331 Results with the "Містика" genre
-
Chapter
The Darkness Begins to Rise
Що таке свобода? Для одних свобода – це дар, для інших – покарання. Адже вони не знають, що робити із цією свободою, як жити з нею. Свобода – це відчуття невагомості, вседозволеності до певної міри, свобода – це життя. Бути вільним – значить жити як хочеш ти, а не як тобі накажуть.…-
15,7 K • Ongoing
-
-
Мене розбудив запах троянд. Ненавиджу троянди – занадто беззахисні пелюстки, занадто солодкий аромат, який завжди приховує щось гниле. Я одразу зрозуміла: щось не так. Бо в моїй хатині пахне тільки димом, мохом і часником, яким я відлякую дурнуватих селян, що плутають мене з казковою бабою-ягою. А тут – троянди. І тиша, гладенька, мов застигла вода. Я розплющила очі й побачила… оксамит. Пурпуровий. І стелю, таку високу, що аж смішно: щоб жити в палаці, треба постійно задирати голову. Хоча б для того, щоб нічого не впало на корону. Я сіла різко, і довге волосся – біле, як перший мороз – впало мені на плечі. Я знервовано провела рукою по обличчю, і пальці натрапили на щось, чого не мало бути: на гладеньку, холодну прикрасу – корону. Мою корону? Та ні. Звідки в мене – Я підійшла до дзеркала. І ледь не відскочила. На мене дивилося обличчя Лірис ван Морра, моєї заклятої ворогині. Відьми світла. Прекрасної, величної, фальшивої до карієсу в душі. Вона завжди усміхалася так, ніби життя – це суцільний бенкет, а не бруд, у якому ми всі плазуємо. Я ненавиділа її за цю усмішку. Вона – мене за те, що я вміла бачити правду. А тепер я – у її тілі. Спершу я думала, що це чергова ілюзія. Її дешеві трюки. Але ні. Я відчула: тіло важке, сильніше за моє, магія тече по жилах іншим візерунком. Це не було маренням. Це була реальність. – Лірис? – почулося стурбоване з-за дверей. Голос знайомий – її учень, невстигант і ласунчик Келден, який завжди клеївся до неї, як пил до чорного плаща. – Ви прокинулись? У вас була дивна ніч… Так, певно, дивна. Я зібралася з думками, намагаючись відтворити останнє, що пам’ятаю. Зрада. Спалах. Її голос, що вимовляв закляття, яке вона клялася ніколи не використовувати. Моє ім’я – її устами – прозвучало тоді як вирок. А потім темрява, густа й липка. Вона вбила мене. Я була впевнена в цьому. То чому я стою тут? Я торкнулася корони – і раптом відчула, як щось тепле, майже живе, ворухнулося всередині неї. Корона глибоко зітхнула – так, саме зітхнула – і я відсахнулась. Не дивно, що Лірис завжди відбрикувалась від питань про цей артефакт. – Лірис! – Келден увірвався в кімнату, і його карі очі розширилися. – Ви… виглядаєте якось… інакше. Та ще б я не виглядала інакше, хлопче. Я спробувала усміхнутися її фірмовою теплою усмішкою – і ледве не скривилася. Мені хотілося гаркнути на нього, сказати, щоб забрався геть, бо я не маю ні сил, ні бажання грати роль цієї солоденької феї. Але зараз треба було тримати язик за зубами. Хоча б на перший час. – Я… почуваюся слабко, – промовила я, намагаючись не хрипіти. Її голос був дзвінким, як срібло. Мені довелося налаштовуватися на його резонанс, ніби грала на чужій скрипці. Він підбіг до мене, занадто близько, занадто довірливо. Його тепло різало мене, бо я не звикла, що хтось просто так торкається мого плеча. Я – відьма сутінків, я завжди була «тією, яку краще не чіпати». – Я покличу цілителів! – вигукнув він. – Ні! – вирвалось у мене різкіше, ніж я хотіла. Він зупинився. Здивовано кліпнув. Я жадібно вдихнула повітря і скинула погляд на свою долоню. Там, ледь-ледь, неначе на межі світла, мерехтіли мої старі руни. Ті самі, що були на моїй шкірі. Бліді, але впізнавані. Моя магія була тут. У її тілі. І тоді мене пронизало, як блискавка: вона не просто вбила мене. Вона переселилася в моє тіло. І зараз ходить світом під моїм ім’ям. Тепер усе стало на свої місця. Мене охопила холодна лють – настільки тиха й точна, що я відчула себе сильною, як ніколи. Якщо вона забрала моє життя, мою магію, мою сутність – я заберу її. Її палац. Її репутацію. Її учня, якого вона так цінувала. Її світло, якщо треба – зруйную до тла. Але не одразу. Спершу треба вивчити свою нову оболонку, цю золоту клітку. Відчути її силу. Зрозуміти, що можна використати проти Лірис. А вона тим часом… грає мене. Грає мою роль – відьми, яку всі бояться. Вона точно не знає, що моя хата з захистами, які реагують на душу, а не на тіло. Вона не знає, які духи я викликала останніми днями. Не знає, які прокляття витають у повітрі. А значить… скоро вона сама потрапить у пастку. – Лірис? – тихо промовив Келден. – Ви точно в порядку? Я глянула на нього занадто прямим, занадто жорстким поглядом. Його брови ледь-ледь підскочили. Він відчув щось. Нюанс. Тінь. Я втиснула легку, крихку усмішку й хитро підняла підборіддя. – Я в найкращому стані, Келдене. Просто… змінилася. І це було більш правдою, ніж він здогадувався. Бо почалася гра. Гра, в якій я – у тілі ворогині. А вона – у моєму. І тільки одна з нас виживе, повернувши своє ім’я. Я намацувала межі тіла Лірис так обережно, наче могла наштрикнутися на невидимі шипи. Її магія була іншою: прозора, тече легко, не спотикається, а пливе, – але водночас вона ніби нічого не важила. Її сила співала, а моя – шипіла. Її закляття були світлом, мої – тінню. Це як навчитися дихати під водою: можеш, але кожен вдих нагадує, що тут не твоє місце. Я не злюсь на тіло. Я злюсь на неї. Але найстрашніше – я починаю відчувати… спогади. Не свої. Її. Чуже тепло на кінчиках пальців, чужі усмішки, чужі погляди, людей, яких я ніколи не знала, – наче хтось розвісив фрагменти фільмів у моєму мозку. І серед них – Келден. У цих уривках він стоїть поруч із нею, з Лірис, із сумішшю захоплення й страху, та коли торкається її руки – обережно, майже несміливо – вона завжди усміхається так, що навіть я, з моєю ненавистю, відчуваю, як у грудях щось стискається. Невже він її любив? Або й досі?.. Я відганяю думку, як муху. Не час. Вночі я виходжу з покоїв. Палац тихий – надто тихий. Усе тут гнітить: навіть повітря пахне не просто трояндами, а якоюсь занадто правильною чистотою. В її світі все стерильно – аж хочеться розмазати бруд по цій ідеальності. Я йду довгими коридорами, торкаючись стін. Мені потрібно роздивитись територію. Вивчити пастки. Знати кожен куток цього сяючого лабіринту. Але раптом… щось тягне мене в бік забороненої вежі. Той самий закритий східний корпус, де Лірис тримала свої найбільші таємниці. І де, за легендами, зберігалася Книга Обміну – одна з найдавніших у світі. Та сама, що могла міняти… душі. Серце глухо вдарило в груди. Я не знаю, чи вона справді її має. Я багато чула, але ніколи не бачила. Знаю лише одне: вона вміла більше, ніж показувала. Значно більше. Коли я проходжу повз величезне вікно, в темряві раптом блимає вогник – маленький, майже непомітний. Я спершу думаю, що це полум’я свічки, але вогник блимає двічі, а потім зникає. Сигнал. Код, який знала лише я. Моє тіло. Моя душа. Мої… союзники. Хтось намагався звернутися до мене. І раптом я розумію: вона не просто переселилася в моє тіло. Вона, мабуть, намагається керувати моїм життям. Можливо, навіть робить вигляд, що це все ще я. Ні. Ні, цього я не дозволю. Я прискорюю кроки. Двері до забороненої вежі здавна закриті – і захищені так, що навіть я не пробивала їх магією. Але тепер я – Лірис. І двері відчиняються самі. Всередині темно. Мов у скрині, яку ніхто не відкривав століттями. Я намацую світло, і свічки спалахують одна за одною, як якщо хтось клацає пальцями в такт. Пил у повітрі підстрибнув і створив світляних істот – маленьких, безтілесних, які одразу згоріли, не проживши й секунди. Світло витягнуло з темряви полички, столи, сувої, розкреслені кола. І… в самому центрі – постамент. Порожній. Книги нема. Я вже відкриваю рота, щоб вилаятися, коли раптом відчуваю, як світ повільно згинається – підсилюється, стискається. Хтось у палаці чаклує. І настільки сильно, що навіть тіні на стіні починають тремтіти. Так чаклувала лише вона. Лірис. У моєму тілі. Серце починає битися швидше – але не від страху. Від злості. І чогось ще – нової, незрозумілої для мене ніжності, яка проростає десь у грудях і дратує мене. Я дивлюся на свої долоні – її долоні – і шепочу: – Якщо ти граєшся зі мною… я зламаю тобі все, що ти любиш. І тоді за моєю спиною чується тихий звук. Рух. Шурхіт. Я розвертаюся різко. Переді мною стоїть Келден. Він не мав би бути тут. Він взагалі не мав би знаходити шлях до забороненої вежі. Але він стоїть, трохи захеканий, у нічному вбранні, з осяйною кулею у долоні. Його погляд ковзає по кімнаті, по заборонених артефактах, по мені… і зупиняється. Занадто довго. Занадто уважно. – Лірис… – тихо каже він, але в голосі вже нема того простодушного тепла, що раніше. – Що ти тут робиш? Я ковтаю. Я повинна відповісти її голосом. Її тоном. Її манерами. Але раптом… я ловлю себе на думці, якої не мало б бути: Чому він так дивиться? Наче бачить щось інше. Наче бачить… мене. – Не спалося, – кажу я спокійно, хоч всередині все шипить. – Я вирішила перевірити дещо. – Перевірити? – він робить крок ближче. – У забороненій вежі? Серед книг, до яких ви ніколи мене не допускали? Я раптом розумію: ця розмова небезпечніша, ніж будь-яке закляття. – Ти мені не довіряєш? – питаю я. Він зупиняється. І дивиться прямо в очі. – Я довіряв вам усе. – Його голос тихий, але гострий, наче клинок. – Але сьогодні… ви не схожі на себе. У повітрі зависає тиша. Він підходить ближче, і я відчуваю його дихання. Воно тепле. Реальне. Надто реальне. – Не схожа? – повторюю я тихо. Він нахиляється, вивчаючи моє обличчя так, ніби шукає тріщину. – У вас інший погляд. Інша хода. Інший… – він ковтає, – запах магії. – М-м? – Ви… темніші. Це слово звучить як комплімент. І як звинувачення. Я роблю крок назад. Не тому що боюся – а тому що він починає бачити те, що не мав би. І саме в цю секунду… палац здригається. Десь далеко спалахує магія – моя магія, я впізнаю її. Різка, чорнильна, дика. Та, яку навіть бояться називати. Її використовую я – там, де вона зараз знаходиться. У моєму тілі. Келден різко повертається до виходу, але я хапаю його за руку – імпульсивно, бездумно. І він завмирає. Наші погляди стикаються так близько, що в моїй голові щось ламається. Чи то її спогади, чи моє серце, чи все одразу. – Не йди, – кажу я. І сама не впізнаю свій голос. Келден слухає. Завмирає. Наче хоче зрозуміти. Розплутати. Вловити щось справжнє. Але потім… тремтіння землі стає сильнішим. – Якщо це напад, мені потрібно захищати палац, – каже він і висмикує руку. Він біжить коридором, а я стою, мов прикована. Бо я знаю, хто нападає. І знаю, кого він зараз піде захищати. Моє тіло. Не мене. Гра почалася всерйоз. І хтось із нас сьогодні програє. Палац здригався, магія коливалася в повітрі, ніби хтось натягнув струни світу й тепер смикав їх навмання. Я бігла коридорами, вбираючи в себе кожен чужий спогад, кожну тінь, що прилипала до нового тіла. Але всередині – у найглибшій темряві, там, де ще жила я-справжня, – дихала лише одна думка: Вона має померти. Я зупинилася лише тоді, коли побачила її. Себе. Моє тіло стояло посеред великої зали, тріщини на мармурі блимали в такт чорним розрядами моєї магії. Вона не вміла керувати нею. Вона не знала, що моя сила не любить фальші. Що вона рве тих, хто торкається її без дозволу. І тепер моє тіло руйнувало все навколо, як поранена тварина. – Зась. – Її голос у моєму горлі був різким, несамовитим. – Ти все одно не зможеш зупинити мене! Я сповільнилася. Бачити власні очі, що палали люттю, – це дивно. Бачити своє тіло з боку – боляче. А розуміти, що його контролює ворог, – огидно. – Віддай мені моє, – прошепотіла я. – Ти навіть уявлення не маєш, що на себе натягнула. Вона засміялася. Моїм сміхом. Страшно, тремтливо. – О, а ти непогано почуваєшся в моїй шкірі, – сказала вона з грайливою зневагою. – Нарешті відчула, що таке бути не чудовиськом, а людиною. Я зробила крок уперед. Магія тремтіла всередині її тіла. Моя магія. Вона тягнулася до мене, як дитина до матері. Та жінка, що крала моє життя, не розуміла – магія обирає того, хто їй рідний, а не того, хто вкрав тіло. І тоді з’явився він. Келден. Він вбіг у залу, палаючи світлом. Його погляд ковзнув по мені (в образі Лірис), але потім – зупинився на моєму тілі, де була вона. – Наставнице… – прошепотів він, але в голосі було щось інше. Розгубленість. Страх. Нерозуміння. – Що з вами? І вона, у моєму тілі, усміхнулась так тепло, як я не вміла ніколи. – Я тут, Келдене. Не бійся. А він повірив. Звісно, що повірив. Він завжди тягнувся до світла. Я відчула, як щось у мені хруснуло. Неначе ланцюг натягнули так сильно, що він раптом порвався. – Не наближайся! – вигукнула я. – Це не я! Вона всередині мене! Він коливався лише мить. А потім… побіг до неї. До неї. В моє тіло. Щось затьмарило мені погляд. Може, гнів. Може, розпач. А може… те саме відчуття зради, яке я ховала все життя. І я зрозуміла: я програла. Не через магію. Не через тіло. Через те, що я завжди була одна. А у неї завжди хтось був. – Дурень, – прошепотіла я, коли його пальці торкнулися моєї руки, у якій жила зараз вона. І тоді сталося те, чого я боялася більше всього. Магія, що вирвалась з мого тіла, – некерована, дика, справжня – відчула чужий дотик. Вона подумала, що він ворог. Що він хоче знищити господаря. І вона вдарила. Я встигла лише крикнути: – НІ!!! Темрява вибухнула. Камінь летів з-під ніг. Повітря розірвалося на шматки. Коли дим спав, я побачила його. Келден лежав на підлозі, нерухомий. Очі широко відкриті. На грудях – опіки від моєї магії. А вона, у моєму тілі, стояла над ним, дивилася вниз… і вперше в житті її усмішка зникла. – Що… я… зробила… – прошепотіла вона тремтячим голосом, що йшов із моїх губ. Я підійшла ближче. Серце рвалося на шматки. Не тому, що я любила його. Ні. А тому що його вбила вона – моєю магією. У моєму тілі. І світ вирішив, що це зробила я. Лірис підняла на мене очі – мої очі – і я побачила там справжній жах. – Забери його назад… – прошепотіла вона. – Ти ж можеш… – Ні, – сказала я, тихо, м’яко, майже ніжно. – Це ти його вбила. Не я. Вона впала на коліна, наче вся її велич раптом розсипалася пилом. Я підняла її корону. Вона світилася блідим, холодним світлом. – Ти хотіла моє життя? – я подала їй корону. – Тримай. Воно твоє. Вона підняла погляд – розбитий, зламаний. А я продовжила: – А твоє життя заберу собі. І натисла корону їй на голову. Артефакт спалахнув. Світло й тінь змішалися, ніби хтось розчинив чорнило в молоці. Вона кричала. Я теж кричала. Але врешті… … усе затихло. Переді мною лежало тіло Лірис – порожнє, холодне, бездушне. Її справжня душа згоріла, як метелик у вогні. А я стояла у своїй старій шкірі. Повернутій. Але виснаженій. Поламаній. І нікого поруч. Палац був мертвий. Учень – мертвий. Ворог – мертвий. А я – жива. Жива так, як буває лише найсамотніший із переможців. Я вийшла з палацу, не озираючись. Світло ранку різало очі. Я підняла капюшон і зникла серед туманів. Там, де тепер мене ніхто не знатиме. Де нічиї руки більше не потягнуться до мене. Де не буде ні чужого тіла, ні чужої любові, ні чужого світла. Тільки я. І тінь, яка завжди йшла за мною. Тінь, яка тепер була єдиною, що залишилася. -
Chapter
Total Eclipse Of The Heart
Кажуть, що доля кожної людини вже давно вирішена наперед. Кажуть, що не варто чинити опір своїй долі. Приймай все належним чином та живи спокійно. Але є люди, які стверджують протилежне. Люди, які готові боротися за краще життя. Людина пише своє життя. Тільки вона вирішує, яким…-
15,7 K • Ongoing
-
- Story
Літо, коли…
Після зізнання Хікару в почуттях Йошікі не може заснути. Він виходить вночі на пляж, щоб трохи над усім подумати, але зовсім скоро у нього з’явиться можливість на власному досвіді відчути, що мав на увазі Хікару. Одного дня він навіть сам нападе на друга, як багато разів нападали на нього.- 1,2 K • Гру 7, '25
- 1,1 K • Гру 7, '25
- 1,2 K • Гру 7, '25
-
-
Chapter
No Roads Left
1815 рік. Португалія - Скоро прибудуть кардинали разом із Папою. Тобі доручено вести із ними переговори. - Мені? Чому завжди я маю вести ці нудні переговори, коли ти формуєш військові загони і ведеш їх у бій? - у замку Алмоурол, в одній із кімнат, двоє чоловіків обговорювали свої…-
15,7 K • Ongoing
-
-
Chapter
Broken
Кожна людина відчуває. Кожна людина відчуває усі можливі емоції. Кожна людина обирає – жити йому на повні груди, або жити задихаючись. Усі люди відчувають, але лише одиниці здатні відчувати справжні почуття. У житті кожного є моменти, коли хочеться ширяти в небі, відчуваючи…-
15,7 K • Ongoing
-
-
Chapter
This is Hunt
Данте причепурилась, зібрала всю необхідну зброю для полювання і вирушила в гніздо місцевих вампірів. Їх мисливиця вистежувала останні пару днів. Вона з'ясувала, що любителі людської крові ховаються в одній із старих шахт неподалік міста, і що гніздо має близько п'ятнадцяти…-
15,7 K • Ongoing
-
- Story
Казка Сатор
Знаєш, які з нас, носять титул найкращого брехуна в світі? Не знаєш? Тоді сідай зручніше на моє підвіконня, я загорну тебе в теплу ковдру, наллю смачного чаю і почну свою історію. Але пообіцяй, що будеш слухати уважно. Обіцяєш?- 1,0 K • Вер 7, '25
-
-
Chapter
Dream
- Необхідно підписати ще один документ. - Увечері підпишу. Як справи з пошуками меча? - швидким кроком чоловік років шістдесяти йшов коридором. - Наші найкращі шукачі знайшли одну зачіпку. Зараз якраз перевіряють її, - протараторив молодий хлопець, що йшов за чоловіком. -…-
15,7 K • Ongoing
-
- Story
Згадати теперешнє
Люди стають сильнішими завдяки спогадам, які неможливо забути. У цьому й полягає дорослішання. ©Цунаде Сенджу ✅ - 1 2 … 34 Next
