Розділ 13

860 слів

Пообідавши, друзі на чолі з Мурком вирушили знову через ряд двоножачих гнізд.
– Ще далеко, Мурку? Я вже подушечки всі собі постирала, – заскиглила Фіалка.
– Вже ні, – відповів Мурко.
Тут, нізвідки, Рудошмот уловив запах щурів і в ту мить із-за рогу вибіг цілий їх загін.
– Ой-ой! – зойкнув Мурко.
Щури навіть не збиралися нападати, просто йшли по своїх справах.
– Перший раз таке бачу, – здивовано відказав Білокрил.
– Вони завжди такі ручні, – спокійно відповів Мурко, хоч в його очах була непевність.
«Да ну, Мурку, ти навіть гадки не мав, що вони тут були» – якось озлобленно подумав Рудошмот. Він помітив, що губи Фіалки пошевелился, але вони не сказала -ні слова, наче шок на дав промовити їй думки.
Через деякий час вже сутеніло і мандрівники вже зупинилися на ночівлю неподалік від місця, де на них напали собаки. Полювання було вдалим. Рудошмот скрутився калачиком та востаннє глянув на Мурка, який лежав в незграбній позі та голосно хропів.
– І як тут заснеш? – ледь чутно пробурмотіла собі під ніс Фіалка.
Рудошмот заплющив очі. Цієї ночі йому відкрилися короткі видива, кожне з них не затримувалося на довго. Він бачив Вогнезора, який скликає віче, стоячи на Високому Виступі, Ожинокігтя, ведучого патруль, прикордонну сутичку з Вітряним -Кланом та ще багато інший, яких він не запам’ятав.
Прокинувшись вдосвіта, вони вже йшли лісом. Трава приємно
шурхотіла, торкаючись лап.
Враз, Мурко різко зупинився.
– Що трапилося, Мурку? – занепокоєно запитав Рудошмот.
– Я більше не можу з вами іти.
– Чому?
– Бо тут мій дім, я не можу далі іти.
– То це кінець? – запитала Фіалка.
Самітник сумно кивнув.
– Прощавай, – Білокрил потерся мордочкою об Мурка. Фіалка зробила так само. Тільки Рудошмот стояв, наче вкопаний.
– Бувайте, кошенята!
– Бувай! – гукнув йому вслід Рудошмот.
Коти рушили далі.
Через деякий час їм відкрився краєвид озера і Фіалка
переможно закричала:
– Дім! – і побігла вниз до озера.
Рудошмот з Білокрилом щасливо переглянулися.
Вони йшли, оминаючи Річкові та Тіньові патрулі. Рудого вояку огорнуло тепло, коли він ступив на Громові землі.
Вони вже збиралися прямувати до табору, як з кущів долинуло шипіння і на них наскочили Громові вояки. Рудошмот вже збирався витягнути кігті, як натовп розійшовся і звідти вийшов Ожинокіготь з Сіросмугом.
– Білокриле, Рудошмоте, Фіалко, ви живі! – Сіросмуг підбіг до Фіалки, своєї доньки, гучно муркочучи.
– Йдемо до табору! – наказав Ожинокіготь.
Коли групка котів прийшла в табір, всі здивовано зойкнули та почали перешіптуватися, а хтось навіть вигукнув: «Вони живі!». На цей гамір прийшов Вогнезір:
він.
– Ходімо до мого кубла, там і все роз’ясните, – суворо наказав він.
Тось вони уже стояли у Вогнезора в кублі.
– Ну! – підганяв він.
Рудошмот почав:
– Мені наснився сон, в якому Білошторм, батько Білокрила, наказав нам відшукати Круколапа і піти до Місяцескелі.
– Я не знав, що Білошторм твій батько, – Вогнезір скорботно подивився на Білокрила, але той навіть виду не подав, що його це зачепило. – Продовжуй.
Рудошмот слухняно продовжив:
– Там мені явилося пророцтво: «Крижана кров поллється в озеро і пофарбує блискавку в багрянець».
Зіниці провідника від страху звузилися до маленьких щілинок.
– Клану потрібно це знати, – наполіг Білокрил.
– Ні, не потрібно. Це лише буде не потрібна нам паніка, – відповів Вогнезір.
Рудий вояка відчував, що провідник казав йому далеко не все.
– А зараз ідіть до Листоплеси та добре відпочиньте, – наказав Вогнезір, – ви виснажені.
Вони спустилися додолу та попрямували до медикотячого кубла.
– Привіт, Листоплесо, – привітався Рудошмот.

– 3 поверненням, Рудошмоте, – відповіла вона безбарвним голосом і почала всіх обнюхувати – Хтось поранений? – запитала Листоплеса.
– Мене ляснула корова хвостом, – відповіла Фіалка та показала хвостом на хвору щоку.
Листоплеса підійшла до неї, обнюхала щоку, а потім вхопила зубами якусь траву і почала її втирати.
– Ще щось?
Рудошмот з Білокрилом похитала головами, відмовляючи, що не знають.
– Добре, тоді ідіть відпочиньте.
Кивнувши, коти рушили до вояцького кубла. Вмостившись в своїй підстилці, Рудошмот заплющив очі, але сон не йшов. Оглянувшись, він побачив, що Білокрил та Фіалка солодко сплять.
Рудошмот встав, потягнувшись, він вийшов на галявину поговорити з однокланівцями. Вони ж стільки часу не бачилися заради Зореклану!
– Здоров, Рудошмоте, що, не спиться? – дружній нявкіт Хмарохвоста застав його зненацька.
– Ага.
Знаючи білого вояка, йому подобалися такі відповіді.
– Сідай, пригостишся мишкою чи двома.
Рудошмот побачив, що вояк їв та ще й з ким – Золошубом! На Хмарохвоста це було не схоже.
Взявши собі з кагату полівку Рудошмот сів собі біля друзів.
– Ви чули, що у Міллі та Сіросмуга можливо будуть кошенята? – запитав Золошуб.
Рудошмот на нього подивився здивовано, бо це означало, що у Фіалки буде братик чи сестричка.
– Як впорядкувати твого новачка? – запитав Хмарохвіст Золошуба.
– А в тебе є новак? – Рудошмот не міг стримати свого здивування.
– Так, це Леволап, – відповів Золошуб, хихикнувши. – Все добре, він старанно вчиться.
Хматохвіст замуркотів.
Йому подобалося говорити про такі дрібнички. Рудошмоту вже майже здалося, що пророцтво це просто сон.
Рудошмот позіхнув і зрозумів, що вже глибока ніч. Вставши, він востаннє глянув на Срібносмугу.
Наступні дні минули швидко та однаково, він потроху дізнавася подробиці життя в Клані.
– Рудошмоте, ти в досвітньому патрулі, – гукнув Ожинокіготь, – і ви теж, – кинув він погляд на Білокрила з Фіалкою.
Тяжко зітхнувши, Рудошмот підійшов вслід за Ожинокігтем.
– Тіньові коти почали нагло помічати свої кордони, тож підемо туди, – наказав Ожинокіготь.
До них спустився Вогнезір.
– Ожинокігтю, дозволь мені повести цей патруль, – звернувся до нього Вогнезір.
– Звісно, – Ожинокіготь схилив голову цим жестом, виказуючи свою повагу до провідника.
– Тоді йдемо, – Вогнезір махнув хвостом, даючи знак вирушати. Рудошмоту приносило велике задоволення іти його рідною землею.