Розділ 11

922 слова

Вони вже бігли, скільки Рудошмот пам’ятав, колишньою територією Вітряного Клану. Скоро вже мало вечоріти. Поступово ґрунт, переходив в каміння, яке колись слугувало скелями. Тепер же двоноги добралися і сюди.
Рудошмот так і біг, поринувши в свої думки, доки перед ним не постала печера. Вогняний кіт спробував заглянути всередину, сподіваючись щось побачити, але там стояла непроглядна темрява
– Ще не передумали? – озвався Круколап.
– Ніколи! – впевнено запевнив його Рудошмот.
Він випустив кігті в холодну скелю одночасно борючись зі страхом і рішучістю.
– Хто зі мною? – запитав Рудошмотав
– Я – озвався Білокрил.
Фіалка посадкувала.
– Я залишуся на варті з Круколапом.
Рудошмот знизав плечима і ступив у пітьму. Хутро наелектризувалося. Білокрил, здавалося, легенько підштовхнув Рудошмота, проковтнувши сумнів, який так глибоко клубчився в горлі. Він покрокував далі, гостро відчуваючи дихання Білокрила. Через декілька митей прямий тунель почав звиватися, а потім і зовсім коти натрапили на роздоріжжя. Рудошмот запанікував.
«Де ж ти Білошторме?», подумки кричав Рудошмот.
Він відчув, як Білокрил біля нього почав протискатися, аби іти першим.
– Білокриле, я веду, – шикнув він.
– Що? Я нічого не роблю.
«Тихо друже, це всього лише, я», промовив Білоштормів голос Рудошмотові на вухо.
«Я тут, щоб провести тебе до Місяцескелі», знову шепотів голос Білошторма. Білошторм підштовхнув Рудошмота в правильному напрямку. Рудошмот буквально відчув збентеження Білокрила.
Через деякий час знову трапилося роздоріжжя.
«Праворуч».
Так вони і йшли, повертаючи звивистою стежкою, доки не вийшли в печеру.
Три хвости заввишки у стелі був трикутний отвір, крізь який було видно місяць. Місяцескеля сяяла, було відчуття наче вона зроблена зі срібла. Місячне світло вигравало на їхніх з Білокрилом шубках. Білошторм легенько направив його мордочку до середини печери, там, стояв камінь.
«Ляж туди і притулись носом» – наказав Білошторм.
Рудошмот слухняно ліг на камінь, він був холоднючий. Кіт спробував заснути, але сон не йшов. Холодний камінь висмоктував з Рудошмота останнє тепло. Раптом холодний камінь зник і замість нього простелилася м’якенька тепла трава. Вояк підвівся. Він стояв в незнайомому йому місці. Рудошмот задер голову і побачив зорі, вони неначе витанцьовували. Але ж йому не здалося зірки спіраллю спускалися на землю, залишаючи за собою яскравий білий слід. У Рудошмота вже затерпла шия дивитися вверх. Зірки синхронно кружляли все опускаючись доки не дійшли до землі. За мить Рудошмот побачив, що то були не просто зірки, а вояки Зореклану.
Вони подступов підходили до Рудошмота доки йому не вдалося розпізнати обличчя Синьозірки, Жовтоїкли, Вітрогона і Білошторма та ще багато інших, яких Рудошмот не знав.
«Рудошмоте…» – почав Білошторм, але не встиг він закінчити, як лапи Рудошмота провалилися крізь землю і за мить він вже плив в багряній гарячій ріці. Його голова то опускалася під воду, то виринала. Коли він знову винирнув у відчайдушній спробі ковтнути повітря, то помітив, що ріка була багряна не із-за проміня сонця, а в крові. На поверхні ріки плавали маленьки крижинки, в ніздрі вдарив затхлий -металевий запах крові, його вже починало нудити від металевого присмаку. Лапи німіли в теплій густій крові.
«А що як я звідси ніколи не виберуся?» він уже один раз ледь не помер уві сні Імперії Гострого Кігтя.
«Ну хоч тепленька! Хоча б не помру в холоді!». Це була єдина позитивна думка. Раптом над галявиною роздався гучний вигук:
– Крижана кровь поллється в озері і пофарбує в багрянець блискавку!
У Рудошмота заледеніла кров в жилах від зловісного пророцтва через деяку мить він вже опинився біля Місяцескелі.
Білокрил підвівся:
– Йдемо?
Рудошмот кивнув.
Вони йшли, крізь тунелі по їхньому старому запаху, на дворі, їх вже чекали Круколап з. Фіалкою.
– О, ви вернулись… виглядаєте стурбованими. Зореклан промовляв до тебе? – все не затикав рота Круколап.
– Все розповім на місці, – нетерпляче відповів Рудошмот.
Коли вони добігли до повітки Круколапа, всі його розпитували про сни. Рудошмот одразу застрибнув на найвищий клок сіна, який перший попався.
– Ну давай, провіднику наш, просвіти нас, – підштрикнула Фіалка.
Рудошмот люто глянув в її бік.
– Біля Місяцескелі мені явилося пророцтво: «Крижана кров поллється в озеро і пофарбує багряним блискавку». Вогнезору треба про це знати, негайно вирушаємо.
Всі виглядали приголомшеними, особливо Фіалка.
Він зістрибнув додолу.
– Я вас проведу до кінця моєї території, – нявкнув Круколап.
«В нього є ще своя власна територія?»
Круколап вів їх не зовсім тою дорогою, якою вони прийшли, коли вони зібралися
переходити Громошлях. Круколап почав неочікувано копати землю.
– Що ти…, – затнулася Фіалка
На цих словах Круколап викопав невелику ямку, яка вела до тунелю. Білокрил за цим спокійно спостерігав, не видаючи жодної емоції.
– Ось цей тунель веде на інший кінець Громошляху.
Круколап перший спустився в тунель.
– Тут трохи вогко, – крикнув він з-під землі.
– Ну чого стоїш? – підштовхнула Фіалка Білокрила.
Рудошмот спустився до Круколапа. Він мав Рацію, тут було вогко. Фіалка з Білокрилом повторили за ними.
Вони пройшли тунель і на Рудошмотове здивування, вони реально опинилися по той бік Громошляху.
– Якщо ми б знали про це ще раніше, мені не довелося б зустрічати смерть в обличчя, – сумно зауважив Білокрил. Хоча Рудошмот радісно усвідомлював, що в його очах вигравали веселі біси.
– Я вас вже маю залишити, –
пронявкотів Круколап позаду.
– Бувай, – Білокрил потерся мордочкою з чорним самітником. Рудошмот з Фіалкою водночас сказали «бувай».

***
Ішов дощ, Рудошмот промок до ниточки. Було невідомо, чи вже вечір, чи ні.
«Треба повертатися, стопи гудять, немов бджоли!»
– Треба заночувати, – сказала Фіалка. – Ти з Рудошмотом змучилися біля Місяцескелі, – кішка притулилася шубкою до Білокрила, ніби заспокоюючи. Рудошмот заледве не замуркотів від замилування.
– Як вам це місце? Воно нас захистить від дощу, – Фіалка
Махнула хвостом на стару нору.
– Ти впевнена, що там нікого немає? – поцікавився Рудошмот.
– Запаху немає – запротестувала вона.
– Ну добре, ми маємо бути впевнені.
Вони залізли всередину, там було доволі затишно і тепло. Рудошмот дуже сподівався, що до нього сьогодні вночі прийде Білошторм. Проте він не бачив його, а лише чув задоволене муркотіння і більше ніяких признаків Зореклану.