. Ба більше, зі слів Луни Герміона знала: коли Драко приходив до полонених, до Луни він завжди ставився по-доброму. Він ніколи не говорив їй зайвого і не дивився прямо — залишав харчі так, ніби це була випадковість, перекидав ковдру через край нари з удаваною недбалістю, не затримуючись ані на мить довше, ніж вимагали обставини. У його поставі, в холодному виразі обличчя, у стриманих рухах не було нічого, що могло б видати турботу. Лише звична для нього відстороненість. 

І все ж він це робив. 

Він робив це нишком, так, ніби людяність була найтяжчим із його гріхів.

Герміона напружилася усім тілом, згадавши той самий день. День, коли їх утрьох — Гаррі, Рона і її — схопили хапуни.  Коли її допитувала Беллатриса. Коли загинув Добі. І коли вона востаннє бачила Драко — сім років тому, перш ніж зустріти його тут. У полоні. 

На мить їй здалося, що вона й досі чує власні крики від тортур Беллатриси. Досі бачить налякане обличчя Драко, затиснутого мертвою хваткою батька.

Відкинувши ті жахливі спогади, вона різко струснула головою й заплющила очі. Лише на мить. Коли ж розплющила їх, її погляд уже був зосередженим — вона пильно стежила за його реакцією. 

Драко мовчав. Пальці задумливо постукували по ґратах, погляд ковзав кудись убік, у стіну. Вона знала цей вираз. Так він виглядав, коли щось прораховував.

Нарешті він знову подивився на неї.

— Що ж, — повільно мовив Драко, — не сумніваюся, що він уже написав кому слід і тепер чекає підкріплення, щоб атакувати мій гарнізон. А заодно, — додав він, ніби між іншим, майже підбадьорливо,  — героїчно звільнити твоїх Візлі. Якщо, звісно, вони ще будуть живі до того часу.

Ні, не будуть, — панічно майнула думка.

Зловісні три дні з послання знову спалахнули в пам’яті.

— Він не збирається нікого рятувати, — гукнула Герміона, різко, ніби слова самі вирвалися з грудей.

Драко повільно підвів на неї погляд. Герміона мовчала, дивлячись кудись убік і збираючись із думками.

— Каже, що… — вона нарешті глянула на нього, — що не буде обмінювати тебе на “купку безпорадних калік після полону”.

— Або ж він просто хоче знищити тебе остаточно.

— Так, — нарешті вирвалося з неї. — Цього він і хоче.

Тиша заповнила простір навколо них. І Герміона продовжила, стискаючи пальці так, що нігті врізалися в долоню.

— Він навмисно підвищив Рона до командира повітряного загону, хоч і подав це як нагороду за те…

Вона ковтнула повітря, ніби слова застрягли в горлі.

— …що я приходжу до тебе.

Слова різали горло. Герміона відчула, як сльози повільно, зрадницьки скочуються по щоках. Вона не витирала їх одразу — ніби не мала на це права.

— Він попереджав мене, — додала вона тихіше. — А я… я думала, що це лише блеф. Дешева маніпуляція. 

Вона на мить замовкла.

— Але він усе ж таки відправив Рона на пряму смерть. Разом з іншими.

Герміона різко відвернулася й витерла сльози долонею, майже грубо, ніби намагалася стерти не вологу, а саму слабкість. За її спиною пролунало важке зітхання. Метал ґрат тихо дзенькнув, коли Драко змінив позу.

— Я ж казав тобі, що вони приречені, — його голос був нижчий, жорсткіший. — І казав, що тобі краще тікати звідси, Ґрейнджер. Але ж ти мене не послухала…

Герміона різко обернулася.

— Подивися мені в очі, — сказала вона, підходячи ближче, майже впритул до ґрат. — І скажи, що ти не зробив цього навмисно.

Драко напружився. Його пальці стиснули метал.

— Ти знущаєшся? — його голос став різкішим. — Ти взагалі мене слухала? Я, бляха, намагався допомогти тобі.

Він різко видихнув.

— І заодно виграти собі час. Бо, якщо ти раптом не помітила, мене тут катують.

Вона дивилася на нього мовчки. Не відводячи погляду. Її обличчя було застиглим, але в очах — сумнів і біль.

— Ти все одно мені не віриш, — сказав він втомлено, бігаючи по ній очима. — Думаєш, я підмовив його відправити їх туди?

— А як я можу тобі вірити? — вибухнула вона. — Коли всі твої слова й вчинки в минулому виявлялися суцільною брехнею?!

— Ні, — різко заперечив він. — То було інше.

Пауза. Герміона здивовано здійняла брови.

— Брехня… для твого ж блага.

Герміона коротко, гірко пирхнула.

— Брехня для мого ж блага? Отак ти це називаєш?!

Драко відвів погляд. На мить.

— Що ж… — глухо мовив він, — у моїй голові це звучало краще…

Вони знову замовкли. Між ними повисла важка, густа тиша — наповнена недомовлени образами.

Нарешті Драко зітхнув і сказав, уже без жодної іронії:

— Послухай, Ґрейнджер. Якщо ти прийшла сюди по співчуття або ж розкрити якийсь мій зловісний план — ти марнуєш свій час.

Їх погляди зустрілися.

— Досить уже робити мене лиходієм своєї історії, — кинув він, стиснувши щелепу. — Знайди собі нарешті іншого цапа-відбувайла. Я втомився від цієї ролі.

І, на подив Герміони, він просто розвернувся й пішов геть — углиб клітки, розчиняючись у темряві.

Герміона стояла, дивлячись йому вслід. 

І знову Драко мав рацію.

Вона прийшла сюди з планом. А натомість — марнувала дорогоцінні хвилини на слова.  Час спливав. Їх потрібно було знайти якомога швидше. І як би їй це не подобалося — єдиним, хто міг знати бодай щось, був Драко.

— Тобі відомо, хто їх утримує, чи не так? — запитала вона.

Спершу відповіді не було. Тиша повисла між ґратами.

— Маю кілька здогадок, — нарешті озвався він із темряви. — Але скажу відразу: вирушати туди самій чи навіть загоном — самогубство. Вас розіб’ють швидше, ніж ви встигнете усвідомити, що сталося. Тож придумай щось краще.

Їй не потрібно було нічого вигадувати.

План у неї вже був.

І саме тепер Герміона зробила те, після чого зворотного шляху вже не існувало. Відлік почався в ту мить, коли вона змахнула паличкою. Замок на залізних дверях ґрат клацнув — і розкрився. Двері повільно відчинилися. Вона ступила всередину, освітивши простір. Драко різко повернув голову. В його погляді майнув подив — такий самий раптовий, як і в неї самої, — але Герміона вже сховала його за маскою рішучості. Вона ж перевела очі на ланцюги, затрималася на них на мить, а тоді знову підвела погляд до нього.

Драко не відводив очей.

— На що ти готовий піти заради свободи, Драко? — запитала рішуче Герміона.

Він завмер.

— Ти цього не зробиш, — різко кинув він.

Вона не відвела погляду. Стояла рівно, з тією впертістю, яку він добре знав. Кутики його губ сіпнулися — нервова усмішка, надто швидка й надто напружена, щоб бути щирою.

— Слухай, Ґрейнджер, — почав він уже м’якше, але в голосі прослизнула глуха іронія. — Я розумію, що той рудий недоумок для тебе щось означає…

Він зробив паузу, ніби зважував слова, ніби сам не вірив у те, що каже.

 — Але не настільки ж, щоб іти на таке…

Його погляд ковзнув по її обличчю — шукаючи тріщину, емоцію, страх. І не знайшов нічого. Вона дивилася на нього прямо. Без жодних вагань.

— Настільки? — перепитав він, вигнувши брову.

— Настільки, — відповіла вона.

Герміона змахнула паличкою. Ланцюги не піддалися. Вона присіла, уважно роздивляючись метал в руках.

— Але ж це зрада, Ґрейнджер, — нагадав він їй її ж слова . — Заколот.

— Позловтішаєшся потім, — спокійно відповіла вона й направила на ланцюг інше закляття.

І тут один із ланцюгів розсипався на підлогу піском. Їхні погляди зустрілися. Та Драко, здавалося, було геть байдуже до іншого ланцюга, який ще треба було  знищити.

— Що сталося? — спитав він, уважно її вивчаючи. — Чому ти так різко змінила свою думку?

Вона дивилася на нього мовчки.

— Я лише хочу повернути тих, кого люблю, — сказала вона йому просто в очі.

— Звільнивши свого заклятого ворога? — різко кинув Драко, повільно втягуючи повітря, ніби принюхувався. — Чуєш цей запах?

 Його губи скривилися.

 — Смердить відчаєм, Ґрейнджер.

Вона косо глянула на нього, не відповівши одразу.

— Я намагалася вчинити правильно, — сказала вона, майже виправдовуючись. — Та мені відмовили.

Драко уважно вивчав її.

— І ти вирішила… — почав він, ледь нахиливши голову, не зводячи з неї погляду.

— І я вирішила, що якщо Стерджис не хоче по-хорошому, — мовила Герміона, не приховуючи гніву, — то буде по-поганому.

Драко гучно присвиснув, повільно розтягнувши губи в кривій усмішці. 

— Трясця. Старий із люлькою все ж таки увірвав тобі терпець, — сказав він із ледь помітним задоволенням. — Бідолашний. Він навіть не здогадується, з ким зв’язався.

Так, чорт забирай, Стерджис не знає, з ким зв’язався.

Стерджис знає її лише як “посередню цілительку” зі свого загону. Але він навіть не здогадується, на які шалені речі була здатна Герміона Джін Ґрейнджер, коли йшлося про тих, кого вона любила. 

 Наприклад, піти на те, на що не наважився б ніхто при здоровому глузді: звільнити заклятого ворога, на рахунку якого було більше смертей, ніж у серійного вбивці.

— То який у тебе план? — спитав він, не приховуючи цікавості.

Вона не відповіла одразу. Кілька секунд дивилася на нього, ніби зважувала, чи варто це озвучувати.

— Прийшла звістка, — сказала вона. — Смертежери запропонували обмін. Десять полонених — в обмін на тебе.

Драко вигнув брову, відвів погляд убік і криво всміхнувся, ніби ця думка його розважила.

— Не знав, що коштую так дешево…

За мить він знову подивився на неї — уважно, вже без усмішки.

— Тож ти хочеш не просто звільнити мене. Ти хочеш обміняти.

Вона не відвела погляду.

— Саме так, — відповіла вона.

Між ними запала мертва тиша. 

Драко повільно оглянув її знизу догори, уважно, оцінюючи.

— Не боїшся, що смертежери просто блефують? — нарешті мовив він. — Що як вони отримають бажане, а потім уб’ють тебе?

— Не вб’ють, — сказала вона, не відводячи від нього очей. — Ти їм цього не дозволиш.

Драко здивовано підняв брови — такої сміливості він від неї не чекав. Помітивши запитання в його погляді, вона додала:

— Ти мені винен, Мелфою.

 Вона вказала на себе пальцем.

 — Адже це я допомогла тобі з тією клятою шафою. Я допомогла полагодити її, Драко.

 Її голос не тремтів, але в ньому звучала гіркота.

 — І саме через мене тобі вдалося впустити тих… тих потвор до Гоґвортсу й здійснити задумане.

Це я дозволила Дамблдору померти.

Думка вдарила різко, без попередження, мов прокляття.

Усе це сталося — через мене.

Вона різко зиркнула на нього у відповідь — гнівно, майже зухвало, як щит. Нехай дивиться. Нехай думає, що це злість. Так було простіше, ніж дозволити йому побачити правду. 

Герміона стала впритул — так близько, що між ними не лишилося простору для відступу.

— Ти, бляха, в боргу переді мною, — повторила вона, наголошуючи кожне слово.

 На мить затрималася, а тоді додала тихіше, але ще гостріше:

— Не дати мені вмерти — це найменше, що ти можеш зробити.

Запала тиша.

Вони дивилися одне на одного. Повітря між ними ніби тріщало, наповнене шаленою, небезпечною напругою. І тоді Драко підвів на неї свої срібні очі. Повільно, майже ліниво провів пальцем по ґратах.

— Чому ж це? — мовив він тихо. — Я можу набагато більше, аніж це.

Вона глянула на нього уважніше — і на мить світ ніби хитнувся. Вона насторожено напружила погляд, ніби намагалася побачити за його обличчям справжній намір — і вперше не була певна, що хоче знайти відповідь.

— У мене є гроші, зв’язки, визнання, —  сказав він рівно, не зводячи з неї погляду. — Цього більш ніж достатньо, щоб звільнити твоїх Візлі.

 Вона зробила крок убік, не відводячи від нього очей.

— Тобі не знадобляться жодні обміни зі смертежерами. Ризикувати собою — теж.

Вона витріщилася на нього, не одразу усвідомивши почуте. На мить світ ніби зсунувся, втративши чіткі контури. 

Це не входило в її план.

Так, Герміона справді робила ставку на його родину — пам’ятала, як під час допитів Драко запевняв Стерджиса, що Мелфої не поскупляться, якщо справа дійде до обміну.  Але такого повороту вона не чекала. Зовсім.

Схоже, Драко вирішив втрутитися в її власний план.

Або ж блефував.  Що було теж імовірно.

— Отже, — почав він, — ти знімаєш кайдани й зникаєш звідси так само непомітно, як і з’явилася. Потім вигадуєш собі алібі.

Він говорив рівно, діловито.

— А я тікаю, повертаюся до своїх — і повертаю тобі полонених. Усіх. Живими чи мертвими.

— Ні, — відрізала вона. — У жодному разі.

Він ледь насупився.

— Але тоді ти уникнеш зради і…

— Або я йду з тобою, — холодно сказала вона, не даючи йому закінчити. — Або здіймаю галас просто зараз — і ти можеш попрощатися зі своєю втечею.

Між ними зависла тиша — гостра, як лезо.

— Ммм, ультиматуми, — протягнув він. — Боюся, з таким підходом ми вдвох не спрацюємося.

Вона зробила крок ближче й процідила крізь зуби, майже впритул до нього:

— Востаннє попереджаю. Або разом — або ніяк, Мелфою.

Він ледь усміхнувся.

— Здається, ти забула, хто з нас двох у відчаї, — сказав Драко. — Я свою долю вже прийняв. Мені байдуже, що зі мною буде.

Його погляд ковзнув по її обличчю — холодно, точно.

 — А от тобі — ні. Не коли йдеться про твоїх рудоголових друзів.

Вона напружилася — він наблизився, і баланс між ними зсунувся на його бік.

— А тепер — зніми з мене кляті кайдани, Ґрейнджер, — наказав він, простягаючи руки.

— Щоб ти вбив Стерджиса? Чи ще когось? — вона криво всміхнулася. — Ні. Дякую.

Драко роздратовано глянув на неї.

— Ти не розумієш, від чого відмовляєшся. Я пропоную тобі чималу послугу. 

— Я не дам тобі вбити бодай когось у цьому таборі, Драко, — сказала вона твердо. — Навіть Стерджиса.

Драко повільно тарабанив пальцями по ґратах — рівно, розмірено, ніби відраховував час. Вона ж дивилася на нього, схрестивши руки на грудях, не зрушивши з місця.

— Добре, — протягнув Драко. — Спробуймо інакше. Ти знімаєш з мене ланцюги, —  я нікого не вбиваю…

— Продовжуй, — сказала вона сухо.

— І тоді ти, — додав він, вказавши на неї пальцем, — знімаєш з мене кайдани, щойно ми опинимося за межами табору.

Він тріумфально розвів руки.

— Ніхто нікого не вбиває. Усі живі й здорові. Що скажеш?

Вона пильно глянула на нього, прокручуючи кожне слово в голові. І тоді Драко простягнув до неї праву руку — ту саму, ще скуту ланцюгом.

— Ну ж бо, Ґрейнджер, ворушися, — підганяв він її. — Тік-так. Тік-так.

Вона дивилася на його простягнуту руку, і відчуття дежавю накрило зненацька. Коли ж підвела очі,  зрадливе серце забилося в шаленому ритмі.

— Ти справді допоможеш мені? — тихо спитала вона.

Вона й сама не знала, на що розраховує. Але десь глибоко в грудях усе ж спалахнула іскра надії.

Драко подивився на неї серйозніше, ніж раніше, ніби це запитання зачепило щось особисте, майже образло його. 

Він мовчав кілька секунд, а тоді важко зітхнув.

— Хіба я колись відмовляв тобі в цьому, Ґрейнджер? — відповів він без усмішки.

Вона дивилася на нього ще мить. 

І все ж вона кивнула.

— Згода.

Герміона взяла його руку, відчуваючи тепло крізь бруд і подряпини. Драко підняв на неї погляд. І в цій миті вже не було ані кайданів, ані табору — лише угода, яку обидва розуміли надто добре. 

— Ти ж розумієш, що шляху назад не буде? — мовив він, ніби даючи їй останній шанс.

— Я, може, у відчаї, — відповіла вона рівно. — Але не дурепа.

Кутик його рота сіпнувся.

— У цьому я ніколи не сумнівався, — мовив він із легкою усмішкою, уважно дивлячись їй у вічі. 

Його очі були немов два срібних дзеркала — дивлячись у них, вона на мить втратила відчуття опори, ніби бачила не його, а саму себе. З власними сумнівами, страхами й тією небезпечною надією, здатною зруйнувати кам’яні стіни, які вона вибудовувала роками.

Вона різко відсмикнула руку — і чари їх поглядів миттєво розвіялися

І тоді Герміона піднесла свою паличку. 

Один змах — і ланцюг розсипався піском, як і перший.  Драко струсив руками, ніби скидаючи роки неволі. В його очах спалахнув тріумф. Ще мить — і рештки ланцюгів із важким дзенькотом упали на підлогу. На зап’ястях лишилися лише тонкі металеві кайдани — радше браслети, ніж справжні пута.

За спиною почувся звук — непритомний вартовий подавав ознаки життя.

— Що далі? — нарешті запитав Драко.

Герміона поглянула спершу на вартового, потім на Драко.

— Ти перетворишся на нього. Його ж ми видамо за тебе — за допомогою багатозільної настоянки. Так виберемося звідси тихо, не привертаючи уваги.

Вона навіть не сумнівалася в цьому плані. Як і завжди, Герміона тримала в торбині запаси багатозільної ностоянки. Старі звички не раз рятували життя. Ніколи не знаєш, де й коли воно стане в пригоді. 

І ось — саме той випадок.

— А як щодо тебе? — поцікавився він, поки вона відміряла інгредієнти й помішувала зілля, додаючи волосину вартового.

— У мене все під контролем, — сказала вона, підійшовши ближче до нього й різко смикнувши з нього волосину.

— Легше! — обурився Драко, скривившись.

Герміона вигнула брову, тримаючи біляву волосину вкриту брудом.

— О, то ось чим треба було катувати. Погрозами волоссю і зачісці.

— Ворушися, Ґрейнджер, — буркнув він. — Поки твій геніальний план не пішов тестралові під хвіст.

Невдовзі все було готово. Герміона влила зілля вартовому, який перебував у напівсвідомості. Їй довелося кілька разів намагатися його привести до тями — сонний порошок виявився сильнішим, ніж вона розраховувала. Лише з третьої спроби він проковтнув усе зілля. 

Ефект не змусив себе чекати. Тіло вартового почало змінюватися — риси пливли, кістки хрустіли, голосно й моторошно. Поруч із ним змінювався і Драко. За лічені хвилини перед нею стояв не Малфой, а точна копія охоронця. Коли трансформація завершилася, Герміона змахнула паличкою, трансфігуючи їхній одяг. Тіло справжнього вартового Драко перемістив усередину клітки. 

— Треба чимось закрити йому рота, — гукнув Драко. — Інакше він здійме галас раніше, ніж треба.

Герміона мовчки кивнула й простягнула йому цілительські бинти. Драко мав рацію — їм був потрібен час. Кожна хвилина мала значення.

Коли клітка замкнулася, а фальшивий «Драко» залишився всередині, справжній —  вже чекав біля виходу. І тоді Герміона дістала мантію-невидимку.

— Це ж треба, — пробурмотів він. — Поттер мертвий, а його методи досі живі.

Вона кинула на нього швидкий погляд і мовчки кивнула, даючи знак слідувати за нею. І вони рушили вперед, дозволяючи плану піти своїм ходом — у темряву коридорів, де кожен крок міг стати фатальним.

 

— • — 

 

— Ти впевнений, що в тебе вийде? — тихо запитала Герміона, вдивляючись у темний коридор, де стояло кілька вартових.

— Залиш це мені, Ґрейнджер, — відказав Драко, поправивши на собі одяг вартового, перш ніж буденно рушити коридором уперед.

Герміона тяжко зітхнула й покрокувала слідом, ховаючись під мантією-невидимкою. Повз них тягнулися камери з в’язнями — виснаженими, напівпритомними, з порожніми поглядами. І все ж десь глибоко всередині Герміону кольнуло співчуття: вона уявила, що чекає на них, коли Стерджис дізнається правду. Він катуватиме їх до останнього подиху, а ті навіть не знатимуть, що сталося з Драко. 

Попереду вимальовувалися ґратчасті двері, біля яких стояли вартові — ті самі, що пропускали відвідувачів, перевіряли перепустки й вирішували, кому можна пройти далі. Якщо дорогою сюди Герміоні пощастило — охоронців не було, і вона проскочила завдяки закляттю “Алогомора”, — то тепер усе було інакше. Двоє вартових стояли біля решітки, жваво щось обговорюючи між собою.

Герміона напружилася, кинувши стривожений погляд на Драко — точніше, на Драко в подобі вартового.

А що, як не вийде?

Що, як вони щось запідозрять?..

Вартові добре знали один одного. Досить було однієї дрібниці, щоб усе пішло шкереберть.

І тут Драко зупинився просто навпроти решітки й кілька разів гучно вдарив по ній. Вартові обернулися.

— Чого тобі, Феліксе? — запитав один із них.

— Випускай мене, — буркнув Драко. — Мені приспічило.

Вартові перезирнулися, а тоді співчутливо глянули на нього.

— Сьогодні не можу, Фел, — співчутливо мовив другий. — Мерфій останнім часом злий, як чорт. Може з’явитися будь-якої миті.

У Герміони тривожно стиснулося серце. Вона кинула швидкий погляд у бік виходу. 

Ні. Тільки не зараз.

— Та годі тобі, — відмахнувся Драко, вже повністю вжившись у роль Фелікса. — Я швидко. Буквально за наметом…

— Трясця… біля нашого намету? — скривився інший.

І тут почувся стогін. Герміона спантеличено глянула на Драко, а той уже хапався за живіт, ніби ось-ось зламається навпіл. 

— Ох, чорт… — простогнав він. — В мене там все зараз вибухне….

Вартові напружено переглянулися між собою. Герміона ж закотила очі, ледве стримуючи зітхання. 

Він справді переконаний, що вони в це повірять? — майнула думка, і вона вже інстинктивно хапалася за паличку. 

Коли раптом: 

— Та все, йди вже, заради Мерліна, — не витримав один. — Тільки швидко.

Він хутко відчинив двері, пропускаючи його. Герміона здивовано закліпала очима.

— О, дякую, друже, — пробурмотів Драко, притримуючись за двері й удаючи, що ледве стримує спазми.

Герміона миттєво зрозуміла натяк і так само швидко, майже непомітно, прослизнула повз нього під мантією-невидимкою.

— Тобі допомогти? — крикнув услід один із вартових.

Драко вже хотів відмахнутися, коли в повітрі раптом з’явився великий палець, піднятий угору, — і так само швидко зник. Він ледь стримав усмішку.

— Ні, дякую. Сам дам раду, — відказав він і, проходячи повз, плеснув вартового по плечу. — Ти справжній друг. Я цього не забуду.

Той лестливо всміхнувся й закивав у відповідь. Герміона, спостерігаючи цю виставу, була щиро вдячна мантії-невидимці — інакше її скривлене від абсурдності ситуації обличчя видало б їх обох. 

Драко ж нарешті покінчив із театральною грою — і хутко побіг уперед. Герміона кинулася слідом.

Лічені секунди.

Кілька кроків.

І морозне повітря різко вдарило в обличчя, обпікаючи легені.
Вони були назовні.

— Вийшло… — прошепотіла Герміона, майже не вірячи власним словам. — Вийшло.

Драко ступив за поріг обережно, ніби боявся, що земля під ногами зникне. Він завмер, повільно озирнувся, наче намагався переконатися, що це не пастка. Для нього це було не меншим шоком, ніж для неї.

Він зробив кілька кроків — і раптом запрокинув голову. Морозне повітря різко вдарило в груди. Драко глибоко вдихнув, дивлячись у темне, затягнуте хмарами небо, і в цій миті було щось майже болісно людське.

Герміона тим часом уважно оглядала все довкола, шукаючи поглядом Невіла чи Джіні. Та, схоже, їх тут не було.

— Ходімо, — різко озвалася Герміона, визираючи зі свого невидимого каптура — Зараз комендантська година. Охорони вдвічі більше, ніж зазвичай.

Він кивнув без слів. Вона жестом наказала йти за нею. На щастя, падав сніг, і Драко легко ступав за  її слідами. Герміона вела його тим самим шляхом, яким раніше провела Джіні. Її вказівки тепер здавалися безцінними. На диво, табір спав — темний, непривітний, майже порожній. Подекуди їм траплялися вартові, та ті навіть не звертали уваги на Драко під виглядом Фелікса.

Що ж, це вже не був поганий початок, — подумала Герміона.  — Але що ж робити далі?

​​Планів у неї було кілька.

Перший варіант — сховати Драко в одному з возів, що мали вирушити на світанку. Вона могла б видати себе за візника й вивести їх із табору. Але за посиленої охорони й під час комендантської години це було надто ризиковано. До того ж варта, ймовірно, перевірятиме вміст возів.

Другий здавався реальнішим.

Мітла.

Вони могли взяти мітлу в амбарі з грифонами — її було легше провести повз варту, і вона привертала б значно менше уваги. До того ж Герміона пам’ятала слова Джіні про місце, де можна було непомітно дістатися за паркан табору. Здається… північна частина.Чи може…

Раптом хтось схопив її й одним швидким рухом потяг убік, аж доки вона не відчула за спиною тверду опору. Дихання збилося. Серце вдарилося об ребра. Прийшовши до тями, Герміона зрозуміла, що перед нею — Драко-Фелікс. Він визирав зі сховку, утвореного кількома ящиками, складеними у високу, нерівну гору.

— Там Мерфій, — прошепотів він, досі прислухаючись.

Мерліне… — з жахом подумала Герміона. — А я навіть не помітила.

— Ти хоч дивилася, куди йдеш? — кинув Драко, на мить обернувшись до неї.

Вона не встигла відповісти. Одним різким рухом він смикнув її каптур, і перелякане обличчя Герміони опинилося просто навпроти його.

— Вибач, — прошепотіла вона. — Я трохи замислилася.

— Трохи? — перепитав він із тихим пирханням.

У ту ж мить він знову напружився. Звідкись зовсім близько долинули кроки — важкі, впевнені — і приглушений голос. Вони завмерли, притиснувшись до ящиків, не наважуючись навіть дихати на повні груди. Мить тягнулася нестерпно довго. Кроки наближалися… зупинилися… а потім, зрештою, віддалилися. 

Лише коли звуки остаточно розчинилися в темряві, напруга повільно спала. Плечі обох майже синхронно опустилися, ніби хтось нарешті дозволив їм знову дихати.

— Схоже, чисто, — тихо прошепотів Драко зовсім поруч. — Куди далі?

— До стаєнь, — коротко сказала Герміона, кивком покликавши його. — Тут за рогом. Почекаєш назовні — я поки дістану нам мітлу.

Вони рушили вперед, ковзаючи вздовж темних стін амбарів. І не встигли вони звернути за ріг, як саме в цю мить хтось раптово опинився просто на їхньому шляху.

— Герміоно?!..

Голос був знайомий до болю.

— Джіні! — вихопилося в Герміони. — Слава Мерліну, це ти! Боже, я ледь не вмерла від страху…

Вона притиснула руку до грудей, намагаючись перевести подих. Джіні, схоже, відчувала те саме — кілька секунд вона мовчки дихала, приходячи до тями. 

— Де Невіл? 

— У старшого цілителя. Той викликав його до себе ні з того ні з сього…

І тут ратпом обличчя Джіні миттєво змінилося. Погляд став гострим, уважним.

— А він що тут робить? — запитала вона, підозріло примруживши очі.

— Нічого, — мовила Герміона. — Я натрапила на Фелікса, і він… люб’язно вирішив мене провести.

Та Джіні геть не слухала її. Її погляд був прикутий до «вартового». Герміона повільно озирнулася на Драко — замість звичної прямої постави вартового він стояв вальяжно й розслаблено, з підборіддям, трохи задертим угору, уважно дивлячись на Джіні.

О, ні. 

Ні, ні, ні.

Не роби цього. 

Навіть не думай цього робити!

— Вітаю, Джіневро, — мовив Драко тією самою манерою, яку Джіні терпіти не могла все своє дитинство.

Усвідомлення вдарило по Джіні миттєво.

— Ти…

— Джіні, ні, — видихнула Герміона і кинулася до Джіні. — Джіні, будь ласка…

— Срака-мотика, Герміоно?! — вибухнула та. — Це що, Мелф…?!

— Тихо! — зашипіла Герміона, мов змія, затуляючи їй рота. — Благаю, Джіні, не роби галасу!

Джіні обурено замичала, розмахуючи руками, та все ж вирвалася з її хватки й навіть вкусила Герміону за руку. Та зойкнула від болю. Драко навіть не намагався приховати криву усмішку, спостерігаючи за цим видовищем.

— Як ти посміла… — процідила Джіні крізь зуби, ткнувши пальцем у Герміону.

— Спокійно, — швидко сказала Герміона, вловивши паніку в її очах. — Усе під контролем.

— Ти вже геть здуріла, Герміоно?! 

— Не тут, — різко прошепотіла Герміона, тягнучи Джіні за руку всередину амбару.

Та впиралася, сіпалася, махала в бік Драко, готова от-от здійняти галас. На диво — і для Джіні, і для самої Герміони — Драко без жодних заперечень повільно рушив за ними. Щойно вони опинилися всередині, він озирнувся, уважно розглядаючи приміщення. Уздовж стін рівними рядами стояли мітли.

— Як ти могла, Герміоно? — вже голосніше прошипіла Джіні.

— Я все поясню…

— Що ж, — холодно відказала Джіні. — Спробуй.

Напруга зависла між ними, густа й важка. Драко кілька секунд мовчки дивився на них обох, а тоді прочистив горло й нарешті озвався, роблячи крок убік:

— Мабуть, вам обом потрібен час, щоб усе обговорити, — озвався Драко, роблячи крок убік.

Джіні миттєво навела на нього паличку.

— Ворухнешся — і я знесу тобі голову за допомогою “Бомбардо”, Мелфою!

Драко спантеличено глянув на Герміону. Та стояла між ними, напружена, стримуючи обох одним лише поглядом.

— Джіні, я знаю… я знаю, як це виглядає…

— О, ні, — перебила та. — Не знаєш. Ти казала, що лише поговориш з ним. Поговориш, бляха!

— Вона й поговорила, — не втримався Драко, втрутившись і ковзнувши поглядом по мітлах, складених у стійках.

Джіні дивилася на нього, не знаходячи слів.

— Добре, — знову заговорила Герміона, намагаючись опустити паличку Джіні донизу, — принаймні спробуй мене зрозуміти…

— Ні, чорт забирай, — прошепотіла Джіні, різко смикнувши руку. — Я не можу, Герміоно. Мерліне… те, що ти зробила, — гірше за дезертирство. Це клята зрада.

— Я їй намагався це пояснити, — сухо кинув Драко. — Але вона мене геть не слухала.

Джіні кинула на нього шалений погляд. Герміона боялася навіть уявити, яких зусиль коштувало Джіні не вбити Драко просто тут, на місці.

— Герміоно, — твердо мовила Джіні. — Ти мусиш це виправити. Зараз. Інакше я не дозволю. Я не дозволю тобі зробити помилку всього життя.

Драко закотив очі.

— Та годі вже, Джіневро. Вона уклала зі мною угоду, а не шлюб.

Цього разу Джіні кинулася в його бік. Та Герміона встигла зупинити її, водночас процідивши до Драко самими лише вустами: «Стулися вже». 

Драко лише всміхнувся на це.

— Не слухай його. Він тебе провокує, — різко сказала Герміона.

— Стривай-но, — нарешті озвалася Джіні, вловивши сенс його слів. — Ти… уклала угоду. З ним?

Джіні різко вказала рукою на Драко й глянула на нього шаленим, майже диким поглядом.

— Не дивись так на мене, — швидко озвався Драко, вказавши пальцем на Герміону. — Це була її ідея. Не моя.

Джіні повільно повернула голову до Герміони. Та подивилася на неї, зважуючись лише мить, перш ніж промовити:

— Він пообіцяв знайти й повернути їх, Джіні, — відповіла Герміона тихо. — В обмін на його свободу.

— Але ж він клятий убивця! — не здавалася Джіні. — Зрадник. Ворог. Смертежер!

— Теж мені відкриття… — холодно відказала Герміона. Драко миттєво повернув до неї голову, вигнувши брову.

— Чорт забирай! — Джіні роздратовано провела рукою по волоссю. — Цей план жахливий. Ні — він просто провальний.

— Он як? — Герміона звузила очі. — То твій план кращий? Втекти втрьох із наплічниками? Невідомо куди, невідомо як, ще й з загонами Руху Опору на хвості?

— О, ну звісно, — з’їдливо відказала Джіні, кивнувши в бік Драко. — А твоя ідея просто геніальна!

— Так, — твердо сказала Герміона. — Якщо все піде за моїм планом.

— А якщо ні?

— Тоді я вигадаю інший. 

— А що, як він просто зникне?! — у голосі Джіні прорізалася лють. — Кине тебе? Здасть тебе смертежерам?

Герміона навіть не здригнулася. Вона повільно підвела голову до Драко й мовила:

— Тоді він залишиться тим, ким був завжди в наших очах — брехуном, зрадником і боягузом.

Драко помітно напружився.

Вона зробила коротку паузу, ніби зважуючи кожне слово, і, не відводячи від нього погляду, додала:

— Але я не вірю, що він настільки жалюгідний, — Герміона глянула на Джіні, ніби намагаючись переконати не лише її, а й саму себе. — Мелфой надто високої думки про себе. І він не розкидається словами просто так.

Джіні втомлено зітхнула. Вона не поділяла цього вибору — але бачила, якою ціною він дістається Герміоні, і саме це робило його таким нестерпно важким.

— Я зроблю геть усе, щоб дістати їх звідти. Усе, що мені потрібно від тебе, — не ставати мені на заваді й довіритися мені, Джіні.

Запала тиша. Вони дивилися одна на одну, переводячи подих — напруга висіла між ними, мов натягнута струна. Обидві майже синхронно перевели погляд убік. Драко, вочевидь знуджений їхньою сваркою, стояв біля стійки з мітлами. Він узяв одну до рук, уважно її оглядаючи, коли раптом один із гіпогрифів повернув до нього голову й почав принюхуватися.

— Та відчепися… — буркнув Драко-«вартовий», відступивши на крок. — Пішов геть, потворо…

Герміоні мимоволі згадався той самий урок Геґріда з Бакбиком. 

Що ж, це багато чого пояснювало.

Вона знову глянула на Джіні. Та дивилася кудись убік, ніби намагаючись зібратися з думками, а тоді повернула погляд до Герміони — з тривогою, якої вже не приховувала.

— Мені страшно, Герміоно, — тихо сказала вона. — Страшно, що ти теж можеш не повернутися… і тоді я втрачу не лише братів. А й тебе.

Герміона сумно кивнула, торкнувшись її плеча.

— Я знаю, — відповіла вона тихо. — Та поки що це наш єдиний вихід. 

Джіні ще мить дивилася на неї, а тоді повільно зітхнула й кивнула.

— Добре, — мовила вона, змусивши Герміону здивовано підняти брови.
Невже… вона погодилася?

Герміона дивилася, як Джіні нарешті опустила паличку й рішуче рушила в бік Драко, який саме уважно розглядав мітлу, повільно крутячи її в руках.

— Граблі прибрав від моєї мітли! — гаркнула Джіні, вихоплюючи її з його рук і водночас тягнучись до рюкзака, що стояв поруч.

— Джіні, що ти робиш? — обережно спитала Герміона.

— Йду з вами. І Невіл, певна річ, теж. Нам обом нема чого втрачати.

Драко перевів невдоволений погляд на Герміону.

— Я на це не підписувався, — сухо зауважив він.

Герміона лише важко зітхнула.

— Джіні…

— Ти знущаєшся з мене?.. — у розпачі видихнула Джіні. — Вони мої брати. Я мушу піти з вами, Герміоно. 

Герміона винувато глянула на неї, але замість заспокоїти це лише підлило олії у вогонь Джініної злості.

— І я не відпущу тебе саму.  З ним. — додала вона, а тоді перевела погляд на Драко. — Він гірший за диявола.

— Припини, Візлі, — озвався він, трохи криво всміхнувшись. — Це вже якісь лестощі.

— Тобі? — перепитала вона, ледь нахиливши голову.

У відповідь він усміхнувся ширше, з відвертими бісиками в очах:

 — Ні, — мовив він. — Дияволу, звісно.

Вона уважно вивчала його, ніби намагалася розгледіти межу між жартом і правдою. Тоді Герміона підійшла до Джіні, взяла її мʼяко за руку й заговорила тихо, заспокійливо:

 — Ні. Ти не можеш піти, Джіні. Ти потрібна мені тут. У Русі опору.

— Але ж… — почала та, все ще косячись на Драко.

— Ти і Невіл, — твердо перебила Герміона. — Ви виграєте нам час. Зробите все, що зможете. Добре? 

Вони дивилися одна на одну кілька довгих секунд. Джіні кинула швидкий погляд на Драко. Той ледь помітно кивнув, мовчки погоджуючись із Герміоною.

— І ще дещо, — додала Герміона після короткої паузи. — Невілу краще не знати про те… що я зробила. Нікому не треба знати. Інакше Стерджис так просто вам цього не облишить.

— Ох, трясця, — буркнула Джіні. — Старий чорт влаштує нам ще те пекло, коли дізнається.

— Так, — тихо відповіла Герміона. — І мені вже шкода за це.

Джіні важко зітхнула. Спершу глянула на мітлу в своїй руці, потім — на них обох.

— Летіти на мітлі — погана ідея. У небі можуть бути розвідники, — сказала вона діловито. — Вам краще рушати крізь ліс. Там зараз рідко хто літає, а з неба вас навряд чи буде видно крізь густі гілки.

Герміона вдячно всміхнулася, а Джіні продовжила: 

— Гіпогрифи — теж не варіант. Ми не зможемо провести його непомітно крізь табір. Тож найкраще — подолати шлях лісом пішки.

— А що за ним? — запитав Драко.

— Трансґресійна зона, — відповіла Герміона раніше за Джіні.

— Саме так, — підтвердила Джіні, знімаючи з плечей рюкзак і кидаючи його Драко. Той хутко зловив його.

— Ходімо за мною. Я знаю безпечний шлях. Ви точно не потрапите нікому на очі.

 

— • — 

♫ 

 

Вони рушили табором, прислухаючись до кожного звуку. Щоразу, коли десь здіймався галас, Герміона напружувалася, готуючись до гіршого — до погоні, до тривоги, до криків. Та знову й знову це виявлялися лише вартові, що перекидалися жартами або прощалися між собою після зміни.

— Досі не вірю, що дозволяю тобі це зробити, — тихо мовила Джіні, стискаючи паличку в руці.

Запала ніякова тиша. Герміона й Драко перезирнулися.

— Думаю, не лише ти, — так само тихо відповіла Герміона.

Джіні нічого не сказала. Лише різко видихнула й рушила далі, впевнено ведучи їх до краю табору — туди, де світло факелів тьмяніло, а темрява ставала густішою й чеснішою.

Перед ними тягнулися непримітні хащі — темні, колючі, мов зрощені навмисне, щоб відлякувати будь-якого нерозважного втікача. За ними височів паркан табору: масивний, складений із довгих грубо обтесаних дощок, стягнутих поперечними балками. Він нагадував радше стіни дерев’яного форту — високий, глухий, із загостреними верхівками, що чорніли на тлі нічного неба. Джіні кивнула, показуючи, щоб вони йшли за нею, і без вагань залізла просто в хащі. Там, між переплетінням гілок, виднілася одна дошка. Вона вперлася в неї руками й відсунула вбік, відкриваючи вузький прохід.

Герміона кинула на Джіні запитальний погляд. 

— Не питай, звідки я знаю про цю прогалину, — буркнула Джіні, не озираючись. — Ти все одно не захочеш знати.

— Нехай, — спантеличено пробурмотіла Герміона, звісно ж здогадуючись.

Колись хлопці й дівчата тікали з табору не заради свободи — заради кількох годин дурної радості. Потайки ходили в місцеві селища: на танці, на заборонені гулянки, на швидкі, нерозважливі побачення. Джордж і Чарлі були справжніми знавцями таких вилазок — і численних романтичних рандеву. Тож не дивно, що Джіні знала принаймні одну з таких лазівок.

За кілька кроків вони вже опинилися по той бік огорожі. Джіні без слів рушила вперед і повела їх угору — вузькою стежкою між деревами, де сніг був утоптаний і слизький. Вона йшла швидко, не озираючись, відсуваючи зарості й час від часу жестом наказуючи триматися ближче, впевнено обираючи маршрут без жодних вагань, ніби знала цю дорогу напам’ять. 

Вони піднімалися все вище між темними стовбурами, продираючись крізь хрускіт снігу, доки холод не почав різати легені зсередини. Лише на вершині, звідки відкривався табір унизу, вони нарешті зупинилися.

Що ж, схоже, це все. 

Настав час прощатися…

Немов прочитавши її думки, Джіні з тривогою глянула на неї, і щирий страх за подругу важко осів у грудях. Герміона ж лише підбадьорливо всміхнулася у відповідь, старанно ховаючи від неї ті самі переживання, що пульсували під шкірою.

Джіні зітхнула, ніби збираючись із духом, і мовила:

— Йдіть на північ, — тихо сказала Джіні. — Кілометри зо двадцять крізь ліс. А далі — трансґресійна зона.

Вона глянула на Драко, додавши:

— Якщо, звісно, сил вистачить.

На диво, Драко нічого не відповів.

Після тривалих катувань у полоні він був виснажений до межі, і хоч як намагався приховати це, втома все одно читалася в кожному його русі. Навіть у чужому тілі.

— Добре, — тихо мовила Герміона. — Ми дамо раду.

Погляд Джіні не відривався від Герміони. У ньому було все одразу: страх, тривога й відчайдушне бажання переконатися, що з нею все буде гаразд. Вона ніби рахувала кожну мить, запам’ятовуючи її такою, якою бачила зараз.

Раптом Джіні зробила крок до Мелфоя й холодно промовила:

— Якщо з нею щось станеться, я власноруч прийду по твою душу, Мелфою. Даю тобі слово.

Драко витримав її погляд, не відвівши очей.

— Що ж… — озвався він після короткої паузи. — Звучить досить переконливо.

Джіні ледь помітно кивнула, а потім перевела погляд на Герміону. Та не вагаючись кинулася до неї й міцно обійняла. Джіні здригнулася, ніби лише тепер дозволила собі видихнути, й відповіла на обійми так само сильно. Вони притиснулися одна до одної, мов намагаючись запам’ятати це тепло.

— Довіритися Мелфою — це найдурніша річ, яку ти могла зробити, Герміоно, — прошепотіла Джіні, дивлячись поверх її плеча кудись у бік Драко.

Той стояв осторонь, не виказуючи жодної емоції. Він прекрасно чув кожне її слово.

— Знаю, — відповіла Герміона крізь сльози, ще міцніше стискаючи Джіні, ніби відчуваючи: вони можуть більше не побачитися.

— Поверни їх додому, чуєш? — так само тихо сказала Джіні.

Герміона кивнула їй головою, досі не випускаючи з обіймів. Тоді Джіні обережно відсторонилася, взяла її обличчя в долоні й додала:

— І пообіцяй мені, — майже благально прошепотіла вона, — пообіцяй, що подбаєш про себе, Герміоно. 

— Обіцяю, — так само тихо відповіла Герміона.

Вони дивилися одна на одну кілька довгих секунд. Герміона обережно провела пальцем по щоці Джіні, стираючи сльозу, що вже встигла скотитися вниз.

— Пробач мені,  Джіні, — зірвалося з її вуст.

— Що ти таке кажеш? — розгублено прошепотіла Джіні.

І саме в цю мить Драко помітив рух: Герміона, досі тримаючи Джіні в обіймах, повільно підвела паличку до її потилиці. Він мовчки вигнув брови, вочевидь здогадавшись, що вона збирається зробити.

— Облівіейт, — прошепотіла Герміона.

Джіні здригнулася в її обіймах — і вже за мить відсторонилася, спантеличено кліпаючи очима. Погляд бігав довкола, ніби вона намагалася зібрати докупи простір і зрозуміти, де опинилася й чому серце так шалено калатає.

— Герміоно? — випалила вона, схопившись за голову. — Чого ти плачеш?

Герміона швидко шморгнула носом і майже миттєво взяла себе в руки.

— Ти мене неабияк розчарувала, Джіневро Візлі, — різко сказала вона. — Ти хоч розумієш, як сильно мене налякала?

Джіні розгублено озирнулася навколо, намагаючись збагнути, де вона і як тут опинилася. Її погляд натрапив на Драко — все ще в подобі вартового. Він раптом прочистив горло.

— Комендантська година для вас — якийсь жарт, Візлі? — промовив він сухо й офіційно, підігравши Герміоні.

Що ж, це пролунало досить переконливо.

— Ем… — невпевнено пробурмотіла Джіні, зиркнувши на заплакану Герміону й темряву довкола. — Схоже, я знову трохи перебрала… Голова просто тріщить.

— Так, — підхопила Герміона. — І тобі пощастило, що цього разу вартовий готовий закрити на це очі. З огляду на обставини…

— Які обставини? — Джіні спантеличено подивилася на Герміону. 

Та гучно ковтнула, відчуваючи, як провина стискає горло. Вона стерла Джіні спогади не лише про втечу з Драко… а й про завдання, з якого не повернулися її брати.

 І рано чи пізно Джіні зрозуміє, що з нею зробили.

Що вона зробила з нею.

Але Герміона не могла дозволити їй стати черговою іграшкою в руках Стерджиса — навіть якщо ціна була надто високою.

І болючою…

Герміона стояла мов укопана, ніби світ довкола згас. Помітивши це, Драко під виглядом вартового випростався й навмисно став біля Джіні, привертаючи до себе її увагу, після чого суворо мовив:

— Перше й останнє попередження, міс Візлі. Далі пояснюватимете головнокоманудвачу. 

Джіні пирхнула на це лише, але сперечатися не стала.

— Дорогу до намету знайдете, чи вас провести?

— О, ні-ні, — швидко відповіла йому Джіні, знову й знову потираючи голову. — Я краще сама.

Герміона й Драко перезирнулися. Джіні рушила в протилежний бік, але за кілька кроків зупинилася й обернулася.

— Ти йдеш?

У грудях різко перехопило.

— Я дожену, — відповіла Герміона з натягнутою усмішкою, стримуючи сльози. — Іди.

Джіні кивнула й, ледь усміхнувшись, повільно зникла в темряві табору. Герміона проводжала її поглядом, прощаючись подумки востаннє. Вона не знала, коли — і чи взагалі — вони побачаться знову.

І Невіл…

Вона не встигла навіть з ним попрощатися, але була певна: він не підведе. Він довіряв їй — і вона могла повністю розраховувати на нього. 

Аби тільки Стерджис не скривдив його і Джіні.

Аби Рон та інші були живі — і все це не виявилося марним…

Герміона дивилася з тієї самої високої точки — з вершини, звідки відкривався вид на табір, — проводжаючи Джіні поглядом, аби впевнитися, що та дісталася табору ціла й неушкоджена.

Табір унизу залишався непорушним — темним і мовчазним, наче світ не здригнувся від її рішень. Далекі вогні тремтіли, мов байдужі зірки. Герміона дивилася на горизонт і на табір водночас, не знаючи, чи зробила правильний вибір.

— Дарма ти не дала мені його вбити, — почувся голос Драко.

Вона повернула голову — і лише тоді помітила, що на місці вартового вже стояв справжній Драко. Схоже, дія багатозільної настійки, звареної нашвидкуруч, різко послабшала й припинилася значно швидше, ніж мала б.

— Не все вирішується кров’ю і різаниною, Драко.

Він ледь зрушив плечем, кутик вуст сіпнувся.

— Ну… це вже як подивитися.

Та вона не розділяла його легковажності. 

Її погляд був прикутий до наметів унизу — темних плям серед снігу й тіней. У світлі тремтячих вогнів виринали спогади: уривки сміху та пісень, обірвані розмови, миті тепла й болю, що перепліталися між собою. Веселі й гіркі водночас, вони накочували хвилею, залишаючи по собі лише важке відчуття провини, яке осідало в грудях і не відпускало.

Драко прочистив горло, порушуючи тишу.

Зморений і зосереджений, він не зводив з неї очей; плечі тримав рівно всупереч утомі, а руки були стиснуті так, ніби він силою змушував себе не зрушити з місця.

— У чому справа? — озвався Драко, помітивши її вагання.

Вона гірко всміхнулась до нього.

— Я уклала угоду із заклятим ворогом. Звільнила його, зрадивши своїх людей, — тихо мовила вона, не відводячи погляду від табору. — Я нікчемна. Ось у чому справа.

Драко тяжко зітхнув, на мить затримавши подих, а тоді повернув до неї погляд — уже зібраний, рішучий — і твердо мовив:

— Ніяка це не нікчемність, Ґрейнджер.

Вона повільно підвела на нього заплакані очі — виснажені й розгублені.

— Це — відмова здатися без бою.

Герміона вдячно всміхнулася йому. Вона знала, що цього замало, аби виправдати її вчинок, та зараз їй було життєво необхідно почути бодай щось подібне.

— Нам вже час, — мовив тихо Драко. — Скоро світатиме.

Сказавши це, він рушив далі, вгору, не озираючись. Герміона провела його поглядом — і зробила крок слідом. Та перед тим, як піти остаточно, вона востаннє озирнулася на табір Руху опору, що тлів унизу мерехтливими вогнями, мов щось крихке й живе, залишене позаду.

Вона вдихнула на повні груди й рушила далі, назустріч хаосу й новим випробуванням.

Та хай що чекало попереду, їй більше не було страшно. 

Адже вперше за довгий час Герміона відчувала: вона стоїть не на краю прірви — а на початку нового шляху.

КІНЕЦЬ ЧАСТИНИ І 

 

Дякую вам за те, що дійшли до цього моменту разом зі мною 🖤

Ми на екваторі цієї історії — і попереду Частина II.

Це буде частина, у якій таємниці поступово виходитимуть з тіні,

а шлях знову приведе нас до рідних стін Гоґвортсу.

Дякую, що читаєте, відчуваєте й залишаєтесь поруч.

Далі буде.