Глава 3 – Викриття правди

Пройшло 2 тижні. Життя Майкла ходило по колу: школа, майстерня, дім, страх. Він уже і не мріяв про гулянки і про друзів. В школу ходив чисто, щоб просидіти уроки і все. Майкл мовчав про свого батька і про його погрози, тож він нічого не сказав своїм друзям, чому він почав їх ігнорувати. Його друзі почали вважати його зрадником, тож він фактично став ізгоєм свого класу. Вдома не було краще. Еван, який досі його інколи боїться і якому досі сняться кошмари через нього. Елізабет, мала вередулька. І Вільям, як його головний кат, моральний і фізичний, що дім уже давно не відчувався домом.

Тим часом робота над аніматроніком ішла повним ходом. Майкл щодня приходив у майстерню і годинами проводив час у проводах, металі, під блимаючою лампою і тиском батька. Майкл робив помилки, щось не вдавалося. Ну, а що ви очікували від підлітка, який вперше береться за подібну роботу, в якій не розуміється? Проте Вільям його не бив за це і не кричав. Лише кидав холодний погляд і казав: «перероблюй». Він йому не допомагав, не підказував, навіть не казав «молодець». Єдине, що він робив, це давав завдання і залишав його. Аніматронік зараз на стадії невеликої частини ендо-скелету. Поки результату не видно і не скоро буде видно.

Сам же Вільям займався бізнесом і рахунком грошей. Його товариш по бізнесу, Генрі, більше віддавав перевагу не грошам, а творчості в розробці нових аніматроніків. Зокрема за цей час він створив Папет (Маріонетку). Це не цілковитий аніматронік, як Фредбер і Пружинний Бонні, а скоріш ганчірна лялька з маскою, хоча всередині нього також є деякий механізм і ендо-скелет. Він створив його для того, щоб він оберігав Шарлотту і загалом дітей у ресторані, оскільки після інциденту на день народження Евана, він побоювався, що жертвою подібних «жартів» і булінгу може стати його донька. Ну і, звісно, просто розважати людей у залі.

Одного дня сім’я Афтонів вирішила всі разом відвідати ресторан «Закусочна Сімейства Фредбера». Давненько вони всі разом не збирались там. Елізабет з Еваном одразу побігли до інших дітей в ігрову зону і дивитись на нову фігуру, Папет. Майкл сів за один зі столів і просто нудьгував. Вільям зустрівся з Генрі.

– Вітаю, товаришу Генрі. –  посміхається Вільям, потискаючи руку Генрі.  –  Бачу, продовжуєш доповнювати наш ресторан новими фігурами. Дуже вражає.

– Вітаю. Так, я його створив для своєї доньки. –  посміхається Генрі у відповідь. Усмішка Вільяма злегка кривиться. Він бачить, як Генрі турбується про свою доньку. У нього завжди була заздрість до нього, що його сім’я така мирна і щаслива, чого він сам ніколи не досягне. У нього є деяке бажання зруйнувати сім’ю. Чому в його сім’ї всі такі щасливі, а в моїй не так? Нехай погано буде всім. Вільям озирається на Папет.

– Слухай, а ти не думав, що Папет може налякати когось? Навіть саму Шарлотту. –  Вільям дивиться на Генрі з удаваним докором.  –  Ця маска робить його дитячим кошмаром.

– Оу, справді? –  Генрі злегка здивувався. Він дивиться на Папет і дітей, які кружляють навколо нього і бачить лише радість.

– Але діти щасливі поруч з ним. Хоча… можливо, ти правий. Я подумаю ще над корекцією його дизайну. –  говорить спокійно Генрі, повертаючи погляд на Вільяма. Той киває.

– Авжеж. Як знаєш. –  відповідає Вільям з удаваною усмішкою.  –  Знаєш, я пропоную нам обговорити майбутні плани щодо ресторану. Пройдемо в мій кабінет.

– Звісно –  з усмішкою відповідає Генрі. Вони виходять із головної зали і прямують в кабінет Вільяма.

Тим часом Майкл сидів один за столом, поклавши голову на стіл і прикрившись руками. Еван і Елізабет вперше підійшли до Папет. Еван тримав свого ведмедя в руках, а Елізабет стрибала від захвату.

– Ти бачиш це, Ев? Він рухається без ніякої допомоги! –  вигукує Елізабет з радістю, озираючись на брата.

– Авжеж… це ж аніматронік… –  тихо каже Еван, стискаючи іграшку.

– Ой, та годі тобі. Він же такий милий! –  каже Елізабет незрозуміло, чи то з радістю, чи то з докором.

– Привіт, народ! –  зі спин до них підходить Шарлотта і посміхається. Вони озираються і Елізабет різко кидається на неї з обіймами.

– Чарлі! –  радісно вигукує Елізабет, обіймаючи подругу. Вона обіймає її у відповідь.

– Привіт… –  тихо каже Еван з усмішкою. Шарлотта дивиться на них і по сторонам, шукаючи Майкла.

– А де Майкл? Чому він не з вами? –  питає Шарлотта. Елізабет і Еван знизують плечима.

– Ну, він був за одним зі столів десь там, –  Елізабет вказує пальцем. Шарлотта озирається і помічає його.

– Я скоро підійду, –  каже Шарлотта і направляється до Майкла. Елізабет знизує плечима і повертається до Папет, а Еван проводжає Шарлотту поглядом.

Ресторан гуде дитячими голосами. Світло зі сцени блимає. Фредбер скрипить металом. Майкл сидить за крайнім столиком, згорблений, лікті на столі. Дивиться в стіл. Перед ним навіть напою немає. Просто порожній стіл. Виглядає так, ніби його сюди посадили відбивати покарання. Сміх дітей ріже по нервах. Він машинально чухає розбиту щоку. Стілець поруч тихо скрипить. Він навіть не піднімає голову.

– Привіт, –  тихий голос Шарлотти звучить збоку.  –  Можна?  –  Майкл зітхає.

– Сідай. Мені все одно.  –  каже Майкл холодно, навіть не озираючись на неї. Шарлотта обережно сідає. Ставить під стіл ноги, гойдає ними. Кілька секунд мовчання. Незручного такого, липкого. Вона намагається подивитися на його обличчя.

– А чому ти тут один? Чому не ідеш в ігрову? –  питає Шарлотта, намагаючись привернути його увагу.

– Не хочу. Мені і тут нормально, –  відсторонено відповідає Майкл.

– Там мій батько поставив нового аніматроніка. Хоча це скоріше лялька. –  каже Шарлотта, намагаючись зацікавити його.

– Байдуже, –  коротко і сухо відповідає Майкл. Кілька секунд тиші.  –  Сама ж чому не там?

– Не люблю натовп. –  відповідає Шарлотта, озираючись на секунду на дітей. Вона дивиться на Майкла знову. Помічає, що на ньому сорочка з довгими рукавами, хоча тут спекотно. Скоро літо. Вона помічає також синяк під його оком, подряпину на щоці і тремтячі порізані руки.

– Ти знову впав? –  питає Шарлотта.

– Угу.

– Куди цього разу? –  вона дивиться з підозрою.

– Сходи.

– У вас вдома ж нема сходів.

Пауза

– … в школі. –  Майкл промовив цю брехню так криво, як цвях. Чарлі прижмурилась, але не тисне.

– Ти дивний останнім часом. Як у вас вдома? –  тихо питає Шарлотта, злегка нахиляючись до Майкла.

– Нормально, –  швидко відповідає він.

– А що робили?

– Нічого

Шарлотта замовкла. Повз пробігають діти, сміються, хтось кричить. Двері в кухні різко грюкають. Майкл здригається. Прямо всім тілом. Наче чекає удару. Шарлотта це помічає. І завмирає.

– Тобі… боляче сидіти? –  вона тихо питає.

– Ні.

Але він все одно не притуляється до спинки стільця. Сидить рівно, напружено, як струна.

– Ти майже ні з ким не розмовляєш. Раніше ти був гучний. Що сталося? –  обережно питає Шарлотта.

– Люди міняються.

– За два тижні?

Тиша. Чарлі тягнеться поправити йому комір. Майкл різко відсахується. Наче вона зараз вдарить.

– Вибач, –  швидко каже він.  –  Я просто… вибач.  –  Майкл відводить погляд, ніби йому соромно.

Шарлотта завмерла. Вона довго дивиться на нього.

– Майкл… якщо щось погане відбувається…

– Все нормально, –  він одразу перебиває. Занадто швидко. Занадто різко.

Шарлотта відводить погляд кудись в бік. Вона ковтає клубок у горлі. Вона шарудить кишенею.

– Тримай, –  вона кладе перед ним маленьку карамельку в блискучій обгортці.

– Навіщо? –  він на мить кидає погляд на цукерку.

– Просто так. Це тобі. –  вона підсовує її ближче.

Він дивиться на цукерку так, ніби це щось надто дороге. Наче йому ніхто нічого просто так ніколи не давав. Повільно бере. Крутить у пальцях.

– Дякую, –  тихо каже Майкл, майже пошепки. Шарлотта вагається секунду. Потім різко, по-дитячому, просто підсовується і обіймає його. Без дозволу. Майкл кам’яніє. Плечі підскакують. Дихання збивається. Наче зараз буде удар. Але… нічого. Тільки тепло. Маленькі руки. Запах шампуню. Тиша.

– Чарлі… –  тихо, майже пошепки промовляє Майкл. Щось усередині різко провалюється. Горло стискає, ніби хтось затягнув вузол. Очі починають пекти.

– Ти… –  він ковтає.  –  дивна…

Голос ламається.

– Тільки не зараз, бляха, не при ній… –  він швидко моргає. Він стискає зуби так сильно, що аж щелепа болить. Руки тремтять. Якщо він зараз вдихне глибше, точно заплаче. Дуже незграбно, ніби не пам’ятає, як це робиться, обіймає у відповідь. Вони замовкають.

 

Через декілька хвилин Вільям і Генрі виходять із кабінету. Шарлотта першим ділом підбігає до батька, схопивши його за рукав.

– Тато, мені здається…  –  каже вона тихо і озирається по сторонам, впевнюючись, що Вільям її не чує, а Майкл не дивиться на неї.  –  що Майкла б’ють вдома… він постійно ходить побитий, здригається від будь-якого шуму і… став іншим,  –  промовляє вона майже пошепки і дивиться на батька з великими очима, ніби поглядом благає щось зробити. Генрі дивиться на неї з шоком.

– Що ти таке кажеш, Чарлі? Хто його може бити? Вільям? Він же нормальний чоловік, –  наївно каже Генрі, дивлячись на неї. Вона стискає його рукав.

– Будь ласка, поговори з ним, тату… –  тихо каже Шарлотта, дивлячись великими очима. Генрі мовчки кілька секунд дивиться на неї і потім киває.

 

До столика Майкла підходить Генрі і сідає поруч.

– Вітаю, Майку. Можна поговорити? –  доброзичливо каже Генрі. Майкл ледь здригається і озирається на нього. Генрі тепер помічає його побої і синяки на обличчі.

– Я… про що? –  Майкл намагається до доброго дорослого ставитися поважно.

– Про тебе. –  Генрі піднімає руку, щоб покласти на його плече. Майкл здригається. Генрі це помічає.  –  Скажи, Вільям тебе б’є? Говори чесно. Я обіцяю допомогти, чим зможу.  –  Генрі намагається говорити тихо і обережно. Майкл відвертає погляд і вагається говорити правду.

– Н-ні… все добре, дядьку Генрі. Не варто переживати. –  губи Майкла тремтять брехати дорослому, але він просто не може сказати правду. Він боїться, що психований батько стане неконтрольованим і зробить жахливі речі, тому йому краще мовчати. Генрі зітхає і встає зі столу. Майкл навіть видихає від полегшення, що на нього не тиснули. Генрі підійшов до Вільяма. Той стояв в темному коридорі і рахував гроші.

– Вільяме, можна на слово? –  Генрі промовляє тихо і спокійно. Вільям ховає гроші в кишеню.  –  Майкл виглядає побитим. Що з ним?  –  каже Генрі стурбовано. Вільям починає сміятися.

– Хлопці завжди лізуть у бійки, –  Вільям сміється.

– Він здригається, коли я піднімаю руку, –  Генрі каже вже більше серйозно.

– Діти зараз надто чутливі, –  Вільям намагається зняти з себе ярмо звинувачень.

– Можливо, йому потрібна допомога. –  Генрі дивиться на Вільяма, той небезпечно наблизився до нього.

– Не лізь в мою сім’ю. –  холодно каже Вільям і, розвернувшись, пішов до головної зали. Генрі стурбовано дивиться на Вільяма, але не наважується його далі тримати.

 

Еван і Елізабет граються в ігровій зоні. Елізабет грається в кульковому басейні з іншими дітьми. Еван сидів на підлозі і грався з якоюсь машинкою. Його ведмедик лежав поруч. Раптом ненабагато старший за нього хлопець забрав у нього ведмедя.

– Гей, це моє! –  Еван вигукує, тягнучи руку, щоб повернути іграшку.

– Ха-ха-ха, а ти спробуй забрати! –  він сміється і починає тікати з його іграшкою. Еван намагався його наздогнати, але не може. Він зупиняється і починає плакати, прикривши обличчя руками. З нього починають ще більше сміятися.

– Ха-ха, ти що, дівчинка? –  сміх стає гучнішим. В цей момент Папет виявляє плачучу дитину і починає вилазити із коробки. Всі дивляться з захватом і шоком. Папет підходить до хулігана, відбирає ведмедя і підходить до плачучого Евана. Еван здригнувся, коли Папет підійшов до нього, і з круглими очима подивився наверх. Але бачить, що він повернув йому іграшку, той взяв її в руки і заспокоївся. На останок Папет погладив його по голові перед тим, як повернутися в коробку. Еван кліпає очманівший від того, що цей аніматронік так вміє. Інші діти і деякі дорослі почали плескати в долоні Папету, а хуліган був публічно принижений через це і надув губу. Йому потім дісталося від його матері.

Останок дня родина Афтонів і родина Емілі разом посиділи, обговорюючи справи в ресторані, балакаючи ні про що, сміючись, пообідавши і вже під вечір всі розійшлися по домам. Вільям час від часу помічав, як Майкл занадто близько спілкується з Шарлоттою, але намагався прикидатися, ніби його це не турбує. До кінця дня він косо дивився на Майкла, але не хотів до нього лізти в присутності інших.

 

 

 

Наступний день

     Майкл після школи приходить в майстерню як і завжди. Він повертається до роботи, сівши за стіл, і починає щось паяти. В рандомний момент до нього заходить Вільям. Він кладе одну руку на стіл, а іншу на спинку стільця, ніби блокуючи його, і нахиляється ближче до його обличчя.

– Думаєш, я не бачу, як ти зближаєшся з тою сукою? –  холодно каже Вільям. Майкл напружується.

– Не смій називати її так, –  Майкл вперше за довгий час каже щось твердим голосом. Він встромив погляд в стіл, не осмілюючись дивитись в очі батьку. Вільям небезпечно нахиляється ще ближче до нього, дивлячись прямо на нього.

– Що ти їй сказав? –  загрозливо і тихо питає Вільям. Майкл напружує плечі.

– Нічого, –  він коротко відповідає і стискає інструмент в руці, що рука починає тремтіти.

– Брешеш! –  Вільям дає йому ляпас. Майкл здригається. Дихання стає рваним.  –  Вона все знає! ЗВІДКИ?!

– Вона нічого не знає, батьку… я нічого не говорив їй, –  Майкл каже тихим і ледве тремтячим голосом. Вільям знову нахиляється до його обличчя.

– Знаєш же, як я ненавиджу, коли мені брешуть, –  від його голосу у Майкла мороз по тілу.

– Я не брешу, батьку… чесно, –  тихо каже Майкл ледве тремтячим голосом. Вільям ще кілька секунд дивиться прямо на Майкла і потім вирівнюється.

– Продовжуй роботу, –  каже Вільям і, розвернувшись, іде до себе. Майкл зітхає, але не від полегшення. Він намагається продовжувати роботу, але через нерви він випадково обпікається паяльником. Схопився за руку, стискаючи зуби. Він намагається не кричати, щоб батько не почув. Несвідомо у нього починають текти сльози. Він опускає голову і тихий плач виривається сам по собі. Не від опіку. Від безсилля. Від страху. Від самотності.

 

Вечір того дня

     Ввечері того дня Майкл сидів за столом в своїй кімнаті. Темно. Лише лампа над столом. Майкл сидить, втупившись у зошит, але не читає. Просто дивиться крізь сторінку. Пальці все ще червоні після опіку. Трохи тремтять. У голові шум. Голос батька, запах майстерні, метал. Раптом лунає тихий стукіт у двері. Він не реагує. Двері прочиняються.

– Майкл…? –  Еван стоїть на порозі. Тримає зошит обома руками, притискає до грудей, ніби щит.

– М-можеш допомогти?.. Я не розумію задачу… –  Еван каже тихо і злегка тремтячим голосом. Майкл заплющує очі. Повільно видихає. Сил нема. Взагалі.

– Не зараз.

– Але… завтра здавати…

– Я сказав не зараз, Еване, –  Майкл каже втомленим і злегка роздратованим голосом. Той мовчить кілька секунд. Не йде.

– Ти ж завжди допомагав… – тихо додає Еван. І оце «завжди» пробиває щось усередині. У Майкла в голові різко спливає: майстерня, ляпас, «брешеш», паяльник. Майкл різко встає.

– Ти не бачиш, що я зайнятий?! Іди до Елізабет! До батька! До кого завгодно! Відчепися від мене! –  виривається криком із Майкла. Тиша. Слова зависають у повітрі, як сморід. Еван здригається, ніби його вдарили.

– Я… я просто попросив… –  голос Евана тихий. Ламається. Він опускає очі.  –  Пробач…  –  він розвертається і йде. Двері закриваються дуже обережно. Майже без звуку. І через кілька секунд з коридору чутно тихий плач Евана. Не істерика. Просто дитячий плач, який намагаються сховати. Майкл завмирає. Він повільно сідає на ліжко. Дивиться на свої руки. Ті ж самі слова. Той же тон. Як у батька.

– Чорт… –  шепоче Майкл.

І від цього стає гірше, ніж від будь-якого ляпаса. Майкл сидить, втупившись у підлогу. І раптом у голові, чітко, як постріл: «Якщо Еван ще раз заплаче через тебе – я зламаю тобі життя так, що ти будеш молитися, щоб я тебе просто вбив». Кров холоне.

– Бляха… –  він різко підскакує. Серце тарабанить, ніби зараз вистрибне з грудей.  –  Ні-ні-ні, тільки не це…

Він ривком відкриває двері. У коридорі темно. Еван сидить біля стіни, притиснувши зошит до колін. Тихо плаче, прикриваючи обличчя, щоб ніхто не чув. І від цього ще гірше. Майкл присідає перед ним занадто різко.

– Тсс, Еване, тихо. Будь ласка. Не плач. Добре? Не плач, –  голос Майкла ламається. Це вже не злість. Це майже паніка.

– Я… я придурок. Пробач. Я не хотів. Чуєш? Я не злився на тебе. Просто… просто день хріновий. –  він незграбно витирає йому сльози рукою.

– Ходім. Я допоможу з домашкою. Все зробимо. Тільки… тихо, окей? –  Ніби він не брата заспокоює, а міну розміновує. Еван киває. Майкл бере його за руку. І всередині одна думка:

– якщо батько почує… мені кінець.

Підсвідомо він ненавидить себе ще більше. Пройшло хвилин десять, домашка була зроблена і Майкл повертається в свою кімнату. Валиться на ліжко, як убитий. Він обійняв подушку і почав тихо плакати в неї.

– бляха… чому я такий мудак?.. Евану було б краще, якби мене не існувало… всім було б краще… –  думає про себе Майкл і не помічає, як засинає.

 

Посеред ночі Майкл просинається і чує плач Евана із його кімнати. Він швидко встає і йде до нього. Заходить в кімнату. Еван сидить на ліжку і стискає свого Фредбера в руках. Він піднімає на Майкла погляд повний страху і сліз. Майкл підбігає і торкається його плеча.

– В чому справа, Ев? Чому ти плачеш? –  стурбованим голосом каже Майкл.

– Т-там хтось під моїм ліжком… –  каже Еван тремтячим голосом. Майкл дивиться злегка здивовано і починає опускатися, щоб подивитись під ліжко.

– Я впевнений, там нікого… –  Майкл дивиться під ліжко і… там Еван. Такий же наляканий і в сльозах.

– М-майку… там хтось на моєму ліжку…

Майкл завмирає. Мороз по тілу. Він піднімає голову на Евана на ліжку. Потім знову під ліжко. Два Евана.

– Що за чортівня..? –  Майкл різко підводиться і відходить назад. Дихання пришвидшується.

– Хто там..? –  питає Еван на ліжку. Майкл нервово хитає головою.

– Я не знаю… кому із вас вірити..? –  Майкл ще кілька секунд стоїть паралізований і потім швидко вибігає із кімнати. Але… коридору не було. Був лише чорний простір. Майкл спотикається і провалюється вниз у чорну прірву. Майкл різко просинається у холодному поті. Швидко сідає на ліжку. Задиханий, ніби пробіг марафон. Він дивиться на свої руки. Вони тремтять.

– Це, бляха, був чортів сон..? –  Майкл промовляє сам до себе. Серце тарабанить, як барабан. Майкл дивиться на настільний годинник на столі. 3:16. Глибока ніч. Він вирішується обережно навідати Евана, щоб впевнитись, що він насправді не плаче. Він обережно, майже без звуку, заходить в його кімнату. Той тихо сопить. Майкл сумно і полегшено зітхає.

– Слава Богу… він спить, –  шепотом промовляє Майкл і повертається в свою кімнату. Він лежить, дивлячись в стелю, не в змозі заснути.

 

Настають літні канікули

Червень

     Робота над новим аніматроніком продовжувалась і йшла вже більш швидким темпом, оскільки школи більше немає. Сьогодні Вільям дав Майклу трохи більше часу відпочити вдома. Не тому що він милосердний. А тому що Майкл в його руках це ресурс, а якщо його використовувати безперервно, він просто здохне.

Був звичайний день літа. За вікном йшов дощ, тож діти проводили час вдома. Елізабет і Еван між собою бавилися. Майкл сидів на дивані і дивився телевізор. Елізабет попросила Евана взяти настільний вентилятор і направити на себе.

– Потримай ось так вентилятор, щоб моє волосся розвивалося на вітру, як у принцеси, –  Елізабет задає напрямок потоку вітру вентилятора на руках Евана і знімає бант. Еван тихо сміється. Майкл краєм ока дивиться на Лізу. Бачить її хвилясте і світле волосся. Її посмішку.

– Так на маму схожа… –  виривається із Майкла майже несвідомо. Клац. Еван різко вимикає вентилятор. Обидва дивляться на нього.

– … на кого? –  питає Елізабет. Майкл уже розуміє, що ляпнув зайве.

– Ні на кого. Забудьте, –  він швидко відвертає погляд. Елізабет підсовується ближче до Майкла. Він одразу напружується.

– Ти сказав «мама»? Ти її пам’ятаєш? –  Ліза вже лізе ближче.  –  Яка вона була? Вона гарна? У неї довге волосся? Вона співала? Вона–

– Ліз, відчепись.

– А де вона? Чому ти ніколи про неї не говориш? Вона померла? Вона супергерой? –  У Лізи горять очі.

– Я сказав відчепись, –  бурчить Майкл, втупившись у телевізор. Еван обережно підсунувся ближче.

– Розкажи хоч щось… будь ласка… –  тихо каже Еван з великими очима. Майкл стискає пульт.

– Йдіть до тата, –  сухо каже Майкл. Діти реально пішли. За хвилину на кухні позаду Вільяма столи двоє, наче кошенята, які чекають, коли їх погодують.

– Тату, а де мама? –  питає Елізабет з великими очима. Вільям насупився.

– Лізо, я вже казав, не піднімати цю тему, –  холодно відповідає Вільям.

– Чому? Чому ти не хочеш говорити? Що з нею сталося? Ти її не любиш? –  Елізабет наближається ближче. Вільям стискає кулак.

– Лізо, досить! Тема закрита, –  виривається ледве не криком. Діти здригнулись і повернулися в залу до Майкла. Ліза вже з подвійною енергією.

– Він нічого не сказав! Тепер ти! Майкл, де наша мама? –  Елізабет знову чіпляється до брата.

– Я не знаю, –  швидко відповідає Майкл, не озираючись на сестру.

– Брешеш! –  Ліза вже майже верещить.  –  У всіх є мама! Де наша?! Ну розкажи! Ну будь ласка! Ти ж старший! Ти знаєш! Ну Маааайкл–

– Відстань, я сказав.

– Яка вона була? А вона мене любила? А вона мене–

– Ліза.

– А чому її фоток немає? А вона–

– Ліза.

– А ти плакав, коли вона–

– ЛІЗА, ЗАТКНИСЯ ХОЧ НА СЕКУНДУ! –  Майкл різко встає. Диван скрипить. Тиша. Вона надуває губу. Еван напружує плечі.

– Ти злий. Ти завжди злий, –  ображено каже Елізабет. Майкл дивиться на неї секунду. Потім видихає.

– Хочеш погратися? –  сухо каже Майкл.

– Так, а в що? –  Елізабет киває з усмішкою, ще не розуміючи.

– В полонянку, –  каже Майкл з тінню на очах. Через хвилину Елізабет вже прив’язана до стільця якоюсь тканиною/пледом.

– Майкл! –  обурено викрикує Ліза.  –  Це нечесно!

– Я злий дракон, а ти моя принцеса-полонянка! –  Майкл зав’язує їй рот шматком тканини. Хоча глибоко всередині відчуває, що пошкодує про це.

– Мммф!

– Тепер тиша. Благословенна, чорт забирай, тиша, –  Майкл спокійно повертається на диван. Еван дивиться на сестру, потім на Майкла.

– Ти… жартуєш, так?  –  тихо каже Еван.

– Вона дістає, –  сухо каже Майкл, не відриваючи погляд від телевізора.

– А якщо тато побачить… –  Майкл завмирає.

– Тоді мені кінець. Тож не кажи, –  тихо, з невеликою внутрішньою тривогою каже Майкл. Еван швидко киває. В залі нарешті тиша. Лише шум із телевізора. Еван хоче спробувати щось спитати про матір, але дуже боїться. Він дуже обережно підсовується ближче до Майкла, ніби боїться, що він знову вибухне. Він обережно торкається його руки і дивиться на нього.

– Майку… а ти все-таки колись розкажеш нам про маму?.. –  тихо і обережно питає Еван, досі боячись його. Майкл важко зітхає і чеше очі пальцями. Пару секунд мовчить.

– Гаразд… –  Майкл каже тихо. Елізабет одразу подивилась на нього.  –  Вона любила займатися балетом і у неї було світле і гарне волосся. Подібне до Елізабет,  –  малеча з інтересом слухала його. Пауза.

– Але вона… поїхала, –  Майкл каже тихо і повільно, ніби знову переживає той момент.  –  На сьогодні все.

Еван замовк, а у Елізабет з’явилось ще більше питань і вона почала намагатись розв’язатись.

– Мммф! –  фиркає Ліза.

– Сиди, принцесо. Твій дракон у відпустці, –  Майкл далі дивиться телевізор. Але йому не давало спокою його поводження з сестрою. Він відчуває провину і жахливо огидне відчуття, що він стає подібним до батька. Все стискається всередині. Він насупився і все ж не витримує і встає. Він розв’язує Елізабет.

– Принц тебе врятував, принцесо, –  сухо сказав Майкл і кинув тканину на диван.  –  І, будь ласка, не говори про це батьку,  –  він повертається на диван, але дивитись телевізор йому більше не хотілось. Елізабет злазить зі стільця і ображено дивиться на Майкла.

– Ти злий. Може, тому мама і поїхала, –  каже Елізабет, не подумавши. У Майкла від цих слів все стикається всередині. Він опускає очі. Тінь накриває обличчя. Він мовчить. У горлі застряг ком, наче великий камінь. Він стискає кулаки, мовчки встає і направляється в свою кімнату, нічого не сказавши. Еван мовчки дивиться на нього. Елізабет знизує плечима.

– Я щось не так сказала? –  наївно питає Ліза. Еван розчаровано подивився на неї, але нічого не каже. Здавалося, гратися більше нікому не хотілося.