Глава 6 – Перший інцидент

В ресторані «Закусочна сімейства Фредбера» наставав кінець робочого дня. Діти гралися і батьки потроху забирали їх додому. Шарлотта сиділа за одним із столиків, нервово мне браслет на зап’ясті, озираючись на кабінет батька. Браслет впивається в шкіру. За вікном вже темніє і починає іти дощ. Діти кидають в сторону Шарлотти якісь іграшки і сміття. Сміх звучить занадто голосно в порожньому залі. Вона намагається не звертати на це увагу і просто мовчить. Її думки забиті іншим. Еван тим часом дивиться під столи, шукаючи свою іграшку Фредбера. Він нарешті бачить його під крайнім столиком десь в темряві і прямує до нього. Але його упереджує Кессіді. Вона взяла її в руки.

– Це твоє, га? Як тебе там? –  Кессіді сміється. Еван зупинився.

– Так, це моє. Віддай його, будь ласка, –  він тягне руку, щоб забрати її. Вона піднімає іграшку, щоб він не міг її дістати.

– Якщо я не помиляюсь, то ти брат тої дурепи Елізабет. Передай їй від мене «привіт», –  каже Кессіді, кидає іграшку на підлогу на розлитий сок. Вона топчить її взуттям і на додачу пинає як м’яч. Еван тягнеться до неї.

– Припини! –  він бере ведмедя в руки. Він весь брудний, місцями мокрий і м’ятий. У нього знову починають навертатися сльози. Кессіді це бачить і крутить кулаками біля обличчя, кривлячи його.

– Ва-ва-ва, ну поплач, –  вона сміється і ще пару дітей поруч з нею теж сміються. Еван стискає іграшку і тікає в інший куток ресторану в сльозах. Шарлотта бачить біжучого Евана. Вона озирається на дітей-хуліганів і стискає кулак. Вона встає і підходить до них.

– В чому ваша проблема? Невже вам подобається змушувати когось плакати? –  каже вона серйозним тоном. Всі ці діти молодші за неї. Вони замовкли. Деякі між собою шепочуться. Кессіді кривить усмішку і закатує очі. Шарлотта пішла до Евана заспокоювати його. Тим часом діти щось шепочуть між собою. Вони озираються на коробку, де знаходиться Папет (Маріонетка), біля входу.

– Народ, а давайте провчимо цю невдаху? –  промовляє якийсь хлопець. Діти підходять до коробки Папет, силою запихують його всередину і замикають коробку, щоб Папет не міг вибратись, бо вони знають, що цей аніматронік її захистить. Деякі діти тихо сміються. Кессіді бере в цьому участь. Назовні б’є дощ. Шарлотта сидить поруч з Еваном і гладить його по плечу, поки той уже майже заспокоївся і лише тихо схлипує. Якась дівчинка підбігає до Шарлотти в паніці.

– Чарлі, Чарлі, там-там на вулиці кошеня під дощем мерзне на дорозі! –  Шарлотта здивовано вдихає і швидко встає.

– Справді? –  питає вона схвильовано. Вона швидко попрямувала до виходу, де стояли інші діти і демонстративно дивились у вікно. Вони озираються на неї.

– Там кошеня. Врятуй його, Чарлі, –  каже хлопчик, благальним голосом. Чарлі навіть не замислюється і виходить на вулицю. Вона попадає під дощ. Холод осені б’є по тілу. Вона озирається, намагаючись знайти кошеня, але нічого не бачить. Навколо темно. Єдине світло – невеликий ліхтарик над входом у ресторан. Раптом двері грюкнули. Чарлі озирається назад. Вона підбігає до дверей і намагається відкрити, але не виходить.

– Ей! Це не смішно! –  голос Шарлотти заглушив шум дощу.  – Відкрийте!  –  Сміх зсередини. Клацання замка. Вона спершу ще трималась. Постукала сильніше.

– Серйозно, вистачить! Впустіть мене! –  голос Чарлі ламається. Відповіді нема. Дощ швидко промочив її волосся, светр прилип до плечей. Діти повільно відходять від входу і губляться десь в темряві ресторану Вона ковтнула повітря, намагаючись не заплакати. Потім заплакала все одно. Папет чує її плач крізь коробку і з вулиці. Дуже тихий, але відчувається. Він намагається вибратись з коробки. Чутно стуки зсередини, та поки безкорисно.

Раптом темряву вулиці розрізають фари машини. Авто зупинилося повільно. Дверцята відчинились без поспіху. Вільям вийшов, прикривши голову долонею від дощу, хоча це безглуздо – він і так промокне.

– Шарлотто? –  його голос рівний, майже здивований. Вона різко підняла голову, витерла щоку.

Еван тим часом сидів десь у темряві ресторану і помічає, що діти відходять від виходу, а Шарлотти немає. Він занепокоєно і повільно почав підходити до виходу.

– Містер Афтон… –  Шарлотта спробувала посміхнутись.  –  Там… вони мене закрили. Це такий жарт…  –  Вільям глянув на двері. Потім знову на неї.

– Жарт, –  повторив він тихо.

– Ви не могли б… –  вона ніяково ступила ближче.  –  Можна я почекаю, поки ви відкриєте? Або… можете допомогти мені знайти батька? Я не хочу стояти тут одна.  –  Вільям дивиться на неї занадто довго. Еван повільно підійшов до вікна.

– Це батько? І Шарлотта… що там відбувається? Він має їй допомогти, –  думає Еван і чує стуки із коробки Папет. Він різко озирається, але не підходить. Боїться.

– Ти сьогодні багато чула, Шарлотто, –  вона моргнула.

– Що?

– Розмови. Біля ресторану. З Майклом.

Пауза. Її пальці стиснули мокрий край светра.

– Я… я не–

– Ти хороша дівчинка, –  перебив він.  –  Ти ж не любиш чужі секрети, правда?  –  Дощ бив сильніше. Вода стікала йому по обличчю, але він навіть не кліпав.

– Я нічого нікому не казала, –  тихо сказала вона.  –  Я не хотіла вам створювати проблеми…  –  Він зробив крок ближче.

– Я знаю, –  його рука опустилась в кишеню плаща. Шарлотта відступила на півкроку.

– Містер Афтон?..

Метал блиснув у світлі ліхтаря. Вона не встигла закричати. Перший рух був майже акуратним. Ніби він перевіряв, чи це реально. Шарлотта задушливо видихає. Тіло здригнулось. Її погляд опускається широко розплющеними очима. Вона навіть болю спочатку не відчула. Вона подивилась на нього, ніби не розуміла, що сталося. Він взяв її за плече вільною рукою, щоб вона не впала. Еван спостерігає через вікно і не бачить всю картину. Він не розуміє, що відбувається.

– Що батько робить?.. він же не може їй робити боляче… не може…

Вільям робить ще кілька ударів у живіт і на останній удар тримає ніж. Шарлотта почала кашляти кров’ю. Вона схопилася за його рукав.

– Ч-ому… –  ледве як виривається з її роту видихом. Кров змішувалася з дощем, темна, майже чорна у сутінках. Він нахиляється ближче, щоб її почути. Чи щоб вона почула його.

– Бо ти хороша дівчинка, –  прошепотів він.  –  І хороші дівчатка не носять небезпечних речей у голові.  –  Він витягнув ніж. Вона впала не одразу. Вона трималась з останніх сил за його одяг, але сили занадто швидко покидали її тіло. Її дихання перемішувалося з кашлем і було рване, що це диханням важко було назвати. Вона падає спершу на коліна. Потім на бік, у калюжу. Кров змішувалась з водою. За лічені секунди навколо Шарлотти утворюється темно-червона/чорна калюжа.

Еван, бачачи цю сцену, завмирає. Буквально. Очі розширені до такої степені, що зіниці здавалися неприродньо маленькими. Він навіть не помічає, як він випускає іграшку з рук. Він просто дивиться на них. Мовчки. Не плаче. Не рухається. Від шоку навіть не може відвернути погляд. В його голові не вкладається це все в голові. Він не вірить і не хоче вірити в те, що бачить. Він навіть не чув, що вони говорили, але очі, на жаль, бачать все.

Вільям стояв кілька секунд. Без паніки. Без поспіху. Потім просто повернувся до машини. Дверцята зачинилися глухо. Двигун загуркотів. Фари ковзнули по нерухомій фігурі Шарлотти – і поїхали геть. Еван стоїть як статуя, без емоцій, без руху. Його навіть не турбує той факт, що батько його не забрав.

Різко коробка Папета відчиняється зі стуком. Еван навіть не реагує. Папет вилазить, прямує до виходу і відчиняє двері. Звуки дощу одразу заходять у приміщення. Він робить кроки до Шарлотти, але через дощ кожен крок давався все важче. Краплі попадали на механізми всередині і виводили його з ладу. Кроки криві, незграбні, наче у малюка, що тільки вчиться ходити. Механізм замикається ще більше і Папет падає на коліна, але продовжує повзти до Чарлі. У тої з роту тече кров. Вона втрачає багато крові за лічені секунди. Вона вже майже не дихає. Тіло місцями тремтить. З її роту ще чутно тихе скиглення. Вона до останнього тримається за життя. З очей течуть її останні сльози. Папет нарешті доповзає до неї, але це була остання крапля його сил. Механізм мертвий. Він вимкнувся прямо біля дівчинки. Ще кілька секунд і Чарлі робить останній видих. Дощ продовжує капати.

Раптом до Евана зі спини підходить якась робоча ресторану і кладе руку на його плече.

– Малюк, що ти тут робиш? Де твої батьки? –  каже вона м’яким голосом. Той на неї не реагує і продовжує дивитись в одну точку. Зараз будь-які звуки для нього наче під водою. Потім вона піднімає погляд на лежачих на асфальті Папет і Шарлотту. Вона налякано вдихає.

– Ой, матінко!

 

Вдома

     Вільям приходить додому і одразу іде у ванну, щоб помити руки. Його постава впевнена і холодна, наче нічого не було. Елізабет вже була заспокоєна і, коли почула звуки дверей, вона вибігла із кімнати зустрічати батька. Вона бачить його швидку ходу, але не звертає на це увагу. Майкл приходить з нею і щось у нього всередині стискається.

– Батьку?.. –  питається Майкл і йде до ванної.  –  батьку, де Еван?  –  Вільям мовчить пару секунд.

– В сенсі «де Еван», Майк? Ти хіба його не забрав? –  строгим голосом каже Вільям, озираючись на нього і витираючи руки рушником. Майкл на мить завмер.

– Він попросив забрати його пізніше, бо він загубив свою іграшку, але я думав, ти його забереш, –  Вільям робить небезпечні кроки до Майкла.

– Думав?! –  виривається криком.  –  Звідки я, блядь, мав знати, що він там?  –  Майкл здригається і відходить на крок.  –  Одягайся і забирай його!  –  Майкл киває.

– Добре, – коротко. Вільям відходить і тихо видає.

– Нікчема йобана, –  Майкл це чує, але намагається не приймати ці слова. Він надягає дощову куртку і бере ще одну для Евана. Елізабет стала біля його ніг.

– А ти куди?

– За Еваном

– А можна з тобою?

– Ні. Сиди в кімнаті і не висовуйся. Я скоро буду, –  Елізабет надуває губу.

– Як завжди. Ти постійно так! –  вона стискає кулаки.

– Ліз, не починай. Все, я пішов, –  швидко каже Майкл і виходить із дому.

 

 

Через хвилин десять біля ресторану вже стояли машини швидкої допомоги і поліції. Гуділи сирени і миготіли лампи. Навколо зібралися люди: працівники ресторану, батьки, діти, лікарі і полісмени. Батьки забирали дітей додому. Лунають крики і плач, які змішуються зі звуками дощу. Працівники ресторану забирають Папет у приміщення. Він трохи забруднений у крові. Полісмени оглядають місце інциденту і записують всіх, хто був тут. Двоє заходять всередину і бачать Евана біля вікна. Той стоїть так само нерухомо.

– Він стояв тут? –  тихо питає поліцейський до напарника.

– Працівниця каже, що так. Біля цього вікна.

– Він бачив, –  він підходить до Евана і нахиляється.

– Хлопче, ти був тут, коли це сталося?

Тиша.

– Ти бачив того, хто був поряд з Шарлоттою? –  Еван дивиться повз нього. Поліцейський зітхає.

– Запиши ім’я. Ми ще з ним поговоримо.

 

Майкл підходить до ресторану і бачить цю картину. Його очі розширюються.

– Що тут коїться..?

Він швидко біжить вперед. Дощ лупить по асфальту. Сирени виють. Людей відводять від входу. Майкл пробивається крізь натовп. Хтось із дорослих каже:

– Дітей відводьте звідси!

– Що тут коїться? –  Майкл звертається до якоїсь жінки.

– Тут дівчинку зарізали… –  слово «зарізали» пробиває його швидше за сирену.

– Яку дівчинку? –  різко.

– Чарлі… доньку власника.

Майкл завмирає. Спершу – тиша. Мозок не приймає.

– Ні. Ні, ви щось плутаєте, –  він відштовхує когось плечем.  –  Вона була всередині,  –  йому не відповідають. Хтось киває в бік машини швидкої. І він бачить накрите тіло. Не видно обличчя. Лише рука ззовні. Зелений браслет. Майкл несвідомо тягнеться до неї. Поліцейський поруч:

– Хлопче, відійди від стрічки. Дітям не можна сюди.

– Я її знаю!

– Відійди.

– Я ЇЇ ЗНАЮ! –  він рветься вперед. Його хапають за плечі.  –  Пустіть мене!

– Заспокойся!

– Вона ж… вона… –  голос зривається. Він бачить носилки. Білу тканину. Край волосся, намоклий від дощу. Світ стискається.

– Чарлі… –  майже пошепки. Поліцейський тихіше:

– Ти її родич?

– Ні. Але я її знаю, –  його трясе.  –  Хто це зробив?  –  голос уже не гучний. Низький. Небезпечний.

– Ми розберемось.

– ХТО. ЦЕ. ЗРОБИВ, –  ніхто не відповідає. Його дихання скорочується. Його відштовхують назад. Він швидко озирається.

– Еван.

Він забігає всередину ресторану. Бачить Евана і іграшку, яка лежить біля його ніг. Майкл підбігає.

– Еване, –  нуль реакції.

– Ти чуєш мене?! –  він хапає його за плечі,  –  Ти бачив, що відбулось? Ти був з нею?

Еван дивиться в одну точку.

– Скажи щось!

Тиша.

– Ти плачеш? Ти взагалі мене чуєш? –  Майкл стискає його щоки, повертає обличчя до себе.

– Подивись на мене! –  очі порожні. Еван дивиться, але ніби крізь нього. Майкл починає панікувати. Руки трусяться.

– Господи… що з тобою?.. –  Майкл починає дихати швидко. Еван різко виривається. Робить крок назад. Губи ворушаться. Звуку нема.

– Ти… що? –  Майкл помічає це. Еван намагається вдихнути. Поліцейський підходить і нахиляється до Евана.

– Хлопче, ти бачив, хто це зробив? –  Еван завмирає. Пальці стискаються.

– Еване… це я. Скажи мені, –  тихо каже Майкл. Губи знову ворушаться. Нічого. Майкл починає розуміти, що це не просто шок. Він дивиться на вікно. На місце. На пляму. Його обличчя бліде ще більше. Дощ посилюється.

– Все. Все. Ми йдемо додому, –  Майкл різко знімає з плеча другий дощовик і натягує на Евана. Еван не рухається. Майкл сам просовує його руки в рукави.

– Йдемо, –  він взяв його за руку. Рука холодна, без відповіді. Еван не стискає пальці. Майкл стискає сам.

– Я з тобою. Чуєш? Я з тобою, –  він підтягує його ближче до себе. Майкл взяв іграшкового ведмедя у вільну руку.

Вони йдуть під дощем. Майкл тремтить від паніки. Еван – ні. І це лякає більше. Майкл ледь стримує сльози від злості через смерть Шарлотти. Все стискається всередині цього. Він до останнього надіється, що це все просто жахливий кошмар, а не реальність.

 

Пізніше того вечора

     Кімната Вільяма – напівтемна. На столі лампа з жовтим світлом. Інструменти. Розібрана деталь аніматроніка. Вільям сидить за столом і щось пише. Спина рівна. Працює. Двері різко відчиняються без стуку. Майкл стоїть у проході. Мокре волосся вже висохло, але обличчя ще червоне від сліз. Руки тремтять.

– Це ти, –  без привітання. Вільям не піднімає очей одразу.

– Зачини двері, Майкле.

– Не змінюй тему, –  тиша. Вільям повільно відкладає папір і ручку.

– Про що ти говориш?

– Не прикидайся, –  пауза.  –  Шарлотта мертва,  –  голос зривається на другому слові.  –  І ти думаєш, я тупий?

– Це трагічно. Мені шкода.

– Заткнись! –  крик зривається, як скло. Вільям встав.  –  Ти її ненавидів! Ти завжди дивився на неї так, ніби вона сміття! Бо вона говорила зі мною!  –  Вільям став перед ним. Погляд спокійний.

– Ти зараз у шоці. Ти не в тому стані, щоб розмовляти, –  рівно.  –  Не вигадуй.

– Я не вигадую! –  сльози вже течуть, але він їх навіть не витирає.  –  Це ти зробив. Скажи. Хоч раз скажи правду!

– Обережніше зі словами, сину.

Оце «сину» звучить як плювок. Майкл зривається. Кулак летить вперед. Вільям ловить його в повітрі. Стискає зап’ястя. Викручує руку. Не ламає. Але боляче настільки, що у Майкла перехоплює подих.

– ААА–

– Ти переходиш межу у власному домі, –  тихо каже Вільям. Майкл намагається вирватись.

– Відпусти мене!

– Ти щойно звинуватив мене у вбивстві, –  пауза.  –  Ти розумієш, що це означає?  –  Вільям притискає його до стіни. До болю. Контроль.

– Ти зараз вриваєшся сюди, кричиш, звинувачуєш мене у вбивстві. Ти розумієш наслідки своїх слів? –  Майкл завмирає.

– Тебе заберуть. Твого брата допитають. Уяви, що вони подумають про цей дім, –  це не крик. Це холодний розрахунок. Вільям нахиляється ближче.  –  Еван сьогодні і так наляканий. Ти хочеш зробити йому ще гірше?  –  І отут Майкл зупиняється. Біль у руці – ніщо порівняно з цим.

– Не чіпай його, –  тихо.

– Я? –  спокійно каже Вільям.  –  Я нічого не чіпаю. Це ти зараз усе руйнуєш.  –  Він відпускає руку. Майкл відступає на крок. Дихає важко.

– Ти не знаєш, що сталося, –  продовжує Вільям.  –  Ти бачиш трагедію і шукаєш винного,  –  пауза.  –  Це зручно,  –  Майкл дивиться на нього так, ніби вперше бачить.

– Ти… навіть не сумуєш, –  ледь помітна пауза.

– Я сумую по-своєму, –  Вільям повертається до  столу.

– Іди до себе. Заспокойся. І більше ніколи не піднімай на мене руку, –  каже Вільям як попередження, але з відчутною загрозою. Він повертається до столу. Наче нічого не сталося. Майкл стоїть ще секунду.

– Якщо я дізнаюсь правду… –  починає Майкл. Вільям не обертається.

– Ти нічого не дізнаєшся, якщо будеш поводитись ірраціонально.

Тиша. Майкл виходить. Двері зачиняються тихо. Вільям завмирає лише тоді, коли кроки зникають у коридорі. Рука, що тримає ручку, ледь помітно тремтить. Він кладе її на стіл. І тільки тоді повільно видихає.

 

 

Кімната Майкла

     Двері його кімнати грюкають так, що в коридорі здригається рама. Майкл навіть не вмикає світло. Він стоїть кілька секунд посеред темряви. Дихання рване, наче після бігу. Потім різко штовхає стілець. Той падає з глухим звуком.

– Чорт… –  голос зривається. Він проводить рукою по обличчю. Сльози вже течуть, але він їх ніби не помічає. Підходить до столу. Хапає зошит. Кидає в стіну. Замало. Б’є кулаком по столу. Біль різкий.

– Ідіот… –  вже тихіше.  –  Чому я не залишився там…  –  він підходить до стіни і вдарив кулаком. Біль прострілює зап’ястя. Він різко вдихає крізь зуби.

– Твою ж… –  пробує ще раз. І вже не може. Рука тремтить. Пальці погано слухаються. Він згадує, як її тримали і били. І раптом він стає не злим, а… приниженим. Він сповзає по стіні на підлогу. Сідає, підтягнувши коліна до грудей. Дихати важко. Горло пече.

– Я мав бути там… –  шепоче.  –  Я мав…  –  слова застрягають. Його починає трусити. Не красиво. Не кіношно. Просто дрібне тремтіння по всьому тілу. Він різко б’є кулаком у підлогу іншою рукою.

– Я нічого не зробив!

Тиша відповідає. За стіною чути, як хтось ходить коридором. Можливо, Ліза. Майкл одразу замовкає. Він ковтає повітря, намагається тихіше дихати. Витирає сльози рукавом. Бо навіть у істериці він не хоче, щоб хтось його чув. Через хвилину знову не витримує.

– Це він… це він… –  але впевненості в голосі немає. Тільки відчай. Плечі трясуться. І найгірше – між спалахами злості починає підповзати провина.

– Я залишив його… –  шепіт.  –  Я залишив її…  –  він стискає кулаки так сильно, що нігті впиваються в шкіру. Просто п’ятнадцятирічний хлопець, у якого за один день розвалився світ.