XII

Таїланд. Бангкок

-Ти повернувся… – проговорив Джефф, притягаючи Йодзу до себе, але так і не розплющуючи очі.

Блондин акуратно приліг поряд, обіймаючи сонного хлопця та дозволяючи йому зручніше вмоститися у себе на грудях:

– Не хотів тебе будити, пробач… – Тсукіру зарився носом в темні кучері, вдихнув приємний аромат: мандарин, м’ята, шавлія.

Сатур спіймав рукою довге світле пасмо, пропустив між пальцями. Йодзу посміхнувся. Джефф робив так кожного разу, як тільки вони опинялися на одинці. Це вже стало для них своєрідним ритуалом.

-Котра година?

-Ще ніч, спи… – Тсукіру лагідно торкається пучками пальців вилиці Джеффа, відчуваючи приємну важкість від розслабленого тіла на своєму плечі. Теплий подих лоскоче шкіру на шиї. Він посміхається, занурюючись у м’яку тишу помешкання, де чути лишень вітер, що шепоче свою колискову за вікнами. У не щільно запнуте вікно зазирає місяць.

Йодзу зісковзує в сон.

А місяць все дивитися у вікно.

Яскравий.

У повні.

Та є й інша його сторона.

Темна.

Та, де ховається таємниця.

Там, де живе дракон…

***

Центральна лікарня NYС. 11:40. Четвер.

В палаті було тихо. Штори запнуті, проте через них пробивається лагідне сонячне світло. За дверима чутно голоси. Вони – це фон, який зараз означає безпеку. Та ось із загального шуму виділяються окремі звуки. Кроки. І двері прочиняються. Хтось заходить до середини. Акуратно притримує двері, щоб вони не грюкнули. Чутно шарудіння. А за мить він відчуває доторк до руки. Дуже обережно, ледь чутно. Джефф розплющує очі. Перед ним знайома фігура у чорному худі з насунутим на голову каптуром.

-Привіт… – Йодзу присідає на стілець поряд із ліжком, – Як ти?

-Нічого… Проте… я би хотів швидше опинитися вдома, – Сатур проводить своїми пальцями по руці хлопця. Той мовчить, спостерігаючи за його рухами.

-Ну… а що лікар каже?

Джефф стинає плечима.

-Та… фізичний стан майже у нормі. Все заживає, як на собаці, – він раптом замовкає. По лиці пробігає легка тінь, – А решта…

Тсукіру посуває каптур так, щоб було видно його обличчя і дивитися на хлопця, що напівлежить у ліжку:

-Ти гинь не хочеш лишатися тут? Тож… розумію із лікарем вже домовився… – на його губах з’являється усмішка, як у Чешира.

-Я хочу до дому, – вперто повторює Джефф, намагаючись не зустрічатися поглядом із своїм відвідувачем. Додає після паузи, – З тобою…

***

В помешканні було тихо. Лише дощ шурхотів за вікнами. Та десь в далині бурмотів старим дідом грім. На місто насувалася негода. А у вітальні присмерк, розбавлений бурштиновим світлом бра, колисав у своїх руках затишок оселі. Чому Йодзу погодився супроводжувати Джеффа у цю поїздку в Таїланд – він і сам не міг пояснити. Проте, після подій того дня, у старих доках, їх ніби щось пов’язало між собою. Тсукіру бачив, як співак несвідомо постійно шукає його очима, як розслаблено видихає, лише коли відчуває присутність поряд. Він розумів, як ніхто інший, що зараз відбувається із Сатуром. Усвідомлював і свою причетність до того, що сталося. (Можливо, навіть відчував провину.) І тому погодився на час відпустки побути нештатним охоронцем. (Дивина та і годі! Починаючи з того, що капітан таки дав йому ту саму відпустку. Тут явно не обійшлося без втручання третьої особи,а саме пана Путти.)

   Вони прибули до Бангкоку після багатогодинного перельоту, втомлені, знесилені, з однією думкою в голові: душ та сон. Аеропорт зустрів їх галасливим натовпом шанувальників. Йодзу бачив яких зусиль коштувало Джеффу пройти через це людське море.  І Тсукіру був поряд. Просто поза ним. На відстані кроку. Уважно відслідковуючи кожен рух у натовпі.

   Коли вони нарешті опинилися у авто, Джефф знесилено опустив голову йому на плече, важко дихаючи. Йодзу спіймав його руку, ніжно гладячи кисть, прошепотів на вухо:

-Все вже позаду. Ти – молодець, сміливий та сильний, пишаюся тобою…

Гуркотіння грому, виляски блискавки. Порив вітру із силою вгатився у шибки. Вмить згасло світло. Крик рознісся по помешканню. Йодзу зірвався на ноги, рвонув у напрямку звуку. У ванній лилася вода.

-Джефф! – він підняв над головою руку із телефоном, – Світло вибило, певно від урагану.

По склу стікали зиґзаґами краплі. Та ніби бився великий птах, що попав у пастку. Із силою, кидався на перепону… Йодзу завмер на мить, не розуміючи того, що відбувається. Чи… не дозволяючи собі зрозуміти. Бо він пам’ятав. Замкнений простір. Струмені води. Власний крик у вухах. Поранений звір. Біль. Жах. Тонути…

Кинутися до дверцят. Розчахнути. Спіймати руками тіло, що судомно б’ється у припадку. Затулити собою. Притиснути ніжно. Шепотіти збиваючись. Тихше… Тихше… Я з тобою. Дихай… Я тут… з тобою… Відчувати його руки десь у себе на шиї. Як пальці вчіплюються в одяг. Як враз промокає кофта. Від струменів води чи сліз… Нарешті намацати кран. Зупинити… воду. Пам’ять. Кадри. Ніби старі фото, що враз ожили. Заштовхувати власні зойки в горлянку. Ковтати їх, давитися… Дихати. Разом.

Ходімо…

Вдих.

Тобі треба в ліжко…

Видих.

Кроки.

Руки.

Пітьма.

Розірване небо блідим розчерком.

Блискавка.

Негода.

Не годен…

Ди-ха-ти…

Тут є свічки.

Живе полум’я тріпотіло, змушуючи тіні на стінах танцювати химерні вихиляси. Гроза вщухла. Залишивши по собі відлуння крапель та шелест листя. Йодзу повернувся до кімнати із горнятком, з якого підіймалася пара. Джефф лежав, скрутившись під ковдрою. Блондин поставив горнятко на столик. Сатур припідняв голову:

-Твій одяг… він весь мокрий… – Джефф підвівся та потягнувся руками до хлопця, змушуючи того опуститися на ліжко, – Йодзу… тобі треба переодягтися.

Тсукіру не встиг нічого відповісти. Джефф стягнув із нього худі, разом із футболкою. Той спробував відхилитися, вивернутися.

-Не страшно… це пусте…

-Ти можеш застудитися, – не заспокоювався співак, нарешті вивільнивши його із мокрої одежі.

Йодзу різко відштовхнув руки. Його волосся розсипалося по худих плечах. Він обернувся до друга спиною, низько схиливши голову. У миготливому світлі свічок Джефф побачив ніби намальовану тушшю павутину судин, що проступали  під тонкою шкірою, яку тут і там, перерізали перламутровими лініями шрами. Одне плече та лопатка були вкриті ними так щільно, що скидалися на луску, як у риби чи дракона…

Тсукіру шарпнувся в сторону дверей та Сатур спіймав його за руку.

-Будь ласка… – тихий шепіт, – не йди…

Блондин завмер, так само не підіймаючи голови. Його дихання було судомним, різким. Волосся повністю затуляло обличчя. Напружена лінія спини. Гострі виступи плечей. Джефф зробив обережний крок.

-Не йди… – і ще крок. Його пальці розімкнулися, відпускаючи зап’ясток, – Прошу…

Пітьма. Вона розкрила свою пащу, готова проковтнути його. Та в останню мить теплі доторки і тихий голос змусили Йодзу втриматися на поверхні. Із зусиллям, видихнувши через зціплені зуби, він обернувся, змушуючи себе подивитися на людину поряд. Джефф стояв на відстані декількох кроків. Достатньо близько, щоб відчувалася присутність. Проте так, щоб не бути у полі особистого простору.

-Цукіру Йоцу… ти дозволиш, – Джефф простягнув руку, проте зупинився, чекаючи на відповідь. (Він назвав його справжнім ім’ям. Не перетвореною версією.)

Очі Йодзу округлилися від здивування:

– Звідки?..

Сатур м’яко усміхнувся:

-Не лише у тебе є таємниці, Драконе… Я теж дещо вмію…

Тсукіру зробив крок на зустріч. Його накрило… Теплою хвилею подиху. Поряд. Долоні, що не торкаються, лишень зависають над шкірою. Пальці, які плутаються у волоссі. Шепіт. Хлопець знесилено опускається на простирадла. Сили витікають із нього разом із напруженням. Залишаючи втому та бажання дозволити собі слабкість бути… вразливим. Відвертим. Зраненим. Втішеним. Почутим. У затишку. Спокої. Безпеці. Собою…

Він говорив. Тихо. Проте, без страху бути не зрозумілим. Бо… його не відштовхували, навпаки. Обіймали сильніше. Даючи нові відчуття, яких він не знав ще ніколи.

-Ти втік?

-Так…

-Він… у нього дивна рука.

-На ній не вистачає фаланги на середньому пальці. Лишив йому мітку на згадку… – Йодзу ворухнувся під ковдрою. Долоня Джеффа теплою плямою лежала на його пошрамованій спині.

Мовчання.

-Усе це… – Сатур м’яко прогладив шкіру, відчуваючи легке тремтіння під пальцями.

-Так… – голос глухий, у подушку.

-Можна тебе попросити…

-Так…

-Навчи мене стріляти.

Йодзу повернув голову, блакитне око зблиснуло у світлі полум’я:

-Чому? На-ві-що?

-Бо… ти. Ти мій… дракон… – Джефф дивився на нього із ніжністю, – Я хочу вміти щось, що вмієш ти… Мені цікаво. А ще… Роль у серіалі. Там мій герой гангстер.

Сатур засміявся. Йодзу форкнув:

-Ще скажи, що візьмеш мене консультантом по зброї…

-А що, класна ідея!

Вони заснули під ранок, коли сонце випустило з-за виднокраю свої перші промені-стріли, а у кімнаті догоряли свічки, опливаючи сльозами воску на стільницю.

***

-Будуть плітки, – Йодзу всівся у плетене крісло, із задоволенням смакуючи зелений чай із горнятка з малюнком синього коропа-кої.

-Ми… друзі… – Джефф простягнув йому ложку із інжирним джемом. Блондин злизнув варення, задоволено мружачись.

-Ніхто не повірить… – сказав весело, – І першим буде твій продюсер…

-Мені байдуже… – Сатур стенув плечима, швидко глянув на хлопця навпроти, – Ти… поїдеш…

-За тиждень. Чартером до Мумбаї далі Дубаї, Тель-Авів, Кіпр…

Джефф опустив голову:

-Але ти ж… повернешся?

-Так… – Йодзу м’яко торкнувся руки друга, – Навіть з іншої сторони місяця… Адже знаю… Ти чекатимеш на мене.