Розділ 5

457 слів

 

Рудошмот здригнувся, коли Фіалка притиснулась до нього своїм тілом, ніби заспокоюючи.

 

— Мурко нам показав де треба заховатися. Рудошмоте, де тебе носило? Ти весь в колючках ожини!

 

Не дивно, що вона так перелякалася за нього. Рудошмот був в багні, обдертий, в колючках, але в Рудошмота було інше питання: хто такий Мурко?

 

Слово взяв Білокрил:

 

— Мурко — самітник, — він махнув хвостом в сторону де сидів Мурко.

 

Це був кремезний чорно-сірий кіт. Він дивився на нього з сусідньої гілки.

 

— Привіт, — привітно пронявчав Мурко. — Ти — Рудошмот?

 

Вояка кивнув. Він ще не віддихався від погоні.

 

Собаки вже не гавкали, а спокійно сиділи під деревом. Двоніг визирнув зі свого гнізда та щось гукнув. Собаки вмить підірвалися та подріботіли за ним. Двоніг взяв їх за нашийники та затягнув до гнізда.

 

— Слід ще почекати, собаки можуть повернутися, — нявкнув Білокрил.

 

— Вони не повернуться, — сухо відповів Мурко.

 

Коти злізли додолу.

 

— Потрібно звідси забиратися, — вирішив Рудошмот.

 

— Немає потреби, — запевнив Мурко. — Мені розповіли твої друзі, куди ви подорожуєте. Ще багато сезонів тому я показував дорогу вашим приятелям на нові землі, а тепер ви ідете в протилежну сторону,  — вів далі Мурко.

 

— Нам потрібно йти, — наполіг Білокрил.

 

— Добре, нема питань, — запевнив Мурко.

 

Вже вечоріло та наближалася ніч.

 

— Потрібно десь переночувати, — бурмотіла під ніс Фіалка.

 

Рудошмот побачив за огорожею кущі ожини та папороті.

 

— Ось тут і переночуємо, — запропонував Рудошмот.

 

— Так, це хороше місце, — відказала Фіалка.

 

Коти зупинилися на ніч.

 

Вночі Рудошмоту снилося, як він опинився в якомусь незрозумілому місці.

 

— Рудошмоте, — нявкнув голос здалека.

 

Рудошмот повернувся та побачив Білошторма.

 

— Іди через хмару часу до Зореклану, — нарік Білошторм.

 

— Але, Білошторме, я не розумію, — закричав Рудошмот.

 

Але Білошторм вже зник серед незнайомих йому дерев. Рудошмот стояв розгублений в незнайомому йому лісі з пронизливим страхом, поки не відчув як лапи провалюються під землю й все завертілося перед очима.

 

Коти йшли декілька днів рядами Двоногів, але поки що не зустріли нічого страшнішого за собак.

 

— А це хто? — запитала Фіалка.

 

Попереду на полі були якісь великі волохаті створіння.

 

— Це вівці. Вони не відносяться до небезпечних тварин, — нявкнув Рудошмот.

 

— Остерігатися все одно не завадить, — попередив Білокрил.

 

Наперед вийшов Мурко та мовив:

 

— Ну що? Задоволені? Ви хотіли в поле, ось вам поле.

 

— Дякую, Мурку, це чудово! — викрикнула Фіалка.

 

Кішка побігла по полю. Високі скелі були вже зовсім недалеко звідси. Трійко котів подалися до неї обходячи загін овець.

 

— Мурко, ходи до нас, — крикнув Рудошмот.

 

Але Мурко сидів нерухомо, трійця підбігла до старого:

 

— Щось трапилося, Мурку? — захвилювалася Фіалка.

 

— Я далі не піду. Там потвори прямоходців, які можуть мене роздавити, — відповів Мурко.

 

— Так ти далі не йдеш? — ніби не почула, перепитала знову Фіалка.

 

Мурко похитав головою.

 

— Шкода.

 

— Бувай, Мурку, дякуємо тобі за допомогу, — нявкнув Білокрил.

 

— Так, бувай, ми будемо за тобою сумувати! — озвалась Фіалка.

 

— Я вас почекаю тут ще чотири дні, але не дивно буде, якщо вас там розчавлять.

 

Рудошмот кивнув головою на прощання.