11. Колискова про монстрів

В обідню пору приймальня імператора була порожньою. Такі рідкісні у грудні сонячні промені проникали крізь високі вікна і вимальовували прямокутники на полірованій підлозі. Імператор сидів за столом, схилившись над розкиданими сувоями, ігноруючи горня з охололим чаєм і місячні пряники, які стояли на таці поруч.

Дзіньши увійшов, навіть не вклонившись. Якби не безсонна ніч і не мета, що пекла зсередини, він би, мабуть, помітив, що старший брат у поганому гуморі.

– Ти сьогодні без своєї медової усмішки. Це вже цікаво, – зронив імператор, зиркнувши на новоприбулого.

– У мене ідея, — одразу сказав принц, — Політична і вкрай доречна.

– Невже?

Дзіньши глибоко вдихнув.

– Принцеса зі Східних земель… Її двір надсилав подарунки, вів перемовини. Вони відкрито натякають, що хочуть союз через шлюб. Я думаю, варто запропонувати їм когось дуже важливого… наприклад Цзінь Гуаня.

Імператор повільно відсунув тацю з чаєм, зробивши над собою зусилля, щоб іронічно не всміхнутися.

– Продовжуй.

– Він вишуканий, освічений, гарно говорить, має високий ранг, – відчувши натхнення, Місячний Принц вхопився за шанс і почав розхвалювати ненависного радника, – Він чудово представлятиме імперський двір! Особливо якщо відправити його туди заздалегідь – для перемовин і… романтичних намірів.

Імператор схрестив руки.

– І коли ти став таким турботливим щодо міжнародних союзів?

– Це зміцнить дипломатичні зв’язки. І дасть нам можливість вести торгівлю через Східну гавань без мит.

– Торгівля без мит – це прекрасно, – погодився імператор. От лишень тепер він перестав приховувати холодну усмішку.

Дзіньши це помітив і нашорошив вуха. В очах імператора з”явився блиск, який зазвичай виказував його зацікавленість темою розмови:

– Ти ніколи не цікавився політикою. Завжди чхав на династійні союзи. А тепер раптом просиш відправити найбільшого інтригана двору — якнайдалі. І ми обидва знаємо чому.

Дзіньши на мить розгубився: чи варто продовжувати прикидатися? Але майже одразу зрозумів, що його викрито, а морочити голову імператору було небезпечною дурістю, тож він вирішив говорити відкрито:

– Так, я зацікавлений, – сказав правду, – Цзінь Гуань мене бісить. Він хоче захопити владу над армією, і для цього збирається використати дочку генерала Лаканя, як розмінну монету.

Імператор підвівся і підійшов до вікна.

– Ти недооцінюєш Лаканя. 

– Брате, – відкинувши титули і маски, Дзіньши вирішив попрохати просто по-людськи, – Чи не міг би ти зайняти Цзінь Гуаня чимось корисним? Найкраще – одружити його…

– …щоб він відчепився від твоєї любої травниці? – завершив його думку імператор, криво посміхаючись.

Принц кивнув.

Імператор якусь мить дивився у вікно, потім обернувся і зустрівся очима з Дзіньши. Хлопцю здалося, що старший брат читав його, наче розкриту книгу, бачив усі його наміри, страхи і слабкості.

– Знаєш, – врешті сказав імператор, – Союз зі Східною Провінцією і справді дуже важливий для імперії. Твоя ідея – просто чудова.

– Справді? – несамовито зрадів Дзіньши.

– Справді. Ти бачив принцесу Східних Земель? Правда ж вона чарівна?

– Не бачив, але переконаний, що вона – прекрасна, як троянда, – радо підтвердив Дзіньши, – Достойна партія для…

 – Так, – урвав його імператор, – Достойна партія для принца.

Хлопець завмер від шоку. Відчув, як його серце пропустило удар, а потім затріпалося в грудях, наче спіймана у клітку пташка. “Не ходіть до імператора! – пролунав у голові застережливий голос Ґаошуня, – Не варто грати з ним у ваші ігри!”. Одразу ж пригадав, як недбало відкинув застереження свого наставника.

– Чому ти зблід? – запитав імператор, – Це ж була твоя ідея.  

Він більше не всміхався. Він дивився серйозно і той погляд ледь не пропікав Дзіньши. Хлопець запізно зрозумів, що старший брат у поганому гуморі.

– Будь-ласка, не чини так зі мною і з нею, – попросив він, і не впізнав свого голосу, – Я люблю її.

– Любов швидко минає, – гірко відповів імператор, – Колись ти це зрозумієш.

Чоловік відвернувся і вийшов із зали. Від несправедливості та обурення Дзіньши хотілося кричати “Як ти смієш!? Я роблю все заради того, щоб врятувати твоє кохання, а ти – так легко відбираєш моє!” – проте залишився мовчазним, і лиш ненавидів себе і брата. Себе – за дурість і безсилля, його – за цілковиту безсердечність.

 

***

Темниця у палаці пахла сирістю, камінням, мохом і старими спогадами. Вузькі щілини у стінах не давали світла — крізь них лиш долинав втомлений протяг, і часом приносив запахи зимових садів.

Вже два тижні Маомао приходила сюди щодня, іноді навіть удосвіта — мов до пацієнта, що відмовлявся лікуватися.

Вона сідала навпроти ґрат, тримала в руках записи, ставила питання — одне за одним, прямі й обхідні, логічні й відчайдушні.

А він…
В’язень-алхімік. Колишній учень Ло Яня. Зараз — сивуватий, худий, з вузьким лицем, і голосом, що міг бути співучим, якби не отрута в ньому.

– Чому ти думаєш, що я знаю більше, ніж ти сама? — питав він, усміхаючись так, наче тримав у кишені ключ від прихованих дверей.

– Бо це ви виготовили зілля “Попіл Серця”, — відповідала вона спокійно. — Ви знаєте, як воно діє. А отже — знаєте, як його зупинити.

– Хто тобі сказав, що його можна зупинити?

– Усе можна зупинити. Навіть серце.

– Поетичне порівняння. А скажи, — нахилився він ближче, очі блищали, як срібні монети, — Якщо серце зупиняється не від зілля, а від того, що не хоче більше битися?

Вона мовчала. І продовжувала приходити.

– Ви знали Ло Яня. У вас були доступи до його майстерні – ви знали, як діє це зілля, – повторювала вона знову і знову, – До складу зілля “Попіл Серця” входять шавлія, лакриця, хміль, – вона перераховувала компоненти, які змогла синтезувати, дослідивши пляшечку з-під ліків, – Що ще? Що то за м”ясиста пелюстка?

– М”ясиста пелюстка? – саркастично підвів брови чоловік, – Ти впевнена? А може — це прокляття?

– Дурниці.

– Люблю скептиків, з них виходять найкращі алхіміки.

Він грався з нею, як кіт з мишею. Прикидався старим божевільним, потім — загадковим інтелектуалом. Одного разу вдав каяття, і під виглядом протиотрути продиктував їй рецепт проносного настою, усміхаючись:

– Перевірте на Його Величності.

Іншого разу — дав адресу аптекаря-шарлатана з сусіднього села, який нібито винайшов “зілля кохання”, але в пляшечках замість “кохання” виявився яблучний оцет.

– Маомао, – втомлено запитав він на восьмий день. Видно, почув як до неї звертався хтось із вартових, – Ти що, справді думаєш, що я тобі щось скажу? Слова — це скарб. А ти навіть не знаєш, чим платити.

Розчарування Маомао накопичувалося. Дні ставали все холодніші, зима потроху завойовувала місцевість, і небо, схоже на застиглий чавун, рідко дарувало сонячні промені. Ідучи знайомою стежкою до палацової темниці, вона бачила, як за далекими вершинами гір бомчаться снігові хмари. 

Раз на два дні вона заходила до Нефритового павільйону звітувати пані Ґьокую, і відчувала, що чим далі, то менше тепла залишається у серці цієї надзвичайної жінки. Чи імператор вже зрозумів? Відчув, як кохання вислизає, мов пісок крізь пальці?

Вона мовчки готувала нові запитання, приносила ескізи записів Ло Яня, зразки зілля, аналізи. Але кожен її логічний крок тонув у павутині неоднозначних відповідей алхіміка.

Ранок п’ятнадцятого дня видався похмурим, наче сутінки. Маомао пленталася до темниці, немов сновида. Минулої ночі пошук зілля-протиотрути тривав майже до четвертої ранку, тож сьогодні вона не мала сил сперечатися.

Дівчина сіла на підлогу навпроти камери в’язня, спиною до стіни, загорнулася у тонку накидку і втупилась у камінь. Очі пекли від недосипу. Думки безладно розбігалися наляканими павуками. 

“Пані Ґьокую не скаже про це імператору, але їй кепсько. І вона… ще сподівається. А я сиджу тут, слухаю знущання старого покидька і не можу витягти з нього жодного слова істини. А час іде. І будь-який новий день може стати останнім для її шлюбу, чи навіть її життя”

І саме тоді, коли вона більше не могла говорити — озвався він. То не було щось осмислене – він просто сидів, так саме спираючись спиною до холодної кам”яної стіни і мугикав пісню.

– Я зачекаю, поки ніч мине…
Я запалю сотні свічок, щоб мої монстри не знайшли мене…
Не лишилось сенсу, не потрібно слів…*

Маомао спершу не звертала уваги, тож не одразу второпала, чому та пісня заколисує, вкриває простирадлом сну…
Але слова…
Вона сіпнула головою, бо спалах раптової думки пронизав її блискавкою.

Ні, то були не прості слова!

Її губи ворушилися, і разом із в’язнем, вона тихенько проспівала наступні рядки:

– Все, як я хотіла…
Все, як ти…

…Маомао не змогла доспівати. Слово “хотів” застрягло в горлі – вона прошепотіла його.

Пісня не була випадковою. Вона її знала!

– Це… неможливо, — вражено проказала дівчина. Її пальці здригнулися, у грудях запекло.

“Це моя колискова. Цю дивну колискову про монстрів співав мені… прийомний тато!”

Алхімік замовк. Дивився мовчки.

– Ти знаєш цю пісню? — запитав він, і на мить в його очах спалахнув чи то здогад, чи то переляк, — Авжеж… Я був правий. А отже, ти справді знаєш більше, ніж думаєш.

– Як..?

Алхімік не відповів. Лише знову прихилився до холодної стіни, наче вона могла полегшити вагу невидимого тягаря, що давив йому на плечі.

Маомао сиділа в тиші. Але тиша більше не була порожньою. Вона була лункою, тривожною і знайомою до болю.