Розділ 6

623 слова

Рудошмот важко зітхнув, усвідомлюючи, що решту шляху їм доведеться проходити без Мурка.

Друзі йшли в тиші. Все навколо було дуже спокійно. Легенький вітерець ніжно куйовдив хутро, сонечко ніжило вуса, а трава під лапами злегка просідала, що створювало відчуття невагомості, ніби ти йдеш по пуху.

 Але в думках Рудошмота гуляв хаос та вертілось багато нерозгаданих питань, на які він все не міг віднайти відповіді.

«Чому Білокрил ніколи не говорив хто його справжній батько. Адже, якщо так подумати, то він тільки про це нещодавно дізнався».

Рудошмот глянув на Білокрила, неначе очікуючи, що він відповість на його питання.

Як раптом Рудошмот аж відсахнувся від побаченого — Білокрил ішов з Фіалкою та про щось мило перемуркувалися як, враз, Білокрил переплів свій білий як сніг хвіст з Фіалчиним!

Проте Рудошмот намагався не давати волю своїм думкам від побаченого.

«І що з того? Чому мене це так дивує? Хай собі водиться з ким йому завгодно!»

Проте все ж Рудошмот  вирішив  підслухати про що вони говорять.

— Чув, що Чорнозір заявив на зборищі Тіньовому Клану не вистачає на їхніх угіддях ромашки.

— Я не дивуюся, Тіньові коти завжди нерівні, їм не завадить трохи розслабиться.

Рудошмот стиха засміявся.

— Ти що, підслуховуєш? — враз звернулася Фіалка до Рудошмота.

— Т…та ні! — обурено запротестував він.

— Тихо!— прошипівши обірвав їх Білокрил. — Я чую інших котів і їх багато.

Фіалка за мить стала в бойову стійку.

Білокрил придушив вуха, зашипів, але одному Рудошмоту було все одно. На душі ліг незрозумілий спокій. Рудошмот завмер, дивлячись як Фіалка втягувала кігті у пухкий ґрунт, готова щомиті кинутися в бій.

Раптом нізвідки пролунав бойовий клич. З-за кущів повибігали коти. Не встиг Рудошмот отямитися, як один кіт застрибнув йому на спину, проїхавшись кігтями по його боці. Швидко зметикувавши, він плюхнувся на спину. Кіт був маленький і повільний.

— Напевно, новак, — подумав Рудошмот.

Рудошмот вже думав, що він його розчавив, як чиясь лапа штурхнула його в бік. Голос прошипів йому на вухо:

— Як ви смієте вдератися на наші землю та лякати наших зброєносців?

Рудошмот не відповів.

«Ці коти не бажали їм лихого, вони були як клан, який захищає свої землі».

Рудошмот підвівся. Йому хотілося дременути звідси, але він розумів, що не може залишити своїх друзів. Вони пішли в цю подорож разом — разом вони її і закінчать! Раптом, нізвідки, на Рудошмота навалилася ще одна купа хутра.

«Ну так давай!» Рудошмота накрила неочікувана хвиля злості та обурення.

«Ви навіть не знаєте нас, а вже нападаєте!» відчайдушно кричав в собі Рудошмот. «Ми вам нічого поганого не зробили!». «Вогнезір так би не вчинив!». У його голові думки роїлися, мов зграя мурах.

— Ну ти битися будеш чи мені тебе вбивати? — прошипів чийсь голос йому на вухо.

«Отже, це кішка», вирішив про себе Рудошмот. Раптом його осяйнула думка: «ці бродяги часто відволікаються на слова, тож ще трохи полежу а потім атакую». Він вже мав план.

— Ну що, лежим, кицю?

«Зараз», пролунало в нього в голові. Він швидко крутнувся, перекинувши бродягу на бік. Він проїхався кігтями, залишаючи червоні смуги. Але раптом у Рудошмота з’явилося якесь співчуття «вони всього лише захищають свої кордони» і враз вся лють згасла. Скориставшись моментом кішка вивернулася. Вона штовхнула його у плече, потекла кров. Рудошмот зашипів від болю. Він вдарив нападницю задніми лапами в живіт, вона остовпівла від болю на деякий час, але цього було достатньо, щоб перекинути її на лопатки. Рудошмот проїхав їй по обличчю кігтями. Бризнула кров, але хтось зіштовхнув рудого вояка з кішки й гаркнув незвичайним голосом з дивною інтонацією:

— Ніхто не сміє бити мою сестру по обличчю, крім мене!

Той почав лупцювати Рудошмота по всьому тілу, лапи у кота були сильними й твердими, мов каміння. Зрештою, в очах почали з’являтися білі цяточки, наче зорі, які переростали в плями. Рудошмот вже не відчував болю.

«Невже я помираю? Та чи прийме мене Зореклан у цьому забутому місці..?».

Світ таки блід, доки, зрештою, не згас.