розділ перший, частина друга: наперсток або всі ми маємо проломи

….година тому, кабінет Хокаге

 

Задуха, яка стояла, тільки посилювалася, панелі приховували ледь вловимі сплески чакри, тут зібралися чи не найвищі як політичні, так і силові одиниці: Ібікі Моріно — як доповідач пошукової групи, Хіаші Х’юґа, Учіха Шисуї, Інузука Хана, Кохару, та сама Анко, котру викликали як сенсея команди № 13. Призначена зустріч стосувалася висунення звинувачень проти її учнів — нібито саме вони винні у викраденні Боко Кохару та Інузука Кіби. Враховуючи, що це зачепило двох найсильніших кланів з унікальним додзюцу — як мінімум докази мають бути на руках. Анко зітхнула — а день починався так добре, вона наїлася своїх улюблених ласощів за рахунок Майто Гая та Какаші, перемігши обох у покер. Так, вона була азартна і зі спокійною совістю визнавала це.

 

— Я вважаю, що цілеспрямований напад на моє помістя здійснений трьома генінами команди № 13, котрими опікується Мітараші Анко. — заскреготіла своїм шурхливим голосом ображена стара карга — аби Шинігамі забрала її до себе чим скоріш.

— І з чого такі висновки? — холодно запитала жінка.

— Бо, бо..

— Бо що? Тільки через те що мої учні знайшли побиту дівчинку Х’юґа та відвели до клану Учіха ще нічого не доводить. — хитро примружилася Анко, знаючи що старій паскуді відомо, що Кабуто працює на Данзо, але ж ця інформація конфіденційна. Не у її ризиках видавати на загал це, чи будуть от проблеми у її учня від Кореня Анбу — це вже інша справа.

— Нехай їх перевірять Яманака та Ібікі. —вперто насупилася ця надокучлива старушенція. — Якщо немає чого приховувати…

—То це буде хибним звинуваченням з вашого боку чи не так? — єхидно перебила її Анко. — Чи може це свідчити про пряму некомпетентність вищої керівної ланки, та… подальшому розгляду кандидатур на цю посаду?

 

Опісля сказаних слів кашель Хокаґе здавався тим єдиним, що порушило напругу, котра вапнистим шаром почала опускатися по тілу Мітараші. Анко не хотіла так далеко заходити — їй і без того вистачало проблем. Вона чудово знала яка думка у цивільних та у більшості шинобі про неї: співучасниця зміїного покидька, його учениця, котра так і досі не позбулася проклятої печатки. Їй не довіряли і намагалися не допускати певний період до важливих місій пов’язаних з держструктурою селища. Така собі вигнанка — без імені, із заплямованою репутацією за якою потрібно спостерігати. Звісно, скрегочучи скрізь зуби вона змогла довести селищу свою відданість. Через декілька років по тому вона сама з доброї волі прийшла до Яманака та Ібіко, аби вони перевірили її. Ці болючі відчуття опісля знущання над її тілом, котре скручувалося від конвульсій і вирок: вона невинна. Та чи багато кого це переконало?

 

— Щоб почати перевірку, потрібні як мінімум достовірні факти їх причетності, — перервав роздуми Анко старший Учіха, нахиливши голову на бік. — яких я так і не побачив у звіті наданому пошуковою групою. Наскільки мені відомо ваш будинок опечатаний бар’єром, потрібно мати як мінімум рівень досвідченого джоніна аби хоча б спробувати порушити його структуру. До того ж мушу додати, що у вас постійно патрулює охорона рівня Анбу. — додав холодним тоном Шисуї.

 

Його аура так і натякала кожному присутньому у цій кімнаті що як тільки хтось зачепить його сестру наслідки будуть нищівними.

 

— Я мушу погодитися зі словами Учіха-сами — ввічливо підкреслив Хіаші Х’юґа. — Наскільки мені відомо жоден з генінів не володіє фуїндзюцу на такому рівні. Для такого потрібно народитися Узумакі аби природжено зламувати бар’єри і навіть цього буде недостатньо без вмінь та практики. І ви збираєтеся перевіряти тільки що випущених генінів, Кохару-сан? Вам не здається, що вам варто зосередитися на вихованні свого онука аби більше не сталося жодних подібних ситуацій? — тонко натякнув Хіаші про побиття своєї старшої доньки, хоч губи Х’юґа виражали стриману ввічливість, повітря можна було різати на шмаття. Як відомо було Анко відкрито клан не висував звинувачень і її це цікавило найбільше.

 

— Думаю, варто на цьому завершити. Пошукова група продовжить розслідування, — підсумував Хокаге — на чолі з Моріно Ібікі.

 

На думку Мітараші Третій не любив конфлікти: «Він здає позиції, влада все більше зосереджена у руках старійшин.» — зазначила куноїчі. Якби вона його не поважала, вона розуміла що селищу потрібна нова кров.

 

— Найдивніше те, що на зборах відсутня глава клану Інузука, а тут лише її неповнолітня донька!

— Нінкени клану Інузука не виявили запахів згаданих трьох вище генінів, Кохару. — сухо заявила Хана, спеціально проковтнувши ввічливе звертання — І наступного разу попрошу добирати ваші слова, звертаючись до мене, все-таки я офіційна представниця клану за відсутності моєї матері і її наступниця. Ви ж це повинні знати як «старійшина». — зневажливо підсумувала дівчина.

 

Вона покинула кабінет перша. Чи знала вона що її брат був причетний до побиття? Скоріш за все, отже, чунін розцінила це — як покарання за жорстоке поводження з його одноліткою. Анко не лізла сильно у справи цього клану, особисто вона з Ханою перетиналися кілька разів на місіях. І зробивши висновок за її психологічним портретом, вона дивувалася як ця підлітка кардинально відрізняється від своїх соклановців. Дівчина була зосередженою, аналізувала ворога перш ніж напасти і в порівнянні з іншими Інузука була набагато стриманішою у своїй поведінці. Єдине що куноїчі нагадувало у дівчинці Цуме — простота спілкування, прямолінійність та дещо грубуваті фрази у бік опонента. Якщо бути відвертою — то це була одна з небагатьох жінок, котрі могли як мінімум піти з нею до онсену, у деякій мірі вона вважала старшу Інузука своєю товаришкою.

 

Шисуї і Анко вийшли останніми. Холод який охопив її тіло у коридорі змусив наїжачитися. Згадалися мимоволі слова сенсея: «Пам’ятай, Анко, змія — холоднокровна істота, але в її тілі захована міць, ти — маєш бути змією до коріння своєї підсвідомості. Навіть якщо вона мерзне, по ній це не буде помітно. Коли тобі стає нестерпно зимно — знайди безпечне місце, де б ти могла зігрітися.» І все ж не дивлячись на поточну ситуацію вона сумувала за ним. Дуже. Чи колись вона зможе позбутися такого рідного голосу у її голові?

 

Відігнавши параноїдальні думки від себе, вона ступила у сонячний простір, що окреслював адміністративну будівлю. Теплий оранжевий диск плавно опускався до горизонту і його проміння не було вже таким жалючим. Жінка задоволено примружилася, готова вже як кішка замуркотіти.

 

— Анко-сан, — ввічливо звернувся молодий Учіха, ледь схиливши вбік голову.

 

«Отже, він хоче поговорити наодинці.» — підсумувала жінка. Не те, щоб Анко схвалювала аби копалися у її голові, та є важливі моменти, котрі не можна обговорювати серед відкритого дня біля адміністративного корпусу, враховуючи недалеко шпигуючих Анбу Кореня. Іти ж зараз до кланового маєтку на територію Учіха викликало б багато питань, але, будучи відвертою, Мітараші панічно боялася туди потикатися.

 

— Сьогодні чудова погода, чи не так, Шисуї-сама? — хиже посміхнулася Мітараші, не відходячи від свого образу ані на секунду, ледь теж схиливши голову.

 

Мить і гендзюцу затягнуло її у простір чогось тривожно-невідомого. Дерево, біля котрого вони опинилися, було до болю їй знайоме — саме біля нього вона сиділа кожного вечера після тренувань у надії, що сенсей повернеться аби забрати її. І вона була готова погодитися, навіть отримавши статус нукеніна, але він не приходив…. Коли їй стукнуло шістнадцять, вона перестала сюди ходити, запечатавши далеко в собі спогади — але все ж це залишалося її безпечним місцем. 

 

— Кхм, — кашльонула вона аби продовжити далі колючим голосом, щоб ні найменша крапля болю не розкрила, що знаходилося всередині жінки — все ж сподіваюся ви не будете порпатися в моїй голові Шисуї-сама.

— Не переживай, це — ти в моїй голові. — зазначив хлопець з легкістю порушивши субординацію та загальні правила ввічливості, що здивувало її, адже вони вже давно не були близькими. — Я тут сидів постійно після того випадку, коли загинув мій товариш по команді.

— Мені шкода. — здавлено відповіла жінка, не знаючи як реагувати на відчутну зміну поведінки цього юнака.

 

Вона пам’ятала ту ситуацію, а ще більше розбиті порожні очі, котрі кровоточили. 

 

---

 

…три роки тому

 

— Шисуї, Шисуї, ти мене чуєш? — вона скрутилася над підлітком, у котрого хвилину тому майоріли візерунки сюрікену в його яскравих червоних очах. Торкаючись такого холодного і закривавленого тіла, вона молилася, так сильно молилася як тоді — коли її кинув сенсей. — Шисуї, я тебе прошу, ну, хочеш я віддам тобі ту трикляту стрічку, тільки, тільки…

 

Під струменем дощу, що лив здається, ніби прірва утворилася на небі, у її руки якраз упав непритомний підліток.

 

О, її занурювало в якусь болісну темряву, дихання важчало і ще трошки, і вона почне кричати, та натомість вирвалося декілька хрипів. Це вона допустила такий перебіг подій: один з її товаришів сьогодні помер на місії, інший лежав ледь дихаючи.

 

Вона змусила інших з групи далі переслідувати ціль — і це було єдиним правильним рішенням для Анко. Вона не могла довіряти повністю своїм підлеглим, бо якби хтось дізнався про новий статус очей — Данзо б стало теж про це відомо.

 

Анко подумки перебирала всі можливі ліки у її аптечці: там було декілька пігулок для збільшення сили, проти зупинки кровотечі разом зі джгутом, та мазь, яка залишилася ще від Орочімару проти опіків, інше все займало отрути в ампулах. «Не думаю, що хоч щось підійде для очей Учіха.» — з розпачем прошепотіла юнка. Анко не знала що робити — її руки тряслися не від холоду, від страху, втрата єдиного друга могла погано відбитися на її і так зламаній психіці.

 

Вона собі не пробачить, якщо це станеться.

 

Не те щоб Учіха був важким, але вона ледь довололокла його до непримітної печери, котру забезпечили їй змії. Поклавши його на свою куртку, що з лицевої сторони не промокла, дівчина почала акуратно стирати кров з його обличчя.

 

Обличчя Шисуї зморщилося і той почав безглуздо белькотіти під ніс: «Батьку, батьку, не треба… Я не хочу…» Анко заварила потрібну суміш з трав, обережно підняла голову і дала напитися хлопцю. Лагідно провівши рукою по мокрому волоссю, їй здалося хорошою ідеєю злегка ковзнути пальцями по нахмуреному лобу юнака і в ту мить відчути як пече її шкіра від дотику. Він горів заживо.

 

Куноїчі послабила своє дихання, зменшила кількість ударів серця: «Один, два, один, два.» Проміжок ставав все довшим, як у Шисуї. Злегка доторкнувшись до оголеної груднини, куноїчі прошепотіла пересохлими вустами:

 

— Кінджюцу: Сеймей Кокю но Дзюцу.

 

Разом з чакрою вона передавала «імпульс життя», який складався з волі, фізичного ресурсу та внутрішньої стійкості носія. Анко хвилювалася, бо Орочімару категорично заборонив нею користуватися через нестабільність психіки учениці, але це — єдина альтернатива, котра лишалася.

 

 

Відключаючись від знемоги, дівчина впала обабіч свого товариша, і пам’ятала дотепер тихий шелест тепла, що огорнув її…

 

 

---

 

 

— Не варто, це я став причиною його смерті, бо… — він здавлено зітхнув — бо я просто не встиг…

 

Він сів біля стовбура та відвернувся. Як він міг узяти на себе всю провину, коли був у її підпорядкуванні? «Чуєш, це — я винна, це я сказала тоді Іорі йти попереду, це я прорахувалася. Я не хочу аби ти ніс мою ношу відповідальності.» — застрягло в голові Анко, натомість вона запитала.

 

— Для чого ти мене витягнув сюди?

— Ти ж певне знаєш, що моя сестра має розбавлену кров Узумакі, її матір мала десь четверту частину, та все ж.

— Я знаю про це, — ствердно кивнула жінка —а ще знаю наскільки вправно вона використовує фуїндзюцу, хоча намагаюсь менше її хвалити, «бо гординя — це те, що позбавляє пильності». — процитувала вона ще одну заповідь сенсея.

 

Шисуї здивовано подивився на неї, отже він був не в курсі.

 

— Ще півтора роки тому її вміння обмежувалися лише вибуховими печатками з кандзі, і то доволі невмілими. Отже, її майстерність покращилася. Вона дійсно могла зламати бар’єр?

— Так, повір вона доволі здібна дівчинка. Більше того, у мене є відчуття, що вона створює нові печатки, наскільки правдива моя підозра — не знаю. Я ніколи у неї не запитувала.

— Це погано. Дуже погано. Я б не хотів аби старійшини і Корінь дізналися про цю інформацію. Данзо, він не вгамується, знаючи, що десь ходить Учиха з пробудженою кров’ю Узумакі. — він сховав свою голову за колінами, повністю відгородившись від неї.

— Данзо мертвий, якщо ти забув. — нагадала йому прохолодно Мітараші, не те що б вона сильно поважила цього слимака, та іноді доводилося притримуватися позиції Третього.

— Так-так… — роздратовано пробубнів Шисуї — Офіційна вигідна версія керівництва Конохи, чи не так?

 

Анко напружилася на цих словах: «До чого він хилить?» Він дивився у порожнечу, тихо розгойдуючись, а потім відкинув голову до покаліченого дуба смужками, котрі старанно виводила рукою Анко, рахуючи дні до повернення сенсея. Він раптово захихотів, але цей сміх був натягнутим, болісним, серце жінки на мить завмерло.

 

— Шисуї?.. — стурбовано запитала вона.

 

Раптом він зупинився і серйозно глянув на неї:

 

— Сідай — і похлопав рукою біля нього, жінка невловимо для себе цього не розуміючи, сіла навпроти нього в позі лотоса. Він відтворив її позу, і тепер його носки торкалися її власних. Як колись, у ті теплі часи їх дружби. Вона наїжачилася, це було занадто інтимно як для неї. — Ця розмова буде довгою і я прошу аби те, що ти зараз почуєш — не дійшло ні до Ібікі, ні до правлячої верхівки Конохи. Ти можеш мені це пообіцяти?

 

Жінка насторожено кивнула. Було відчуття ніби у її животі заворушилося незадоволене кубло гадюк; воно намагалося дібратися до її нутрощів, все більше прокладаючи дорогу до її серця — це могло бути щось дійсно жахливе. Здавалося, сказане Шисуї далі переверне повністю її бачення.

 

— Як ти, мабуть, знаєш невдоволення клану давно вже назрівало, поступово готувався переворот, мене змусили шпигувати за Ітачі. Мій молодший брат був розділений між керівництвом Хокаге і власним кланом — назначений як подвійний агент. Поступово довіра клану погіршувалася до нього. Будучи дурним та наївним, я вирішив довіритися Хокаґе; підозрюю саме від нього Данзо і довідався про моє котоамацукі. Мій план був доволі простий: використати його на Фугако. Данзо зробив перший хід, напавши на мене, звісно, з корнем Анбу…

 

Жінка уважно стежила за мімікою шинобі, він відверто дивився їй в очі, не приховуючи своєї збентеженості жестом, коли дряпав шкіру на зап’ясті. Анко, звісно, пам’ятала, з іншого боку — це міг бути продуманий маневр аби ввести її в оману.

 

— І що сталося потім?

— Використовуючи Ідзанаґі проти мене, він зміг вирвати моє праве око. Це так дотепно, адже фахівця з гендзюцу зумів перемогти позаклановий. — він посміхнувся, але ця посмішка аж ніяк не в’язалася з тим Шисуї, якого вона знала. — Я не можу бути певним та підозрюю, що перед тим мене вже отруїли в кабінеті Хокаґе, що і послабило мою концентрацію та пильність…

 

— Шисуї, це дуже серйозне звинувачення, ти розумієш, що це звучить як заколот проти нинішньої влади? — вона хотіла сказати це голосно, жорстоко, з погрозою, але замість того був лише зляканий шепіт. Невже він збожеволів, як його предок Мадара у свій час?!

 

— Анко, повір мені я як ніхто інший знає як це виглядає збоку, але я недоговорив. — нахмурився хлопець, його руки напружилися, вигідно вимальовуючи його м’язи поверх тонкої водолазки. «І як він встиг так швидко вирости?» Анко чомусь зніяковіло відвернулася. — Я побіг до урвища, де мене зустрів Ітачі. Перед тим як покінчити з собою, я все йому розповів і віддав інше око в надії на зміни. Точно пам’ятаю темряву перед собою, коли всі нутрощі палали, а я задихався. Мені необхідно було знищити свої рештки аби ніхто не дібрався до них як от Данзо чи йому хтось подібний.

 

«Наприклад, як її учитель.» — розважливо додала про себе Анко, відзначаючи, що Шисуї оминув у розмові ім’я її колишнього сенсея.

 

 

— Але… але я — живий… Я прокинувся у сирому підвалі, де завжди були збори клану. Першою справою я поспішив аби зрозуміти що сталося з Ітачі. За допомогою свого виклику я його знайшов — він був назовні, теж непритомний. Знаєш, ми це обговорювали не один раз, він цього не пам’ятає, а давши доступ до своїх спогадів — цей проміжок часу просто відсутній, ніби хтось його стер. Досі цього всього не розумію… Це лякає, чорт забирай…

 

На цьому моменті він замовчав, нервово розтріпавши і так своє неслухняне волосся… Тишина була доволі напруженою, Анко не хотіла сприймати ці слова за правду. «Це неможливо збагнути, схоже на якесь марення божевільного. Суцільний абсурд. Він мені бреше.» — нарешті дійшла до висновку куноїчі. Він «як з ока випав» її сенсея, уривчасте дихання жінки, перервалося ледь чутним скреготом зубів.

 

— Чому я маю тобі вірити? — злісно поцікавилася жінка.

 

— Бо ми в моєму гендзюцу, де ні ти, ні я не можемо брехати, розумієш? А ще… — він активував своє додзюцу повністю, і його обидва ока мали зовсім різний візерунок.

 

— Якого дідька, — вилаялася куноїчі — Як це може бути?

 

Тоді на тій місії вона чітко бачила пробуджений шарінган, той погляд: він дивився на неї злякано, шукаючи хоч якось підтримки і заспокоєння. Чотирикутний сюрікен, котрий чорним розливався на яскраво червоному полотні. Анко пополотніла, тепер його праве око воно… воно було відразливим, чужим: викривлений мангекьо з восьмипелюстковою квіткою, яка нагадувала лотос, який обертався навколо зіниці, розсіченої темною тріщиною, а між ними тремтіло незамкнене кільце з тонких ледь видимих ниток.

 

Куноїчі стало моторошно.

 

Довгий час ніхто з них не порушував тишу. Анко занурилася у спогади: коли він прийшов до тями, вона не запитувала, а він до закінчення місії вів себе повністю відсторонено, вона хотіла дати йому простір: «наївна ідіотка.». Опісля він перевівся до Анбу Конохи, очоливши власний загін. Він навіть не сказав їй про це і в ті рідкісні випадки, коли вони перетиналися у селищі свідомо тримав дистанцію, притому залишаючись ввічливим як завжди. Вона собі дорікала за цю слабку віру, що когось знову можна підпустити близько. Тонувши у власному розчаруванні, пообіцяла собі, що відтепер вона «сама по собі». Гірко посміхаючись, вона все ж вирішила запитати:

 

 

— Чому ти мене почав уникати тоді, Шиї? — звернулася вона до нього як раніше.

— Бо… — цього разу він не відводив своїх очей від її обличчя — бо мені достобіса дошкуляв той випадок, і досі так нічого не змінилося. Я думав що опісля тієї місії твоя довіра похитнулася до мене, бо ж не виправдав твоїх очікувань, еге ж?… — він затих, тяжко ковтнувши.

 

Анко відверто задовбали ці обмовки — вона хотіла знати все, до кінця. Чому вона має здогадуватись? Чому не можна просто сказати, як є? Ні, треба мовчати й стискати зуби, ковтати все це лайно — їй набридло. Достобіса набридла вся ця хуйня.

 

Піднявшись трохи аби схопити його за плечі, щоб струсити, щоб її біль від самоти передався частково йому під шкіру від гострих нігтів, які вона встромила, дівчина виплюнула:

 

— Та як ти так можеш?! Ти був тією людиною, котра знала як мені боляче, котрій я довіряла! Котра була перша, хто мене обійняв, коли Орочімару зник із селища! Котра майже кожного вечора у перервах між місіями, сиділа на гілці цього дерева, дозволяючи мені мати власний простір, але не залишаючи мене! Ти взагалі мене чуєш, скажи хоч щось?!

 

Анко запихалася, її голос зірвався і в кутиках очей почала з’являтися волога. Вона не знала що їй досі так боляче. Можливо у цьому і була її проблема: весь біль вона глибоко ховала під шкірою, як та змія і коли варто було його струшувати зі старою лускою, вона просто не давала йому виходу. Навіть у компанії Куренай з котрою вони часто проводили час за випивкою, не давала собі розслабитися, вдаючи постійну фіглярку. Говорячи про кумедні випадки і занудство Хатаке, смішні істерики, котрі траплялися з тими, кого допитував її начальник. «Ну, що можна сказати — шеф умів нагнати страху.»

 

— Вибач, я не знав… — тихо пробурмотів Учіха.

 

Авжеж він не знав, авжеж! Покидьок ! Ніби це не вона надсилала йому листи своєї білою змією, де на вушках були чорні цятки з проханням поговорити. Вона відсторонилася скочивши на ноги.

 

— Який же тиідіот Шисуї! — і поспішно розвернулася, дарма вона йому розповіла, дарма. Він всеодно ніколи не сприйме це, а їй тепер ще і соромно буде. Вона була б рада не бачитися з ним і уникати його тепер, та все ж лишалася Рікото, котра зовсім не винна, що має брата телепня.

 

— Та бо ти була єдиною, хто мене розумів! — ці слова змусили її перервати запуск циркуляції чакри, щоб вийти з його гендзюцу. — Завжди, не вимагаючи від мене нічого, приймаючи мене будь-яким. Ти знаєш як це — відчувати себе покинутим. Мій батько пішов, так і не повернувшись опісля смерті молодшого сина. А потім… Я зрозумів, що ти мені стала дуже близькою, але найгірше у всьому цьому — я не міг тебе захистити…

— І від кого ж ти мав мене захищати? — хмикнула жінка.

— Данзо. — коротко відповів на її запитання Шисуї. — незадовго до тієї місії він пропонував мені приєднатися до Кореня Анбу, я не погодився. Опісля мені натякнули, що хтось дорогий мені може постраждати. Ти була тим непередбаченим фактором, котрий я не міг тримати у полі зору постійно. А потім я помітив як до тебе почав час від часу заходити Хатаке…

— У нас з Какаші нічого не було! — виплюнула жінка, захищаючись і виправдовуючись водночас, що для неї було зовсім не притаманно. — Він мені постійно жалівся на свою нудьгу та розповідав як вчергове позбувся команди генінів, нав’язаних йому Хокаге. А іще про свої порно книги, часом не розуміючи, що він знаходиться на межі до своєї смерті.

 

Звісно, її захист працював за принципом «бий і біжи». Змії ніколи не нападають першими, допоки їх не зачеплять. Вони очікують, ховаються і як тільки хтось порушує їх спокій, вони б’ють. Вона просто не знала що на це відповісти. Вона ніколи не очікувала що її хтось може так цінувати: колишня учениця Орочімару, безкланова, жінка, котру вважали розпусною через її нахил у шпигунстві. Чи колись вона з кимось спала? Ні. Вона ненавиділа переважно чоловіків, особливо, тих, хто применшував її як особистість, не любила зайвих доторків чи поглядів. На місіях жінка вправно відключала свої почуття, опісля, даючи собі, сидіти у гарячій ванні годинами. Її колишній сенсей знав про це, саме він був тією фігурою, хто витягнув її звідти. Вона пам’ятала як він погрозливо глянув на того покидька, сказавши перш, ніж убити, що жоден чоловік не має торкатися дітей. Він не просто навчав її, він прихистив її, ставши заміною фігури батька. Орочімару ніколи цього не згадував, але одного разу він навіть запропонув звернутися до штатного психолога, сказавши, що повністю оплатить її сеанси. Чи знав про цю травму Моріно? Можливо. Підозра в куноїчі виникла опісля того як її припинили висилати на подібні місії.

 

Вони стояли обоє і дивилися. Шисуї першим порушив тишу:

 

— Поговори з Рікото аби вона не використовувала фуїндзюцу на іспиті чуніна або хоча користувалася загальними печетями. Допоки ми з Ітачі не переконаємось у смерті Данзо, я не хочу щоб хтось дізнався про можливості моєї сестри. Чи тобі не знати наскільки кров Узумакі є унікальною?

 

На цьому різкі звуки та запахи увірвалися до неї. Місячне небо і приємність лісу покинула її.

 

— Так, звісно, погода чудова. Я би хотів запросити вас особисто до нашого дому, як сенсея моєї молодшої сестри на передодні її участі в іспиті на чуніна. Буду за радість почути ствердну відповідь. Як щодо наступної середи, Анко-сан?

 

— Я подумаю над цим Шисуї-сама. — хрипло відповіла жінка.

 

Учіха посміхнувся їй своєю яскравою посмішкою і зник у шуншині, змусивши жінку стояти розгубленою посеред вулиці.

 

---

 

три дні тому….

 

Ріко вилетіла як скажена з будинку голови клану Учіха: «Одружитися? У цих старих маразматиків все добре з головою?»

 

Ріко зупинилася.

 

«Ні, цим стерв’ятникам не поталанить!» — для власного переконання дівчинка тупнула ногою, здійнявши хвилю неконтрольованого повітря.

 

Потрібно заземлитися, бо що може бути гірше, ніж емоційно нестабільна Учіха?

 

Жбурляючи ногами каміння, Ріко дійшла до полігона № 47, котрий був закріплений виключно за ними завдяки Анко, що що а її зв’язки мали свої привілеї та вплив. Тихо зітхнувши, дівчинка опустилася на камінь на котрому так любив сидіти Кабуто, коли задумувався про щось неосяжне, зазвичай — це були сувої про медицину та цікаві техніки від Орочімару. Наразі Кабуто вчився як можна поглинати чакру, вправлявся він на Ріко, адже її запаси були достатньо великі, та і регенерація в разі пошкоджень була не така довга.

 

— Чорт забирай. — прошипіла ледь чутно Ріко і опустила своє тіло у такий собі вакуум, згустивши максимально повітря біля себе. — Fuiki Tanchi.

 

Чакра концентрувалася ледь помітними хвилями, огортаючи куноїчі, простір, де думки перепліталися з неосяжністю і подразнюючі звуки поступово зникали. Після заспокоєння тіла, Ріко вирішила цього разу трохи розширити діапазон техніки, хоча б до дистанції у 2 км. Звісно, до майстерності б’якугана Сото їй було далеко, та механізм дії відрізнявся від додзюцу Х’юґа, але: розвідати околиці, визначити тиск, переміщення об’єктів, чути розмови на відстані. Останнє було найкориснішим навиком, пару місяців тому дівчина сама у цьому переконалася.

 

Щось було неправильно, Ріко не могла пояснити, але в радіусі півтора кілометра на північний схід йшли нерівномірні брижі. Ні, куноїчі не могла відчувати чи розрізняти чакру на такій відстані як Кабуто чи Сото, та завдяки футону вона помітила супротив, а її посилений слух вловив плач. Різко виходячи зі своєрідної «медитації», як охрестила цей стан Учіха, на неї звалилися звідусіль подавлені коливання звуків, від чого підлітка неприємно зморщилася.

 

Дівчинка випросталася і посміхнулась, помітивши неподалік хлопців: Кабуто і Сото невдоволено чимчикували до неї, була імовірність, що двоє знову не зійшлися в чомусь поглядами.

 

— Рікото-чан скажи Кабуто, що б’якуган у розвідці є набагато потужнішим, ніж жуки клану Абураме!

— Помиляєшся! Ці жуки можуть виловлювати різні запахи та є чудовими шпигунами, переслідуючи ціль, де б вона не була!

— Але ж…

 

Ріко просто розвернулася, знаючи цих олухів, краще було лишити їх наодинці,з часом два товстолобих визнають, що переваги є як у того клану, так і в іншого. Зараз її більше цікавив плач дитини, молода Учіха побігла у напрямку звідки вона здавалося вловила коливання чакри.

 

— Е-й-й-й, Ріко! — закричав услід Х’юґа, але вона навіть не озирнулася.

 

Пришвидшившись, стрибаючи по деревам, дівчинка нарешті зупинилася: «Мало б бути це місце.» 

 

Внизу невелика галявина заросла чагарниками, видно, що в цій частині лісу давно вже ніхто не проводив ніяких тренувань, куноїчі обережно приземлилася на траву. Маленька дівчинка з прозорими очима намагалася зупинити самостійно кровотечу з руки, її тіло все було напружене, одяг брудний і місцями подертий. «Цікаво, — зауважила куноїчі — у неї немає проклятої мітки, значить вона з головної гілки, то чому з нею немає нікого з охорони і вона так далеко забрела від території клану?»

 

— Рікото Учіха, — почав Якуші прохолодним тоном збираючись в чергове її відчитати — це безрозсудно кидатися самій у невідомому напрямку… — але він замовк щойно побачив дитину.

 

До них приєднався Сото і побачивши скручене тільце завмер, його очі відразу напружилися, і б’якуган сам по собі розквіт.

 

—Хіната-сама? Що сталося, де ваша охорона?

 

Кабуто та Рікото переглянулися. Донька поточного голови клану Х’юґа, котра побита, має жалюгідний вигляд та і ще вочевидь її ніхто не збирається шукати. Ріко незадоволено цмокнула: «Вони що там всі подуріли, кляті старигані-консерватори?!»

 

— Кабуто займись дівчинкою, — тихо прошепотіла Учиха — а я хочу зрозуміти що відбулося.

 

Ріко підійшла до свого товариша, та обережно поклала руку на його плече, Х’юґа її не скинув, що було хорошою ознакою.

 

— Можна я… — запитально поглянула на хлопця куноїчі зі своїм щарінганом з трьома томое.

— Так. — ледь витиснув з себе її товариш.

 

Ріко не стала поспішати, спочатку вона дала малечі роздивитися їх, і коли Кабуто обережно почав її лікувати, заспокійливим тихим тоном пояснюючи, що зараз робить, і запевняючи, що він не завдасть шкоди — Ріко зловивши погляд малої куноїчі, занурилася у її свідомість.

 

Тут було тихо. Місячне небо простягалося над горизонтом, пагорб де вільно гуляв вітер, лоскотавши шкіру. «Хмм, доволі приємне місце.» — зауважила шинобі. Дівчина все ж відірвалася від огляду цього місця і за запитом виконавця техніки, вона побачила уривки спогадів:

 

Хіната бігла від зграї цивільних хлопців, осторонь стояли і спостерігали декілька хлопців з її класу, розважаючись видовищем: один був точно з клану Інузука, його видавали ікла та характерні татуювання, а інший був зовсім нічим не примітним, світло-русе волосся, трохи сутула ходьба. Ріко була певна, якби зустріла цього дитятка, то просто пройшла повз. Хлопці звалили її на дорогу і триваючи за руки, чекали поки підійдуть ті двоє:

 

— Ти убога подоба шинобі, взагалі не заслуговуєш знаходитися з нами. Х’юґа, краще забирися з академії, від тебе так нудить! — притопнув ногою малий виродок.

 

Хіната лише пискнула, коли ті хто її тримав тільки дужче скрутили беззахисну дитину. «Як вона мовчки терпить увесь цей глум, їй же максимум до семи років. Це мабуть піднімає їхню самооцінку, всім скопом навалитися на одну дитину… Покидьки!» Окрім того що вона вважала такий акт як недоречний зсув психіки, це теж свідчило про боягузтво вилупків. Вони були — непотребом.

 

— Ходімо Боко? — запитав той, що був Інузука.

— Та годі тобі, вона відщепенець у власному клані, її навіть ніхто і не шукатиме, коли ми затягниме її в ліс, так же ж, ти — плакса?

 

Цей малий вишкребок підійшов до дитини та, витягнувши кунай, провів уздовж тильного боку правої руки. Кров потекла маленький цівками: «Венозна.» — автоматично зазначила Ріко.

 

— Можливо, не варто Кохар-у-у-у-сан? — протягнув, заїкаючись один із цивільних, але малий покидьок не зупинявся. Далі була серія ударів: «Техніка його явно шкутильгає.» — зазначила про себе відсторонено Ріко.

 

Учиха розплющила свої горіхові очі, сцена з побиттям була до ницого паскудства гидкою. Це не діти — це малі гівнюки, котрим потрібен добрячий лящ. Насилля не було улюбленим заняттям команди № 13, не те щоб всі троє були пацифістами чи безхребетними, але ніхто не бачив сенсу в безпричинній шкоді для іншого. Якщо можна було уникнути конфлікту чи убивства, захопивши супротивника — то їх загін так і вчинив би. Але… Тут стояло на кону честь, справедливість та помста «око за око» — улюблена настанова Кабуто.

 

Не гаючи часу дівчинка коротко описала ситуацію яка відбулася, опис зовнішності та відомості про двох зачинщиків з академії, вочевидь однорічок також Саске та Наруто. Мала Х’юґа повільно сопіла на руках у Кабуто, від чого старший хлопчик завмер і невпевнено дивився, трохи маючи розгублений вигляд.

 

— Що робимо далі? — спокійно спитав Якуші те, про що всі подумали.

— Провчимо малих гівнюків! — сердито зиркнула Учіха. — Але для початку треба визначитись, чи відправляємо ми малу додому чи краще може взяти її до нашого помістя?

 

Сото був трохи у роздумах.

 

— Давай все ж її віднесемо до тебе й відправимо лист від імені твого старшого брата.

 

На тому і зійшлися. Відстежити безкланових не зайняло багато часу, Рікото вирішила не церемонитися і помістила маленьких ідіотів в гендзюцу, потураючи їх найбільшим страхам. Кабуто тим часом спричинив за допомогою невеликої кількості препарату легкий розлад шлункового тракту. Цьому покладено край.

 

Залишалося найважче — проникнути в маєток старійшини та клану Інузука. Звісно, все мало свої наслідки. Враховуючи свої цілі, діти з’ясували, що Кіба та Боко наразі знаходилися в одному місці — це робило виконання завдання трохи простішим. Сото опісля чергового зібрання клану, куди його тягали — пішов досліджувати територію, Ріко та Кабуто зрозумівши, що їм не вистачає декількох інгредієнтів вирішили нахабно обграбувати склад полікніки. Чи було їм за це соромно? Ні, абсолютно, ні.

 

У визначений час троє горезвісних дітей зібралися разом в їх таємному сховку, який знаходився біля лісу Нара.

 

Кабуто звідкілясь притягнув графік охорони та приблизну схему помістя. Рікото посміхнулася про себе, плюси те що він був в Анбу Кореня мало свої переваги. Сото занадто поглинений своїми думками, не звернув увагу на знахідку, тим паче, не поцікавився, де товариш роздобув інформацію.

 

Операція відбулася о дванадцятій годині ночі, коли якраз була перезмінка вартових.

 

— Як пройшло зібрання клану? — поцікавився Кабуто аби трохи скоротити час.

— Недобре, — відповіла Учіха — старі хричі вирішили, що мені варто вже одружуватися.

— Ммм, скільки нововідбудованих будівель ти знесла на цей раз? — з явним азартом у голосі поцікавився Х’юґа.

— Ніскільки, — незадоволено цокнула язиком дівчина — я вирішила цього разу прислухатися Кабуто аби в клані далі не поширювалися чутки про нестабільно-емоційну Учиха.

— Що ж виходить вони відчепляться від тебе не скоро, враховуючи поточну смертність та погану народжуваність. — підсумував Кабуто, котрому якраз було відомі співвідношення цифер, опісля він замовк, нахмурився та втратив зв’язок з реальністю.

 

«Отже, він почав прощупувати чакру, — Ріко вже змінила декілька плетінь у бар’єрі, варто визнати сам він був не складним для Узумакі. — що ж надбання клану так і не перейшло зрадникам: ні від Кушини-сан, ні від Міто-сан.»

 

— А що твій дядько? — запитав Сото.

— Ти ж знаєш, що він мені далекий родич і хоч ми рахуємось головною віткою, він не схильний аби визнавати цю спорідненість.

— Все ж вам потрібна підтримка головних сімей.

— Мене підтримала Мікото-сама, заявивши, що у мене потенціал стати першокласним джоніном.

— Вона — жінка, мало хто опиратиметься на її слова, враховуючи патріархальний устрій Учіха. — і з зауваженнями Сото було важко посперечатися. Мікото-сама давно вже не ходила на місії, відколи народила Саске. — Ми маємо троє вийти чунінами зі змагань і в нас десь рік-два аби ми підтягнулися до звання джоніна, хоча б токубецу. Я думав Шисуї має більший вплив на твоїх соклановців.

— Наше становище не найкраще, враховуючи нашого предка Кагамі, котрий був цілком відданий Листу. Досі є ті, хто сумнівається стосовно Шисуї, це почалось опісля різанини. Його вважають щурячим зрадником, як і Ітачі, їх обох зараз почали непримітно тримати на відстані від справ клану, хоча Фугако-сама це сильно не подобається.

— Ще б пак, враховуючи, що на посаду майбутнього клану давно було назначено Ітачі, а раніше говорили про підвищення Шисуї у клановій ієрархії — позиція радника, якщо не момиляюсь.

— І все то тобі відомо — хитро примружила свої очі Ріко. — Твої б вміння та в правильне русло… — вирішила вона трохи подражнитися над хлопцем.

— Що ти маєш на увазі? — набурмосився Х’юґа.

— Зараз. — дав команду Кабуто, таким чином перервавши назріваючу суперечку між товаришами.

 

Троє по команді спригнули з дерев. Вони вже знали, що зловживати алкоголем любить і нічна варта. Геніни непримітно причаївшись, зайняли позиції біля трьох частин будівлі, зливаючись з навколишнім середовищем. Ідея камуфляжу була Х’юґа, хоч хлопчик і часто скаржився на непотрібні заняття з живопису, цього разу вони були научно застосовані на практиці.

 

Уповільнивши своє дихання та циркуляцію чакри, вони повторювали про себе: «Один, два, три, чотири, один…» — й одночасно ввійшли у стан медитації, легко відділяючи свою свідомість від тіла. Ріко не була зовсім впевнена у цій «чудовій ідеї».

 

За її сигналом, всі троє одночасно запустили кандзі на тілі, котре діяло лише раз аби на певний період зробити тіло меншим за вагою для сили опору — останнє відігравало величезну роль у їх плані, тепер для бар’єру вони не були нічим більшим, ніж миша. Всі троє опинилися за на подвір’ї чиновниці Кохару-сан.

 

— Кабуто — твоя черга. — хлопчик подивився серйозно поверх свої окулярів на своїх товаришів та кивнув.

 

Підкравшись, генін склав послідовність ручних печаток: тигр, змія, птах, коза, свиня, дракон, змія, тигр.

 

— Футон: Шібікірі но Моя.

 

Діти підготувалися своєчасно, всі троє були озброєні противогазами, розроблені Кабуто та Рікото, які були доволі комфортні та не такі об’ємні в комплектації. Усі хто

 

Особи, які знаходилися в радіусі кілометра на деякий період були дезорієнтованими, могли мати невеликий параліч — все залежало від дози. По свої суті винахід Кабуто був наркотичним снодійним і Сото до останнього не хотів погоджуватися аби застосувати цю зброю. Згадуючи той момент, Ріко нагадала собі, що все ж варто якось зібратися утрьох не на тренуванні, а просто в чайній аби поговорити.

 

---

 

…п’ять годин тому

 

 

Кабуто та Рікото весело дивилися на колбу, котра стояла на столі. «Нарешті, ми впоралися. Всього лише обійшлися 42 спробами.» — задоволений собою та роботою його товаришів потішився Кабуто. Вони не просто правильно підібрати дозування а й розрахували точний час діючої речовини.

 

— А вам не здається що це трохи неправильно? — з сумнівом у голосі запитав Сото.

— Камі сама — прошипіла на низьких вібраціях Ріко — від кого кого, а від тебе я не очікувала моліризаторсва! Нагадую для особливо обдарованих: ВОНИ СКРИВДИЛИ ТВОЮ СОКЛАНОВКУ!

— Я не про цих двох неотесених байстрюків, я про них. — він вказав на групку цивільних чоловік.

— Ой, та шо їм станеться, я тебе прошу, одним менше, одним більше. — зневажливо відповіла куноїчі.

 

На мить Сото застиг, йому було дивно чути таке від своєї товаришки.

 

— Я не знаю звідки у тебе взялася ця зверхність до цивільних, але мені огидно це чути. — виплюнув Х’юґа. — Перш за все вони люди, і не ти хіба сама критикувала систему клану Х’юґа? А тепер…

— Поки ти не продовжив цю безглузду істерику, я тобі дещо проясню. — холодно перебила товариша Рікото. — Ці цивільні як ти їх назвав «людьми», виховали власне тих вилупків, котрі СКРИВДИЛИ ТВОЮ троюрідну сестру. Бо саме ці покидьки навчили своїх дітей жорстоким речам на прикладі тварин. Це не знімає відповідальності з тих малих пацюків, але в першу чергу — це відповідальність батьків.

 

Сото стояв посеред поля у глибокій розгубленості. Він не знав… Подивившись ще раз на купку цивільних, він відмітив їх загальний спосіб життя — алкоголізм та мародерство. Хлопець перевів погляд на свою товаришку, злегка зачепивши її рукав кімоно на знак вибачення. Він не вмів висловлюватися вголос, йому важко в принципі було вибачатися, але Ріко цього ніколи і не вимагала від нього, саме так проявлялася близькість з її боку — просто дозволяти йому бути поруч в уразливі моменти. Вони обидвоє це цінували.

 

 

 

Цілі були знешкоджені, шинобі швидко дісталися до хлопчаків, накинувши їм паралізуючу печать на всяк випадок і ті поринули у глибокий сон. Автоматичний рух пальців Рікото й обоє опинилися у її сувої.

 

— Сподіваюсь вони не задихнуться. — лаконічно підмітив Сото.

— Не нервуй мене. — загарчала незадоволена Рікото. Перевірити ці сувої було ні на кому, бо дівчинка навідріз відмовлялася експлуатувати тварин, в на вбивчі місії по захопленню поганців трійку поки ніхто не пускав. І через сказані слова в голові дівчинки вже почали роїтися погані думки, бо одна справа викраденння в цілях виховання, а зовсім інша у смерті, навіть якщо вона була незумисною. Все ж щоденник Кушини-сан та покрокова інструкція як робити сувій для живих об’єктів — ще не доводив те, що вона першокласний майстер фуїндзюцу.

 

— Заспокойся, він просто знов тебе підколює. — зауважив Кабуто, додавши, хитро примружуючись з-за окуляр скелець,

— просто досі не може пробачити ту підставу зі своїм сендвічем.

 

У Ріко на щоках проявився рум’янець, це була одна з тих дріб’язкових речей випадково вчинених, за котрі Ріко було дуже-дуже соромно. Тоді вона якраз вчилася робити сувої з їжею аби зберігати їх довгий період. В експерименті брав участь сендвіч Сото, котрий після розпечатування все ж на вигляд був доцільно смачним та свіжим. Варто додати, що враховуючи вологість та температурний режим, дівчинка не врахувала інших факторів, таких як от розвиток ботулізму. Ріко просила вибачення у товариша десь зо два тижні, поки той ігнорував її.

 

Тим самим чином перетнувши бар’єр, діти опинилися назовні, переміщаючись шуншином на доволі велику відстань для них за залишеною міткою Кабуто. Відхекавшись, чекаючи поки пройде дзвін у вухах, троє задоволено водночас посміхнулися. Хто б що не говорив, та перша частина плану пройшла успішно.

 

Тихо переміщаючись до гори Хокаге, та заходячи до заплутаних коридорівв, діти почимчикували, звіряючись з картою підземних катакомб, котрі були розраховані у наслідок нападу на селище. Ріко дякувала своїм предкам, що саме вони відповідали за те планування.

 

— Сподіваюся опісля не змінювали конструкції. — скоріше сам до себе заговорив Кабуто, ніж до інших.

 

Страх закритих приміщень досі його переслідував, і хоч вже були явні ознаки того, що він увійшов у ремісію, це не означало, що колишні патерни поведінки повністю зникли. Рікото ж стало тривожно від можливості того, що вони можуть заблукати і як їй у це в голову не прийшло? Єдиний здається, хто насолоджувався нинішніми обставинами — Х’юґа, він не звертав уваги на можливість зійти з дороги, він лише зосередився на фіналі цієї місії — покарання.

 

Вони дійшли. Перелісся, котре їм відкрилося, було завалене чагарниками, але бар’єр був за межею їх досяжності, що дозволяло користуватися чакрою. Їх місцем на карті були невеличка ущелина неподалік, де троє пару місяців тому, шукаючи добрий сховок для себе, виявили цілу зграю небезпечних кажанів. Рідкісний вид, котрі харчувалися таки кров’ю. Цікаво чи полюбиться їм кров двух малих засранців?

 

Діти акуратно вигрузили свою ношу на підлогу. Рікото лише лишалося налаштувати бар’єр на обмежений строк часу та аби через нього не просили звуки назовні.

 

Справа була зроблена і троє малих підлітків зникли з галявини.