13. Крізь імлу

Вони вирушили на світанку — ще до того, як сонце зійшло з-за гірських хребтів, розмальовуючи край неба золотом. Пан Дзіньши, пан Ґаошунь, Басень, кілька охоронців, Ломень, і звісно ж вона сама. Минулого вечора, почувши її розповідь про існування протиотрути, пан Дзіньши і пан Ґаошунь раділи, як діти на Різдво, і лиш Маомао відчувала, що її радість затьмарена. Стояла осторонь, немов була відділена від них сірою завісою. 

Повітря було густе від передчуття зими. Важкі бавовняні хмари ще не розродилися снігом, але морозне повітря перетворювало кожен подих на пару. Гілля голих дерев простягалося до стежки, наче руки потопельників. 

Маомао їхала мовчки. Вона мала б радіти, адже розкрила таку неймовірну таємницю яка, можливо, врятує невинні життя. Проте, дівчина не відчувала радості. Слова, сказані минулого вечора прийомним батьком, відлунювали у мозку, наче рядки прокляття, а на душі простяглася чорна пустка. Він, кого вона все життя вважала своїм найбільшим другом і захисником, зрадив її.

Дзіньши їхав попереду. В якусь мить він з посмішкою озирнувся і зустрівся з нею поглядом. І вона гостро, як ніколи, відчула себе емоційною калікою, неспроможною щиро посміхнутися у відповідь. 

“Батько зробив це для мого добра, — повторювала собі, наче мантру, – Але дав мені силу, якої я не прагнула”.

Стежка зміїлася крізь похмурий ліс, де сосни — тонкі, мов написані чорнилом на рисовому папері – обступали їх мовчазними охоронцями. З кожним поворотом шлях ставав крутішим, прямуючи вгору, до кам’янистих хребтів. Із ущелин тягнуло туманом, що обвивав ноги, мов полотно. 

Маомао навмисне трималась трохи позаду. Їй зовсім не хотілося уваги. 

– Тобі було чотирнадцять. Ти пішла на ринок по овочі. 

Маомао міцно заплющила очі – наче це могло допомогти не чути слів батька, що відлунювали в голові.

– Я не витримав. Не міг мовчки спостерігати… Ти — моє єдине дитя! 

Маомао відчула, що від невимовної люті і почуття несправедливості, випадково прикусила собі язика. У роті з’явився гидкий металевий присмак крові, та вона не зважила. 

То було геть несуттєво.

 

***

До селища Гора Туману вони дістались по обіді. Це було крихітне поселення, приховане серед крейдяних урвищ. Назва села не обманювала: легкий імлистий серпанок постійно висів між кам’яних терас, наче тіні. Дахи будинків виглядали вкритими попелом, а повітря було гірким на смак, як сушені корені гінкго.

Їхній загін рушив углиб каньйону — вузькою стежкою, де під копитами коней час від часу потріскували крижані плівки на калюжах. Маомао намагалася не дивитись нікому в очі — кожен крок нагадував пульс. Напруга. Ритм. Очікування.

Нарешті, після кількох годин поневірянь, вони зупинилися біля крутого схилу, порослого чагарником і засипаного мілкими камінчиками.

– Це тут? – запитав Ґаошунь. 

– Мабуть, що так, – відповів Ломень, – Востаннє я тут був дуже давно. Здається, вітри і сніги не шкодували цю скелю. 

Маомао зісковзнула з коня і підійшла до чоловіків, роздивляючись гору.

– Є ймовірність, що та печера давно зруйнована, – тихо сказав принцу Ґаошунь, – Але ми все перевіримо, – він озирнувся до сина, – Басеню, візьми когось із хлопців, хто вправніший. Треба видертися на скелю – крізь чагарник до тієї ущелини вгорі. Десь там має бути прихована печера.

– Я полізу разом з Басенем, – сказала Маомао.

– Травнице, не вигадуй, – відповів Дзіньши.

– Батько розповідав, що ледве пролазив у печеру – а він тоді був дев’ятирічним малим, – сказала Маомао, – Вам нізащо не потрапити всередину. А я… думаю, зможу. 

Принц подивився на неї своїм проникливим поглядом, а тоді трохи зашарівся і ствердно кивнув. Він ніколи не умів їй відмовляти.

Маомао була майже впевнена, що за півстоліття печера засипалася землею і заросла чагарником – проте, на диво, високогірні протяги вивітрили породу, наробивши у скелі дір, тож їм довелося перевірити кілька різних печер, перш ніж вони знайшли потрібну. Пригадуючи розповідь батька, дівчина з”їхала до печери кам”яним жолобом, і приземлилась у напівтемряві.

– У тебе там все в порядку? – крикнув згори Басень.

– Так, – гукнула вона у відповідь, – Підготуйте будь-ласка мотузку, пане Басеню.

Печера й справді була тісна, але затишна, і там не гуляли протяги. Маомао із сумом уявила дев”ятирічного сироту, який змушений був покинути свого єдиного вчителя і названого батька, й ховатися тут від холоду і переслідувань. Мабуть, він тоді пережив багато страхіть. Мабуть, він думав, що краще не мати почуттів – щоб нічого не боятися.

Маомао знайшла заховану дерев’яну скриньку – наскрізь трухляву і гнилу. Спробувала її відкрити, але скринька розвалювалася в її руках. 

Всередині – як і казав Ломень – була закупорена порцелянова ємність.

***

Селище затихло по заході сонця. Кам’яні хати заховалися у тінях скель, десь із гір лунав тремтливий спів нічного вітру. Повітря було пронизливо вогке: небо затягнуло хмарами, і здавалося, що тиша теж мала вагу.

У світлі хиткого ліхтаря Маомао обережно здіймалася дерев’яними сходами до покоїв, де зупинився пан Дзіньши. Вона повинна була йому сказати. Повинна була попросити про головне.

Коли постукала, відповідь пролунала майже одразу:

– Увійдіть.

Він був у доброму гуморі – сидів за столом, переглядав якісь папери, балакав з Ґаошунем. Порцелянова ємність, яку вона знайшла у печері кілька годин тому, лежала на шовковій подушечці – наче крихкий, але найцінніший скарб. Власне, подумала дівчина, так воно й було.

Маомао зупинилася, тримаючи руки у рукавах, і вклонилася.

– Пане Дзіньши… я маю до вас прохання.

– Чому така серйозна? – всміхнувся він краєчком вуст.

– Бо маю просити про велику послугу, – відповіла відверто, і вмовкла, не знаючи, як продовжити думку.

– Ти розгадала таємницю і допомогла знайти протиотруту, – відповів принц, – Проси, що забажаєш.

Маомао відчула, як груди стискає, немов ланцюгом, тож глибоко вдихнула, і сказала найголовніше:

– Я знаю, що ця протиотрута призначена для пані Ґьокую. І я знаю, що ви також вирішили віддати половину пані Молі – дружині командувача Південної Фортеці. Але… я прошу вас розділити зілля не на дві, а на три частини. І третю — дати мені.

Дзіньши не поворухнувся. Здавалося, заклякли навіть теплі вогники у його обсидіанових зіницях.

– Чому?

Маомао відвела погляд, потім знову зустріла його очі — вперше за довгий час відверто, без звичного захисту іронії.

– Я цього не пам”ятаю, але батько мені дещо розповів, – почала, зібравши усю свою волю, – Коли мені було чотирнадцять, я пішла на ринок по овочі, а там побачила хлопця і… вперше закохалася. Мабуть, почуття були дуже сильні, бо відтоді я постійно поверталася до ринку в надії зустріти коханого, але він не з”являвся, а я не знала його імені, тож…

Маомао зітхнула. Вона й у найгіршому сні не могла наснити, що розповідатиме таку дивну історію про власну юність принцу і пану Гаошуню. Але, їй потрібна була протиотрута.

– Тато казав, що від того кохання я марніла з кожним днем і втрачала вагу. Він намагався розважити мене і підтримати, як міг, – Маомао відчула, що несвідомо намагалася виправдати Ломеня, принаймні перед паном Дзіньши, – Проте, дні минали: відцвіли літні квіти, листя стало багряним, а я все чекала. І чим далі, то менше жаги до життя у мені залишалося. Татові краялося серце, коли бачив, як я згасаю. 

Вона відчула, що в горлі пересохло. Лишалося сказати найважливіше.

– Мій батько – обдарований лікар. І старанний учень великого алхіміка. Він приготував зілля “Попіл Серця” і крадькома долив його мені у чай. 

Дзіньши мимоволі вчепився у поручні крісла і відчув, як кров відлила йому від обличчя. Завмер навіть Гаошунь. 

– Тато хотів мене врятувати. Боявся, що я зазнаю тяжких страдань і глибокої душевної травми… Тож забрав і мої спогади про того юнака, і мої почуття до нього. Все що залишилося – сон, який я постійно бачу: немов я знову і знову повертаюся до того ринку – крокую вперед, сповнена надії.

Її голос здригнувся, але вона не зупинилася:

– Відтоді я… більше ніколи не любила. Я думала, що це така моя особливість. А виявляється, я просто не могла. Наче те, що мало в мені вирости — згнило, навіть не розквітнувши.

Вона глянула прямо на Дзіньши. Бачила, як він зблід.

– Я розумію, що моє прохання — егоїстичне. Я — простолюдинка… Але я мушу просити. Бо ця жменька протиотрути — єдина, і невідомо, чи зможу я колись розгадати її рецепт та відтворити те, що зробив Ло Янь. 

Дзіньши довго мовчав. Був блідий, наче мрець.

– Я не скаржуся, зараз мені живеться добре, – додала Маомао, – Просто… я все життя думала, що знаю, хто я. А виявляється, я просто існувала: без власних спогадів і без почуттів. 

– Я зроблю, що зможу, — тихо сказав Дзіньши нарешті.

Маомао мовчки вклонилася і вийшла, а йому здалося, що разом з нею з кімнати зникло все тепло.

Вони з Ґаошунем довго мовчали. Тиша була важка, як чавун, і жоден з них не наважувався її порушити. 

– Якесь божевілля, – сказав принц, – Ґаошуню…

– Мені шкода, – відповів наставник, – І я прекрасно розумію, що ви зараз відчуваєте. 

Хлопець сперся ліктями на поверхню столу і сховав обличчя у долонях.

– Я б віддав їй всю протиотруту світу, – сказав, ледь не плачучи, – Моя Маомао…

Ґаошунь мовчки подивився на пляшку саке. Налив два горнятка, і так саме мовчки поставив їх на поверхню столу. Не зважився покликати принца.

– Вона згадає свого хлопця з ринку… – приречено прошепотів Дзіньши, – І буде з ним… – хотів сказати “щаслива”, але те слово застрягло у горлі болючим згустком.